Ы30. Проблематика і новаторство драматургії Лесі Українки

Драматургія Лесі Українки — феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою. З естетичного боку новаторство драматургії Лесі Українки полягало насамперед у створенні таких творів, що основувались на боротьбі ідей, думок, пристрастей, світоглядів, коли головний рушій сюжету — конфлікт — подавався в заключній, завершальній фазі — напередодні катастрофи героя чи героїв, де діалог будувався з гострих і стислих реплік у дусі німецьких експресіоністів.Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби. У своїх драматичних творах Леся Українка часто зверталася до сюжетів і так званих «вічних образів», узятих із Біблії і Євангелія, з історії та літератури інших народів. З її іменем пов'язаний і розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював її можливістю порушувати гострі суспільно-політичні та морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей. Першим драматичним твором Лесі Українки була п'єса «Блакитна троянда», написана прозою 1896 року.До кращих драматичних поем і соціально-філософських драм Лесі Українки належать: «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897—1909), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913).Однією з перших спроб поетеси у жанрі драматичної поеми стала лірико-драматична поема «Одержима», написана на основі євангельського мотиву — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом — у ніч, коли Леся Українка перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського. Тут виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями. Чи не найголовніше в драматичних творах Українки постає питання самототожності.Справжнім шедевром всесвітньої драматургії стала драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Мавка скрушно зауважує Лукашеві: «Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки — смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись». Згодом, внаслідок зради коханій, а відтак і самому собі, Лукаш втрачає самототожність і перетворюється у вовкулаку. За зраду самої себе картає Мавку Лісовик. У драмі Лесі Українки „Лісова пісня” поетеса підіймає декілька проблем. Серед них – проблема сприйняття фантастичного, конфлікт між буденністю та прекрасним., проблема боротьби за щасливе та духовно багате життя. Твір утверджував боротьбу за волю як неодмінну умову людського щастя, втілював мрію про нову людину — мужню, добру, безкорисливу, готову йти на самопожертву в ім'я свободи й щастя народу. Головна проблема драми „Бояриня” – це проблема громадянської свідомості українців. Саме через те, що вони не усвідомлювали себе як народ, у нашій історії дуже багато складних та неприємних моментів. Один із них - період Руїни, який настав після смерті Богдана Хмельницького. Це була людина, котра розбудила в українцях їхню національну та громадянську свідомість. Тому після його смерті почалася криза, що вилилась у цілий період нещасть та проблем для нашого народу.Зображення туги за рідним краєм (образи Оксани, Степана, його батька та матері). Причиною цієї туги було нерозуміння українцями себе як народу. Вважаючи Україну частиною Росії, вони покидали рідний край і дуже пізно розуміли свою помилку.Для підвищення національної свідомості Леся Українка зіставляє дві культури - українців та росіян.

ы31. На зламі століть: лірика кінця ХІХ-першої третини ХХ ст. (жанрова різноманітність, естетичне багатство, творча своєрідність поезії В. Самійленка, М. Вороного, О. Олеся)

Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела. Поетична спадщина В. Самійленка містить ліричні й сатиричні вірші, переклади творів з російської та іншої зарубіжної класики. Високі почуття любові до батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка».В ряді віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті («Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія»), закликає поета не замикатися в особистих стражданнях, а служити людині й людству. Розкриваючи своє кредо поета, В. Самійленко звертається до прикладу великого Кобзаря, це поезії «На роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого» та ін. Роль Т. Шевченка у розвитку української мови поет натхненно розкрив у прекрасній поезії «Українська мова (Пам'яті Т. Г. Шевченка)». Яскраву сторінку поетичної творчості В. Самійленка становить його пейзажна та інтимна лірика (цикл «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали» та ін.). «Вечірня пісня» поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною піснею. Значне місце у творчості митця посідає його філософська лірика, де звучать роздуми про сенс людського буття, про вічність, плин матерії в часі й просторі, про єдність матеріального і духовного начал.З успіхом виступав В. Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «У Гайхан-бея» (1897), а також визначну драматичну поему «Чураївна» (1894). Микола Вороний — один з найвизначніших поетів-новаторів, який одним із перших в країні звернувся до складного явища європейського модернізму та французького символізму зокрема.Він творив на зламі двох століть, коли духовна криза усього світового суспільства спонукала шукати нові теми і шляхи втілення вражень від навколишньої дійсності. Проявив ініціативу видати альманах «З-над хмар і долин»(письменство має бути глибоко національним та художньо досконалим).В альманасі М.Вороний прагнув реалізувати ідею колективної збірки творів митців, які головну увагу зосереджують на естетичних та філософських пошуках, уникаючи примітивного наслідування природи та абсолютизованої позитивістами і народниками соціальної заангажованості письменника. Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р.Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). Творчість Олександра Олеся(Кандиба) - автора 11 збірок витонченої лірики - тривалий час була недоступною читачам України. Його ім'я було популярним лише в українській діаспорі. Характер всієї поетичної спадщини митця визначає журба і радість, які завжди йдуть поруч, змагаючись, хто кого переважить("З журбою радість обнялася"). Одним із кращих ліричних творів О. Олеся є його вірш "Чари ночі" ("Сміються, плачуть солов'ї..."). У ньому влучно передано піднесений, мажорний настрій ліричного героя, який перебуває під впливом почуття кохання. Тут все складає "хвалу життю". Одухотворена природа перебуває у гармонії до почуттів ліричного героя. Поезія "Айстри" написана у 1905 році. Вона с своєрідним відгуком поета на революційні події. Алегоричний образ айстр, що розцвіли в саду опівночі (ніч - символ суспільного ладу), невіддільний у поезії від мрії про сонце, "вічну весну", "рожевий ранок". У художнє вирішення традиційної для української літератури теми про роль поета і поезії в суспільстві О. Олесь вніс свій вагомий внесок віршами "Рідне слово в рідній школі", "О слово рідне! Орле скутий". Поет глибоко перейнятий долею свого народу. Уміння поета створити настрій, одухотворення (олюднення) природи, використання народнопоетичних засобів: символів, епітетів, порівнянь - забезпечують глибокий ліризм творів О. Олеся.