Франко створює чудові зразки політичної лірики, із якої складається збірка «З вершин і низин» (1887,1893,1910). Збірка складається з семи розділів.У перших трьох розділах - «Deprofundis», «Профілі і маски» та «Сонети» - зібрано ліричні твори, а в чотирьох останніх – «Галицькі образки», «Із жидівських мелодій», «Панські жарти» та «Легенди» - твори епічні, тобто маємо повіствувально-описову лірику. Ідеєю збірки є голос гніву, болю, заклик до боротьби за народ, за щасливе майбутнє. Іван Франко вірив в ідеї боротьби і закликав до цієї боротьби.Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження.Автор змальовує образ "вічного революціонера" як втілення могутності, нездоланності народу, його одвічних прагнень до свободи та справедливості. Конкретизуючи цей образ, поет акцентує увагу не на закликах до руйнувань, а на великій перетворюючій силі "науки, думки, волі".Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки. Два розділи збірки написано сонетами. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст.Новаторство-жанрова різноманітність, вірші аніфести, гімн, інтимна, невільницька лірика.
Ы24. Поезія Франка 90-х – 900-х років. Проблематика, жанрова своєрідність, багатство і розмаїття художньої палітри (збірки «Зівяле листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Sempertiro»).
Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики. Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1886 - 1896 років і видана у 1896 році). Збірка також має назву «Лірична драма». В цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням.Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням. У збірці «Мій Ізмарагд» (1897 р.) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). У староруській літературі «Ізмарагдами» називалися збірки статей і притч морального характеру, в яких читач знаходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя. Збірка «Мій Ізмарагд» об'єднала твори (паренетікони, притчі, легенди, листи), написані за мотивами стародавніх притч, легенд, повчань, що містилися у давньоруських рукописних збірниках. Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900 р.). Композиція збірки “Із днів журби” типологічно подібна до «Зів’ялого листя»: поділена на три рівновеликі цикли («Із днів журби», «Спомини», «В плен-ері», по 12 поезій у кожному), вона пронизана єдиним настроєм і тематичним комплексом. Збірка «Із днів журби» була наслідком численних особистих драм і невдач. Перед автором гостро постали проблеми сумніву, зневіри, розчарування в давніх ідеалах. Програмова збірка «Semper tiro» (1906 р.) є містичним кредо поета-борця. Жанрова своєрідність - сонет, станси, співомовки, приказки. Центральна тема збірки - роль митця в суспільстві.Перші “п’єси” “Semper tiro”, “Сонет” і “Моєму читачеві” об’єднані у своєрідний мистецький триптих апострофою до усіх учасників літературно комунікації: Поета, Пісні, Читача.
ы25. Філософські поеми Франка («Мойсей», «Смерть Каїна»,» Іван Вишенський»)
Поеми І. Франка зламу століть, навіть історичні, — це вже не історія факту, а скоріше історія душі. Саме такою є поема " Мойсей" (1905) — лебедина пісня великого майстра, пройнята високою патетикою почуттів, сповнена складних і глибоких роздумів поета про долю свого народу, про роль пророка і вождя, про життя і слово, посіяне в душах людей. Поема "Мойсей" — це "духовний заповіт" поета своєму народові, але це також філософський роздум над долею землі, долею народу, долею кожної людини. Центральний персонаж — Мойсей, біблійний пророк, який вивів ізраїльський народ із єгипетської неволі. Дія поеми розпочинається у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяної землі в Палестині. Тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтує, погрожує закидати пророка камінням. Одвічна трагедія неприйняття і нерозуміння народом свого вождя. Його серце рветься від караючого грому проклять, моторошного жалю, від величезної невимовної любові до Ізраїлю. Злий дух пустелі випробовує сили Мойсея, звинувачуючи його в тому, що вивів народ з рабства, щоб самому не бути рабом, а потім стати фараоном душ людських. Але совість пророка чиста, бо він справді слуга народний, "душа душі його".Поема “Мойсей” — твір багатопроблемний, поліфонічний, філософський. Крім основної філософської проблеми взаємин між вождем і народом, І. Франко вирішує проблему ролі народу й особи в історичному процесі, тему боротьби народу за визволення і водночас проблему його поступу, засуджує зрадників народного руху тощо. Філософська проблематика вирішується в поемі в основному з позицій матеріалістичного світорозуміння.Поема І. Франка — твір про Мойсея, народного вождя, а ще більше — про народ, його історичну долю. Основний філософський пафос поеми “Смерть Каїна” — поетизація людської думки, розкутої і вільної, думки відчайдушної, правдоборчої, що сміливо проникає в таємниці всесвіту. Ареною її дій поет робить споконвічну легендарну боротьбу між небом і землею. У цій боротьбі Каїн залишається сином землі, стає великим гуманістом із серцем, відкритим для земних людей. Своєю оригінальною версією образу Каїна Франко збагачує багатовікову і складну історію цього героя світової літератури. Образ братовбивці є архетипічним, він наявний у багатьох давніх міфах, відобра ений у Святому Письмі, апокрифах, народній творчості, худо ній літературі та образотворчому мистецтві. І. Франко в поемі “Смерть Каїна” фактично створив новий сюжет, у якому розвиток дії розгортається за двома лініями. Перша лінія – зовнішня, коли автор описує безцільні мандри Каїна по пустелі, а потім у напрямі раю.Його Каїн – це людина, яка внаслідок тривалих роздумів над суттю свого вчинку перероджується із егоїста на людинолюбця.Поема Івана Франка «Іван Вишенський» — це твір на історичній основі, але твір насамперед філософський: автор ставить непросту проблему вибору, співвіднесення індивідуального та суспільного, самопожертви та саморозвитку. Іван Вишенський — реальна історична постать, відомий нам письменник, громадський діяч, який у своїх творах боровся за православну віру, за право української нації на вибір власної віри та мови. Близько сорока років свого життя Іван Вишенський присвятив служінню Богові: він жив у монастирі на горі Афон.Поема Франка описує усамітнення Вишенського в печері, в якій старець і провів останні роки свого життя. За молитвою та роздумами Вишенський намагався знайти істину, зрозуміти основи буття, знайти свій шлях до Бога. Головний герой спостерігає за павучком, що плете свої тенета у його печері. Вишенський не сміє підняти руку на павучка, щоб звільнити його здобич: все в світі влаштоване за волею Божою, тож аскет не втручається у перебіг події, не сміє порушити порядок, що діє у природі. Навіть така дрібничка викликає у старця глибокі філософські роздуми про світобудову, про місце Бога в житті людини. Аж ось до Вишенського приходять посланці з України, які просять його повернутися до них, щоб очолити боротьбу за православ’я, але він відмовляє їм, бо хоче шукати істину, служити Богові, жити в усамітненні. Коли човен відпливає із затоки, Івана Вишенського вражає гірке прозріння, він кричить: «Стійте! Стійте! Заверніться!», — хоче повернутися на Батьківщину, щоб служити їй, проте його вже не чують. Гіркі думки з’являються у головного героя, він кляне власний вибір.
