Ы26. Франко як літературний критик і літературознавець

Літературознавча спадщина І.Франка була предметом ґрунтовних досліджень франкознавців (Р.Гром’яка, І.Денисюка, Л.Скупейка та багатьох інших). Франкова концепція національної літератури, його система поглядів на її самобутність та оригінальність, розгляд національного письменства у широкому світовому контексті з методологічного погляду, безперечно, становлять не лише історичний інтерес, а й дотепер не втратили своєї вартості.В “Одвертому листі до гал[ицької] української молодежі” (1905) Франко писав про небезпеку для розвитку української ідентичності не лише в заборонах з боку царського уряду Росії, а передусім у тому, що велика частина українців, вихована в ідеях автократичного доктринерства, “сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі встидалася його.Українській інтелігенції, на переконання Франка, потрібно було відчути себе “українцями без офіційних кордонів”. Розвиваючи тему еволюції літературних напрямів у “ Теорії і розвої історії літератури” (1909), він зауважує, що історик письменства при аналізі кожної нової течії повинен відрізняти своєрідно національне від загальнолюдського: національний зміст у міжнародній формі і національну форму з міжнародним змістом. У “Теорії і розвої історії літератури” (1909) вчений трактував літературу як найвищий прояв людської цивілізації, її мірило, “збір усіх духовних виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то більшої групи народів або й усього людства (всесвітня література), зложених у людській мові”.У статті “ Метод і задача історії літератури” (написана у 1890–1891 рр.) Франко стверджує, що справді національна література як “духовна діяльність суспільності, котрої виразом є писателі, близькі до своєї публіки, солідарні з нею в основних поглядах національних і суспільних і даючі по-свойому вираз тим поглядам”, – починається після смерті Т.Шевченка з появою “Хати” П.Куліша та “Основи”.В одній із ранніх своїх праць – “Критичних письмах о галицькій інтелігенції” (1878), досліджуючи галицьке відродження та діяльність“Руської трійці”, Франко писав про те, що перш ніж почнеться справжнійрух, повинна виникнути його потреба, повинні відбутися зміни у сферічуття. У статті “Шевченко і критики” (1904) Франко застерігав дослідників від спрощень у проведенні аналогій, які не мали достатніх підстав і доводились до абсурду, коли характеризували творчість письменника як результат впливів. Вчений розглядав проблему “експорту” талантів, що живили чужі культури, насамперед російську та польську. У своїх історико-літературних оглядах він згадував видатних українців при дворах російських царів (Прокоповича, Капніста, Каразіна, Гнідича та ін.).Праці І.Франка, написані у 90-х – 900-х рр. (“Задачі і метод історії літератури”, “Метод і задача історії літератури”, “Етнологія та історія літератури”, “Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасних літературах”, “Теорія і розвій історії літератури”) свідчать про постійний інтерес вченого до проблеми методології дослідження українського літературного процесу, серед інших питань, і до з’ясування національних та міжнародних чинників літературної еволюції.У статті “Етнологія та історія літератури” (1894) Франко визнавав заслугу талановитих одиниць, які поєднують традиційну і писемну літературу, творячи справді народне письменство. «Із секретів поетичної творчості» — естетичний трактат, виданий Іваном Франком у 1898 році в «Літературно-науковому віснику».У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що задача літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія. У другому розділі Франко аналізує, у чому ж полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, часто також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. Але Франко також зауважує, що для створення композиції, цілісності твору необхідна сила розуму, тому «у найбільших велетнів людського слова еруптивні сили вітхнення гармонійно поєднуються з холодною силою обмірковування». Далі, проводячи паралелі між сонною і поетичною фантазією, Франко приходить до висновку, що здатність до символізування є також одною з головних характерних прикмет поетичної фантазії.У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. В людини є п'ять чуттів: зір, слух, дотик, смак та нюх. Людина отримує інформацію про навколишній світ, використовуючи тільки ці 5 відчуттів. Хоча їх не достатньо, щоб пізнати світ у всіх його вимірах, але людині не доводиться вибирати.