Щоб здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, слід зробити певні витрати. Будь-який підприємець — фірма, господарське товариство, фізична особа — повинен здійснювати витрати у вигляді певних ресурсів — трудових, природних, інформаційних. Кожний вид ресурсів має вартісну оцінку. Виражені у грошовій формі витрати ресурсів на здійснення підприємницької діяльності називають витратами виробництва.
Проблема витрат виробництва була об'єктом економічної теорії різних течій економічної думки. У колишньому СРСР панувала марксистська теорія витрат виробництва, яка ґрунтувалася на теорії трудової вартості, згідно з якою розрізнялися суспільні витрати та витрати окремого товаровиробника. Перші вимірювались витратами живої та уречевленої праці й становили вартість товару.
За умов економічної відокремленості, коли кожний виробник виготовляє товар самостійно, його витрати визначаються не усіма витратами живої та уречевленої праці, а лише тими, які він оплачує. Це витрати використаних для виготовлення товару засобів виробництва та витрати на оплату праці працівників, зайнятих його виготовленням. Від суспільних витрат (вартості) вони відрізняються на величину додаткового продукту, який є матеріальною основою прибутку, одержуваного виробником.
Крім витрат, пов'язаних з виготовленням товару, є витрати, необхідні для його реалізації. Вони дістали назву витрат обігу. Розрізняють два їх види: додаткові та чисті. До додаткових належать витрати на сортування, пакування, зберігання і транспортування товарів. Вони компенсуються після продажу товару. За своєю природою ці витрати не відрізняються від витрат виробництва і, входячи у вартість товару, збільшують її. Інша природа чистих витрат обігу. Це витрати на перетворення товарної форми вартості на грошову, тобто витрати, пов'язані з торгівлею, рекламою, маркетингом тощо. Вони не збільшують вартість товару, компенсуються після реалізації продукту з одержаного прибутку, створеного у процесі виробництва товару.
У практиці господарювання в колишньому СРСР і країнах СНД у період переходу до ринкової економіки витрати виробництва підприємств, виражені у вартісній формі, мають назву собівартості продукції. Вона складається з витрат, пов'язаних з використанням у процесі виробництва продукції (робіт, послуг) природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, нематеріальних активів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво та реалізацію. Всі витрати, що становлять собівартість продукції, визначаються у грошовій формі.
При всій різноманітності витрат щодо економічного змісту їх можна звести у такі групи: 1) матеріальні (сировина, основні та допоміжні матеріали, паливо, електроенергія); 2) витрати на оплату праці; 3) відрахування на соціальні заходи; 4) амортизація основних фондів; 5) інші витрати (платежі за обов'язкове страхування майна підприємств, оплата за оренду окремих об'єктів основних виробничих фондів, платежі за викиди і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище тощо). Співвідношення перелічених елементів становить структуру собівартості. Вона характеризує загальне економічне становище підприємства, виявляє джерела перевитрат чи економії, загальні потреби підприємства у матеріальних, трудових і фінансових ресурсах для подальшого збалансування їх з усіма розділами виробничої програми. Залежно від структури собівартості розрізняють матеріало-, трудо- чи фондомісткі виробництва.
Структуру собівартості визначають і за іншою ознакою, а саме за статтями калькуляції. Це пов'язано з необхідністю визначення витрат на одиницю продукції, що називається калькуляцією. За статтями калькуляції у структурі собівартості виділяють сировину і матеріали, паливо та електроенергію для виробничих потреб, заробітну плату основних та допоміжних працівників, відрахування на соціальне страхування, витрати на підготовку й освоєння виробництва, витрати на утримання та експлуатацію устаткування, витрати на управління цехом (іншими підрозділами) і підприємством, втрати від браку тощо. Визначення структури собівартості за статтями калькуляції дає можливість розкрити вплив на собівартість таких чинників, як зміна обсягів виробництва, втрати від простоїв, браку, рекламацій тощо. У зв'язку з цим у структурі собівартості витрати групують залежно від їхнього призначення та здійснення.
У країнах з розвиненою ринковою економікою проблема витрат виробництва вирішується з інших позицій. Центральне місце в ній посідає з'ясування взаємозв'язку витрат і обсягів виробництва та цін на певний вид продукції з точки зору окремого виробника (фірми). Основою теорії витрат виробництва, що нині панує в країнах ринкової економіки, є феномен рідкісності, тобто обмеженості всіх видів ресурсів та можливості їх альтернативного використання. Останнє означає, що вибір ресурсів для виробництва певного товару свідчить про неможливість виробництва альтернативного товару.
З позиції феномену рідкісності витрати виробництва фірми можна класифікувати як явні, або зовнішні, фактичні, грошові (від англ. — explicit) та неявні, приховані (implicit). Явні витрати виробництва — це ті, що набувають форми явних (грошових) платежів постачальникам чинників виробництва й незавершених виробів. До них належать оплата сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, палива, заробітна плата, оплата транспортних послуг, амортизаційні відрахування, орендна плата за нерухомість, устаткування тощо. Отже, явні, або зовнішні, витрати виробництва — це плата за ресурси, що не належать власникам фірми, або ті грошові витрати, що їх фірма робить зі «своєї кишені». Вони підлягають суворому бухгалтерському обліку, їх відображують на рахунках і балансі фірми.
Однак лише цими витратами не вичерпуються витрати фірми у процесі виробництва. Часто вона використовує ресурси, що належать власникам фірми чи фірмі як юридичній особі. Вони мають вартісну оцінку, але не передбачені контрактами, обов'язковими для явних платежів, і тому виступають як такі, що фірмою не оплачуються. З позицій фірми такі витрати дорівнюють грошовим платежам, які фірма могла б одержати, самостійно використовуючи ці ресурси альтернативно. Для того, щоб розкрити сутність цього виду витрат виробництва, розглянемо такий приклад. Власник автосервісної фірми працює сам і наймає двох робітників. Приміщення, в якому розташована фірма, є власністю її господаря. Протягом місяця виручка становила 1900 грн.. При цьому матеріальні витрати (матеріали, електроенергія, запчастини) дорівнювали 600 грн., а заробітна плата робітників — 800 грн.. Отже, явні витрати виробництва становлять 600 + 800 = 1400 грн. Проте тільки цим витрати не обмежуються. Щоб здійснювати підприємницьку діяльність, потрібне приміщення. У цьому випадку воно є власністю господаря фірми. Однак коли б його не було, то власник фірми мав би орендувати його і за це сплачувати частину витрат виробництва. Якщо ця плата дорівнює 100 грн. на місяць, то вони мають включатися до складу витрат виробництва як неявні витрати (до речі, власник приміщення міг би здати приміщення, яке займає фірма, в оренду і одержати за це 100 грн.).
Крім того, власник фірми бере участь у її функціонуванні своєю працею. А коли б він сам не працював, йому потрібно було б найняти ще одного працівника і виплатити йому 400 грн.. Отже, загальна сума неявних витрат становить 500 грн..
З наведеного прикладу випливає, що неявні витрати мають прихований характер і, як правило, не відображаються у бухгалтерській звітності фірми. Проте це не означає, що їх не потрібно враховувати у господарській діяльності. Навпаки, вони мають братися до уваги при обґрунтуванні економічних рішень, що приймаються. Особливої ваги набуває врахування неявних витрат при обґрунтуванні нових великих економічних проектів, зокрема будівництва. При визначенні витрат виробництва слід урахувати не тільки витрати, пов'язані з самим будівництвом (це будуть явні, або фактичні, витрати), а й те, яку кількість земель буде виведено з сільськогосподарського обороту і який доход можна було б отримати з цих земель, використавши для інтенсифікації виробництва капіталовкладення на спорудження цього об'єкта.
Отже, повні витрати будь-якого виду господарської діяльності (їх ще називають економічними) мають містити, крім явних, грошових витрат, ще й неявні, або альтернативні. Такий підхід дає можливість обирати найобгрунтованіший варіант рішення з можливих альтернативних варіантів про використання наявних ресурсів.
У підприємницькій діяльності виділяють і такий вид витрат, як неповоротні. Це здійснені раніше витрати, які за жодних умов повернути не можна. Наприклад, фірма займається перевезенням вантажів. Для цього їй потрібен склад. Щоб його купити, фірма витрачає 12 000 грн.. Виготовлення рекламної назви фірми коштувало 500 грн.. Якщо фірма припиняє свою діяльність, то вона може продати склад і повернути витрачені на його придбання 12 000 грн.. Проте витрати на рекламну вивіску повернути не можна. Це і є неповоротні витрати.
Якщо фірма планує розширити свою діяльність, перенісши її в нове місце, вона знову має зробити витрати на купівлю складу і 500 грн. на виготовлення рекламної вивіски. Оскільки неповоротні витрати не відшкодовуються, то вони у поточних витратах фірми, пов'язаних з її виробничою діяльністю, не враховуються. Коли рішення про здійснення таких витрат прийнято, неповоротні витрати перестають мати для фірми альтернативний характер, оскільки можливість використати витрачені у такий спосіб кошти втрачається. Через це, приймаючи рішення про доцільність здійснення виробничої діяльності, керівництво фірми має враховувати лише 12 000 грн., які зможе виручити від продажу складу, а 500 грн., витрачених на рекламну вивіску, в процедурі вибору рішення зовсім не беруться до уваги. Та обставина, що неповоротні витрати фактично не пов'язані з поточними операціями фірми, по суті, виражається приказкою «що з воза впало, те пропало».
