Ніхто не стане заперечувати одного факту, який показує нам кримінальна статистика, — винятково високого рівня насильницьких злочинів у Сполучених Штатах Америки порівняно з іншими індустріалізованими країнами, включаючи й Британію (хоча їх там коїться незрівнянно менше, ніж у деяких країнах "третього світу" (див. таблицю 8.1). Так, у Детройті, з населенням у півтора мільйона, щороку реєструється більше вбивств, аніж у всій Британії, яка має п'ятдесят вісім мільйонів населення. В цьому контексті Сполучені Штати видаються країною, в якій процвітають злочини та насильство. Чому це так?
Таблиця 8.1. Країни з високими рівнями вбивств (число на 100 тисяч населення, за даними звітів поліції) 1990 р.
| 1 | Багамські острови | 52,61 |
| 2 | Філіппіни | 30.12 |
| 3 | Гватемала | 27,40 |
| 4 | Ямайка | 20,85 |
| 5 | Ботсвана | 19,50 |
| 6 | Зімбабве | 17,88 |
| 7 | Перу | 12,01 |
| со | Барбадос | 11,67 |
| 9 | Шрі Ланка | 11,60 |
| 10 | Мальта | 10,44 |
| 11 | Парагвай | 10.00 |
| 12 | Таїланд | 9,50 |
| 13 | Сполучені Штати | 9,40 |
| 14 | Колишній Радянський Союз | 8,67 |
| 15 | Тринідад і Тобаго | 8,42 |
| 16 | Папуа Нова Гвінея | 7,78 |
| 17 | Швеція | 7,02 |
| 18 | Тайвань | 6,40 |
| 19 | Сполучене Королівство | 6,00 |
Іноді це пояснюють тим, що в Сполучених Штатах набагато легше дістати у власне користування пістолет або іншу вогнепальну зброю. Це почасти слушно, але не є повною відповіддю. Швейцарія має дуже низький рівень насильницьких злочинів, а проте зброя там легкодоступна, адже усі чоловіки вважаються вояками громадянського ополчення і тримають зброю у себе вдома, включаючи гвинтівки, револьвери, а іноді й автоматичну зброю і, звісно, набої. Неважко там добути й дозвіл на придбання пістолета (Clinard, 1978). Найімовірнішим поясненням високого рівня насильницьких злочинів у Сполучених Штатах є поєднання таких чинників, як доступність вогнепальної зброї, загальний вплив традиції "життя на кордоні" та існування злочинних субкультур у великих містах. Насильство з боку жителів прикордонної смуги та членів "комітетів пильності" вважається славетною сторінкою американської історії. Деякі з перших іммігрантських громад, що осідали в містах, розвивали свої власні неформальні методи соціального контролю за поведінкою сусідів, що підтримувався насильством або погрозою насильства. Молоді люди з негритянських та іспаномовних спільнот також розвинули власні субкультури, засновані на поняттях своєрідного уявлення про "справжнього" чоловіка та честь, що асоціювалися з ритуалами насильства.
Важливо підкреслити аж ніяк не "романтичний" характер багатьох насильницьких злочинів. Більшість нападів та вбивств мають мало спільного із здійснюваними під оглушливу стрілянину нальотами, як нам їх підносять мас медіа. Убивства, як правило, здійснюються в сім'ї та серед людей, близьких між собою або знайомих. Людей убивають набагато частіше під впливом алкоголю, аніж наркотиків, що й не дивно, оскільки алкоголю споживається набагато більше.
Значна частка вбивств належить до категорії "спричинених поведінкою жертви", коли жертва провокує фатальну подію, першою зробивши погрозливий жест або завдавши першого удару. Багато таких прикладів знаходимо в дослідженні Вольфґанґа, здійсненого в Сполучених Штатах. Він перший привернув увагу до цього явища. Ось, приміром: "Жертва спалахнула гнівом, коли її потенційний убивця спитав про гроші, заборговані йому жертвою. Жертва вхопила сокиру й кинулася на свого позикодавця, але той вихопив ножа і вгородив його в нападника" (Wolfgang, 1958, p. 253; див. також: Campbell and Gibbs, 1986).
А тепер погляньмо, що відбувається з тими, кого звинувачено в злочинах. Відплатою за злочин є покарання. Найпоширеніша сьогодні форма покарання — це ув'язнення (хоча за дрібніші злочини карають здебільшого штрафом).
В'ЯЗНИЦІ І ПОКАРАННЯ
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Зміни в методах покарання
Аж до самого початку дев'ятнадцятого сторіччя ув'язнення рідко використовувалося для покарання злочинів. Більшість малих і великих міст мали свою в'язницю, та була вона, як правило, дуже мала, і там не могли водночас розмістити більш як трьох-чотирьох в'язнів. Такі в'язниці використовували або щоб "охолодити" за ніч п'яничок, або для утримання людей в очікуванні суду. В найбільших містах Європи були й більші тюрми, але утримували там переважно засуджених до страти злочинців. Ці інституції дуже відрізнялися від тих тюрем, які стали будуватися у великих кількостях, починаючи з дев'ятнадцятого сторіччя. Тюремна дисципліна була слабкою або й узагалі не існувала. Бувало так, що засуджених до страти кидали в підземелля, й до самої страти вони нікого, крім свого тюремника, не бачили, але частіше в'язнична атмосфера була навдивовижу вільною й легкою, якщо рівняти до сучасних стандартів.
Джонатон Ейтол, історик злочинності, описав життя в Ньюґейті, одній із давніх лондонських в'язниць. То було гомінке, велелюдне місце, яке вирувало відвідувачами, що приходили сюди о будь-якій годині дня. В 1790 р. один із в'язнів влаштував у тюрмі бал, що, очевидно, траплялося нерідко: "Чай пили о четвертій пополудні під звуки скрипок і флейт, після чого товариство танцювало до восьмої вечора, коли було подано холодну вечерю. Гулянка закінчилася о дев'ятій годині, коли в'язницю зачиняли" (АМоІІ, 1954, р. 66). Найпоширенішими методами покарання за злочини аж до дев'ятнадцятого сторіччя було забиття людей у колодки, батоження, таврування розпеченим залізом або повішення. Ці покарання відбувалися здебільшого в громадських місцях, і дивитися на них приходило багато людей, чи не тисячі. Перед повішенням засудженим надавали слово, щоб вони могли виправдатись або заперечити свою вину. Натовп або підбадьорював бідолаху схвальними вигуками, або кричав і свистів, залежно від того, як оцінював його промову.
Сучасні в'язниці ведуть свій родовід не від колишніх темниць і підземель, а від робітничих будинків. Робітничі будинки з'явилися в більшості європейських країн у сімнадцятому сторіччі, в той період, коли феодалізм доживав свої останні дні; багато селян утратили можливість працювати на землі й стали бурлакувати. В робітничих домах їм давали їсти, але примушували перебувати там більшість часу і тяжко працювати. Проте робітничі доми стали також притулками для людей, про яких ніхто не хотів дбати: недужих, старих, недоумкуватих та душевнохворих.
Протягом вісімнадцятого сторіччя в'язниці, притулки та лікарні поступово стали дедалі більше відрізнятися. Реформатори почали скасовувати традиційні форми покарання, вважаючи, що позбавлення волі є ефективнішим засобом боротьби зі злочинністю. Убивство стали вважати найтяжчим злочином, мірою того як розвивалися права на індивідуальну свободу в рамках ширшої політичної системи: адже вбивство людини — найбільше порушення прав індивіда. А що в'язниці почали вважати закладами, де злочинців можна перевиховати і дисциплінувати, ідея привселюдного покарання стала поступово відмирати.
