Обличчя і культура

Слово "обличчя" може також стосуватися того, якої думки про певного індивіда інші. У своєму повсякденному житті ми звичайно приділяємо багато уваги "збереженню обличчя". Так, чемність або правила етикету, яких ми намагаємося дотримуватися у світському товаристві, полягають насамперед у тому, що ми не дозволяємо собі такої поведінки, яка привела б нас до "втрати обличчя". Ми не згадуємо про ті епізоди з життя певної людини або ті її особисті характеристики, які могли б її збентежити, якби ми про це заговорили. Здогадавшись, що людина носить перуку, ми, проте, утримуємося від жартів щодо цього, принаймні в тому випадку, коли не належимо до її найближчих друзів. Тактовність — це своєрідна захисна тактика, до якої вдається кожен, маючи надію, що його власні вади та недоліки теж ніхто не стане обговорювати прилюдно. Тож наше повсякденне життя не зовсім спонтанне. Здебільшого самі цього не усвідомлюючи, ми вправно й постійно контролюємо вираз свого обличчя, позу тіла та жести в процесі спілкування з іншими людьми.

Декотрі люди дуже добре вміють контролювати вираз свого обличчя та виявляти тактовність у спілкуванні. Наприклад, добрий дипломат мусить уміти, вдаючи, ніби це йому надзвичайно приємно, спілкуватися з тими, чиїх поглядів він не поділяє і до кого він може навіть відчувати відразу. Від того, наскільки це йому вдається, може залежати доля цілих народів. Приміром, гнучка дипломатія може послабити напругу між державами й відвернути війну.

СОЦІАЛЬНІ ПРАВИЛА І ПОБУТОВЕ МОВЛЕННЯ

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

 

Хоча у своїй повсякденній поведінці ми користуємося невербальними знаками та тлумачимо поведінку інших, багато наших взаємодій відбувається через побутове мовлення — принагідний обмін словами під час неформальних розмов з іншими людьми. Соціологи завжди сходилися на тому, що мова відіграє фундаментальну роль у суспільному житті. Проте зовсім недавно було опрацьовано підхід, що робить особливий наголос на тому, як люди застосовують мову в побутових контекстах повсякденного життя. Вивчення розмови було започатковане працями Брвінґа Ґофмана. Але найбільший вплив на ці види досліджень справив Гаролд Ґарфінкел, засновник етномето-дології (Garfinkel, 1984).

Етнометодологія — це вивчення "етнометодів" (народних або непрофесійних методів), які люди застосовують, коли хочуть зрозуміти, що роблять інші й, зокрема, що вони кажуть. Ми всі користуємося цими методами, зазвичай надаючи їм особливої уваги. Часто буває, що ми можемо зрозуміти суть сказаного в розмові тільки тоді, коли знаємо соціальний контекст, безпосередньо в словах не виражений. Візьмімо, наприклад, таку розмову (Heritage, 1984).

А. Я маю сина, йому чотирнадцять років.

Б. Нема проблем.

A. Я маю також собаку.

B. О, тоді вибачайте.

Що, на вашу думку, тут відбувається? У яких стосунках перебувають співрозмовники? Знаючи, що це розмова між власником будинку і потенційним квартиронаймачем, ми відразу зрозуміємо, про що йдеться. Деякі квартировласники не заперечують проти дітей, але не дозволяють своїм пожильцям тримати собак чи котів. Проте, якщо соціальний контекст нам невідомий, то може здатися, що відповіді мовця Б не мають ніякого стосунку до реплік мовця А. Частина смислу виражена в словах, а частина в тому способі, яким соціальний контекст структуру є сказане.

Порозуміння

Найнепослідовніші форми побутового мовлення ґрунтуються на складних структурах порозуміння та спільної обізнаності, що привносяться до розмови її учасниками. Наша, здавалося б, така невибаглива бесіда насправді настільки складна, що досі нікому не вдавалося запрограмувати на мовне спілкування з людьми навіть найпотужніший комп'ютер. Слова, які використовуються в повсякденному мовленні, не завжди мають точні значення, й ми "уточнюємо" те, що хочемо сказати, через невисловлені припущення, зрозумілі обом співрозмовникам. Так, коли Марія запитує Тома: "А що ти вчора робив?", то самі ці слова не дають Томові змоги відповісти на них коротко і ясно. День довгий, і було б цілком логічно, якби він відповів: "Вчора о сьомій шістнадцять я прокинувся. О сьомій вісімнадцять я встав з ліжка, увійшов до ванної й почав чистити зуби. О сьомій дев'ятнадцять увімкнув душ..." Ми можемо зрозуміти, якої відповіді потребує це запитання, якщо знаємо Марію, знаємо, яку роботу вона й Том виконують удвох того чи того дня тижня, знаємо, що Том зазвичай робить певного дня, крім всього іншого.

Експерименти Ґарфінкела

"Фонові очікування", що допомагають нам організувати розмови на повсякденні теми, яскраво висвітлені в експериментах, що їх Ґар-фінкел провів зі студентами-добровольцями. Він давав студентові завдання зав'язати розмову з приятелем або кимось із родичів і вимагати від співрозмовника пояснення кожної репліки. Наприклад, почувши слова співрозмовника: "А чудовий сьогодні день, правда?" — студент мав відповісти запитанням: "Чудовий у якому розумінні?", "Яку частину дня ви маєте на увазі?" і так далі. Ось один із таких обмінів репліками (Garfinkel, 1963).

С. Як вам ведеться?

 

Є. Як мені ведеться в чому? Ви хочете знати, як я себе почуваю, чи як мені ведеться з грішми, чи як мої справи в школі, чи як у мене настрій, чи як...

С. (Почервонівши і зненацька розлютившись). Годі! Я хотів лише бути люб'язним. Мені збіса однаково, як ви себе почуваєте чи як вам ведеться!

Чому люди так дратуються, коли порушено дрібні умовності повсякденного спілкування? Відповідь полягає в тому, що стабільність і значущість нашого повсякденного соціального життя залежить від невисловлених спільних культурних припущень стосовно того, що саме говориться і чому. Якби ми не були спроможні приймати такі припущення як очевидну даність, значуща комунікація стала б неможливою. Кожне запитання чи розмовна репліка неминуче б приводили до "процедури детального розпитування" на зразок того, що його рекомендував своїм студентам Гарфінкел, і взаємодія просто уривалася б. Тому те, що на перший погляд видається незначущими умовностями розмови, насправді має фундаментальне значення для самої структури соціального життя, отож порушення такої умовності спричиняє такі серйозні наслідки.

Відзначмо, що в повсякденному житті люди іноді умисне вдають, що їм невідомі основи невираженого словами знання. Це може робитися з метою дати співрозмовникові відсіч, поглузувати з нього, збити його з пантелику або привернути увагу до неоднозначності його репліки. Ось, наприклад, класичний обмін репліками між батьком і підлітком

БАТЬКО. Куди ти йдеш? СИН. Кудись.

БАТЬКО. Що ти збираєшся робити? СИН. Нічого.

Відповіді підлітка протилежні тим, що їх давали добровольці, які брали участь у експериментах Ґарфінкела. Замість почати допитуватися там, де звичайно цього не роблять, хлопець узагалі не хоче відповідати конкретно, даючи зрозуміти своїми короткими репліками: "Це не твоя справа!"

В іншому контексті на перше запитання іноді можна почути й таку відповідь:

А. Куди ти йдеш?

Б. Куди очі дивляться.

Б умисне неправильно інтерпретує запитання А, щоб повідомити його про свій поганий настрій і водночас про те, що він до цього ставиться з іронією. Комедія і дотепи процвітають на таких умисне хибних витлумаченнях прямо не висловлених у розмові підтекстів. У цьому немає нічого страшного, якщо обидві сторони розуміють, що це робиться задля сміху.