Десь після року гра починає посідати велике місце в житті дитини. Спочатку дитина грається переважно сама, але все більше й більше вимагає, щоб хтось грався з нею. Через гру діти далі вдосконалюють координацію свого тіла і збагачують своє знання світу дорослих. Вони розвивають у собі нові вміння й активно переймають поведінку старших.
У своєму ранньому дослідженні Мілдред Партен виділила кілька категорій стосовно розвитку гри, які приймаються і використовуються всіма і сьогодні (Parten, 1932). Насамперед малі діти віддаються незалежній грі самотою. Навіть перебуваючи в товаристві інших дітей, вони граються самостійно, не звертаючи уваги на те, що роблять інші. Після цього настає період паралельної активності, коли дитина копіює те, що роблять інші, але не намагається втручатися до їхньої діяльності. Потім (десь у віці трьох років) діти все більше й більше включаються до асоціативної ери, в якій вони співвідносять свою поведінку з поведінкою інших. Кожна дитина ще діє так, як їй хочеться, але вже звертає увагу й реагує на те, що роблять інші. Ще пізніше, приблизно в чотири роки, діти включаються до сумісної гри, тобто діяльності, яка вимагає, щоб кожна дитина співпрацювала з іншою (як у грі в "тата й маму").
Протягом періоду від одного до чотирьох-п'яти років дитина також навчається дисципліни та самоконтролю. Передусім це означає навчитися контролювати і відповідно справляти свої фізіологічні потреби. Діти засвоюють культурні гігієнічні звички (процес важкий і тривалий) і навчаються пристойно їсти. Вони також навчаються "добрих манер" у різних ситуаціях своєї життєвої активності, зокрема у стосунках із дорослими.
Близько п'яти років дитина стає відносно автономною істотою, вже не немовлям, а майже незалежною в повсякденному житті вдома. Він або вона вже готові до ризикованого пізнання світу поза родинною домівкою, спроможні до значно тривалого й спокійного перебування без догляду батьків. Дитина все чіткіше набуває рис індивідуальності. Одною із найбільш характерних ознак людських істот, у порівнянні з тваринами, є здатність людей до самоусвідомлення. Як ми повинні розуміти появу усвідомлення самого себе — свідомої думки про те, що індивід має певну ідентичність, відмінну від інших? Впродовж перших місяців життя немовля дуже мало спроможне або й зовсім нездатне до сприйняття різниці між живими істотами та матеріальними об'єктами оточення, не усвідомлює воно й себе самого. Дитина починає застосовувати поняття "я", "мене" і "ти" не раніше дворічного віку, а то й пізніше. Поступово вона приходить до розуміння того, що інші мають свої ідентичності, свідомість та потреби, відмінні від її власних.
ТЕОРІЇ РОЗВИТКУ ДИТИНИ
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Проблема формування "я" викликає чимало суперечок і розглядається досить по-різному під кутами різних теоретичних перспектив. До певної міри це пояснюється тим, що найвідоміші теорії розвитку дитини наголошують на різних аспектах соціалізації. Великий психолог та засновник психоаналізу Зіґмунд Фройд у своїх працях зосереджує увагу передусім на способах, якими дитина контролює переживання, та на емоційних аспектах розвитку дитини. Американський філософ і соціолог Джордж Герберт Мід приділяє увагу головним чином тому, як діти навчаються користуватися поняттями "я" і "мене". Швейцарський дослідник дитячої поведінки Жан Піаже займався багатьма аспектами дитячого розвитку, але найвідоміші його праці стосуються коґнітивності — в який спосіб діти навчаються думати про себе та про своє оточення.
Фройд і психоаналіз
Зіґмунд Фройд, віденський лікар (1856—1939 рр.), не тільки справив потужний вплив на формування новітньої психологи, а й був однією з найвизначніших інтелектуальних постатей двадцятого сторіччя. Його ідеї знайшли застосування в мистецтві, літературі та філософії, а також у гуманітарних науках про суспільство. Фройд був не просто академічним дослідником людської поведінки, він ще й лікував хворих на невроз пацієнтів. Психоаналіз — техніка терапії, яку він винайшов,— полягає в тому, що пацієнта залучають до невимушеної розмови, в якій він розповідає про своє життя й насамперед про те, що збереглося в його пам'яті зі свого дуже раннього життєвого досвіду. Фройд дійшов висновку, що багато з того, що управляє нашою поведінкою, ховається у НЕСВІДОМОМУ і включає в себе перенесені в дорослий вік почуття, які людина розвинула в собі ще в ранньому дитинстві, коли їй доводилося долати чимало переживань. Більша частина з того дитячого досвіду втрачена для нашої свідомої пам'яті, хоча цей досвід і становить ту основу, на якій ґрунтується наша САМОСВІДОМІСТЬ.
Розвиток особистості
Згідно з Фройдом, дитина — це вимогливе створіння, наділене енергією, яку воно неспроможне контролювати з огляду на свою істотну безпорадність. Малюка треба навчити, що його потреби або бажання не можуть бути задоволені негайно, а це дуже нелегкий і болісний процес. На думку Фройда, малі діти потребують не тільки їжі й питва, а й еротичного задоволення. Фройд не мав на увазі, що немовлята переживають сексуальне бажання так само, як старші діти або дорослі. Тут термін "еротичне" вказує на загальну потребу близького й приємного тілесного контакту з іншими.
Як описує Фройд, психологічний розвиток людини — це процес великої напруги. Дитина поступово навчається контролювати свої спонуки, але вони залишаються у несвідомому як могутні мотиви. Фройд розрізняє кілька різних типових стадій у розвитку здібностей немовляти та малої дитини. Він приділяє особливу увагу тій фазі — прибизно у віці від чотирьох до п'яти років,— коли більшість дітей стають спроможні покинути постійне товариство своїх батьків і вийти в ширший суспільний світ. Фройд називає цю фазу Едіповим етапом. Рання прив'язаність, яку немовлята й малі діти відчувають до своїх батьків, має чітко означений у згаданому вище розумінні еротичний елемент. Якби ця прив'язаність тривала й розвивалася далі, мірою того як дитина визрівала б фізично, він чи вона увійшли б у статеві стосунки з кимось із батьків протилежної статі. Але цього не відбувається, тому що діти навчаються стримувати статевий потяг до своїх батьків.
Малі хлопчики починають розуміти, що їм не слід далі "триматися за материну спідницю". Згідно з Фройдом, малий хлопчик переживає сильне почуття антагонізму до свого батька через те, що батько має статеві зносини з його матір'ю. Це становить основу Едіпового комплексу. Едіпів комплекс долається тоді, коли дитина придушує в собі свій еротичний потяг до матері й водночас почуття антагонізму до свого батька (більшість цього відбувається на несвідомому рівні). Це позначає важливий етап у розвитку самостійного "я", бо ж дитина позбувається своєї ранньої залежності від батьків, передусім — від матері.
Теорія Фройда щодо жіночого розвитку опрацьована значно менше. Він вважає, що з дівчатками відбувається процес, зворотний тому, який ми спостерігаємо в хлопчиків. Мала дівчинка придушує свій еротичний потяг до батька і долає свою несвідому неприязнь до матері, намагаючись у всьому її наслідувати, тобто стати "жіночною". На думку Фройда, те, наскільки успішно дитині вдається подолати Едіпів комплекс, дуже впливає на подальші взаємини вже дорослого індивіда з людьми, а надто на його сексуальні взаємини.
Критичні зауваження
