Люди й людиноподібні мавпи

СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ

Нині всі погоджуються, що еволюція життя розпочалася в океані. Близько чотирьохсот мільйонів років тому з'явилися перші наземні створіння. Деякі з них поступово еволюціонували у великих рептилій, яких згодом витіснили ссавці. Ссавці — теплокровні створіння, які розмножуються через статеві зносини. Хоча ссавці були набагато менші розмірами свого тіла, аніж гігантські рептилії, вони були кмітливіші й спритніші. Ссавці мають набагато більшу спроможність навчатися з досвіду, аніж інші живі створіння, і ця спроможність досягла свого найвищого розвитку в біологічному виді людини. Людські істоти належать до групи вищих ссавців — приматів, які з'явилися близько сімдесяти мільйонів років тому.

Наші найближчі родичі серед тваринних видів — це шимпанзе, горила та орангутанг". Кажуть, коли дружину єпископа Бустеру ознайомили з теорією еволюції, вона зауважила: "То ми походимо від мавп? Мій любий, сподіваймося, що це неправда. А якщо й правда, то сподіваймося, що про це не стане відомо всім". Як і багато інших людей, вона неправильно зрозуміла суть еволюції. Людина не походить від мавпи; люди й людиноподібні мавпи ведуть свою еволюцію від багато примітивніших видових груп предків, які жили багато мільйонів років тому.

Соціобіологія

Хоча більшість біологів і визнають еволюційну безперервність між тваринами та людьми, та донедавна вони всіляко наголошували на певних специфічних якостях людського роду. Цю позицію поставили під сумнів у своїх працях соціобіологи, які вбачають близькі паралелі між людською поведінкою і поведінкою тварин. Термін соціобіологія уперше вжив у своїх працях американець Едвард Віл сон (Wilson, 1975,1978). Ідеться про застосування біологічних принципів для пояснення суспільної активності всіх соціальних тварин, включаючи й людину. Згідно з Вілсоном, багато аспектів суспільного життя ґрунтуються на нашій генетичній структурі. Наприклад, деякі види тварин мають складні ритуали шлюбного залицяння, через які відбуваються статеві зносини і відтворення виду. Людське залицяння та статева поведінка, згідно з твердженнями соціобіологів, як правило, побудовані на таких самих ритуалах, що пояснюється природженими властивостями. В більшості тваринних видів, якщо взяти інший приклад, самці більші за своїми розмірами та аґресивніші, аніж самиці, і намагаються домінувати над "слабшою статтю". Можливо, саме генетичні фактори пояснюють, чому в усіх суспільствах, про які нам відомо, чоловіки обіймають більш значущі посади, аніж жінки.

Один зі способів, яким соціобіологи намагалися пояснити взаємини між статями,— це ідея "репродуктивної стратегії". Репродуктивна стратегія являє собою модель поведінки, до якої приходять через еволюційний добір і яка сприяє шансам на виживання нащадка. Жіноче тіло зберігає у своїх репродуктивних клітинах набагато цінніший скарб, аніж чоловіче. Тому жінки (самиці) не бажають розтринькувати цей скарб і не прагнуть мати статеві зносини з багатьма партнерами; їхня головна мета — дбати й піклуватися про приплід. Натомість чоловіки (самці) неперебірливі у своїх статевих зв'язках. Вони прагнуть мати їх із багатьма партнерами, і з погляду інтересів виду така стратегія цілком виправдана; вони виконують свою роль, яка полягає в максималізації шансів запліднення, й, давши такий шанс одній самиці, кидаються до іншої. В цей спосіб, як вважають соціобіологи, ми можемо пояснити різницю в моделях сексуальної поведінки чоловіків та жінок і зрозуміти таке явище, як зґвалтування.

Головні проблеми, порушені такими поясненнями, були темою палких дебатів протягом останніх років. Вони й сьогодні залишаються дуже суперечними. Вчені, по суті, розкололися на два табори в залежності від фахової та наукової спеціалізації. Автори, які ставляться прихильно до соціобіологічної теорії, здебільшого працюють у галузі біології і мало ознайомлені із суспільними науками, тоді як більшість соціологів та антропологів настроєні вельми скептично щодо претензій соціобіології. Скидається на те, що вони не дуже багато знають про генетичний базис людського життя, а біологи, у свою чергу, недостатньо обізнані з результатами соціологічних та антропологічних досліджень. Тобто кожна зі сторін має труднощі в тому, щоб повністю зрозуміти силу арґументів, які висуває друга.

Якоюсь мірою пристрасті, спершу розбуджені появою праць Віл-сона, стихли, й сьогодні видається можливим дати достатньо раціональну оцінку порушеним проблемам. Соціобіологія, безперечно, важлива, та все-таки вона більше придається для вивчення життя тварин, аніж людської поведінки. Спираючись на наукові експерименти етологів (біологів, які віддають перевагу "польовим дослідженням" у середовищі тваринних популяцій перед вивченням тварин у штучно створених умовах зоопарків або лабораторій), соціологи зуміли довести, що багато тваринних видів набагато "соціальніші", аніж то раніше вважалося. Тваринні "групи" мають значний вплив на поведінку окремих особин свого виду. З іншого боку, дуже мало доказів було знайдено на підтвердження того, що генетична спадковість скеровує складні форми людської діяльності. Таким чином, уявлення соціобіологів про суспільне життя можна в ліпшому випадку вважати просто спекулятивними. Багато критиків цілком відхиляють вищенаведену інтерпретацію людської сексуальної поведінки. Вони твердять, що теоретично довести це взагалі неможливо. Адже далеко не всі чоловіки невибагливі у своїх сексуальних уподобаннях, а якщо, наприклад, ми подивимося на сексуальну поведінку в сучасних суспільствах, де жінки мають набагато більше свободи у виборі своїх сексуальних партнерів, аніж вони мали раніше, то виходить, що в середньому вони мають не менше амурних пригод, аніж чоловіки. І якби таке узагальнення було слушним, то існує чимало психологічних, соціальних та культурних чинників, якими можна було б його пояснити. Наприклад, те, що чоловіки мають набагато більше влади в суспільстві; тобто на пошуки багатьох сексуальних партнерів їх може штовхати бажання ефективно здійснювати цю владу й утримувати жінок під своїм цілковитим контролем.