Слово "слід" (у буквальному розумінні), якщо звернутій л до тлумачного словника української мови, означає: відбиток ноги чи лапи на якій-небудь поверхні; заглибини, смуги і т. ін., що залишаються на якійсь поверхні чи в просторі від переміщення чогось, свідчить про щось; характерний відбиток, який з'явився внаслідок чогось; наслідок чиєїсь діяльності, якої-небудь події і т. ін.
Слід - це завжди наслідок, результат певної дії чи події.
Злочин (в інформативному просторово-структурному значенні) - це завжди взаємодія, що викликає утворення відповідних відображень цієї взаємодії у середині чи на поверхні певних об'єктів.
Сліди злочину - це будь-які зміни навколишнього, пов'язаного з учиненням злочину, середовища, у вигляді утворених матеріальних та ідеальних відображень цієї події.
У криміналістиці розрізняють:
· матеріальні сліди злочину;
· ідеальні (нематеріальні) сліди злочину.
Матеріальні - пов'язані зі злочином зміни в елементах уречевленої навколишньої обстановки, що утворилися внаслідок механічного, хімічного, біологічного, термічного або іншого взаємовпливу (наприклад, сліди знарядь зламу, різноманітних дій злочинців, потерпілих, переміщення предметів або речовин, їх наявність або відсутність у певному місці, втрата або набуття ними певних ознак, властивостей тощо).
Ідеальні (нематеріальні) сліди злочину (уявні образи) - сліди-відображення у свідомості людей і збережена в їхній пам'яті криміналістично-значуща інформація. Вони в інформаційному плані є більш ємнісними і відображають як весь об'єкт у цілому, так і його частини.
Сліди пам'яті є джерелами вербальної (словесної) інформації щодо форми і властивостей об'єкта, але вони - суб'єктивні.
Здебільшого ці сліди є предметом слідознавства, слідчої тактики (правила і методи проведення слідчих дій) та юридичної психології. До трасології ідеальні сліди стосунку не мають, нею не вивчаються.
Матеріальні сліди злочину на сучасному етапі розвитку криміналістики прийнято розглядати у двох аспектах:
· у широкому значенні сліду;
· у вузькому значенні сліду, або розумінні. Але так було не завжди.
Перше визначення сліду у вітчизняній криміналістиці було запропоноване професором І. М. Якимовим, який під слідом розумів відбиток предмета па іншому об'єкті, з якого можна зрозуміти форму*і призначення цього предмета.
У 1945 р. професор С. М. Потапов сформулював своє визначення сліду: "Сліди - це відображення на матеріальних предметах ознак явищ, причинно пов'язаних із розслідуваною подією".
"Сліди,- писав С. М. Потапов,- можуть виникати від людей, окремих предметів і від сил природи".
Саме після цього у криміналістиці почалося формування поняття "Слід у широкому значенні" і "Слід у вузькому значенні".
Сліди у широкому значенні (розумінні) - це будь-які відображення матеріальних змін у навколишньому середовищі, причинно пов'язані з подією злочину (у вигляді видозмінення структури і форми чогось, появи чи зникнення чого-небудь на місці події та ін.).
Іншими словами, слідами у широкому розумінні можуть виступати:
· матеріальні предмети або їх частини (труп, знаряддя зламу, недопалок, пляма крові, порція зерна, рідина);
· матеріальні копії (слід пальця, взуття, розрубу, розрізу тощо).
Трасологія, як підмножина криміналістичного слідознав-ства, вивчає сліди у вузькому значенні. Під ними розуміють матеріально відображені площини чи об'ємні стійкі просторові утворення, які відображають морфологічні чи конформні (що реагують на зміни) особливості зовнішності взаємодіючих під час злочинних діянь об'єктів або виражають механізм перебігу конкретного слідоутворювального процесу.
Це - сліди взуття, транспортних засобів, знарядь зламу, губ, рук, пишучих приладів тощо.
Слідами, що відображають механізм їх утворення, можна назвати різні вузли, шви, бризки крові, слини, сперми чи інших виділень людського організму.
Виходячи з цього можна резюмувати, що сліди у вузькому, себто трасологічному, значенні можна поділити на три великі групи:
- сліди-відбитки;
- сліди-предмети;
- сліди-речовини.
Зрозуміло, що трасологія головним чином вивчає сліди-відбитки, що відображають або зовнішню будову, або інші ознаки об'єкта, що залишив ці сліди.
Водночас сліди-предмети: частини предметів - відламки фар ного скла; замки, пломби зі слідами зламу тощо - також можуть відображати зовнішні об'єкти або характер дій і теж є об'єктом трасології.
Що ж стосується слідів-речовин (зокрема рідин), то в їх дослідженні також можуть використовуватися методи трасології, наслідком може бути з'ясування напряму і швидкості руху, інтенсивності взаємодії тощо.
Перед тим як перейти до побудови класифікації слідів злочину, доречно з'ясувати механізм слідоутворення.
Слідоутворення - це процес взаємодії двох фізичних тіл або систем, які, обмінюючись енергією, набувають інших ознак і властивостей, тобто відбивають (відображають) одне одного.
Взаємодія здійснюється під впливом сили, прикладеної до одного чи обох об'єктів.
Об'єкт, до якого прикладено силу, зазвичай називають слі-доутворювальним. Він є джерелом руху. Під його впливом другий об'єкт - слідосприймальний - відображає (відбиває, віддзеркалює) слідоутворювальний у вигляді сліду.
Окрім цього, до об'єктів слідоутворювальпих (для деяких механізмів) слід віднести речовину сліду або енергію, що прикладається до об'єктів слідоутворення.
Джерелом слідоутворення можуть бути обидва об'єкти взаємодії.
Тоді межа між слідоутворювальним і слідосприймальним об'єктами практично зникає.
Вони у таких випадках взаємно відображають один одного, виступаючи одночасно слідосприймальиим та слідоутворювальним (але цс характерно тільки для слідів контактної взаємодії - слідів-відбитків).
Сліди злочину, як уже було зазначено,- це зміни у фізичних тілах або просторі, які відбуваються під час взаємодії об'єктів за різних видів руху: механічного, фізичного, хімічного, біологічного та психічного.
В основі матеріального слідоутворення у твердих тілах лежать фізичні явища: а) деформації; б) адгезії.
Деформація - цс зміна розмірів і форми об'єкта під впливом механічного навантаження, власної маси, температури, намагнічування, електричного розряду.
Найпростішими видами деформації є:
· вигин;
· зсув;
· кручення;
· розтяг. *
У твердих тілах розрізняють: залишкову деформацію; пружну деформацію.
Залишкова (пластична) деформація становить собою зміни форми і розміру об'єкта, які не зникають після зняття навантаження.
Так утворюються сліди тиснення, ковзання та інші об'ємні сліди.
Пружна деформація характеризується тим, що після зняття навантаження тіло нідноплює спою попередню форму.
Для пружної деформації є характерними тільки утворення поверхневих слідів.
Властивість тіл змінювати розміри або форму під дією певних сил називають деформованістю. Остання є характерною тільки для фізичних тіл, які мають помітну пластичну (залишкову) деформацію, наслідком якої є утворення об'ємних слідів.
Види деформації за її наслідками:
· формування;
· перерозподіл;
· руйнування;
· розділяння;
· структурні зміни.
Формування - енресування та інші види злиття розрізнених часток унаслідок механічного контакту.
Так утворюються об'ємні сліди на снігу, вологому піску та глині тощо, внаслідок їх енресування й ущільнення, спікання під дією якоїсь сили (енергії).
Перерозподіл - переміщення під дією механічної сили часток сипкої, рідкої, в'язкої речовини, що приводить до утворення сліду.
Наприклад, під час ходіння по сухому піску, снігу сліди утворюються внаслідок не ущільнення маси слідосприймальної речовини, а як наслідок переміщення - перерозподілу, часткового витискування часток з-під взуття.
Таким чином утворюються сліди у тонких шарах рідин, особливо в'язких, у бруді на асфальті, коли шина витискує в'язкий бруд і внаслідок цього залишається слід протектора.
Руйнування відбувається під час взаємодії твердих тіл, коли слілосприймальпий об'єкт часто руйнується в місці контакту, оскільки має менші щільність і міцність.
Так виникають сліди-пробоїни у склі, дереві, металі, пошкодження на одязі, ушкодження на живих тканинах ударио-роздроблювальними знаряддями, кулями, дробом.
Слід утворюється внаслідок виносу матеріалу із зони контакту.
Розділяння треба відрізняти від руйнування, відділення. Воно є основою слідоутвореиня слідів-предметів, поділу цілого на частини. Так утворюються сліди-уламки фарного скла, твердих розчленованих різноманітними знаряддями тіл (внаслідок різання, розрубу, розлому тощо).
При цьому предмет, підданий розділенню, втрачає властивість цілого, утворюється кілька нових об'єктів.
Відділення не змінює властивостей слідосприймального об'єкта, від нього відділяється лите незначна частина: стружка, ошурки, відщепи. Зазначмо, що об'ємні сліди утворюються внаслідок формування, руйнування й розділення; вони можуть бути одночасно забарвленими, коли від слідоутворювального об'єкта відділяються частинки барвника, які містяться на його слідосприймальній поверхні.
Структурні зміни - характерні для твердих тіл, які мають кристалічну будову, що завжди утворюється, і в яких не завжди утворюються видимі сліди тиснення, руйнування і розділяння.
Вони виникають на менш міцному об'єкті.
Якщо властивості взаємодіючих об'єктів приблизно однакові, то механічна енергія перетворюється у фізичну і здійснює внутрішню роботу - змінює структурну організацію об'єкта в зоні контакту.
Так утворюються невидимі сліди штампованих зображень, утомленості металу в місцях згину, кручення, нагрівання в місці прикладення сили.
Адгезія (лат. ас1Ьас8Іо - прилипання) - властивість фізичних тіл прилипати до інших тіл, внаслідок чого виникає зчеплення поверхонь тіл.
За рахунок цієї властивості утворюються видимі та слабко-видимі поверхневі сліди нашарування й відшарування, кольорові та забарвлені.
У криміналістиці розробляється окрема наукова теорія -вчення про механізм слідоутворення (авторів багато: Г. Л. Гра-повський, Р. С. Бєлкін, Г. І. Грамович, Б. І. Шевченко та ін.).
Теорія має три частини:
· понятійну (характеристика (гносеологічна, криміналістична) таких понять, як слід, механізм слідоутворення, елементи процесу слідоутворення тощо);
· класифікаційну (класифікація слідів та ознак окремих слі-доутворювальних об'єктів, що відобразились у слідах);
· функціональну (слідоутворювальні впливи та їх результати, інформативність сліду, моделювання слідоутворювальних впливів, експериментування з ними тощо).
Класифікації слідів, що в різних варіаціях подаються у підручниках з криміналістики, становлять собою не що інше, як перелік традиційних слідів, на які вказував ще Г. Гросс.
Першу загальну класифікацію слідів було запропоновано проф. Б. І. Шевченком у 1947 р.
Згодом цю класифікацію доповнювали, видозмінювали різними рубриками багато авторів (Г. А. Грановський, І. Ф. Крилов, М. В. Салтевський, 3. І. Самотина, В. М. Герасимов та ін.).
Єдиної загальноприйнятої класифікації слідів злочину немає, навіть трасологічиої.
Можна запропонувати таку розширену слідознавчо-трасоло-гічну класифікацію слідів злочину у криміналістиці.
Р.С.Бєлкін назвав п'ять закономірностей утворення слідів злочинів:
1) повторюваність процесу виникнення слідів;
2) зв'язок між діями злочинця і отриманням злочинного результату;
3) зв'язок між способом учинення злочину і слідами, які виникають як наслідок використання цього способу;
4) залежність вибору способу від конкретних обставин;
5) зникнення доказів, тобто слідів злочинів.
Вищезазначене можна об'єднати в три групи. До першої групи закономірностей належать:
- повторюваність, тобто при наявності одних і тих же причин виникають однакові наслідки, наприклад, при дотику до гладкої поверхні пальцем щоразу утворюється потожировий відбиток.
- Зв'язок між дією і результатом. Суть цієї закономірності полягає в тому, що наявність злочинного результату свідчить про наявність протиправної діяльності.
- Закономірне зникнення слідів-відображень. Суть цієї закономірності полягає у тому, що будь-який слід-відображення матеріальний або ідеальний після виникнення змінюється у часі і нарешті, зникає. Знання закономірностей зберігання в часі окремих слідів злочину дозволяє своєчасно їх знаходити і фіксувати.
Друга група закономірностей включає три види зв'язків:
1. Зв'язок між способом дії і слідами злочину полягає в тому, що однакові взаємодії при рівних інших умовах призводять до однакових наслідків.
2. Зв'язок способу, яким було вчинено злочин, з особистістю злочинця. Цей зв'язок має імовірний характер і реально виявляє себе лише при спостереженні масових явищ. Разом з тим він є однією з ознак, за якою створюються криміналістичні обліки, АБД, що використовуються для розслідування злочинів.
3. Залежність способу від конкретних умов. Хоча діяльність злочинця і має відносно стійкий характер, але вона не може щоразу повторюватися в усіх деталях, оскільки кожен злочин здійснюється за конкретних об'єктивних обставин. Тому злочинець діє залежно від ситуації, що склалася на місці злочину.
Третя група. Закономірності, що відтворюють виникнення і перебіг явищ, які пов'язані із злочином, характеризуються суб'єктивними діями учасників злочину, насамперед самого злочинця, потерпілого, свідків. До них відносять такі дії суб'єктів:
- таємність підготовки і вибору засобів учинення злочину.
- Рекогносцироква місця вчинення злочину. Через те, що злочинець попередньо був на майбутньому місці злочину, то не виключена можливість появи випадкових свідків, які бачили і запам'ятали злочинця.
- Раптовий від'їзд, зміна зовнішності і місця проживання, роботи тощо, часто є наслідками вчинення злочину, тому ці факти треба виявляти і ретельно встановлювати їх причину.
- Нестандартна поведінка – настороженість, дратівливість, скритність. Така закономірність може виявитися лише при наявності лише багатьох фактів. При розслідуванні вона має орієнтовне значення і її належить перевіряти у кожному конктетному випадку.
Наведені закономірності характеризують механізм злочину і діяльність злочинця, встановлення яких складає тільки одну частину розслідування. Другу частину створює діяльність слідчого, яка полягає в збиранні, дослідженні, оцінюванні та використанні зібраного матеріалу у процесі доказування.
Предмет криміналістики
Розвиток процесуальної думки наприкінці 19 століття та потреби практики створили умови для відгалуження від фундаментальних правових галузей знань багатьох спеціальних, які мали спочатку прикладний характер. Це були судова медицина, криміналістика, судова психологія та інші.
Уперше про криміналістику як систему спеціальних знань згадав Г.Гросс у своїй роботі "Керівництво для судових слідчих як система криміналістики” (1892р.). Г.Гросс предмет криміналістики визначив так: "Криміналістика по своїй суті починається там.., "де встановлюють”.., яким саме способом учинюються злочини? Як досліджувати ці способи і розкривати їх, які були мотиви що спричинили до злочину, яка була мета – про все це нам не говорить ні карен право, ні процес. Все це складає предмет криміналістики”.
Насупні визначення предмета криміналістики є вдосконаленням основних положень, які були зазначені ще у Г.Гросса. Так, С.Н.Трегубов писав, що предметом криміналістики є "використання методів природничих наук і технічних знань при розкритті злочинів і встановленні особистості злочинця”.
Автор першого в Росії підручника з криміналістики І.М.Якімов вважав, що криміналістика "має своїм предметом вивчення найбільш доцільних способів та прийомів використання природничих, медичних і технічних наук при розслідуванні злочинів і вивченні фізичної та моральної особистості злочинця”.
Криміналістика, так само як і інші науки, для пізнання свого предмета повинна мати свої методи, котрі мають входити у структуру предмета. Вперше про це заявив Б.М.Шавер, який відзначив самостійність науки криміналістики в її "прийомах і методах виявлення та дослідження доказів, які використовуються з метою розкриття злочинів, виявлення і впізнання злочинця”. Проте деякі вчені, наприклад С.М.Строгович, вважали криміналістику лише технікою, а тактику і методику розслідування злочинів предметом кримінального процесу а не криміналістики.
С.М.Потапов пропонував вважати криміналістику "наукою про судові докази – наукою доказового права”. С.П.Мітрічев поклав кінець дискусії про статус криміналістики. Він обгрунтував, що криміналістика – це юридична наука, і вона не вивчає будь-якої правової сторони злочину. Разом з тим вона сприяє розкриттю та розслідуванню злочинів, розробляє засоби і методи збирання і дослідження доказів. Подібне розуміння предмета криміналістики мають і в наш час наукові школи і окремі вчені.
О.М.Васильєв більш лаконічно визначив її предмет – "Криміналістика – це наука про технічні засоби і тактичні прийоми та методи, що використовуються для виконання передбачених кримінально-процесуальним законом дій по виявленню, збиранню, фіксації та дослідженню доказів з метою розкриття і попередження злочинів.
В.Я.Колдін дав таке визначення предмета криміналістики: "Криміналістика – це наука, котра досліджує закономірності злочинної поведінки, механізм її відтворення в джерелах інформації, особливості діяльності при розкритті, розслідуванні і попередженні злочинів та розробляє на цій основі засоби і методи вказаної діяльності з метою забезпечення належного використання процесуально-матеріальних правових норм”.
Криміналістика – це юридична наука, яка виникла у надрах кримінального процесу у минулому столітті як сукупність технічних засобів і тактичних прийомів, а також способів їх використання для розкриття злочинів. Це означає, що криміналістика вивчає злочин. Проте злочин є предметом пізнання інших наук, які досліджують деякі специфічні сторони, властивості і особливості злочинної діяльності для боротьби з нею. В цьому аспекті криміналістика має свій предмет пізнання.
Злочин є складним соціальним явищем, яке характеризується своєю структурою, зв'язками і відношенням між його єлементами. Пізнані та кількісно відтворені відношення набувають властивостей закономірностей, що належать саме цій структурі. Тому криміналістика досліджує злочин передусім як динамічний процес, тобто його діяльнісну сторону.
Злочин у діяльнісному плані – це динамічна система, яка має різні форми взаємодії об'єктів живої і неживої природи. В структуру її елементів входять: суб'єкти злочину (люди); предмети, за допомогою яких учинено злочин; спосіб учинення злочину; результат злочину, тобто матеріальні та ідеальні відображення, а також інші обставини місця, часу, поведінка осіб причетних до вчиненого злочину, або які випадково стали його очевидцями.
Елементи динамічної системи в процесі вчинення злочину взаємодіють між собою, створюють сукупність послідовних процедур, які називаються механізмом злочину. Останній є однією із сторін злочину, яку вивчає криміналістика. Усвідомлення механізму злочину в процесі його розкриття є однією з важливих задач, тому що не встановивши динаміки події – як, коли і при яких обставинах, якими засобами і в якій послідовності розгорталася картина злочину на місці його вчинення, не можна зрозуміти його мотивів і причин, дати йому кримінально-правову оцінку, і, зрештою, скласти уявлення про зовнішній вигляд злочинця та сконструювати динамічну модель його поведінки.
Криміналістику цікавить безпосередньо предмет, на який був спрямований злочин, тому що між ним і злочинцем була взаємодія. Встановлення відношень і взаємозв'язків між предметом посягання і суб'єктом злочину має безпосереднє значення для його розшуку і встановлення особистості злочинця.
Спосіб учинення злочину – це образ діяльності суб'єкта, це не тільки поведінка, але й закономірне відтворення використання предметів – засобів діяльності. У зв'язку з цим спосіб опосередкований об'єктивними умовами, в яких виникла і розвивалась протиправна дія.
Злочинець і способи його дій пов'язані з місцем учинення злочину, чи особистістю потерпілого. Часто за слідами злочину висувають дві типові версії: "Злочинець – свій”, "Злочинець – чужий”, тобто не знайомий з потерпілим, чи не знайомий з місцем учинення злочину.
Закономірності, що вивчає криміналістика, входять в її предмет як елементи. Подія злочину розкриває діяльність суб'єктів у матеріальному середовищі, в результаті якої виникають сліди злочину – джерела доказової інформації. У природі все взаємопов'язано і взаємообумовлено. Злочинна діяльність не виняток. Сліди-відображення виникають за загальними законами діалектики і несуть необхідний і повторюваний, тобто закономірний характер.
