Стрибки сприяють виявленню енергії, блиску, розмаху, властивих багатьом творам Скарлатті, свідчать про намагання композитора вирватися за межі вузьких рамок традиційного діапазону клавесинних п’єс того часу.
Серед деякої стини виконавців ще існує односторонній інтерес до музики Скарлатті: його спадщина притягує їх перш за все з точки зору різних віртуозних ефектів, якими вона так багата. Іноді і педагоги звертаються до творів італійського майстра лише з метою виховання певних якостей недостаючих учням, і, по сутності, розглядають його творчість з чисто інструктивної точки зору.
Таке відношення до Скарлатті глибоко помилкове. У дійсності це один з видатних класиків, твори якого є не тільки виключно корисною школою піанізму, але і містять у собі самобутній, багатий світ художніх образів. Сонати Скарлатті треба вивчати систематично ще в учбових закладах, знайомити учня з різними їх типами. Тоді молодий виконавець може по-справжньому оцінити усю багатогранність мистецтва великого італійського композитора: соковитість народного колориту, дивовижну навіть для сучасного слуху сміливість гармонійної мови, вишуканість і віртуозний блиск, поетичність лірики, риси справжнього драматизму і героїки.
Творчість Скарлатті привернула до себе увагу великих піаністів минулого, у тому числі Ліста, Таузіга, Антона Рубінштейна, Єсіпової, Бартока. Справжньому її відродженню у концертній практиці, як і багатьох інших напівзабутих сторінок клавірної музики епохи барокко, у значній мірі сприяє видатна польська клавесиністка Ванда Ландовська. Її виконавська діяльність, яка почалася на межі ХІХ – ХХ ст. і продовжувалася більше півстоліття, відрізнялась виключно інтенсивністю та яскравістю художніх досягнень. Можна без перебільшення сказати, що саме Ландовська вперше у своєму виконанні так всебічно представила скарлаттівську клавірну спадщину, виявила в ній ті її грані, які знаходилися перш за все у тіні.
Виконання клавесиністки виявляє формування у сонатах Скарлатті нового образу, ще не типового для клавірної музики того часу, але з часом все частіше приваблюючого до себе увагу композиторів та виконавців, – образу масової процесії, у якому важлива виразна роль належить довготривалим і сильним нагнітанням динаміки до кульмінації.
Серед кращих виконавців сонат Скарлатті на фортепіано виділяються інтерпретації їх видатним італійським піаністом нашого часу Артуро Бенедетті Мікеланджелі. Вони притягують чуйним досягненням музики композитора, поетичним відтворенням її образів.
Майстерно володіючий фортепіанною технікою, Бенедетті Мікеланджелі не намагається висунути у творах Скарлатті віртуозний елемент на перший план, не захоплюється швидким темпами, а нерідко навіть «пригальмовує» рух. Завдяки тонкому відчуттю піаністом пластичного початку та володіння гнучким, «живим» ритмом ці «відтяжки» надають виконанню більше виразності.
Запам’ятовуючи трактовки сонат італійського композитора створив Еміль Гілєльс. В них вражають енергія виконання, пружний, захоплюючий слухачів ритм, різноманітний, «відточений» звук.
Видавництво повного зібрання сонат Скарлатті почалося тільки у першому десятиріччі ХХ ст. (італійською фірмою Рікорді). Редактор – композитор і піаніст Алєссандро Лонго (1864 – 1945) – «зімкнув» їх у «сюїти» по декілька творів у кожній. Хронологічний принцип створення сонат при цьому витриманий не був. Текст, згідно поширеної тоді манери редагування творів старих майстрів, насичений багато численними відтінками виконання, які у теперішній час виявляються надмірно численними та «модернізуючими» стиль композитора.
З врахуванням видавництва Рікорді та інших публікацій були здійснені наступні редакції сонат Скарлатті, у тому числі А.Гольденвейзером, а згодом А.Ніколаєвим та І.Окраїнець. Редакції ці мають інструктивний характер, але текст їх не стільки насичений нюансами та іншими деталями виконання, як у редакції Лонго, що відображає загальну тенденцію до значної простоти виконання класиків, яка посилювалася на протязі ХХ ст.
В останні часи у виконавській практиці зросла цікавість до Urtext’ів творів Скарлатті. Ознайомленню з ним покликані служити, окрім згадуваного зібрання Кіркпатрика, ще деякі видавництва. Відзначимо серед них «200 сонат» Скарлатті, які були видані в Угорщині (підготував до печаті Г.Балла, Будапешт, 1977 – 1979). Твори розташовані тут у хронологічній послідовності згідно каталогу Кіркпатрика і дають можливість наочно прослідкувати здійснення композитором принципу їх парного групування.
Література
1. А.Алексєєв. Історія фортепіанного мистецтва.
2. Б.Асаф’єв. Музична форма як процес.
3. А.Клімовицький. Зародження і розвиток сонатної форми в творчості Д.Скарлатті.
