Саме на цій основі і в такому контексті вірувань і звичаїв з’являється на терені Східної Європи у ІІ половині ІХ ст. давньоруська держава – Київська Русь, культура якої є важливою частиною культури Середньовіччя.
Це була багатонаціональна язичницька держава, для її зміцнення потрібна була наднаціональна світова релігія. Відповіддю на цю історичну потребу і стало хрещення Русі (988 р.), ініційоване онуком Ольги та Ігоря князем Володимиром, який унаслідок цього отримав титул хрестителя.
Але ще довгий час зберігалися язичницькі вірування, язичників переслідували. Християнська церква в Київській Русі намагалася використовувати, зберігати старі обряди, наповнюючи їх новим християнським змістом (Іван Купало, наприклад, ототожнюється з Іоаном Хрестителем). Поступово склалося двовір’я, яке (на думку багатьох дослідників: М.В. Поповича, А. Драча, П.Н. Мілюкова та ін.) було більш характерним саме для українців, росіян та білорусів, аніж для болгар, чехів, сербів.
Володимир обирає візантійське християнство, тобто – православне. Це сталося не тільки тому, що Русь мала давні зв’язки з Візантією, і що ще з часів Аскольда і княгині Ольги почало поширюватися християнство (є легенда про Андрія Первозванного, який нібито поставив хрест на місці майбутнього Києва, сказавши, що тут буде “град великий”). Це сталося, по-перше, тому що Київська Русь наслідувала візантійську концепцію влади, згідно з якою імператор головував і церква була йому підпорядкована, а Володимир прагнув саме могутньої влади.
Важливо й те, що православна церква не пов’язувала богослов’я із мовними канонами (католицька служба проводилася тільки латинською мовою). Київ же прагнув підняти давньоруську мову до рівня божественної, а Візантійська церква це дозволяла.
У X – XIII ст. Київська Русь займала великий простір від Причорномор’я до Прибалтики та від Поволжя до Карпат. Це була одна із провідних на Європейському континенті держав, що мала економічні, політичні та культурні зв’язки з багатьма країнами Заходу і Сходу.
Розквіт держави припадає на часи князівства Володимира Святославича (980 – 1015), Ярослава Мудрого (його сина) (1019 – 1054) та Володимира Мономаха (1113 – 1125), коли було об’єднано землі східних слов’ян, запроваджено християнство за візантійсько-грецьким зразком, розбудовано Київ, де з’явилися перші кам’яні споруди, школи.
Культура Давньої Русі – одне з найзначніших явищ європейського Середньовіччя.
Держава була створена у ІІ пол. IX ст., а вже наприкінці Х ст. вона стала найбільшою державою середньовічної Європи. В ХІ ст. західні європейці з повагою писали про Русь – розвинуту християнську державу.
Початок бурхливого розвитку держави пов’язують із князем Володимиром-хрестителем, який вважав шлюб з іноземками гарантією миру для держави: до хрещення його дружинами були норвежка Адлага, гречанка, болгарка (мати Бориса та Гліба), чешка, а потім і візантійська принцеса Анна – сестра Василія ІІ. Цю політику продовжує його син – Ярослав Мудрий (1019 – 1054), який був одружений на шведській принцесі Інгігард, а своїх дочок віддав заміж за іноземців. Так Анна стала королевою Франції, на Євангелії якої присягали всі королі Франції.
Наслідком (і дуже важливим) прийняття християнства було запровадження літературної мови, якою стала на Русі церковно-слов’янська. Азбуку кирилицю склали болгарські просвітителі Кирило і Мефодій приблизно за 100 років до прийняття християнства. Створена вона з урахуванням специфіки слов’янського мовлення (а вчені вважають, що східно-слов’янські діалекти існували в VII – VIII ст.), грецького скорописного письма з доданням літер з коптського (потомки стародавніх єгиптян – християни, а інші єгиптяни – араби – мусульмани) та з самаритянського алфавітів.
Ця мова прийшла з культовою літературою з Візантії та Болгарії.
Кирило і Мефодій, а за ними й невідомі книжники переклали головні частини Біблії ще за 100 років до хрещення Русі. А перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056 – 1057рр.
З писемністю розвивається й просвіта. Ще Володимир після хрещення розпорядився збудувати на Старокиївській горі поряд з Десятинною церквою школу для дітей “нарочитої чади”, тобто знаті. Школи були відкриті в Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. Там вивчали: письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, спів, поетику, географію, історію.
Головними науками вважалися богослов’я, філософія, історія.
Вчені підрахували, що в 10 тис. церков та монастирів, що були побудовані на Русі з кінця X до поч. XIII ст., знаходилося близько 85 тис. перекладених та оригінальних книг.
Давньоруська держава мала і розвинуту правову систему, яку ви будете вивчати як правознавці. Вона відбилась у “Статуті Володимира Мономаха” в “Руській Правді”.
Література Давньої Русі була різноманітною і за стилями, і за жанрами, і хоча вона орієнтувалася на Візантію, але вже дала свої самобутні форми і мала величезні досягнення.
Академік Д.С. Лихачов зазначав, що давньоруська література – це література “однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет – світова історія, а ця тема – смисл життя людини”: всі події трактуються як частина світової історії.
Правильність цієї думки доводять такі пам’ятки писемності Київської Русі, як “Ізборник” Святослава (1073 – 1076); “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона (1037 – 1050); “Повість временних літ”, ченця Києво-Печерського монастиря Нестора 1113 р. (сам монастир засновано Антонієм Печерським у середині XI ст.); “Повчання Володимира Мономаха” (поч. XII ст.). Тут розвивається тема Старого Завіту про єдине походження всіх народів світу (від Авраама), а на початку “Повісті временних літ” літописець всю історію Києва починає з праотця Авраама.
У “Законі і благодаті” йдеться про “Старий Завіт” – Закон і “Новий Завіт” – Благодать (тому що це закон самої людини, її совісті).
Слово – це особливий жанр давньоруської літератури: це твори церковно-дидактичні, сюжетом яких були або моральна проблема (як у творі митрополита Іларіона), або історична подія, як у найвидатнішому творі давньоруської літератури “Слові о полку Ігоревім” (1185 – 1187 рр.).
Цей твір близький до західноєвропейського “шансон де жест” – героїчного епосу – і створений у той же час, що і “Пісня про Роланда” (1110), “Пісня про Сіда” (1160), “Пісня про Нібелунгів” (1200).
Важливим жанром давньоруської літератури були життя, або агіографія: нова церква потребувала своїх святих: “Життя Бориса і Гліба”, “Житіє Феодосія Печерського” й виконувала роль канонізації своїх святих.
Літописи – історичні твори в Київській Русі, де розповідь велася за роками, а оповідання починалося кожного року словами “в літо” (звідси і походить назва жанру – “літопис”). За формою і змістом давньоруські літописи подібні до анналів і хронік. Почалося літописання в X ст., а можливо і в IX (за часів князя Аскольда).
Видатними пам’ятками літописання були: Київський літопис, складений на основі втрачених Київського великокнязівського, Чернігівського і Переяславського літописів, сімейної хроніки Ростиславичів – нащадків князя Ростислава Мстиславовича, онука Володимира Мономаха, цей літопис був відредагований наприкінці XII ст. Описано події з 1111 до 1200 р., у тому числі: убивство в 1147 р. Ігоря Ольговича, порушення присяги Володимиром Галицьким у 1140 – 1150 рр., убивство в 1175 р. Андрія Боголюбського, похід князя Ігоря, описаний паралельно і в “Слові”.
Другий літопис – Галицько-Волинський, що складається з ІІ частин – Галицької (1201 – 1261) і Волинської (1262 – 1292), де описано події після 1200 р., на яких закінчується Київський літопис. У ХІІ – ХІІІ ст. зміцнюється Галицько-Волинське князівство, розквіт якого припадає на часи правління синів Романа Мстиславовича – Данила та Василька. Саме тут і створено літопис, найповнішим списом якого є Іпатіївський (XV ст.).
Архітектура язичницької Русі не знала храмового будівництва. Після прийняття християнства за замовленнями князів починається кам’яне будівництво в містах.
В ХІ ст. за спостереженнями німецьких хроністів (Адама Бременського та єпископа Мерзебурзького Тітмара) Київ – майже легендарна східна столиця, де було 400 церков, 8 ринків (в трапезній Софії Київської ви можете побачити макет-діораму).
| Див.: слайд 1 |
А план міста починає складатися за часів Володимира: розділялося місто на “дитинець” або “вишгород” (верхнє місто) та “подол” (нижнє). Органічно вписані в пейзаж храми і захисні споруди: 16 м заввишки (частково збереглися Софійські Золоті ворота).
Будівельним матеріалом був бутовий (нетесаний) камінь з каменоломень Києва, Чернігова, Переяслава та цегла: ряди цегли чергувалися з рядами битого каменю.
Десятинна церква – найстаріша кам’яна в Києві. У 990 р. (за іншими відомостями – 989, 991, 993 р.). Володимир “помисли создати церковь пресвятия богородиця и послав приведе майстра от Грек”.
Назва “десятинна” означає, що на її будівництво Володимир виділяв 1/10 своїх прибутків.
Церкву розкішно прикрасили іконами, коштовними посудинами і хрестами (з Херсонеса), великою кількістю мармурових прикрас (тому її ще називали мармуровою). Побудували Десятинну церкву в 996 р., а в 1240 р. коли в Київ удерлися орди Батия, там залишився останній рубіж оборони і стінобійні машини зруйнували церкву, під її руїнами загинули й люди.
Це був хрестово-купольний храм з 3 нефами, оточений галереями, з кількома приміщеннями, можливо ще й з 2 вежами із західного боку (як у романському соборі – вестворк). Вони підіймалися над Дніпром і, навіть коли була побудована Софія, залишалися місцем церемоній: там ховали князів.
| Див.: слайд 2 |
У 1017 – 1037 рр. з’являється перлина архітектури Київської Русі – Софія Київська, побудована на честь перемоги над печенігами. Слідування Візантії тут виявилося і в назві – Софія Константинопольська, і в тому, що будували візантійські майстри (греки), вони ж виконували мозаїку та живопис, зберігався і канон побудови храму як моделі Всесвіту: з Пантократором у куполі і Богоматір’ю в апсиді.
| Див.: слайди 3, 4, 5 |
Але тут, як і в Десятинній церкві, були своєрідні риси, обумовлені національними слов’янськими традиціями:
- багатокупольність як наслідок традиції дерев’яних язичницьких храмів: багатокупольних. У Софії – 13 куполів, де головний – це символ Христа, а інші 12 – його 12 учнів;
- пірамідальність (також спадщина дерев’яного зодчества, крім цього, розташування Христос зверху, учні – нижче відтворювало середньовічні уявлення про пірамідальність світобудови;
- з’являються (вже в ХІІ ст.) оригінальні художні композиції на теми, невідомі Візантії. У Софії це світські композиції:
· “Прийом візантійським імператором” (фреска центрального нефа).
· “Іподром” Полювання на ведмедя (північні і південні сходові вежі).
| Див.: слайд 6 |
· Фрески, присвячені князівському полюванню і скоморошним виставам (скоморохи в храмі – щось близьке до ослів у західноєвропейському середньовічному, гротескному мисленні, бо це вияв тієї самої “сміхової народної культури”, яка зберігала зв’язок з колективними язичницькими ігрищами, схожими на західноєвропейський карнавал.
| Див.: слайд 7 |
До нас Софія Київська дійшла вже в бароковому убранстві ХVІІІ ст., а спочатку це була хрестово-купольна композиція з 5 нефами, 5 апсидами, 13 куполами, 2 рядами відкритих галерей, що оточували храм з півночі і півдня. А 2 сходові вежі з півночі і півдня західної стіни вели на 2 ярус, де розташовувалися просторі княжі палати (хори) і де князь не тільки слухав службу, а й використовував хори для світських цілей (прийом послів).
З середини ХІІ ст. починається активне будівництво у Володимиро-Суздальському та в Галицько-Волинському князівствах.
Перлиною архітектури Північно-Східної Русі стає Успенський собор у Володимирі, закладений 8 квітня 1158 р. на високому березі річки Клязьми. Спочатку це був однобанний храм висотою 42 м, прикрашений золотом, сріблом, майоліковими плитами й білим каменем. Собор вражав розкішним декором і досконалістю архітектурних форм, яких на Русі “ниже не было и не бысть”, багатство “десятини”, яку він отримав від князя Андрія Боголюбського.
У соборі вінчалися на князівство Олександр Невський і Дмитрій Донський, тут складалися літописи.
Після пожежі 1185 р. і реконструкції храм був оточений закритими галереями, а по кутах піднялися нові 4 бані. Собор став п’ятикупольним.
У XV ст. (1408 р.) фрески невідомих давньоруських майстрів ХІІ – ХІІІ ст. було доповнено шедеврами фрескового живопису Андрія Рубльова та Даніїла Чорного. Вони зберігалися на площі 300 м2.
| Див.: слайди 8, 9, 10 |
У ХІІІ – ХIV ст. центром давньоруської культури стає Новгород. Саме там народжується мистецтво церковного дзвону.
Образотворче мистецтво досягає висот, зберігаючи візантійський канон.
Ікона залишається одним з головних елементів внутрішнього убранства давньоруського храму. До появи іконостаса (ХV ст.) ікони розміщалися на стінах, стовпах, на архітраві вівтарної перегородки, в кіотах (від гр. kibotos – ящик, ковчег – дерев’яний ящик, чи спеціальна застеклена шафа для ікони).
Ікони, як і мозаїки, фрески, залишалися фронтальними, в них головним була не фігура, торс, а обличчя (лик), а в ньому очі – бо це дзеркало душі, а середньовічна людина повинна була зосередитися на духовному. Зберігається золотий фон (символ світлоносної божественної енергії), зворотня перспектива, чітка контурна лінія, яка дозволяла бачити чіткі силуети у великих просторах храму.
| Див.: слайди 11, 12 |
У Софії збереглося 260 м2 мозаїки, її палітра включає 177 відтінків.
В апсиді знаходиться мозаїчне зображення Богоматері Оранти – покровительниці града Києва і символу “земної церкви”. Висота фігури Богоматері – 5,45 м.
Фрески (розпис природними фарбами по мокрій штукатурці) – теж візантійські традиції. Їх збереглося 3000 м2 у Софії і 800 м2 у Кирилівській церкві.
| Див.: слайд 13 |
У середині ХІІ ст. Русь розпалася на кілька князівств. У ХІІІ ст. виникає загроза і зі сходу – монголо-татари, і з заходу – Литва, Швеція, Польща. Унаслідок чого Білорусь та Україна увійшли у Велике князівство Литовське, а Західна Україна – в Польщу.
