Починаючи з ІХ ст. і закінчуючи приблизно ХІ ст., у Західній Європі завершується процес формування не тільки європейських держав: Франції, Англії, Германії та Італії, але й формування феодальних відносин та розділу суспільства на соціальні верстви. Феодальна держава – це суспільство з чіткою вертикальною ієрархією, в основі якої були васально-сеньйоральні відносини.
Середньовіччя – епоха класифікації: кожна частина і жива істота, створені Богом, мали свій ступінь досконалості, своє місце в Божому всесвіті. Уявляючи світ у вигляді двовершинної піраміди, людина Середньовіччя розподіляла на різних поверхах не тільки сили небесні, а й сили земні – людей.
Своє місце у світі середньовічна людина уявляла, ґрунтуючись на такі принципи:
· по-перше, все людство ділилося на християн та язичників, останніх можна було вбивати – це не вважалося гріхом, їх треба було привертати до істинної віри – хрестити;
· по-друге, християни класифікувалися на католиків (“вірних” християн) і на “греків”, чия віра, з точки зору католиків Західної Європи, недалеко відійшла від язичників.
Але і західноєвропейське християнське суспільство мало свою структуру. Перша межа відокремлює світське суспільство від духовенства.
Духовенство – це не тільки верства, що мала велику владу (і духовну, і політичну), а й верства багатих людей: духовенство, яке було васалом королів, мало власних васалів-лицарів. Духовенство формує й найголовнішу в Середні віки релігійну культуру.
У світському суспільстві середньовічної Європи існували три головних соціальних верстви, належність до яких обумовлювалась походженням людини:
· дворянство;
· селяни;
· городяни.
Дворянство – друга головна верства середньовічного суспільства, яка мала монополію на військову справу. Дворяни були рицарями, тобто воїнами та шляхетними людьми.
Дворянство породило свою – куртуазну, або рицарську, культуру. “Куртуазний універсам” (тобто світ) – це система етичних та естетичних цінностей, що спиралися на уявлення про куртуазність як особливий кодекс поведінки благородної людини. З куртуазністю пов’язаний і рицарський кодекс честі, й культ рицарського служіння дамі.
Третьою великою соціальною верствою західноєвропейського середньовічного суспільства були селяни, які становили 85 % населення середньовічних європейських держав.
Вони створюють свою – народну культуру, специфічну систему світосприйняття, де поєднуються фольклорне та християнське начала. М.М. Бахтін визначає це світосприйняття, цей народно-сміховий світ як карнавальні.
Замок, село, місто – три умовні “складових частини” середньовічного суспільства.
Різноманітність функцій середньовічного міста обумовила його особливе місце у структурі суспільства. Представники всіх верств населення Середньовічної Європи: селяни, феодали, монахи, єпископи жили в містах, які були центрами розвитку комерції, промисловості й культури. Дух підприємництва, що панував у середньовічному місті, сформував ту атмосферу свободи, яка дозволяла городянину відчувати себе залежним тільки від особистої вдачі та Бога. Цехова дисципліна, міська рада, яка обиралася з мешканців міста, а не призначалася королем, – всі ці ієрархічні структури, надаючи місту усталеності, не стримували особистої свободи громадянина в тій мірі, в якій сільська громада пригнічувала своїх членів.
Однак і на вулицях міст, як і на шляхах середньовічної Європи, можна було побачити багато калік, хворих, жебраків, шахраїв. На полотнах відомих середньовічних художників Ієроніма Босха і Пітера Брейгеля зображено багато виродків, кривих, сліпих. Це не перебільшення, не плід хворої фантазії, а досить реалістичне відображення тогочасної дійсності, причиною якої були і різке соціальне розшарування суспільства, і погана їжа, і недосконалість медичної науки.
| Див.: слайди 1, 2, 3 |
Міський плебс, інтелігенція середньовічних міст мала свою – міську культуру.
Головною формою культури була, як ви розумієте, релігійна. Але вся історія середньовічної культури – це історія боротьби церкви та держави за владу.
Видатний християнський теолог Середньовіччя Аврелій Августин відобразив цей процес у трактаті “Про Град Божий” (413 – 426 рр.), де показав історію людства як історію споконвічної боротьби двох Градів: Града Земного – тобто спільноти, що заснована на мирській державності, на “любові до себе”, і Града Божого – духовної спільноти, в основі якої лежить “любов до Бога”, доведена до презирства до себе.
Можна побачити за цими двома Градами державу та церкву. Відомі хрестові походи спрямовувались на втілення ідеї створення Града Божого на Землі – єдиної європейської імперії під владою папства.
Саме тоді виникає проблема співвідношення знання та віри. Полеміку з цього питання відкриває у ХІ ст. англійський єпископ Ансельм Кентерберійський, який стверджує пріоритет віри: “Вірую, щоб розуміти”.
Трохи пізніше (кінець ХІ – початок ХІІ ст.) французький богослов П’єр Абеляр пропонує іншу тезу: “Розумію, щоб вірити” (пріоритет світських знань над вірою).
У ХІІІ ст. італієць-теолог, філософ Фома Аквінський в “Сумі теології” висуває ідею гармонії віри і розуму.
У цьому ж столітті англійський вчений природознавець Роджер Бекон стверджує цінність експериментального, досвідного знання.
Зразком об’єднання в науці різних точок зору на цю проблему є суто середньовічна наука – алхімія, представниками якої були і Бекон, і німецький вчений Альберт Великий.
