Джерела забруднення атмосфери

Семінар І

Тема: Сучасне уявлення про будову навколишнього середовища. Зв 'язки між його елементами.

План

1. Поняття про природне середовище.

2. Атмосфера, як складова природного середовища:

а) значення атмосфери;

б) будова атмосфери (шари);

в) основні складові частини атмосфери.

3. Літосфера.

4. Гідросфера.

Реферати

1. Вплив НТП на стан природного середовища.

2. Демографічні та урбанізаційні процеси і їхній вплив на природне середовище.

Література

 

1. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології.- К.Либідь, 1995.

2. Запольський А.К., СалюкА.І. Основи екології.- К.: Вища школа, 2001.

3. Джигирей В. С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища.- К.: Знання, 2000.

4. Лук 'янова Л.Б. Основи екології.- К.: Вища школа, 2000.

ПРИРОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ

Вивчаючи особливості основних складових при­родного середовища, необхідно пам'ятати, що всі вони тісно пов'язані між собою, залежать одне від одного й чут­ливо реагують на будь-які зміни, а довкілля — це дуже складна, багатофункціональна, споконвічно збалансована єдина система, яка живе й постійно самовідновлюється за­вдяки своїм особливим законам обміну речовин і енергії. Ця система розвивалася та функціонувала мільйони років, але людина на сучасному етапі своєю діяльністю настільки розбалансувала природні зв'язки всієї глобальної екоси­стеми, що вона почала активно деградувати, втрачаючи здатність самовідновлюватися.

Таким чином, природне середовище — це мегаекзосфера постійних взаємодій і взаємопроникнення елементів і процесів чотирьох її складових екзосфер (при поверхневих оболонок): атмосфери, літосфери, гідросфери й біосфери — під впливом екзогенних (зокрема космічних) та ендогенних факторів і діяльності людини. Кожна з екзосфер має свої складові елементи, структуру та особливості. Три з них — атмосфера, літосфера й гідросфера — утворені неживими речовинами і є ареалом функціонування живої речовини — біоти — головного компонента четвертої складової дов­кілля — біосфери.

 

АТМОСФЕРА

Атмосфера є зовнішньою газовою оболонкою Землі, що сягає від її поверхні в космічний простір приблизно на 3000 км. Історія виникнення та розвитку атмосфери досить складна й тривала, вона налічує близько 3 млрд. років. За цей період склад і властивості атмосфери неодноразово, змінювалися, але протягом останніх 50 млн. років, як вва­жають вчені, вони стабілізувалися.

Маса сучасної атмосфери становить приблизно одну мільйонну частину маси Землі. З висотою різко зменшують­ся щільність і тиск атмосфери, а температура змінюється нерівномірно й складно. Зміна температури в межах ат­мосфери на різних висотах пояснюється неоднаковим по­глинанням сонячної енергії газами. Найінтенсивніше тепло­ві процеси відбуваються у тропосфері, причому атмосфера нагрівається знизу, від поверхні океану та суші.

Атмосфера має дуже велике еколо­гічне значення. Вона захищає всі живі організми Землі від згубного впливу космічних випромінювань і ударів метео­ритів, регулює сезонні температурні коливання, врівнова­жує й вирівнює добові. Якби атмосфери не існувало, то коливання добової температури на Землі досягло б ±200 °С. Атмосфера є не лише життєдайним «буфером» між Космосом і поверхнею нашої планети, носієм тепла та вологи, через неї відбуваються також фотосинтез і обмін енергії — головні процеси біосфери. Атмосфера впливає на характер і динаміку всіх екзогенних процесів, що відбуваються в лі­тосфері (фізичне та хімічне звітрювання, діяльність вітру, природних вод, мерзлоти, льодовиків). Повітряна оболонка Землі, атмосфера, є однією з най­головніших умов життя. Без їжі людина може жити місяць, без води — тиждень, без повітря не може прожити й двох хвилин. Маса атмосфери колосальна — 5,15-10¹⁵ т. Проте атмосферне повітря можна вважати невичерпним природ­ним ресурсом лише умовно, адже людині для життя потріб­не повітря певної якості. А під впливом антропогенного фактора його хімічний склад і фізичні властивості дедалі погіршуються, на Землі вже практично не залишилося та­ких ділянок, де повітря зберігало б свою первісну чистоту та якість.

Розвиток гідросфери також значною мірою залежав від атмосфери через те, що водний баланс і режим поверхневих і підземних басейнів і акваторій формувалися під впливом режиму опадів і випаровування. Процеси гідросфери і ат­мосфери тісно пов'язані між собою.

Однією з найголовніших складових атмосфери є водя­на пара, яка має велику просторово-часову мінливість і зо­середжена переважно в тропосфері.

Важливою змінною складовою атмосфери є також вуг­лекислий газ, мінливість вмісту якого пов'язана з життє­діяльністю рослин, його розчинністю в морській воді та ді­яльністю людини (промислові й транспортні викиди).

Останнім часом дедалі більшу роль у атмосфері відігра­ють аерозольні пилуваті частки — продукти людської ді­яльності, які можна виявити не лише в тропосфері, але й на великих висотах (щоправда, в мізерних концентраціях). Фізичні процеси, що відбуваються в тропосфері, дуже впли­вають на кліматичні умови різних районів Землі.

Атмосфера складається з таких шарів:

Тропосфера (грец. «троп» — зміна) — це нижня частина атмосфери, яка прилягає до літосфери і в якій знаходиться понад 80 % усієї маси, її висота визначається інтенсивністю вертикальних потоків повітря, викли­каних нагріванням земної поверхні. Тому на екваторі її висота сягає 16-18 км, у помірних широтах —до 10—11 км, а на полюсах —до 8 км. З ви­сотою температура повітря закономірно знижується в середньому на 0,6 °С на кожні 100 м і на висоті 10-15 км досягає -60...-70 °С. Цей шар атмо­сфери істотно впливав на клімат Землі. У ньому містяться значні маси води (у вигляді водяної пари і хмар), пилу й диму, що перемішуються повітря­ними потоками на великі відстані.

(Стратосфера (лат. Stratum--шар) знаходиться вище від тропосфери і простягається на висоту 50 - 55 км над Землею. У ній міститься озоновий шар (25 - 40 км). Вміст озону в атмосфері є до 70 км. Завдяки наявності озонового шару темпера в стратосфері зростає залежно від висоти до 1000 °С.

Мезосфера (грец. «мезос» - середній) шар атмосфери, верхня межа якого сягає висоти 80 км. Головна її особливість зниження температу­ри до 75.- 90 °С (а за деякими даними -120 °С) у її верхній часини. Тут утворюються сріблясті хмари, що складаються з кристаликів льоду.

Іоносфера (термосфера: грец. «термес» —теплий) розмішується на ви­соті більш як 80 км. Температура в цій зоні значно підвищується (понад 1000 °С). Під дією ультрафіолетового випромінювання Сонця гази пере­бувають у іонізованому стані. З іонізацією пов'язане світіння газів і ви­никнення полярного сяйва. Іоносфера має здатність багаторазово відби­вати радіохвилі (електромагнітні хвилі), що забезпечує дальній радіозв'я­зок на Землі.

Екзосфера (магнітосфера) оточує Землю на висоті понад 800 км. її товщина сягає 200—300 км, а температура перевищує 2000 °С. Далі атмосфера поступово переходить у міжпланетний космічний вакуум. Швидкість руху газів наближається до критичної величини — 11.2 км/с. У ній пере­важно містяться атомарний водень і гелій, які утворюють навколо Землі корону, що поширюється на висоту 20 тис. км.

Атмосфера, яка є нині на Землі, не завжди мала такий склад. Первісна атмосфера Землі, як свідчать геологічні ві­домості, кардинально відрізнялася від теперішньої. Вона була схожа на атмосфери деяких інших планет Сонячної системи, наприклад Венери, й складалася майже повністю з вуглекислого газу з домішками метану, аміаку тощо. Ни­нішня киснево-азотна атмосфера Землі є продуктом біо­сфери. Життя, що існує на нашій планеті, за мільйони років переробило первісну атмосферу.

Сучасна атмосфера складається з таких основних ком­понентів, %: азот (78,084), кисень (20,946), аргон (0,934) вуглекислий газ (0,027), малі домішки — водень, неон, ге­лій, метан, криптон тощо (в сумі близько 0,009). Крім того, в атмосфері є пари води, вміст яких коливається від 0,2 (в полярних широтах) до 3 % (поблизу екватора), а також аерозолі, тобто завислі в повітрі надзвичайно дрібні твер­ді й рідкі частки різних речовин, вміст яких сильно змінюється.

Атмосфера Землі складається з таких шарів (знизу вго­ру): тропосфера (до висоти 18 км), стратосфера (до 50), мезосфера (до 80), термосфера (1 000), екзосфера (1 900), геокорона (20 000 км). Останній шар атмосфери, геокорона, поступово переходить у міжпланетний вакуум. Основна ма­са повітря (90 %) зосереджена в нижньому шарі, тропосфе­рі. Надзвичайно велике значення для біосфери має ще озоносфера— шар атмосфери (стратосфери), збагачений озо­ном. Озоновий шар міститься на висотах 20—50 км і є щи­том, що захищає все живе на Землі від згубної дії жорсто­кого ультрафіолетового випромінювання Сонця.

 

Основні складові частини атмосфери — азот, кисень і вуглекислий газ — відіграють дуже важливу роль в біо­сфері. За мільйони років існування біосфери склалися пев­ні кругообіги цих газів. Так, цикл кругообігу азоту стано­вить кілька тисяч років, а вуглекислого газу — всього чоти­ри роки. За ці відрізки часу згадані гази зазнають перетво­рень, надходячи в тканини рослин і тварин, до складу різних мінералів, щоб потім знову повернутися в атмосферу.

Азот — основна складова частина атмосфери. Його ма­са становить 3,7-10¹⁵ т. Азот є обов'язковим компонентом білків, де його міститься 15—19 %. Проте основна маса ат­мосферного азоту знаходиться в малоактивній молекуляр­ній формі. Деякі організми, щоправда, навчилися зв'язува­ти в хімічні сполуки й малоактивний азот. Це азотфіксуючі бактерії, що живуть у особливих бульбочках на коренях бобових рослин. У основному ж рослини споживають спо­луки азоту, переважно нітрати й сполуки амонію. Вони ут­ворюються з оксидів азоту, що виникають у атмосфері за рахунок грозових розрядів і дії ультрафіолетового випро­мінювання Сонця. Деяка кількість сполук азоту надходить у атмосферу також у складі вулканічних газів. Антропоген­на діяльність призводить до значних змін у балансі сполук азоту. Велика кількість оксидів азоту викидається в атмос­феру внаслідок роботи автомобільних і авіаційних двигу­нів, електрозварювання тощо. Дуже багато цих сполук ут­ворювалося під час ядерних вибухів у атмосфері. Оксиди азоту дуже шкідливі, їх наявність у вихлопних газах зумов­лює утворення фотохімічного смогу в містах, кислотні дощі, руйнування захисного озонового шару атмосфери тощо.

Кисень — активний окислювач, що бере участь у хі­мічних реакціях у біосфері, гідросфері та літосфері. Його маса в атмосфері становить 1,5-10¹⁵ т. Основне джерела кисню, яким ми дихаємо й яким, сподіваємося, дихатимуть наші нащадки, це — фотосинтез зелених рослин. У клітинах рослин, де є активна сполука — хлорофіл, за допомогою» сонячної енергії з води й вуглекислого газу виробляється органічна речовина, а побічним продуктом цієї реакції е вільний кисень, що виділяється в атмосферу. Підраховано, що близько 80 % усього кисню в атмосферу постачає морський фітопланктон — мікроскопічні водорості, що жи­вуть у верхніх шарах океану, 20 % кисню виробляє назем­на рослинність, переважно тропічні ліси.

Людина дуже необдумано поводиться з цим неоціненним багатством природи, яким є кисень. Лише один сучасний пасажирський реактивний літак протягом восьми годин по­льоту з Європи в Америку поглинає від 50 до 75 т кисню, викидаючи в атмосферу десятки тонн вуглекислого газу й різних шкідливих сполук. А все людство щорічно витрачає таку кількість кисню, якої вистачило б на дихання 50 млрд. людей! Вже сьогодні промисловість США, ФРН, Японії споживає кисню набагато більше, ніж його є на їх власних територіях, тобто живуть за рахунок інших країн. Якщо до середини XIX ст. вміст кисню в атмосфері зали­шався постійним, бо його утворення дорівнювало витратам, то нині така рівновага порушена за рахунок його зростаю­чого поглинання антропогенним фактором. Людство ство­рило величезну кількість споживачів кисню й жодного йо­го виробника. Дедалі частіше вчені замислюються: чи до­статні резерви кисню в природі, чи надовго їх вистачить? На спалювання палива щорічно витрачається 23 % кисню, що надходить у атмосферу за рахунок фотосинтезу. Якщо до­дати, що діяльність людини призводить до зникнення лісів, пригнічення активності морського фітопланктону, можна зробити невтішний висновок щодо майбутнього стану кис­невого балансу в атмосфері. Вчені твердять, що за рахунок діяльності людини загальна кількість кисню в атмосфері щорічно зменшується на 10 млрд. т.

Вуглекислий газ — активна складова атмосфери, яка є обов'язковим компонентом фотосинтезу рослин. Цей газ утворюється під час спалювання органічних речовин, гниття, виділяється з вулканічними газами. Діяльність лю­дини (знищення лісів, розорювання цілинних земель, урба­нізація, а головне, спалювання мінерального палива й за­бруднення океанів) призводить до збільшення кількості СО₂ в атмосфері. За останні 120 років вміст цього газу в повіт­рі збільшився на 17 % (у середньому на 0,14 % за рік). За останнє десятиріччя це зростання вже становило 0,36 % за рік. Щоправда, більша частина СО₂, а саме 70 %, поглина­ється океанами й біосферою і лише ЗО % залишається в ат­мосфері. Деякі вчені, наприклад М. Будико, прогнозують подвоєння вмісту вуглекислого газу в атмосфері до середи­ни XXI ст., що викличе значне (приблизно на 2,5 %) підви­щення середньорічної температури за рахунок парникового ефекту.

 

 

ЛІТОСФЕРА

Літосфера — зовнішня тверда оболонка Землі, яка включає всю земну кору з частиною верхньої мантії Землі й складається з осадочних, вивержених і метаморфічних порід. Нижня межа літосфери нечітка й визначається різким зменшенням в'язкості порід, зміною швидкості по­ширення сейсмічних хвиль і збільшенням електропровідно­сті порід. Товщина літосфери на континентах і під океа­нами різниться й становить в середньому відповідно 25— 200 і 5—100 км.

Розглянемо в загальному вигляді геологічну будову Зем­лі. Третя за віддаленістю від Сонця планета — Земля має радіус 6370 км, середню густину — 5,5 г/см³ і складається з трьох оболонок — кори, мантії та ядра. Мантія та ядро по­діляються на внутрішні й зовнішні частини.

Земна кора — тонка верхня оболонка Землі, яка має товщину на континентах 40—80 км, під океанами 5- 10 км і становить всього близько 1 % маси Землі. Вісім елементів — кисень, кремній, водень, алюміній, залізо, маг­ній, кальцій, натрій — утворюють 99,5 % земної кори. На континентах кора тришарова: осадочні породи вкривають гранітні, а гранітні залягають на базальтових. Під океа­нами кора «океанічного», двошарового типу; осадочні поро­ди залягають просто на базальтах, гранітного шару немає. Розрізняють також перехідний тип земної кори (острів-но-дужні зони на околицях океанів і деякі ділянки на ма­териках, наприклад Чорне море). Найбільшу товщину зем­на кора має в гірських районах (під Гімалаями — понад 75 км), середню — в районах платформ (під Західно-Сибірською низиною —35—40, в межах Російської платформи — ЗО—35), а найменшу — в центральних районах океанів (5- 7 км).

Переважна частина земної поверхні — це рівнини кон­тинентів і океанічного дна. Континенти оточені шельфом — мілководною смугою глибиною до 200 м і середньою ши­риною близько 80 км, яка після різкого обривчастого виги­ну дна переходить у континентальний схил (ухил змінюєть­ся від 15—17 до 20—30°). Схили поступово вирівнюються й переходять у абісальні рівнини (глибини 3,7—6,0 км). Найбільші глибини (9—11 км) мають океанічні жолоби, переважна більшість яких розташована на північній і за­хідній околицях Тихого океану.

Основна частина літосфери складається з вивержених магматичних порід (95 %), серед яких на континентах пе­реважають граніти та гранітоїди, а в океанах—базальти.

Актуальність екологічного вивчення літосфери зумовле­на тим, що літосфера є середовищем усіх мінеральних ре­сурсів, одним з основних об'єктів антропогенної діяльності (складових природного середовища), через значні зміни якого розвивається глобальна екологічна криза.; У верхній частині континентальної земної кори розвинені грунти, зна­чення яких для людини важко переоцінити. Грунти — органо-мінеральний продукт багаторічної (сотні та тисячі років) спільної діяльності живих організмів, води, повітря, сонячного тепла та світла є одними з найважливіших при­родних ресурсів. Залежно від кліматичних і геолого-географічних умов грунти мають товщину від 15—25 см до 2—3 м.

Грунти виникли разом з живою речовиною і розвивали­ся під впливом діяльності рослин, тварин і мікроорганізмів, поки не стали дуже цінним для людини родючим субстра­том. Основна маса організмів і мікроорганізмів літосфери зосереджена в грунтах, на глибині не більше кількох мет­рів. Сучасні грунти є трифазною системою (різнозернисті тверді частки, вода та гази, розчинені у воді, та порах), яка складається із суміші мінеральних часток (продукти руй­нування гірських порід), органічних речовин (продукти життєдіяльності біоти та мікроорганізмів і грибів). Грунти відіграють величезну роль у кругообігу води, речовин і вуг­лекислого газу.

З різними породами земної кори, як і з її тектонічними структурами, пов'язані різні корисні копалини: горючі, ме­талічні, будівельні, а також такі, що є сировиною для хі­мічної та харчової промисловості.

У межах літосфери періодично відбувалися й відбува­ються грізні екологічні процеси (зсуви, селі, обвали, еро­зія), які мають величезне значення для формування еко­логічних ситуацій у певному регіоні планети, а іноді при­зводять до глобальних екологічних катастроф.

Глибинні товщі літосфери, які досліджують геофізич­ними методами, мають досить складну й ще недостатньо вивчену будову, так само, як мантія та ядро Землі. Але вже відомо, що з глибиною щільність порід зростає, і якщо на поверхні вона становить у середньому 2,3—2,7 г/см³, то на глибині близько 400 км — 3,5 г/см³, а на глибині 2900 км (межа мантії та зовнішнього ядра) — 5,6 г/см³. У центрі ядра, де тиск досягає 3,5 тис. т/см², вона збільшується до 13—17 г/см³. Встановлено також і характер зростання гли­бинної температури Землі. На глибині 100 км вона стано­вить приблизно 1300 К, на глибині близько 3000 км — 4800, а в центрі земного ядра — 6900 К.

Переважна частина речовини Землі перебуває в твердому стані, але на межі земної кори та верхньої мантії (глибини 100—150 км) залягає товща пом'якшених, тістоподіб­них гірських порід. Ця товща (100—150 км) називаєть­ся астеносферою. Геофізики вважають, що в розріджено­му стані можуть перебувати й інші ділянки Землі (за ра­хунок розущільнення, активного радіорозпаду порід тощо), зокрема — зона зовнішнього ядра. Внутрішнє ядро перебу­ває в металічній фазі, але щодо його речовинного складу єдиної думки на сьогодні немає.

ГІДРОСФЕРА

Гідросфера — це водяна сфера нашої планети, сукуп­ність океанів, морів, вод континентів, льодовикових покри­вів. Загальний об'єм природних вод становить близько 1,39 млрд. км³ (1/780 об'єму планети). Води вкривають 71 % поверхні планети (361 млн. км²).

Вода виконує чотири дуже важливі екологічні функції: а) є найважливішою мінеральною сировиною, головним природним ресурсом споживання (людство використовує її в тисячу разів більше, ніж вугілля чи нафти); б) є основним механізмом здійснення взаємозв'язків усіх процесів у екосистемах (обмін речовин, тепла, ріст біомаси);

в) є головним агентом-переносником глобальних біо­енергетичних екологічних циклів;

г) є основною складовою частиною всіх живих організ­мів.

Для величезної кількості живих організмів, особливо на ранніх етапах розвитку біосфери, вода була середовищем зародження та розвитку.

Величезну роль відіграють води в формуванні поверхні Землі, її ландшафтів, у розвитку екзогенних процесів (схилових, карстових), переносі хімічних речовин в глиб Землі й на її поверхні, транспортуванні забруднювачів довкілля.

Водяна пара в атмосфері виконує функцію потужного фільтра сонячної радіації, а на Землі — нейтралізатора екстремальних температур, регулятора клімату.

Запаси води на Землі величезні 1,39 ·10⁹ км³, що ста­новить 0,023 % усієї маси Землі.

Основну масу води на планеті становлять солоні води Світового океану. яка непридатна для пиття та технічного використання. Середня солоність цих вод — 35 % (тобто в 1 л океанічної води міститься 35 г солей). Найсолоніша вода в Мертвому морі — 260 % (у Чорному — 18 %о, Балтійському — 7 %). Хімічний склад океанічних вод, як вважають спеціаліс­ти, дуже схожий на склад людської крові — в них містять­ся майже всі відомі нам хімічні елементи, але, звичайно, в різних пропорціях. Частка кисню, водню, хлору та нат­рію становить 95,5 %.

Хімічний склад підземних вод дуже різноманітний. За­лежно від складу вміщуючих порід та глибини залягання вони змінюються від гідрокарбонатно-кальцієвих до суль­фатних, сульфатно-натрієвих і хлоридно-натрієвих, за мі­нералізацією— від прісних до рапи з концентрацією 600 %о> часто з наявністю газової компоненти. Мінеральні та термальні підземні води мають велике бальнеологічне значення, є одним з рекреаційних елементів природного середовища.

3 газів, розчинених у водах Світового океану, найбільш важливими для біоти є кисень та вуглекислий газ. Загаль­на маса вуглекислого газу в океанічних водах перевищує його масу в атмосфері приблизно в 60 разів.

Слід зазначити, що вуглекислий газ океанічних вод споживається рослинами під час фотосинтезу. Частина йо­го, яка увійшла в кругообіг органічної речовини, витрача­ється на побудову вапнякових скелетів коралів, черепашок. Після відмирання організмів вуглекислий газ повертається у води океану за рахунок розчинення залишків скелетів, панцирів, черепашок. Частково він залишається в карбо­натних осадках на дні океанів.

Велике значення для формування клімату та інших еко­логічних факторів має динаміка величезної маси океаніч­них вод, що постійно перебувають у русі під впливом неод­накової інтенсивності сонячного прогрівання поверхні на різних широтах.

Океанічні води відіграють основну роль у кругообігу води на планеті. Підраховано, що приблизно за 2 млн. ро­ків вся вода на планеті проходить через живі організми, середня тривалість загального циклу обміну води, залуче­ної в біологічний кругообіг, становить 300—400 років. При­близно 37 разів на рік (тобто кожні десять днів) змінюєть­ся вся волога в атмосфері.

Маса прісної води на планеті 35·10⁶ км³ (усього 2 % її загальної кількості). Основна кількість (75 %) прісної води зосереджена в льодових щитах Антарктиди й Гренландії, гірських льодовиках, айсбергах, у зоні вічної мерзлоти. Із всієї кількості прісної води лише 0,6—1 % перебуває в рід­кому стані (річки, прісноводні озера, частина підземних вод). Саме ця вода й використовується людством для своїх численних потреб. Слід зазначити, що 20 % усієї прісної рідкої води Землі зосереджено в такому унікальному вод­ному басейні, яким є сибірське озеро Байкал.

Та найбільші запаси води на Землі зосереджені в її над­рах у зв'язаному вигляді (в складі мінералів). За даними В. Вернадського, в земній корі в зв'язаному стані міститься щонайменше 1,3 млрд. км³ води, тобто приблизно стільки ж, як у Світовому океані.

Основним джерелом водопостачання для людства є річ­ковий стік. Серед країн світу перше місце за цим показни­ком посідає Бразилія з її гігантською річкою Амазонкою (9 900 млрд. м³). Річковий стік України становить у серед­ньому 85,1 млрд. м³ (без Дунаю), а в маловодні роки змен­шується до 48,8 млрд. м³. По території України цей стік розподілений вкрай нерівномірно: 70 % припадає на Пів-денно-Західний економічний район (45 % території), де мешкає лише 40 % населення. На Донецько-Придніпровський і Південний економічні райони, в яких живе 60 % населення і де розташовані найбільш водоємні галузі народ­ного господарства, припадає всього ЗО % стоку.

У цілому по Україні водні ресурси (річковий стік і під­земні води) використовуються повністю, в багатьох райо­нах півдня республіки відчувається гострий дефіцит води. Для ліквідації цього дефіциту доводиться вдаватися до трудомістких і дорогих заходів — перекидання води кана­лами та будівництва водосховищ. Для водопостачання маловодних районів введено в дію ряд каналів — Північно-кримський, Дніпро — Кривий Ріг, Сіверський Донець— Донбас, Дніпро — Донбас, Інгулецький. В Україні є 748 водосховищ об'ємом понад 1 млн. м³ кожне, сумарний об'єм води в них досягає 48,9 млрд. м³.

Головним джерелом води в Україні є Дніпро. Дніпров­ська вода використовується для пиття й технологічних по­треб. Іншими річками, що забезпечують потреби населення України у воді, є Дністер, Південний Буг, Західний Буг, Ти­са, Прут та ін. Стан води й повноводдя великих річок Укра­їни залежить від стану їх приток і малих річок, яких в Ук­раїні налічується понад 63 тис. Ці річки мають величезне значення — досить зазначити, що 90 % усіх населених пунктів республіки розташовані саме поблизу малих річок. У басейнах цих річок формується понад 60 % водних ре­сурсів України.

Саме стан малих річок України викликає нині велику тривогу. Більше як 20 тис. їх вже зникло, тобто висохло. Деградація, висихання малих річок невідворотно призведе до деградації великих річок, тому проблема їх збереження й оздоровлення є однією з найгостріших для нашої молодої держави.

 

Семінар №2

Тема: Забруднення атмосфери.

План

1. Джерела забруднення атмосфери.

2. Парниковий ефект.

3. Озонова діра.

4. Кислотні дощі.

5. Смог.

 

6. Тютюновий дим.

7.Заходи боротьби із забрудненням атмосфери.

Реферати

1. Забруднення повітряного басейну, шляхи попередження.

2. Природні і штучні джерела радіоактивного випромінювання.

3. Зони екологічних катастроф.

4. Екологічні проблеми великих міст.

Література

1. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С Основи загальної

екології. - К..Либідь, 1995.

2. Запольський А.К., СалюкА.І. Основи екології- К.: Вища школа,

2001.

3. Джигирей В. С Екологія та охорона навколишнього природного

середовища.- К.: Знання, 2000.

4. Лук'яноваЛ.Б. Основи екології- К: Вища школа, 2000.

5. Назарук М.М. Основи екології та соціоекології.- Львів: Афіша,

2000.

Джерела забруднення атмосфери

Атмосферне повітря забруднюється різними газами, дрібними часточка­ми і рідкими речовинами, які негативно впливають на живі істоти, по­гіршуючи умови їх існування. Джерела його забруднення можуть бути природними і штучними (антропогенними).До природного забруднення відноситься: пилові бурі, виверження вулканів, лісові пожежі, вивітрювання, розкладання живих організмів. До штучного (антропогенного) відноситься: промислові підприємства, транспорт, теплоенергетика, опалювання житла, сільське господарство.

Природне забруднення атмосфери. У нормі природні джерела за­бруднення не спричинюють істотних змін повітря. Інтенсивне поши­рення певного природного джерела забруднення на певній території (викиди попелу і газів вулканами, лісові і степові пожежі) можуть ста­ти серйозною причиною забруднення атмосфери. Так, під час виверження вулкана Кракатау у 1883 р. маса попелу та пилу становила 150 млрд. т, і вони поширилися майже по всій земній кулі. Внаслідок виверження вулкана на Алясці в 1912 р. в атмосферу надійшло понад 20млрд. т пилу, який тривалий час утримувався в повітрі. Такі катастрофічні яви­ща зумовлюють іноді утворення світлонепроникного екрана навколо Землі, а також зміну її теплового балансу. Проте природне забруднення атмосфери здебільшого не завдають великої шкоди людині, бо відбува­ються за певними біологічними законами і регулюються кругообігом речовин, виявляються періодично.

18% Енергетика 3%

28%

зз%

Штучне (антропогенне) забруднення атмосфери відбувається внас­лідок зміни її складу та властивостей під впливом діяльності людини (рис. 25). За будовою та характером впливу на атмосферу штучні дже­рела забруднення умовно поділяють на технічні (пил, цементних за­водів, дим і сажа від згоряння вугілля) та хімічні (пило - або газо­подібні речовини, які можуть вступати в хімічні реакції).

Рис. 25. Джерела забруднення атмосфери

За агрегатним станом усі забруднювальні речовини поділяють на тверді, рідкі та газоподібні. Саме газоподібні забрудники становлять 90 % загальної маси речовин, що надходять в атмосферу.

Забруднення атмосфери неоднакове по регіонах. В індустріально розвинених районах воно може бути в тисячу разів більшим за середньо планетарні значення.) У світі щороку спалюють понад 10 млрд. т органічного палива, переробляють близько 2 млрд. рудних і нерудних матеріалів. Лише при спалюванні вугілля в атмосферу щороку потрап­ляє близько 120 млн. т попелу, а разом з іншими видами пилу — до 300 млн. т. За приблизними підрахунками, в атмосферу за останні 100 ро­ків надійшло 1,5 млн. т арсену, 1 млн. т нікелю, 900 тис. т чадного газу, 600 тис. т цинку, стільки ж міді.

Серйозної шкоди навколишньому середовищу завдає хімічна про­мисловість. Особливо небезпечними є сірчисті сполуки, оксиди азоту, хлор та ін. Майже всі забруднювальні речовини можуть вступати між собою в реакції, утворюючи високотоксичні сполуки. У поєднанні з ту­маном це явище дістало назву фотохімічного смогу.

Значним джерелом забруднення довкілля є підприємства чорної ме­талургії. Вони викидають в атмосферу багато пилу, кіптяви, сажі, важ­ких металів (свинець, кадмій, ртуть, мідь, нікель, цинк, хром) Ці речовини практично стали постійними компонентами повітря промислових центрів. Особливо гостро стоїть проблема забруднення повітря свинцем. Повітря забруднюють практично всі види сучасного транспорту, кількість якого постійно збільшується у всьому світі (рис. 26). Майже всі складові вихлопних газів автомобілів шкідливі для людського орга­нізму, а оксиди азоту до того ж беруть активну участь у створенні фото­хімічного смогу одна вантажівка або один легковик викидає в повітря відповідно 6 м³ і 3 м³ чадного газу СО. Забруднюється повітря і пилом гуми з покришок автомобілів і літаків (один автомобіль утворює близь­ко 10 кг гумового пилу).

Найбільшу загрозу для людства становить забруднення атмосфери радіоактивними речовинами. Ця проблема вперше виникла в 1945 р. після вибуху двох атомних бомб, скинутих з американських літаків на японські міста Хіросіму й Нагасакі.

Природна радіоактивність існує незалежно від діяльності людини. Живі істоти певною мірою пристосувалися до неї, хоч шкідливість її для них є очевидною.

520,

1960 1970 1980 1990 2000 Роки Рис. 26. Зростання світового парку автомобілів

 

 

ПАРНИКОВИЙ ЕФЕКТ

Клімат на нашій планеті в минулому періодично зміню­вався. За тисячі й мільйони років чергувалися періоди знач­ного похолодання й навіть зледеніння та теплі епохи. Нині ж учені дуже занепокоєні: схоже на те, що Земля розігрі­вається значно швидше, ніж це було будь-коли в минуло­му. Це спричинено швидким збільшенням вмісту в атмо­сфері вуглекислого газу В земній атмосфері вуглекислий газ діє як скло в парнику: пропускає сонячне світло, але затримує тепло розігрітої Сонцем поверхні Землі. Це ви­кликає розігрівання планети, відоме під назвою парникового ефекту. «Мені здається,— пише У. Болдерс, президент На­ціонального центру вивчення атмосфери (США),— що зу­пинити це явище ніяк не можна. Парниковий ефект може бути трохи більшим чи трохи меншим, але він неминучий». Інші вчені-кліматологи настроєні не так категорично. Спра­ва в тому, що клімат Землі залежить від багатьох факто­рів— одні зумовлюють потепління, інші — похолодання, а які переважають, сказати з певністю не можна..

Останнім часом тривога вчених з приводу парникового ефекту зросла. Виявилося що, крім СО2 парниковий ефект викликають деякі інші гази, які називають малими доміш­ками. Моделювання на ЕОМ, проведене І. Каролем, свід­чить, що подвоєння в атмосфері вмісту оксиду азоту (N20) підвищило б температуру на 0,7°С, метану (СН₄)—на 0,4, водяної пари (Н₂0) — на 0,3, фторхлорметанів, або фреонів (СFСІз, СF₂С1₂ тощо),—на 0,8 °С.

У чому ж небезпека парникового ефекту? Як свідчать розрахунки вчених, підвищення середньої річної темпера­тури Землі на 2,5 °С викличе значні зміни на Землі, біль­шість яких для людей буде мати негативні наслідки. Пар­никовий ефект змінить такі критично важливі перемінні ве­личини, як опади, вітер, шар хмар, океанські течії, а також розміри полярних крижаних шапок. Внутрішні райони кон­тинентів стануть більш сухими, а узбережжя вологішими, зими — коротшими й теплішими, а літо — тривалішим і жаркішим. Основні кліматичні зони змістяться на північ (у північній півкулі) приблизно на 400 км. Це викличе по­тепління в зоні тундри, танення шару вічної мерзлоти у ви­соких широтах. З одного боку, покращаться умови судно­плавства в полярних морях, які значною мірою звільняться від криги, з іншого — значно зросте кількість небезпечних для судноплавства айсбергів, особливо в Атлантичному й Індійському океанах, тобто на найбільш напружених суд­ноплавних трасах. Найнеприємнішими для людства є два наслідки пар­никового ефекту. Перший — значне збільшення посушли­вості в середніх широтах, тобто в основних зернових райо­нах (Україна, чорноземна зона Росії, Кубань, «зернові»штати США). Клімат тут стане напівпустельним, і врожаї зерна різко скоротяться. Другий — це підйом рівня Світо­вого океану на 2—3 м за рахунок танення полярних льодо­вих шапок. Це викличе затоплення багатьох прибережних ділянок, де живуть мільйони людей, міст, портів тощо. Наприклад, така густонаселена (150 млн. чоловік) держа­ва, як Бангладеш, майже повністю буде затоплена, піде під воду Венеція тощо.

Моделлю «парникового ефекту» є клімат на Венері. Її щільна атмосфера, що на 98 % складається з вуглекислого газу, за рахунок цього явища розжарена до 500° С (за та­кої температури залізо стає червоним).

Кліматичні зміни можуть відбуватися не лише завдяки впливу людства на склад атмосфери, а й внаслідок зміни ним типу поверхні Землі. Заміна лісів культурними план­таціями призводить до зниження випаровування й збіль­шення прямої тепловіддачі. Зменшується жорсткість по­верхні, що впливає на циркуляцію шарів атмосфери.

Крім того, людство ще й безпосередньо підігріває ат­мосферу Землі за рахунок спалювання великої кількості нафти, вугілля, торфу тощо, а також роботи АЕС. Промис­ловість світу нині виділяє в атмосферу понад 3-10¹⁴ МДж тепла щорічно. Ця кількість поки що становить лише 0,01 % енергії Сонця, що досягає атмосфери Землі. Проте в деяких промислових районах концентрація теплової енергії за рахунок промисловості збільшилася вже в сотні разів. З'явилися теплі ореоли над містами й промисловими центра­ми, де теплові аномалії вже на кілька градусів перевищують норму. Такі теплі плями добре.помітні з Космосу під час теплової зйомки.

Швидко зростаюче населення африканських і латино­американських країн дуже активно вирубує тропічні ліси. За підрахунками експертів ООН, у найближчі 20 років бу­де знищено 12—15 млн. км² цих лісів, тобто більше полови­ни їх площі. Крім зменшення кількості кисню, що надходить у атмосферу з цього джерела, відбудеться глобальне охо­лодження атмосфери. Підраховано, що за всю історію люд­ства винищення лісів вже охолодило поверхню Землі май­же на 1 °С.

Таким чином, види діяльності людини, що спричинюють кліматичні зміни, мають різні наслідки. Одні з них підви­щують температуру (викиди в атмосферу СО2 й інших «пар­никових» газів), інші знижують її й викликають антипарниковий ефект (зведення лісів, запорошення повітря сажею й пилом тощо). Для точного прогнозування майбутніх змін потрібен добре налагоджений моніторинг. Як вважає вчений М. Келлі, переможцями у разі глобальних змін клі­мату будуть ті, хто думає й планує заздалегідь, а втрат зазнають люди, які реагують лише тоді, коли криза вже наступила.

 

 

ОЗОНОВА ДІРА В АТМОСФЕРІ

Життя на Землі залежить від енергії Сонця. Ця енергія надходить у вигляді різних випромінювань. Серед них пере­важають промені видимого світла, а також довгохвильові (інфрачервоні, або теплові) й короткохвильові (ультрафіо­летові). Ультрафіолетове (УФ) випромінювання має най­більшу енергію, є фізіологічно активним — діє на живу матерію. Ці промені залежно від довжини хвилі (чим вона менша, тим вища енергія хвилі) можуть викликати фізіо­логічні зміни в організмах, призводити до розриву молекул білків, мутацій, переважно несприятливих. Увесь потік УФ променів Сонця, що доходить до земної атмосфери, умовно поділяють на три види: УФ-А (довжина хвилі 400—315 нм); УФ-В (315—280); УФ-С (менше 280 нм). Надзвичайно шкідливими для життя, навіть смертельними, є УФ-В і особливо УФ-С. Що ж захищає нас і всю біосферу від згуб­ної дії короткохвильового ультрафіолетового випромінюван­ня Сонця? Це — озоновий шар атмосфери.

На висоті 20—50 км, як вже згадувалося, повітря міс­тить підвищену кількість озону, тобто кисню, молекула якого складається з трьох атомів (0₃). Цей газ добре відо­мий вченим. Деяка кількість його утворюється, наприклад, під час грози. Він є дуже сильним окисником, на чому й за­сноване його застосування в техніці (наприклад, для знеза­раження води). Як же озон утворюється в стратосфері? Виявляється, за рахунок молекул звичайного, двоатомного кисню 02, що поглинає жорстке високоенергетичне випромі­нювання УФ-В і УФ-С. Енергія цих променів витрачається на фотохімічну реакцію утворення озону з кисню. В резуль­таті УФ-В і УФ-С до поверхні Землі не доходять, озоновий шар для них такий же непрозорий, як, скажімо, чорний па­пір. Цікаво, що озону в цьому шарі міститься дуже мало, на рівні моря він утворив би шар товщиною 2—3 мм. Не­зважаючи на малу густину, озоновий щит надійно захищає все живе від дії УФ-променів.

До поверхні Землі доходять довгохвильові УФ-промені діапазону УФ-А. Від їх негативної дії наш організм вміє захищатися, синтезуючи в шкірі шар темної речовини — меланіну (засмага). Проте тривале перебування на сонці, коли в шкірі ще немає меланіну, викликає її почервоніння, запалення, головний біль тощо.

Озоновий шар містився у атмосфері не завжди. Протя­гом тривалого часу ранньої історії Землі, коли в складі її атмосфери не було кисню, не утворювався й озон. Ультра­фіолетові промені вільно досягали поверхні Землі й стерилізували її краще, ніж нині це роблять УФ-випромінювачі в хірургічних клініках. І лише тоді, коли в повітрі з'явила­ся якась мінімальна кількість кисню (принаймні 10 % його вмісту на сьогодні), життя змогло піднятися з глибини океану до його поверхні, а згодом й вийти на суходіл.

Останнім часом вчені надзвичайно занепокоєні, бо спо­стереження метеорологів, які працюють у Антарктиді, свід­чать, що озоновий шар над цим материком почав зменшува­тися. В ньому виникла пульсуюча діра, вміст озону в які» менший від звичайного на 40—50%. Ця діра з'являється антарктичною весною (з серпня по жовтень), а антарктич­ного літа зменшує свою площу. Проте існує тенденція до збільшення її площі з року в рік (рис. 12). Нині вона не затягується влітку, а її площа перевищує площу материка Антарктиди. Встановлено підвищення Уф-фону в країнах, розташованих у Південній півкулі ближче до Антарктиди, перш за все у Новій Зеландії. Медики цієї країни конста­тують збільшення захворювань, зумовлених підвищеним УФ-фоном, таких, як рак шкіри й катаракта очей.

Тривожні повідомлення надходять з Північної півкулі: й тут виявлено озонову діру (над Шпіцбергеном), щоправ­да, менших розмірів, ніж над Антарктидою. Зниження вміс­ту озону в атмосфері загрожує зменшенням врожаїв сіль­ськогосподарських рослин, захворюваннями тварин і лю­дей, збільшенням шкідливих мутацій тощо, а якщо озон зникне зовсім, буде знищено все живе на нашій планеті. Наскільки ж великою є така небезпека і чим спричинена поява й збільшення дір у озоновому шарі? На думку вчених, серйозна загроза зникнення озонового шару спричинить до тяжких наслідків. Щодо причин появи озонових дір єдиної думки немає. Встановлено, що руйнуванню озонового шару сприяють деякі хімічні речовини, які вступають у реакцію з озоном і розкладають його на кисень. У результаті на Землю надходить більше УФ-променів. Такі зв'язуючі озон речовини є в природі (наприклад, окиси азоту), проте в де далі зростаючих кількостях вони викидаються в атмосферу за рахунок діяльності людей. Мова йде, перш за все, про хлорфторметани (фреони й галони), такі як СFСз (фреон 11), СF₂С1₂ (фреон-12), СFзСІВг (галон 1211) тощо. Вони широко використовуються в промисловості (як холодоаген­ти в рефрижераторах і для очищення мікросхем) та побуті (аерозольна упаковка балончиків для фарби, лаку, парфу­мів). У 1980 р. країни Північної Америки та Західної Єв­ропи випустили аж 5 млрд. таких балончиків. Усього ж в сві­ті щорічно виробляється кілька мільйонів тонн фреонів.,

Для людини фреони та їх пари не шкідливі, проте вони надзвичайно стійкі — в атмосфері можуть зберігатися до 80 років. Пари фреонів, врешті-решт, з висхідними течіями повітря потрапляють у стратосферу. Під впливом УФ-випромінювання Сонця їх молекули розпадаються, вивільняючи атоми хлору. Ця речовина діє як дуже сильний каталіза­тор, розкладаючи молекули озону до кисню. Один атом хлору здатний розкласти 100 тис. молекул озону.

Під загрозою зникнення озонового шару керівники ба­гатьох країн вирішили вжити енергійних заходів. У 1985 р. у Відні урядами більшості країн світу було підписано кон­венцію, а в 1985 р. в Монреалі протокол по охороні атмо­сферного озону. Учасники конвенції взяли на себе зобов'я­зання до 2000 року зменшити на 50 % споживання фреонів, а потім і зовсім відмовитися від них, замінивши їх безпеч­ними сполуками.

До чого може призвести зникнення озонового шару свід­чать досліди, проведені в 70-х роках американськими вій­ськовими, які розробляли озонову зброю. Як повідомляла американська преса, над одним з ненаселених тихоокеансь­ких атолів було запущено ракету, яка розпорошила в озоно­вому шарі спеціальний реагент, що повністю зв'язав озон, утворивши над цим острівцем діру, що існувала кілька го­дин. Кілька годин поверхня острова опромінювалася смер­тельною УФ-радіацією. В результаті на острові загинуло все живе: рослини, тварини, бактерії тощо. Залишилося кі­лька черепах, тіло яких захищене товстим панциром, проте їх очі було випалено ультрафіолетом.

Значної шкоди озоновому шару завдають також польоти висотних літаків, у вихлопних газах яких є окиси азоту, а також запуски космічних апаратів, особливо таких, як аме­риканські «Спейс Шаттли», що працюють на твердому па­ливі й викидають особливо багато таких окисів. Підрахова­но, що 300 запусків «Спейс Шаттлів» підряд могли б пов­ністю зруйнувати озоновий щит Землі.

Крім озону, що є в стратосфері, в приземному шарі по­вітря Землі подекуди зареєстровано підвищений вміст озо­ну, його джерелом є вихлопні гази автомобілів, особливо тих, у яких погано відрегульовані двигуни. В поєднанні з певними атмосферними умовами (відсутність вітру тощо) у великих містах, таких як Токіо, Мехіко, Лос-Анджелес, утворюється фотохімічний смог.

 

КИСЛОТНІ ДОЩІ.

Оксиди сірки й азоту, що потрапляють у атмосферу вна­слідок роботи ТЕС і автомобільних двигунів, сполучаючись з атмосферною вологою, утворюють дрібні крапельки сір­чаної та азотної кислот, які переносяться вітрами у вигляді кислотного туману й випадають на землю кислотними дощами.Кислотність чистої води становить 7, тобто її pH =7. Чим менше значення pH, тим вища кислотність води. Дощ вважається кислотним, якщо його pH < 5,6. Дощова вода з pH = 4 уже становить серйозну екологічну проблему. Нині в деяких промислових регіонах світу бувають кислотні дощі з pH <4.

Кислотні дощі мають шкідливу дію на фактори навколишньо­го середовища:

- врожайність багатьох сільськогосподарських культур знижується на 3—8 % внаслідок ушкодження листя кисло­тами; - кислі опади спричинюють вимивання з грунту кальцію,, калію й магнію, що викликає деградацію фауни та флори; - деградують і гинуть ліси (особливо вразливими до дії кислотних дощів виявилися кедр, бук і тис); - отруюється вода озер і ставків, у яких гине риба (в пер­шу чергу цінні види — лосось, форель тощо) і численні ви­ди комах; - зникнення комах у водоймах призводить до щезання птахів і тварин, які ними живляться; - зникнення лісів у гірських районах (Карпати) зумовлює збільшення кількості гірських зсувів і селів; різко прискорюється руйнування пам'ятників архітектури, житлових будинків, особливо тих, що оздоблені мар­муром, вапняком;

- вдихання людьми повітря, забрудненого кислотним ту­маном, спричинює захворювання дихальних шляхів, по­дразнення очей тощо.

Взимку поблизу ТЕС, металургійних заводів тощо інколи випадає також кислотний сніг. Він є ще більш шкідливим, ніж кислотний дощ. Як встановив англійський дослідник Т. Девіс, райони, де випадає такий сніг, одержують одразу чотирьох-п'ятимісячну дозу забруднення, а під час танення навесні відбувається процес концентрації шкідливих речо­вин, тому тала вода інколи містить вдесятеро більше кислот, ніж сніг, який Девіс називає «екологічною бомбою уповіль­неної дії».

Деякі країни вже нині відчувають шкідливу дію кислот­них дощів. Так, за даними екологів, у Швейцарії від кис­лотних дощів засихає третина лісів, 69 % оглянутих буко­вих дерев у лісах Великобританії всихають з верхівок. У Швеції 18 тис. озер отруєно цими дощами, з них у 9 тис. риба вже частково вимерла, а в 4 тис. зникла зовсім. Великою загрозою є «інтернаціональний» характер цього забруднення, бо повітряні течії розносять кислотні тумани на тисячі кілометрів від місць їх виникнення. Ті ж, наприклад, шведські озера пошкодили кислотні дощі, які утворилися через викиди ТЕС і металургійних підприємств Великобританії. Пануючі в цьому районі західні вітри роз­носять отруту далеко від Британських островів — аж до Скандинавії. Кислотні дощі в Канаді принесені з США, в Україні — з Румунії, а в Румунії — з України тощо.

 

СМОГ

Смог серйозно зашкодив здоров'ю сотень тисяч жителів таких міст, як Лос-Анджелес, Нью-Йорк, Чикаго, Бостон, Детройт, Токіо, Лондон, Мілан, Мехіко. Найближчим ча­сом це явище може виникнути в найбільших наших інду­стріальних містах і містах, перенавантажених автотранс­портом (Київ, Одеса, Харків, Ялта, Сімферополь, Баку, Батумі, Тбілісі, Алма-Ата, Новокузнецьк, Мідногорськ, Єре­ван, Кемерово, Ангарськ, Новотроїцьк та ін.). Сприятли­вими умовами для появи смогу є сонячні літні, безвітряні ДНІ.

У грудні 1952 р. звістка про смог облетіла весь світ, ко­ли в Лондоні від нього загинуло близько 4 тис. чоловік. Це був так званий чорний смог, що виник внаслідок надлишку в повітрі міста комплексу шкідливих газів (в основному N02 — 5—10 мг/м³ і більше, в результаті спалювання ву­гілля, соляру й мазуту на промислових підприємствах і теплоцентралях Лондона.

А ще перед другою світовою війною білий фотохімічний смог почав з'являтися над Лос-Анджелесом в результаті ве­ликої загазованості міста, спричиненої автотранспортом. Найбільшої шкоди він став завдавати в 70-80-х роках. Останнім часом завдяки системі чіткого автоматизованого регулювання рухом автотранспорту, переходу на нові ти­пи двигунів і нові види пального, застосування в машинах спеціальних газофільтрів смог у Лос-Анджелесі став з'явля­тися значно рідше. У разі перевищення уповітрі встанов­леної норми забруднювачів автоматично включаються спе­ціальні сирени, зупиняється рух автотранспорту, виклю­чаються двигуни. Завдяки заходам по охороні повітря в США, Японії, Франції, Великобританії, Канаді рівень за­газованості міст щорічно знижується приблизно на 5 %.

А на території колишнього СРСР У 1989—1991 рр. у містах Ангарську, Оренбурзі, Нижньому Тагилі реєстру­валися випадки масових отруєнь брудним повітрям.

Дослідження американських, англійських і японських вчених свідчать, що смог виникає в результаті складних фотохімічних реакцій у повітрі, забрудненому вуглеводня­ми, пилом, сажею і оксидами азоту під впливом сонячного світла, підвищеної температури нижніх шарів повітря й ве­ликої кількості озону (озон виділяється і в результаті роз­паду двоокису азоту під дією олефінів). У сухому (воло­гість 70 %) загазованому й теплому повітрі внаслідок впли­ву сонячного проміння виникає синювато-прозорий туман, який складається з озону (понад 3 мг/м³) й інших речовин, що значно токсичніші за первинні забруднювачі повітря. Туман неприємно пахне, подразнює очі, горло, спричинює задуху, бронхіальну астму, порушення вітамінного обміну, сну в дітей, емфізему легенів. Листя починає в'янути, стає плямистим, набуває сріблястого або бронзового кольору. Набагато прискорюється корозія металу, руйнування мар­муру, вапняку, фарби, гуми, синтетичних виробів, швидко псується одяг, взуття, порушується рух транспорту.

 

ТЮТЮНОВИЙ ДИМ

 

Є ще один вид забруднення повітря, що в сотні тисяч разів перевищує забруднення будь-якого металургійного чи хімічного комбінату, проте люди свідомо вдихають таке повітря. Мова йде про паління. Підраховано, що людина, яка палить сигарету, вдихає повітря, забруднення якого в 384 000 разів перевищує ГДК. У абсолютно чистій атмо­сфері організм людини, що палить, зазнає такого токсич­ного впливу, ніби вона знаходиться в умовах, де забруднен­ня в тисячі разів перевищує будь-які норми. Вдихати тютюновий дим у чотири рази шкідливіше, ніж вихлопні гази автомобіля безпосередньо з вихлопної труби.

У тютюновому димі, крім слабкого наркотика—нікоти­ну, міститься близько 200 особливо отруйних речовин — чадний газ, бензпїрен (сильний канцероген, тобто речови­на, що спричиняє рак) і багато інших. Протягом останніх.десятиліть тютюн став набагато отруйнішим, ніж скажімо, в XIX ст., через те, що тютюнові листки характеризуються «надзвичайною гігроскопічністю й активно поглинають з по­вітря шкідливі домішки, аерозолі, кількість яких дедалі.збільшується.

Такої атмосфери, яку створює для себе той, хто палить, немає в жодному суперзабрудненому промисловому центрі. Щорічно на Землі, за даними ВОЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я) від хвороб, спричинених палінням, вми­рає 1,5 млн. людей. Лише в США, де палить 29 % доросло­го населення, щорічно від хвороб, викликаних цією шкід­ливою звичкою, вмирає 390 тис. людей, а витрати на ліку­вання захворювань, пов'язаних з палінням, разом із¹ збитками від зумовлених ним простоїв становлять від 50 до 100 млрд. доларів щорічно. «Цигарки — єдиний дозволений для продажу продукт, використання якого спрямоване на те, щоб убити споживача», каже міністр охорони здоров'я США Л. Саллівен. — Компанії продають смерть заради одержання прибутків».

Особливої шкоди завдає куріння жіночому організму. Обстеження, проведене в Гарвардському університеті в США, свідчать, що серед жінок, які протягом 20 років ви­палювали 26 і більше сигарет за день, 80 % померли від коронарних захворювань серця. В цій групі ризик смертель­них приступів виявився в 5,4 рази більшим, ніж серед тих, хто не палить. Навіть одна — чотири сигарети на день збільшують ризик коронарних захворювань у 12,4 Аза. Абсолютно неприпустиме паління для вагітних жінок — це в 100 % випадків призводить до ненормального розвитку дитини, появи аномалій, зокрема й генетичних, передчасно­го переривання вагітності тощо.

Величезної шкоди завдає пасивне паління, коли людина, що не палить, змушена вдихати повітря, отруєне тютюно­вим димом.

Паління серед дітей і молоді здебільшого зумовлене намаганням стати схожим на дорослих чи кіно- героїв, що палять. А тим часом на Заході паління стає немодним. Згід­но з законом, прийнятим у Нью-Йорку в 1988 р., різко обме­жується куріння в громадських місцях. Фірми, що мають понад 15 співробітників, ресторани, розраховані на 50 (і більше місць), зобов'язані мати окремі приміщення для тих,, хто палить, і тих хто не палить. Порушення цих правил загрожує фірмам колосальними штрафами. З огляду на: такий закон і додаткові витрати, які фірми несуть у зв'яз­ку з оплатою лікування захворювань курців, багато з них: перестали брати на роботу людей, що палять.