І. Коротка історіографія теоретико-літературної думки

1. Головні етапи розвитку науки про літературу від давнини до початку ХХ ст.

Антична епоха. “Поетика” Аристотеля як вершинне досягнення естетичної думки в античну епоху. Опорні моменти цієї пам’ятки наукової думки: розуміння мистецтва як наслідування дійсності; думки про співвідношення науки і мистецтва, про художнє узагальнення як внутрішній закон мистецтва; цілісність літературного твору. Розподіл літератури на роди, характеристика епосу, лірики, драми та драматургічних жанрів комедії і трагедії; вчення про катарсис. Значення “Поетики” Аристотеля для подальшого розвитку теоретико-літературної думки.

Середньовіччя. Глибоке коріння літературознавчої науки в країнах Сходу (Індія, Китай, Японія). Концепція “дхвані - раса”, що була розроблена в працях давньоіндійських вчених Анандавардхвани (IX ст.) і Абхинавагунта (1-11 ст.) як центральна доктрина санскритської поетики. Актуальність цієї концепції для сучасної естетики.

Загальна характеристика стану західноєвропейської естетичної думки в період феодалізму. Фома Аквінський.

Вплив візантійського культурного досвіду на становлення української естетичної та теоретико-літературної думки в Х-ХШ ст. Нормалізація художньо-виражальних засобів в “Ізборниках” Святослава (1073, 1076).

Епоха Відродження. Гуманістична суть естетики епохи Відродження. Посилена увага до естетичних цінностей античної епохи. Твердження Данте Аліґ’єрі про необхідність писати художні твори рідною мовою (трактат “Про народну мову”).

Епоха класицизму. Загальнокультурні, естетичні, соціопсихологічні та інші умови виникнення класицизму. Мистецтво Давньої Греції і Давнього Риму як ідеальна модель для класицистів. Н.Буало - теоретик французького класицизму. Опорні положення його “Поетики”: вимога у всьому наслідувати античне мистецтво; ясність та раціоналізм змісту; статичність характеру персонажів, культ розуму, вимога “трьох єдностей”.

Розробка професорами Києво-Могилянської академії теоретичних основ барокової літератури, “Поетика” Феофана Прокоповича як пам’ятка української теоретико-літературної думки, що акумулювала досягнення європейської літературознавчої науки епохи класицизму.

Епоха Просвітництва. Загальнокультурна сутність Просвітництва як системи гуманістичних поглядів, що стверджувала самоцінність людини, віру в її природжену незіпсованість і можливість удосконалення шляхом просвіти. Стрімкий розвиток знань в цю епоху. Формування основ теорії літератури як науки. Ідея просвітницького реалізму в працях Дені Дідро. Його вимога до драматургії і театру бути “школою моральності”. Критика класицизму, пристрасний заклик робити героями літератури і мистецтва не аристократів, а звичайних людей.

Г.-Е. Лессінг як основоположник німецької естетики, літературної критики та теорії літератури. Утвердження у його теоретичному дослідженні “Лаокоон” думки про величезні виражально-зображувальні можливості словесного мистецтва. Вимога демократизації театру та драматургії, пропаганда реалістичного підходу у відображенні життя в книзі “Гамбурзька драматургія”.

Значення І.Гердера як вченого, що привернув увагу до проблеми національної своєрідності літератури, вказав на велике значення для неї національного фольклору.

Німецька класична естетика кінця ХШ - початку XIX ст. (Кант, Шеллінг, Шіллер, Гегель) - важливий етап у розвитку теоретико-літературної думки. Головне досягнення німецької класичної естетики - розробка принципів діалектичного підходу в осмислені художніх явищ.

Естетика Гегеля як вершина у розвитку класичної філософії мистецтва. Основні методологічні здобутки його естетики: розробки і втілення в конкретну аналітично-дослідницьку практику ідей історизму, застосування законів та категорій діалектики (принцип суперечності, явище і сутність, випадкове і необхідне, загальне і окреме, зміст і форма та ін.) при аналізі художньої літератури, її історичного розвитку. Розробка Гегелем системи видів мистецтва, визначення специфіки: літератури (поезії) як словесного мистецтва.

Російська теоретико-літературна думка першої половши ХІХ ст.. Питання теорії літератури в працях В.Бєлінського, М.Чернишевського, М.Добролюбова. Головні принципи їхніх теоретичних концепцій: апологетика матеріалістичних основ художньої творчості; вимога народності літератури; обґрунтування “натуральної школи”, естетичного стосунку мистецтва до дійсності та ін.

Українська теоретико-літературна думка в ХІХ ст.. Проблема зв’язків літератури з фольклором у літературній теорії романтиків (М.Максимович, А.Метлинський, М.Костомаров, П.Куліш). Теоретичні міркування про бурлескно-травестійну творчість І.Котляревського, сентименталізм і елементи класицизму в Г.Квітки-Основ’яненки. Уявлення М.Костомарова про можливості літератури в пізнанні національного духу народу (“Две русские народности”). Визначення М.Костомаровим деяких особливостей природи художнього таланту (“Воспоминание о двух малярах”).

Естетичні погляди Т.Шевченка. Поезія Кобзаря, його “Щоденник” та епістолярна спадщина як головні джерела, що дають можливість скласти досить повне уявлення про систему філософсько-естетичних поглядів митця. Ствердження гуманістичного змісту літератури; вимога глибокого пізнання життя народу, переконаність у необхідності національної літератури, що твориться національною мовою (передмова до нездійсненного видання “Кобзаря”, вступ до поеми “Гайдамаки”); правда реального життя, як одна з найважливіших категорій естетичного кредо митця.

Наукова спадщина І.Франка як один з вищих і найбільш повних (підсумовуючих) виявів європейських теоретико-літературних надбань XIX ст. Внесок І.Франка в розробку проблем специфіки художньої літератури, її призначення як виду мистецтва, в теоретичне осмислення реалізму, в осягнення закономірностей розвитку літератури. Теоретична та практична розробка І.Франком різних методів аналізу літератури, і насамперед порівняльно-історичного та психологічного. Трактат “Із секретів поетичної творчості”: зразок поєднання наукових здобутків психології, поетики та авторських самоспостережень митця.