Розуміння кримінального обвинувачення Європейським судом з прав людини

Принцип рівності сторін як елемент права на справедливий судовий розгляд

Засади рівності сторін та зма­гальності в судовому процесі виведені Європейським Судом із принципу верховенства права, який зокрема знаходить свій вираз у положеннях стат­ті 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду.

 

Щодо принципу рівності сторін Європейський Суд зазначає, що ця за­сада поширюється як на справи про цивільні права та обов'язки, так і на кримінальні справи^[i] та «вимагає, щоб кожній зі сторін була надана розумна можливість представити свою справу у такий спосіб, що не ставить її в сут­тєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом» ^[ii] .

 

Принцип рівності сторін визначено Європейським Судом окремо і для справ про цивільні права та обов'язки: «Усудових процесах, де зіштовху­ються протилежні приватні інтереси, ця рівність припускає, що кожна сто­рона повинна мати розумну можливість представити свою справу в умовах, за яких жодна зі сторін не має очевидної переваги» ^[1] .

 

 

Рівність сторін у справі означає наділення їх рівними правами і рівними обов'язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції. Рівність прав (обов'язків) не обов'язково означає, що вони повинні бути однакови­ми, вона полягає в тому, що кожна зі сторін наділена правами і має обов'язки, адекватні правам і обов'язкам іншої сторони. (див. Рішення у справі «Людіке, Белкасим і Кох проти Нимечини»).

 

Реалізація принципів рівності та змагальності у справах про криміналь­не обвинувачення неможлива без гарантування права підсудного на участь у судовому розгляді.

На думку Європейської комісії, "рівність вихідних умов" представляє собою процедурне рівність обвинуваченого і прокурора, що є невід'ємним елементом справедливого судового процесу.

Європейський Суд встановлює порушення засад рівності та змагально­сті у разі втручання законодавчого органу у розгляд справ, де держава є од­нією зі сторін, через прийняття спеціального закону, яким обмежуються права іншої сторони.

 

Для прикладу можна навести уже згадувану справу нафтопереробної компанії «Стрен» і Стратіса Андреадіса проти Греції, коли перед роз­глядом спору між заявниками і державою у касаційному суді Греції пар­ламент законом скасував усі судові рішення у подібних спорах. Євро­пейський Суд, констатуючи порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, мо­тивував таке рішення не тільки принципом правової визначеності, а й за­садами рівності та змагальності.

 

ПИТАННЯ 21

Розуміння кримінального обвинувачення Європейським судом з прав людини

 

Поняття кримінального обвинувачення у контексті ч. 1 ст. 6 Конвенції має «автономне» значення, тому національне законодавство не є вирішальним при визначенні того, чи пов’язується обвинувачення із «кримінальним правопорушенням» (див. Рішення у справі «Девеєр проти Бельгії»). Законодавство відповідної держави врахо­вується при вирішенні цих питань лише як «відправний пункт» (див. Рішення у справі «Адольф проти Австрії»).

Європейський суд застосовує три критерії для визначення обвинува­чення кримінальним: по-перше, критерій національного права, по-друге, критерій кола адресатів та, по-третє, критерій правових наслідків для адресата (див. Рішення у справі «Енгель та інші проти Нідерландів»).

Перший критерій виступає базовим критерієм. Європейський суд аналізує, чи підпадає дане протиправне діяння під ознаки злочину відповідно до національних норм кримінального права. Однак цей критерій відіграє досить незначну роль у контексті застосування гарантії справедливого судового розгляду, бо держава могла б уникати виконання вимог ст. 6 Конвенції шляхом декриміналізації злочинів.

Наступним критерієм є дія норми, якою вста­новлюється відповідальність за колом осіб. Якщо відповідальність поширюється на невизначене коло осіб, правопорушення підлягає кваліфікації як кри­мінальне.

Третій критерій полягає в оцін­ці характеру та суворості покарання за його вчинення. Відповідно до загального правила, у випадку, якщо є на­явним елемент покарання, а передбачені санкції є достатньо сувори­ми, скоєне правопорушення має природу криміна­льного злочину. І його судовий розгляд має відповідати ознаці справедливості згідно зі ст. 6 Конвенції. Зокрема, до сфери кримінального права було віднесено справу про порушення військової дисципліни, де максимальним покаранням було 5 діб суворого арешту за порушення військової дисципліни (див. Рішення у справі «Еггс проти Швейцарії»).

Наве­дені вище критерії є альтернативними, а їх засто­сування має бути послідовним – відповідність хоча б одному з них обумовлює кримінальний характер обви­нувачення (див. Рішення у справі «Лутц проти Німеччини»).

Отже, Європейський суд сприймає кримінальне обви­нувачення як універсальне поняття, яке є наслід­ком будь-яких діянь протиправного характеру незалежно від ступеня їх суспільної небезпечнос­ті. У практиці Європейського суду існує тенденція поступової універсалізації поняття «кримінальне обвинувачення» у контексті ст. 6 Конвенції внаслідок дедалі більш автономного та ліберального тлумачення даного поняття.

Встановлення точного моменту висунення «кримінального обвинувачення» часто має важливе значення, оскільки саме із цього моменту починає свій перебіг розумний строк судового розгляду справи, передбачений ст. 6 Конвенції. «Європейський суд визначив «кримінальне обвинувачення» як «офіційне до­ведення до відома особи компетентним органом твердження про те, що ця особа вчинила кримінальне діяння», і зауважив, що «у деяких випадках це може роби­тися у формі інших заходів, здійснення яких несе в собі таке твердження і, по суті, так само впливає на становище підозрюваного» (див. Рішення у справі «Екле проти Німеччини»).

ПИТАННЯ 22