Проблеми механізму гарантування права власності на землю

Складові механізму гарантування права власності на землю – нормативно-регулятивні гарантії – позитивне правове регулювання відносин власності на землю; управлінські гарантії – передбач порядок набуття та припинення права власності на землю; адмін.-судові гарантії – порядок захисту прав власників зем діл органами місц самоврядування, державної виконавчої влади, судовими органами.

Гарантії права власності на землю розглядають як систему правових норм, які регулюють відносини щодо суб’єктно-об’єктного складу права власності, правовідносини щодо захисту земельних прав власників в адміністративно-судовому порядку.

Позитивне правове регулювання відносин власності на землю:

- нормативно-регулятивні гарантії;

- управлінські гарантії;

адміністративно-судові гарантії. Гарантування права власності на землю за новим Земельним кодексом України – відтворення аналогічної конституційної правової ідеї (ч. ІІ ст. 14), що свідчить про закононаступність та деталізацію її в науковому, спеціальному законі, який регулює земельні правовідносини та виступає важливим принципом земельно-правового регулювання. *

Особливої ролі гарантування права власності на землю набуває в науковому, соціально-пізнавальному та правничо-практич­ному значенні, тобто його осмислення як об'єктивно існуючої та суб'єктивно належної категорії. Механізм гарантування права власності на землю включає систему земельно-правового регулювання правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження землями (земельними ділянками), включаючи різні форми набуття прав власності на вказані об'єкти, реалізацію (здійснення) та захист повноважень власників у юрисдикційних органах.

Центральним в механізмі гарантування права власності на землю є відповідно право власності на землю (земельні ділянки).

За усталеними підходами спеціальної юридичної літератури та науково-практичними оглядами право власності на землю і земельні ділянки розглядається через призму об'єктивного та суб'єктивного права.

Право власності на землю з об'єктивної точки зору варто розглядати в якості системи легалізованих в державі спеціально-правових норм, які регулюють відносини власності на землю, встановлюють форми та процедури набуття та оформлення прав на земельні ділянки, а також порядок здійснення уповноваженими особами наданої (набутої) правосуб'єктності щодо належних їм земель та земельних ділянок, відновлення та захист їхніх прав і законних інтересів в установлених процедурах та організаційно-правових формах. В такому значенні вказаний блок правового регулювання складає центральний інститут права власності на землі, який і посідає провідне місце у науці земельного права та виконує практичну роль у процесі застосуванні відповідного законодавства.

В той же час, реалізація відповідними власниками земель і земельних ділянок у формах дотримання, застосування, здійснення наданих законодавством можливостей щодо набуття права власності на землю та земельні ділянки у формі володіння, користування, розпорядження ними та захист наданих чи набутих за законом або договором прав на ці об'єкти складає сутність суб'єктивного права власності на землю громадян, Українського народу, держави, територіальних громад, юридичних осіб та іноземних держав відповідно до норм і принципів міжнародних договорів. Саме вони виступають носіями основних повноважень щодо володіння, користування і розпорядження землями (земельними ділянками) та реалізують їх у порядку, встановленому чинним законодавством.

Отже, з об'єктивної точки зору право власності на землю гарантується насамперед системою земельно-правового регулювання, і гарантом такого регулювання виступає держава, яку репрезентують відповідні державні органи та інституції відповідно до розподілу функцій влади – законодавчої, виконавчої та судової.

Зрозуміло, що законодавча система гарантій має бути не тільки обґрунтованою, виваженою, повною та логічною, але й сталою і ефективною, спроможною забезпечити мотиваційну поведінку суб'єктів власності, а у разі порушення їх повноважень, здатною поновити та захистити від правопорушення, компенсувати шкоду у разі її заподіяння власникам.

Відтак гарантування права власності на землю означає також юридично визначену можливість кожного та окремих соціальних груп, громадських об'єднань, інших заінтересованих осіб вимагати від держави створення системи позитивного правового регулювання відносин власності на землю, усунення наявних колізій, дублювання в регулюванні та системі гарантування, заповнення прогалин в регулятивному і забезпечувальному механізмі права власності на землю, своєчасне внесення відповідних змін, доповнень до чинного законодавства у цій сфері, його систематизації, зокрема, кодифікації, оптимізації, гармонізації на рівні сучасних вимог права Європейського союзу, а також принципів міжнародного права.

Відповідно позитивне правове регулювання відносин власності на землю має бути спрямоване на створення законодавчих засад розвитку правових форм власності, підстав виникнення конкретних суб'єктивних прав щодо належних земельних ділянок, відповідних моделей правової поведінки їх суб'єктів, особливо в частині визначення процедур приватизації земель у відповідності до їх цільового призначення, придбання земельних ділянок у власність, набуття прав власності на такі ділянки, способів часткового або повного відчуження земель у різних власників, порядок компенсації у зв'язку з переходом та зміною юридичної форми власності, а також можливості власників щодо реалізації повноважень володіння, користування та розпорядження в частині використання (експлуатації) земель, прав і обов'язків щодо відновлення їх якісного стану та безпеки, збереження і примноження відповідно до земельно-кадастрових документів, дотримання процедур посвідчення набутих прав, а також реєстрації юридичного титулу будь-якого власника.

Особливу роль у гарантуванні права власності на землю мають норми Конституції України, зокрема, конституційно-правова норма ч. ІІ ст. 14, яка закріплює базовий принцип земельно-право­вого регулювання – гарантування права власності на землю як неодмінної умови правосуб'єктності різних за правовим статусом осіб, тобто забезпеченість його функціонування у просторі та часі та стосовно суб'єктів цих правовідносин, а отже створення законодавчих засад регулювання і забезпечення сталості правовідносин власності на землю стає визначальним у зазначеному процесі.