Політичні партії та організації в Україні

В умовах І світової війни

Війна, яка почалася 19 липня 1914 р. і незабаром переросла у світову, була викликана різким загостренням суперечностей між головними капіталістичними країнами. На 1914 р. склалися два великі угруповання держав: Троїстий Союз, до якого входили Німеччина, Австро–Угорщина та Італія, і Антанта – Англія, Франція й Росія. Саме імперіалісти цих угруповань і, передусім, Троїстого Союзу й розв’язали І світову війну. Уже в ході війни від Троїстого Союзу відійшла Італія і примкнули до нього Туреччина й Болгарія. Так створився Четвертий Союз. На боці Антанти проти Німеччини та ї союзників у війну вступили: Японія, Італія, Румунія, США.

Війна, яку розпочали імперіалісти, велася ними за переділ уже поділеного світу, за захоплення колоній, ринків збуту й джерел сировини, за пригноблення інших народів.

Отже війна, що почалася в 1914 р., була війною несправедливою, загарбницькою, імперіалістичною.

Панівні класи Росії – поміщики й буржуазія у війні прагнули шляхом захоплення нових територій, ринків збуту та джерел сировини і вигідних військових поставок забезпечити високі прибутки, а також загасити революційний рух усередині країни. Через це з перших днів вони активно підтримували царський уряд і разом з ним розгорнули широку шовіністичну кампанію, змальовуючи війну як "оборону", що начебто ведеться заради захисту своєї "вітчизни" від "прусських варварів", а також на захист "братів–слов’ян". На початку війни шовіністичні настрої охопили широкі верстви міської буржуазії, частину селянства.

Загальноросійські буржуазні і буржуазно–поміщицькі партії стали на шовіністичні й оборонні позиції. Чорносотенці, октябристи, кадети висунули гасла: захист вітчизни, війна до переможного кінця.

Соціалістичні партії Росії вважали світову війну імперіалістичною. Але щодо тактики в ставленні до самодержавства у них не було єдності. Ліва частина соціал–демократів - більшовики зайняли інтернаціоналістську позицію. Вони були проти підтримки царизму у війні і висунули гасло поразки "свого" уряду у війні і перетворення війни імперіалістичної у війну громадську. Серед меншовиків та есерів склалися три напрямки: патріотичний або оборонський, центристський або пацифістський і революційно–інтернаціоналістський.

З початком І світової війни українські політичні партії опинилися в особливо тяжкому і складному становищі. Крім того, що вони зазнавали переслідувань з боку урядів панівних націй, вони перебували на різних боках державних кордонів – у Росії і Австро–Угорщині. За цих умов серед різних угруповань українців почалися пошуки найбільш раціональної орієнтації. У своїй книзі "Відродження нації" В. Винниченко писав, що склалися три орієнтації. Багато хто, переважно з тих, кого війна застала на території Росії, вірив, що перемога Росії змусить послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів, і тому стали підтримувати царський уряд у війні. Інші, особливо українці Галичини, орієнтувалися на Німеччину й Австро–Угорщину, на їхню перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України. Була й третя орієнтація – не російська, й не німецька, а українська. До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течії.

Частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченко, які видавали в Москві журнал "Украинская жизнь", стали на оборонні позиції. 30 липня 1914 р. С. Петлюра в екстреному номері цього журналу опублікував статтю "Війна в Україні", яка в наступному номері була названа декларацією українства. У цій статті висловлювалась впевненість, що українці "виконають свій обов¢язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця". Разом з тим висловлювались і сподівання, що, якщо народності Росії виконають свій обов¢язок перед нею, вони мають право розраховувати на надання їм "і відповідних прав". Київська газета "Рада" у передовій статті закликала українців боронити російську державу, бо цим вони боронитимуть свою власну землю від ворога.

Гострі дискусії про ставлення до війни розгорілися у Раді ТУП у Києві. Нарешті Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку війни, так і проти, і стояти на нейтральних позиціях.

Іншу позицію зайняли українські партії в Австро–Угорщині. 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду (ГУР), до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: НДП, УРП, УСДП. Головою Ради було обрано К. Левицького, заступниками М. Павлика і М. Ганкевича. ГУР мала захищати і репрезентувати інтереси українського народу в Австрії. 3 серпня 1914 р. ГУР видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала стати одностайно проти царської Росії. ГУР організувала Легіон січових стрільців для участі у боротьбі з російськими військами. У серпні 1914 р., коли до Львова стали наближатись російські війська, Головна Українська Рада переїхала до Відня.

4 серпня 1914 р. у Львові, з ініціативи емігрантів, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було створено "Союз визволення України" (СВУ). До нього ввійшли члени УСДРП (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко та ін.), "Спілки" (М. Меленевський, О. Скоропис–Йолтуховський, П. Бендзя), групи українських есерів (М. Залізняк, Ю. Бачинський), представники інших партій і організацій.

СВУ розгорнув, передусім, широку видавничу й пропагандистську діяльність. 5 жовтня 1914 р. "Союз почав видавати "Вісник Союзу визволення України", в першому номері якого опубліковано "Платформу Союзу". Самостійна Україна мала стати конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів Великої України перед центральними державами та перед усім Європейським світом і розглядав себе як зразок майбутнього українського уряду.

Головна Українська Рада, що продовжувала діяти у Відні, на початку травня 1915 р. реорганізувалась у Загальну Українську Раду (ЗУР), яка мала бути найвищою єдиною репрезентацією українського народу в Австрії на весь час війни. До неї ввійшли 25 делегатів від Галичини (14 представників НДП, 6 – радикальної і 5 соціал–демократичної партії), 6 делегатів Буковини (5 націонал–демократів і 1 делегат народної партії) і 3 делегати СВУ як представники інтересів українців Росії. Головою президії ЗУР було обрано К. Левицького.

12 травня 1915 р. ЗУР опублікувала програмну декларацію, в якій заявила, що вона має на меті створення з українських земель, які перебувають під владою Росії, вільної самостійної української держави, а з українських земель Австро–Угорщині домагається створення української національно–територіальної області, побудованої на основах свободи і демократії, з забезпеченням прав національних меншостей. Щоб домогтися цього, Рада вважала необхідним розгром царської Росії і підтримку у війні Австро–Угорщини. Вона домагалася переділу Галичини на дві адміністративні одиниці – східну українську і західну польську, відкриття українського університету у Львові, дозвілу відкрити українські школи в окупованих районах Холмщини й Волині та ін. Але добитися Раді вдалося небагато.

Від часу організації у серпні 1914 р. до кінця червня 1918 р. широку політичну діяльність проводив Союз визволення України. Насамперед його члени на західноукраїнських землях, у державах Четвертого союзу і нейтральних країнах розповсюджували інформації про становище в Україні, пропонували ідею визволення України і створення незалежної української держави. Для цього представники Союзу побували в багатьох країнах: у Берлині – О. Скорпис–Йолтуховський, у Туреччині – М. Меленевський, у Болгарії – Л. Ганкевич, у Швеції і Норвегії – О. Назарук та ін. Союз видавав багато книжок про Україну різними мовами – німецькою, французькою, англійською, угорською, італійською та ін.

Але найбільше уваги Союз приділяв роботі серед військовополонених українців із російської армії, яких було десятки й сотні тисяч у Німеччині і Австро–Угорщині. Союз добився, щоб українців–полонених зосередили в спеціальних таборах, зокрема у Фрайштадті, Дуна–Сардателю в Австрії, Раштадті, Зальцведелі і Вецлярі в Німеччині. Члени Союзу піклувалися про поліпшення умов життя полонених, направляли в табори учителів та інструкторів, які організували там школи грамоти, бібліотеки, хори, оркестри, освітні курси та ін., пробуджували в полонених національну свідомість.

Ставлення до СВУ, який орієнтувався на Німеччину і Австро–Угорщину й отримував від них кошти для ведення своєї роботи, не було однозначним уже в ті часи. Хоча в публікаціях СВУ вказувалось, що його програму підтримують М. Грушевський і українські політичні партії, це не відповідало дійсності. Так, Рада ТУП у листопаді 1914 р., заслухавши повідомлення М. Грушевського про СВУ, ухвалила, що Союз не має права виступати від імені українців Росії. Різко негативно до діяльності СВУ поставилася група лівих українських соціал–демократів на чолі з Л. Юркевичем, яка перебувала у Швейцарії. У своїй газеті "Боротьба" ця група оцінювала діячів СВУ як "запроданців" і агентів австро–угорського імперіалізму". Так само характеризувалась діяльність Союзу і в радянській історіографії. Мабуть, не можна прямолінійно ні виправдати, ні осудити політику й діяльність СВУ. Прагнення його членів до створення самостійної Української держави відповідало корінним інтересам українського народу. Але лінія на досягнення цього за допомогою імперіалістів Німеччини й Австро–Угорщини і під їхньою егідою була явно помилковою, її схвалити не можна. Цілком зрозуміло, що урядові кола Німеччини й Австро–Угорщини намагалися поставити Україну в залежність не для того, щоб була створена самостійна Українська держава, а для того, щоб перетворити її в свою колонію, ринок збуту і джерело дешевої робочої сили, сировини й сільськогосподарських товарів.

В дуже складних і тяжких умовах з початку війни опинилися соціалістичні партії. Їхня робота ускладнювалася начебто жорстокими репресіями з боку царських властей. Як і в ряді інших місцевостей, в Україні було запроваджено воєнний стан, уведено цензуру, закрито багато легальних робітничих організацій, припинено видання газет і журналів. Велике число робітників було мобілізовано і відправлено на фронт. Поліція й жандармерія влаштували повальні обшуки, через провокаторів вистежували й арештовували революціонерів. Комітети РСДРП в Україні зазнавали поліцейських репресій. Через це більшість лідерів і активних діячів РСДРП – більшовиків і меншовиків, есерів, українських соціал–демократів змушені були емігрувати, інші були арештовані й перебували в тюрмах або на засланні, а ті, що залишалися на волі, працювали в глибокому підпіллі. Ускладнювали роботу соціалістичних партій ї незгоди в їх середовищі, що розгоралися в основному у керівних верхівках, на місцях у партійних організаціях рядові члени здебільшого працювали пліч–о–пліч, без серйозних суперечок і розходжень.

Найбільш гострими були розходження в РСДРП між лідерами більшовиків і меншовиків. В. Ленін у серпні 1914 р. на нараді групи більшовиків у Берні виступив з тезами "Завдання революційної соціал–демократії в європейській війні". Після схвалення їх більшістю партійних організацій Росії він переробив ці тези в маніфест ЦК РСДРП "Війна і російська соціал–демократія", опублікований 1 листопада 1914 р. в більшовицькій газеті "Соціал–демократ". В. Ленін і більшовики вважали війну імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою. Виходячи з інтересів боротьби за перемогу соціалізму, вони висунули лозунги: перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську і поразки свого уряду в I світовій війні.

В Україні, після розгрому більшості соціал–демократичних організацій на початку війни влітку 1914 р., уже наприкінці 1914 р. – у першій половині 1915 р. були відновлені Катеринославський, Київський і Харківський комітети РСДРП, а в 2–пол. 1915 р. почали працювати Макіївський і Луганський комітети в Донбасі. У роки війни соціал–демократичні організації й групи діяли в Горлівці, Кременчуці, Полтаві, Одесі, Херсоні, Єлисаветграді та інших містах.

В Україні значна частина соціал–демократичних організацій була об’єднана, в їх діяльності брали участь і більшовики і меншовики. Тактика "єдності знизу" себе виправдала. Незгоди між більшовиками й меншовиками в практичній роботі помітно згладжувались.

Особливо активно працювали більшовики. В усних виступах і нелегальній літературі вони роз’яснювали трудящим імперіалістичний характер війни, закликали до боротьби проти війни, царизму, поміщиків і капіталістів, за перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську, висували лозунги демократичної революції – повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки, конфіскація поміщицьких земель, уведення восьмигодинного робочого дня.

З метою зміцнення зв’язків з масами й розширення партійної роботи соціал–демократи – більшовики й меншовики використовували легальні можливості. Вони працювали в робітничих профспілках, лікарняних касах, робітничих клубах, таких, як "Робітничий будинок" у Харкові, "Науково–художній клуб" у Києві, робітничих кооперативах, виступали на різних легальних зборах, з’їздах тощо.

Одночасно з розгортанням діяльності російських соціал–демократів з весни 1915 р. дещо активніше стали діяти окремі організації УСДРП. Однією з таких організацій була Катеринославська, члени якої розповсюджували прокламації у зв’язку з триріччям Ленінських подій, до 1 травня 1915 р., до роковин маніфесту 17 жовтня 1905 р.

Українські соціал–демократи Катеринославщини співробітничали з російськими соціал–демократами. Про це свідчить, зокрема, угода, укладена між катеринославськими організаціями української і російської соціал–демократичних партій, підписана 15 листопада 1915 р. в с. Кам’янці. У цій угоді говорилось, що загальні партійні організації вирішили об’єднатися в загальнопрактичній роботі на певних умовах.

Серед українських соціал–демократів, які перебували в еміграції, склалася невеличка група лівих, які стояли на близьких до інтернаціоналістів позиціях більшовицького "Соціал–демократа". До неї входили Л. Юркевич (Л. Рибалка), П. Дятлов, В. Левинський, О. Лола. Ця група видавала в Женеві щомісячник "Боротьба" з лютого 1915 р. по вересень 1916 р. У статтях "Війна і українська соціал–демократія", "Українське міщанство і війна", "Союз визволення України" та інших "Боротьба" підтримувала гасло поразки імперіалістичних урядів у війні і виступала як проти русофілів із журналу "Украинская жизнь", так і германофілів із "Союзу визволення України". Разом з тим між Юркевичем і Леніним точилася гостра дискусія з національного питання.

З років I світової війни є ряд фактів про включення української молоді, зокрема студентів, до соціалістичного руху. Відомо, що у грудні 1914 р. у Харкові створився "Український соціалістичний колектив", який видавав відозви, проводив наради й конференції. У відозві "За робітничий народ, його волю і права” Український соціалістичний колектив вимагав прав людини, перебудови Росії в демократичну федеративну республіку, соціалізації землі і всіх засобів виробництва.

У квітні 1915 р. у Харкові відбувся з’їзд представників від 15 гуртків молоді Лівобережної України "Юнацька спілка", метою якої була підготовка свідомих працівників – "борців за кращу долю робітничого народу". У 1916 р. у Харкові було створено дві студентські організації – "Коло незалежних" і "Українська студентська громада".(23)

Українські есери не змогли до 1917 року оформитися в самостійну партію. На початку війни вони виступили проти війни й підтримали гасло поразки уряду у цієї війні. У їхньому зверненні до української інтелігенції, селян і робітників відзначалось, що поразка царизму у війні полегшить боротьбу українства за свободу і незалежність. З 1915 р. активізувались групи українських есерів у Києві, Чернігові і Харкові, які вели роботу серед студентів, кооператорів, видавали матеріали СВУ, що їх надсилала з Відня група українських есерів на чолі з М. Залізняком. У березні 1915 р. українські есери почали видавати часопис "Боротьба". Найактивнішими діячами серед українських есерів до 1917 р. були М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, А. Заливчий, А. Мицюк, Є. Квасницький, М. Ковалевський, Л. Ковалів та ін.

Отже, в роки I світової війни український народ опинився в дуже тяжкому, прямо трагічному стані. На його землях велися запеклі воєнні дії, які несли великі руйнування й непосильний тягар народним масам. Народ був поділений на під владою двох держав – Росії та Австро–Угорщини. і його сини змушені були воювати у двох ворожих арміях, ведучи братовбивчу війну. Уряди обох держав вели політику гноблення українців, нищення українського національного життя. Українські політичні партії й організації не мали єдиної лінії й орієнтації: одні вважали можливим досягти автономії України в складі Росії і підтримувати її у веденні війни, інші розраховували на створення самостійної Української держави, спираючись на Австро–Угорщину і Німеччину.

 

 

Розділ 4