Створення політичних партій в Західній Україні

Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. входили до складу Австро-Угорської монархії. Це був закуток Європи з великою густістю населення, без індустрії і з малою кількістю орної землі. Як і в інших суспільствах такого рівня, природний приріст населення був великий, а роботи було мало. Крім загальної неграмотності, Галичина відзначалася ще й економічними злиднями. Трудящі західноукраїнських земель зазнавали гніту й експлуатації не тільки від українських поміщиків і буржуазії, але й від австрійської бюрократії, німецьких, польських, угорських, румунських феодалів. Головним напрямом їх політики стала асиміляція українського населення. Як протидія цій політиці була діяльність української інтелігенції – народовців. Лідерами народовців були О. Барвинський, К.Левицький, Ю.Романчук, С. Смалець-Стоцький та ін.

Як і в Східній Україні, національний рух в західноукраїнських землях займався проведенням культурницької роботи. Були засновані культурно-освітні товариства “Просвіта”(1868 р.), Літературне товариство ім. Т. Шевченка (1873р.). Вони займалися розвитком української мови, літератури, виданням книжок, журналів, газет тощо.

У 90-х роках ХІХ ст. національний рух в Західній Україні розколовся на декілька течій.

1890р. лідери народовців Ю.Романчук, К.Левицький та ін. уклали угоду з австрійським намісником у Галичині графом К. Бадені (“угода Романчука”). Від імені уряду К. Бадені пообіцяв надати народовцям кілька місць у парламенті, відкрити 3 українські гімназії, збільшити кількість українських кафедр у Львівському університеті. За ці дрібні поступки народовці заявили про повну підтримку політики австрійського уряду, проголосивши “нову еру” у відносинах з австрійським урядом та польською шляхтою.

Одночасно з народовством в західноукраїнських землях став розвиватися радикально-демокартичий рух. Найбільш видатнішими діячами цього руху в Галичині були відомі письменники, публіцисти, вчені І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький та ін. У 1890р. вони заснували “Русько-українську радикальну партію(РУРП), яка виражала й відстоювала інтереси широких мас селянства. Вони видавали журнали “Народ” та “Хлібороб” і газету “Громадський голос”. Метою цієї партії було пробудження свідомості мас, перетворення їх у політичну силу.

Програма РУРП складалася з двох частин: програми-мінімум і програми-максимум. У програмі-мінімум партія висувала економічні вимоги: ліквідація залишків феодалізму, введення прибуткового податку, заборона продажу селянських наділів з публічного торгу тощо. У справах політичних програма вимагала автономії українських земель у складі Австро-Угорщини, демократичних свобод для українців, визнання української мови офіційною у Східній Галичині та ін.

У програмі-максимум партія говорила про самостійну українську державу на соціалістичних засадах. Але шляхів здійснення соціалістичного ідеалу і його конкретних форм програма не визначала.

Радикали розгорнули роботу серед селянства: організували масові селянські збори (віча), закликали до революційних виступів, до союзу з робітниками. Рішуче виступали проти “угоди” народовців з польсько-австрійськими консервативними колами 1890р.

Наприкінці ХІХ ст. радикали розділилися на дві течії. Ліва частина на чолі з І.Франком та М.Павликом вимагали самостійності західних українців, возз’єднання усіх українських земель в межах однієї держави. Праве крило радикалів, очолюване С.Даниловичем, В.Будзиновським, дедалі більше переходило на ліберальні позиції. Внаслідок цього в 1899р. права частина утворила Українську національно-демократиічну партію (УНДП).

Національно-демократична партія стала основною політичною силою у Східній Галичині. До неї входили представники інтелігенції, духовенства, міщанства, заможного селянства, підприємств. До керівництва партії входили М.Грушевський, К.Левицький, Ю.Романчук, Д.Савчак та ін. Партія видавала газети “Діло” та “Свобода”.

УНДП вважала, що Галичина є “українським П’ємонтом”, навколо якого мали об’єднатися всі українські землі. У своїй програмі вона вимагала поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці українську і польську, які б мали широку автономію. Націонал - демократи відстоювали рівноправність української мови в адміністративних установах, школах, підтримували вимоги про відкриття українського університету у Львові, вимагали загального виборчого права. В перспективі партія вимагала побудови самостійної Соборної України. Отже, УНДП була партією парламентського типу, в якій об’єдналися всі верстви населення Західної України, бо вона мала вплив не тільки на зростання національної самосвідомості населення, а й на владні структури. Наприкінці ХІХ ст. у зв’язку з розвитком робітничого та селянського руху в західноукраїнських землях стали виникати політичні партії, які захищали інтереси окремих верств населення. Так, у 1896р. праві народовці, які підтримували політику австрійського уряду в Галичині, утворили партію клерикального спрямування - Русько-український християнський союз. А в 1899р., після розколу РУРП, виникла Українська соціал-демократична партія (УСДП) на чолі з М.Ганкевичем, Ю.Бачинським та С.Вітиком. Ця партія перейняла програму австрійської соціал-демократії: капіталізм можна замінити соціалізмом мирно, шляхом реформ. Партія розгорнула свою роботу серед робітничої аристократії. Її центральним органом стала газета “Воля”. Соціал-демократи також відстоювали ідею самостійної України.

Отже, утворення політичних партій в західноукраїнських землях мали свої особливості. По-перше, вони виникали після буржуазно-демократичної революції, тому в їх програмах відсутні вимоги монархії. На їхню думку, вирішити українське національне питання можна було на основі Конституції 1876р. По-друге, українські політичні партії утворювалися і діяли легально, боролися за місця в парламенті або в місцевих сеймах.