Діяльність політичних партій в Україні

В роки першої буржуазно-демократичної революції

Рр.

 

Революція 1905-1907 рр. в Росії була зумовлена всім ходом соціально-економічного і політичного розвитку країни. З одного боку, в країні виростали великі капіталістичні фабрики, заводи, шахти та інші підприємства, формувався капіталістичний уклад, а з іншого боку, зберігалися царське самодержавство, велике поміщицьке землеволодіння та інші феодальні пережитки, які стримували розвиток продуктивних сил, гальмували весь суспільний прогрес.

Поміщицький, капіталістичний та національний гніт поєднувався з політичним безправ’ям трудящих, необмеженою сваволею та поліцейським деспотизмом царського уряду. Усе це робило нестерпним становище народних мас і надавало соціальним суперечностям особливої гостроти та глибини.

Революція, яка спалахнула 9 січня 1905 року в Росії, за своїм соціально-економічним змістом була буржуазною. Перед нею стояли завдання – повалити царське самодержавство та встановити демократичну республіку, знищити становий лад, ліквідувати поміщицьке землеволодіння та розподілити його серед селян, ввести восьмигодинний робочий день. Здійснення цих завдань не підривало основ буржуазного ладу, але відкривало шлях до більш прогресивного, цивілізованого капіталізму. У проведенні цих перетворень були кровно зацікавлені робітники, селяни, інтелігенція та ліберальна буржуазія.

В умовах небаченої активізації напередодні і в час революції всіх суспільних класів і верств розгорталася надзвичайно динамічна їх консолідація й розмежування, а на цьому грунті - становлення, формування та діяльність політичних партій.

Революційні події вимагали від політичних партій вироблення власної лінії поведінки або стратегії і тактики. Своє бачення вирішення основних завдань революції політичні партії виробляли на з’їздах та конференціях.

На крайньому лівому фланзі в революції 1905-1907 рр. перебувала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), осередки якої працювали і в Україні. Політичну лінію більшовиків в революції розробив ІІІ з’їзд РСДРП, який відбувся 12-27 квітня 1905 року. Меншовики зібралися на свою конференцію в цей же час у Женеві. З’їзд і конференція розглядали однакові запитання – про характер революції та її рушійні сили, збройне повстання, тимчасовий революційний уряд та участь в ньому соціал-демократів, про ставлення до селянського руху, інших політичних партій та рухів. Але рішення з цих питань були різні.

Більшовики на чолі з В. Леніним (Ульяновим) оцінювали революцію як буржуазну, але підкреслювали, що її керівником повинен бути пролетаріат, його союзником - селянство; ліберальну буржуазію, яка хоче домовитися з царем, необхідно ізолювати. Головним завданням партії і робітників визнавався перехід від масових політичних страйків до збройного повстання. Більшовики вважали, що повалення самодержавства шляхом збройного повстання приведе до встановлення революційно-демократичної диктатури пролетаріата і селянства. Так як в роботі ІІІ з’їзду РСДРП приймали участь делегати від Одеського, Миколаївського, Харківського та Катеринославського комітетів від України, то ці рішення з’їзду широко пропагувалися в промислових центрах.

Женевська конференція меншовиків, в роботі якої брали участь представники Донецького, Катеринославського, Київського, Харківського та Кримського комітетів, революцію 1905 р. вважала буржуазною. Через це керувати нею повинна буржуазія; кінцевим результатом революції мала стати буржуазна парламентська республіка західноєвропейського типу.

У ході революції в організації масових зборів, мітингів, страйків, збройних повстань брали участь соціал-демократи обох течій. Тому у квітні 1906 р. на IV з‘їзді РСДРП меншовики і більшовики знову об’єдналися в єдину організацію. За підрахунками істориків, весною 1906 року загальна чисельність РСДРП досягала 26, 5 тис. чоловік (14 тис. більшовиків та 12,5 тис. меншовиків), а весною 1907 р. - понад 167 тис. членів. В Україні тоді було близько 20 тис. членів РСДРП.

Іншу точку зору на розвиток революції в Росії мала партія соціалістів-революціонерів (есерів). В роботі І з’їзду РПСР, який відбувся наприкінці грудня 1905 р. - на початку 1906 р. у Фінляндії, брали участь делегати від Київського, Катеринославського, Харківського, Одеського, Таврійського комітетів. З’їзд прийняв програму і статут партії. Лідер есерів В. Чернов вважав, що революція настала передчасно. Робітничий клас та селянство готові були тільки до того, щоб зруйнувати старий лад, а побудувати новий вони не готові. Програма есерів вимагала експропріації капіталістичної власності і реорганізації всього суспільного ладу на соціалістичних засадах. Мета революції – трудова республіка, в якій влада буде належати трудовому народу, тобто робітникам, селянам і революційно-соціалістичній інтелігенції.

Партія есерів в роки революції 1905-1907 рр. не була цілісною, з неї вийшли “ліві”, які у жовтні 1906 року утворили “Союз соціалістів-революціонерів максималістів”. Ідеологами цієї течії були А. Троїцький, С. Свєтлов, Г. Нестроєв та інші. Вони вважали, що революція в Росії або зазнає поразки, або зразу переросте в соціалістичний переворот.

Інша частина есерівської партії (А. Пєшехонов, В. М’якотін, Н. Анненський та інші) заснували партію народних соціалістів (енесів). Енеси негативно ставилися до розгромів поміщицьких маєтків. Вони вважали, що пролетаріат без активної допомоги буржуазії, лібералів та інтелігенції буде роздавлений урядом, тобто зазнає поразки.

Незважаючи на різні погляди, есери в часи революції публікували та розповсюджували багато листівок, прокламацій з закликами до політичних страйків і повстань, брали активну участь у виступах робітників, селян, солдатів та матросів. Есери користувалися значним впливом серед селян, у тому числі й на Україні. Наприкінці 1906 – на початку 1907 років в партії налічувалося понад 65 тис. чол.., з них 10 тис. членів в Україні.

Отже, революція, яку готували декілька поколінь революціонерів, на яку сподівалися, показала, що діяльність політичних партій Росії досить сильно відстає від революційних дій народу, і це стало однією з причин її поразки.

Основними загальноросійськими ліберально-опозиційними партіями, які сформувалися уже в ході революції, стали кадети та октябристи. Їх утворення співпало з періодом найвищого підйому революції 1905 р. Конституційно-демократична партія організаційно сформувалася на своєму установчому з’їзді 12-18 жовтня 1905 року. У січні 1906 року до основної назви додали: партія “народної свободи”. Партія октябристів (повна назва “Союз 17 октября”) почала формуватися у листопаді 1905 р. В жовтні-грудні 1905 року конституювалося 72 кадетських комітетів та 49 відділів октябристів. Більшість місцевих організацій кадетів та октябристів утворилися під час виборчої компанії у І Думу. В січні-квітні 1906 р. нараховувалося 274 кадетських комітетів та 211 відділів “Союз 17 октября”. Загальна кількість кожної з цих двох партій у роки революції становила 50-60 тис. чол.. В українських губерніях в 1906 р. було близько 50 відділів кадетської партії з 9 тис. членів. За підрахунками істориків в Україні нараховувалося близько 10 тис. членів партії октябристів.

До партії кадетів входили представники російської інтелігенції, ліберально-помірковані поміщики, середня міська буржуазія, службовці, вчителі, а інколи робітники та селяни. Лідером та головним теоретиком партії став історик Павло Миколайович Мілюков. Теоретичні уявлення лібералів були викладені у програмних документах. Політичним ідеалом кадетів була парламентська конституційна монархія англійського типу. Вони послідовно проводили ідею про розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади. Кадети виступали за введення в Росії загального виборчого права, здійснення всього комплексу демократичних свобод. Але вони вимагали збереження унітарної держави, не визнавали права нації на самовизначення.

Кадети мали власну програму вирішення аграрного питання – відчуження поміщицької землі за викуп місцевими земельними комітетами, які складалися з поміщиків, службовців та селян. Ліберали виступали за 8-годинний робочий день та надання робітникам права на свободу зборів, страйків та спілок.

В цілому програма конституційних демократів була спрямована на еволюційний капіталістичний розвиток Росії. Українські кадети, зокрема, наполегливо домагалися скасування заборони української мови, права вільно користуватися нею.

Іншу програму реформування Росії мали октябристи. Вони стояли за розвиток та зміцнення конституційної монархії, за збереження унітарної, єдиної і неподільної держави, за скликання Державної Думи. В аграрному питанні октябристи робили акцент на зрівняння в громадських правах селян, ліквідації общинних порядків, підйомі продуктивності праці. По суті їх програма співпадала із столипінською аграрною політикою. Октябристи виступали проти обмеження робочого дня дорослих робітників. Отже, представники великої буржуазії та поміщиків захищали власні інтереси. Як тільки влітку 1905 року революційна боротьба дійшла до збройного повстання, ліберали одразу заявили про свою підтримку уряду. Таким чином, буржуазія довела, що нездатна очолити революцію.

Невід’ємною частиною політичних процесів, що відбувалися в Російській імперії у 1905-1907 рр., був монархічний консервативний, або чорносотенний рух. Він виник як протидія революційному рухові. Революційному рухові були притаманні крайні способи дій, які виявлялися в тероризмі есерів та анархістів, бланкізмі більшовиків тощо. Так само і монархічний рух вироджувався в політичну реакцію.

Самі ж монархісти вважали свій рух єдиним справжнім народним, який має історичні корені. Навіть назва “чорна сотня” була запозичена з історії ХVII ст., коли нижегородська “чорна сотня”, згуртувавшись навколо К. Мініна, врятувала престол і Росію.

Поштовхом для утворення масових монархічних та чорносотенних організацій став маніфест 17 жовтня 1905 р. Цьому сприяли декілька обставин. По-перше, розвиток революційного руху породив серед певних верств суспільства потребу у збереженні старого ладу, перш за все монархії. По-друге, урядові кола відчували потребу в організації правих сил для боротьби з революцією. По-третє, революція започаткувала національні рухи в імперії, що ставило під загрозу саме існування держави. Таким чином, великодержавний шовінізм став однією з об’єднуючих ідей деяких верств російського суспільства.

Основною монархічною організацією став “Союз русского народа” (СРН), який виник 8 листопада 1905 р. На чолі організації стояла Головна рада під керівництвом доктора Дубровіна та його заступників В. Пуришкевича (бессарабський поміщик) та інженера О. Тришатного. Місцеві організації-відділи, яких було створено близько 600, копіювали структуру Головної ради.

На Україні відділи СРН були утворені у Волинській, Катеринославській, Подільській, Таврійській, Херсонській, Чернігівській губерніях. Всього відділи на Україні об’єднували понад 190 тис. членів - майже половину загальної кількості “Союза русского народа”.

В зареєстрованому 7 серпня 1906 р. статуті СРН проголошувалось, що його членами можуть бути “лише природні руські люди”, при цьому зазначалося, що “Союз” не робить різниці між великоросами, білорусами й малоросами. Соціальний склад рядових членів був досить строкатий: дрібна буржуазія, торговці, духовенство, селянство, рідше – робітники. Відділи СРН очолювали, як правило, дворяни, поміщики, монархічно настроєні представники буржуазії, інтелігенції.

Програма “Союзу”, прийнята І Всеросійським з’їздом 2 вересня 1906 р., передбачала збереження монархії, єднання царя з народом, неподільність Російської імперії, заперечувала демократичні свободи, створення національних автономій, проповідувала відвертий антисемітизм. Аграрна програма “Союза русского народа” передбачала продаж землі селянам у приватну власність, спрощення виходу з общин. Робітниче питання у програмі майже не розроблялося. Програми інших монархічних партій – “Русской монархической партии” (квітень 1905 р.) та “Русского народного союза им. Мих. Архангела” (листопад 1907 р.) в основному повторювали положення програми СРН.

Головними засобами боротьби з революційним рухом монархісти вважали погроми, вбивства та ін. Так, в єврейському погромі, який вчинили чорносотенці в Одесі після видання маніфесту 17 жовтня 1905 р., було вбито близько 1 тис. мешканців міста єврейської національності. В період революційних подій 1905-1907 рр. влада охоче використовувала і спрямовувала погромну діяльність чорносотенців.(9).

В класову боротьбу робітників України органічно вписались вимоги, пов’язані з необхідністю демократичного вирішення національного питання: протест проти великодержавної шовіністичної політики царату і буржуазії, чорносотенних погромів, вимоги вільного розвитку всіх національностей, визнання права народів на самовизначення, скликання Установчих зборів із представників усіх національностей Росії, а також відміни всіх обмежень стосовно мови і культури українського та інших народів.

Активно відстоювали національні права українського народу трудяще селянство та демократична інтелігенція. Роки революції характеризуються бурхливим зростанням чисельності українських буржуазних та соціал-демократичних партій, що намагалися втілити в життя свої програми.

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) за своїми програмними і політичними положеннями йшла у фарватері міжнародного й російського реформізму. Її програмі були притаманні ідеї національного звільнення та муніципалізації землі. Питання про конфіскацію поміщицьких земель УСДРП спочатку не ставила. Більш того, українські соціал-демократи охарактеризували початок селянського руху як намагання повернути колесо історії назад до панування дрібної власності. Тому вони закликали не підтримувати селянський рух, а всі сили докласти до того, щоб відвернути селян від стихійних виступів.

У вирішенні національного питання українські соціал-демократи висували тезу культурно-національної автономії, вимагали автономії України з окремим сеймом. Що стосується форм організації пролетаріату, то вони відстоювали федеративний принцип, допускали об’єднання з РСДРП тільки за умови визнання УСДРП єдиним представником українського пролетаріату.

У визначенні тактичної лінії в революції УСДРП, як і її попередниця РУП, визнавала страйк головним засобом боротьби, виступала проти збройного повстання. В цілому партія вважала, що “революція в Росії при даних соціальних умовах можлива тільки як руська революція”. Вона видавала газети “Гасло”, “Селянин”, “Праця”, листівки і відозви.

Характеризуючи роботу серед робітників, ЦК УСДРП вважав, що свої зусилля партія спрямовує тільки на міський пролетаріат, а село було на другому плані. Під час революції було проведено два з'їзди і дві конференції, на яких розглядались питання про сучасний момент у розвитку російської революції, про ставлення до Державної думи, до української парламентської трудової фракції, про зв'язки з Російською соціал-демократичною партією, про блоки з іншими дрібнобуржуазними партіями “не правіше кадетів і українських радикалів-демократів”.

Український соціал-демократичний союз (“Спілка”) у роки першої російської революції з усіх основних питань стратегії і тактики поділяв погляди меншовиків, про що свідчить діяльність його делегатів на меншовицькій конференції в Женеві (1905 р.), IV та V з'їздах РСДРП. У листівці “Революція”, що датована січнем 1905 року, “Спілка” закликала селян “не розбивати і не палити” поміщицькі економії, а чекати скликання Всенародної конституційної ради, яка повинна розглянути земельне питання. “Спілчани” виступали проти більшовицької пропаганди збройного повстання.

Спочатку “Спілка” пропонувала проводити роботу тільки серед тієї частини сільського пролетаріату, яка володіла українською мовою. Однак невдовзі “Спілка” фактично перетворилася на звичайну територіальну організацію меншовиків, поступово злилась з їхніми місцевими організаціями. На V з'їзді РСДРП (1907 р.) “Спілка” була представлена 12 делегатами-меншовиками.

На чолі “Спілки” стояв Головний комітет, обраний на конференції в листопаді 1905 р., в складі М. Меленевського, О. Скоропис-Йолтуховського, Г. Довженка та ін. У роки революції Головним комітетом видавалась газета “Правда” українською і російською мовами, а також сотні тисяч листівок та брошур. Отже, як і російський, соціал-демократичний рух в Україні був представлений різними політичними партіями, що не сприяло вирішенню ні соціальних, ні національних проблем українського народу в революції.

Головним виразником інтересів селянства в революції стала Українська партія есерів, яка була проголошена у 1906 р. колишніми рупівцями М. Шаповалом, П. Христюком, М. Залізняком, В. Чеховським та ін. У 1907 році відбувся організаційний з'їзд членів української соціалістично-революційної партії. Програма не була прийнята, а були лише розроблені її окремі пункти:

1. Здійснення революційного перевороту, встановлення демократичної республіки, створення справедливого соціалістичного суспільства.

2. Ліквідація національного гніту, надання всім націям права на самовизначення.

3. Проголошення демократичних свобод.

4. Усуспільнити знаряддя і засоби виробництва, власність і все господарство.

5. “Соціалізація” землі, тобто вилучення землі з товарного обігу і передача її в загальнодержавну власність без викупу, за умови, що “всі землі поступають під нагляд центральних та місцевих органів самоврядування”. Користування землею передбачалося зрівняльно-трудовим. Частина продукту (рента) шляхом оподаткування йшла на суспільні потреби.

Національна програма передбачала декілька шляхів вирішення національного питання:

- повне оновлення Росії;

- мінімальний варіант вимагав проголошення автономії України в оновленій демократичній Росії;

- оптимальний варіант передбачав створення федеративного або конфедеративного союзу національно-державних утворень.

З'їзд обрав єдиний центральний орган – “Головну раду”. Головним засобом боротьби був визнаний індивідуальний терор.

Революція 1905 – 1907 рр. показала, що українські політичні партії соціалістичної орієнтації залишились ідейно і політично роз’єднані, їх вплив на маси був незначним. Але їх пропагандистська та агітаційна діяльність сприяла формуванню національної самосвідомості українського населення.

Впливовою політичною силою, що захищала інтереси української буржуазії в революції, були націонал-ліберали. Початок їх організаційного оформлення було покладено утворенням Української демократичної та Української радикальної партій. Їх політичні платформи базувалися на головних принципах лібералізму, тому не випадково, що вони шукали шляхи до об’єднання. Наприкінці грудня 1905 р. у Києві комісії від УДП – Є. Чикаленко, Є. Тимченко, І. Шраг і від УРП – Б. Грінченко, М. Левицький на об'єднаному засіданні виробили спільну програму і назву партії – Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Партія мала складатися з місцевих громад, а очолювала її Рада з функціями ЦК. Членами Ради стали Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Левицький, Є. Чикаленко.

У 1906 р. відбувся з'їзд УДРП, який затвердив програму партії. В програмі говорилося: “ Українська Демократично-Радикальна партія, обстоючи в справах політичних за глибоко демократичну державну конституцію, в той же час розуміє це так, що реформована держава мусить бути федерацією автономних національно-територіальних одиниць. Такої автономії вимагає партія і для свого Українського народу на всій території, яку він фактично тепер заселює суцільною масою”(10). Керівництво загальнодержавними справами належатиме виборному державному парламентові. Усіма справами в автономній Україні мала порядкувати Українська Виборна Народна Рада (Сейм). “Українська Народна Рада, - говорилося в програмі, - сама виробляє крайову конституцію, яку не може ні відміняти, ні скасувати загальнодержавний парламент…Українська Народна Рада має право рішати всі справи, які не належать до державного парламенту. Вона, яко хазаїн краю, порядкує всіма землями і водами української території”(11). Крайова конституція надавала широкі права органам місцевого самоврядування – громадам і тим округам, у які громади могли б об'єднатися. Отже, в питаннях державного устрою УДРП розходилася з російськими кадетами, які не визнавали право України на автономію.

В економічному розділі програми УДРП передбачалося, що соціалістичний лад, до якого прямує людність, найкраще забезпечить інтереси людей; через те “земля зо всіма її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні і всі способи й знаряддя до праці з часом повинні стати селянською народною власністю”(12).

В аграрних справах УДРП домагалася, щоб усі землі державні (казенні), удільні, монастирські й церковні стали крайовим земельним фондом під підпорядкуванням самоврядних громад чи округ, і той фонд використовувався б для потреб хліборобів, причому першими з крайового земельного фонду мали користуватися безземельні або малоземельні.(13).

У робітничому питанні програма УДРП ставила вимоги до 8-годинного робочого дня та прийняття законів, які б забороняли використовувати працю жінок та дітей на шкідливому виробництві та в нічну зміну, а також передбачали соціальний захист робітників.(14).

Для всіх громадян програма вимагала загальновизнаних та громадянських прав – права вільного поселення й проживання, недоторканість особи, оселі, листування, вживання рідної мови, свободи зборів, об'єднання в спілки і товариства, страйків і т.д. Громадянські права мали бути рівними для всіх громадян.

До складу УДРП входили представники верхівки українського суспільства – професори, приват-доценти, письменники, адвокати, публіцисти, лікарі, деякі поміщики, службовці. Партія видавала щотижневик “Рідний край” та газету “Громадська думка”, яку незабаром змінила “Рада”. Ліберально-демократичний характер мали українські журнали “Нова громада”, “Рідна справа”, “Український вісник”, “Україна”. УДРП видавала також відозви, які розповсюджувалися серед інтелігенції, селян, робітників цукрових заводів та залізниць.

Для досягнення своїх завдань УДРП розраховувала на мирні засоби боротьби – реформи. Лідери партії вітали царський Маніфест 17 жовтня, вважаючи, що він відкриє шлях до розв'язання всіх питань.

Протягом 1906 – 1907 рр. радикал-демократи приймали участь в українському національному русі. Організовували діяльність “Просвіт”, різних українських товариств, клубів, музично-драматичних гуртків. Вони обгрунтовували необхідність надання Україні автономії, добивались права на вільне вживання української мови і розвитку національної самосвідомості українського населення.

Найбільш радикальною у розв'язанні національного питання в Україні у 1905 – 1907 рр. залишалася Українська Народна Партія (УНП). У 1906 р. було розроблено остаточний варіант програми УНП, яка починалася словами:” Українська Народна Партія єсть партія робітничої маси українського народу; єсть партія українського міського і сільського пролетаріату”.(15).

Програма визначала мету діяльності партії – соціалістичний ідеал якої єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ'я, знищить сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні. Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу фабрики і заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належати українцям - робітникам, а земля (рілля) – українцям – хліборобам”.(16)

Головні завдання УНП формулювалися так: просвітити, освідомити українців – робітників і хліборобів з боку розуміння їх національних та класових інтересів, зорганізувати освічений український пролетаріат, який усвідомлює свої інтереси, у Всеукраїнський союз українців-робітників, а українців-хліборобів – у Всеукраїнський союз хліборобів-українців, при цьому в ці організації мали входити саме лише українці.

“Необорна сила з'єднаних українців-робітників і селян, - говорилося далі в програмі УНП, - учинить захват політичної власті на Україні, знищить визиск, насилля, нерівність, і утворить непідлеглу Україну – Республіку вільних працюючих людей”.(17)

Стоючи на позиції повної незалежності України, УНП, разом з тим на шляху до її здійснення підтримувала і автономні вимоги українських партій, але за умови, щоб автономія була не фіктивною, а дійсною, справжньою.

Обстоюючи інтереси міського і сільського пролетаріату, УНП висувала вимоги 8-годинного робочого дня, недопущення надурочних робіт, встановлення мінімуму заробітної платні, безплатної медичної допомоги, право створювати товариства взаємодопомоги і страйкових кас та ін.

В аграрній частині програми УНП проголошувала своїм ідеалом націоналізацію землі. “Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного строя і соціалістичного оброблення землі,- говорилося у програмі, - це наш ідеал і наше конечне завдання, бо тілко єдине таким шляхом на завше розв'яжеться аграрне питання на Україні”.(18) Програма передбачала конфіскацію земель казенних, удільних, монастирських, поміщицьких, передачу їх у крайовий земельний фонд, з якого "“ождий член української нації, що жиє з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита".(19)

Програма УНП містила також вимоги громадянських прав і свобод: недоторканість особи і житла, прогресивний безпосередній податок пропорціонально доходу, рівноправність жінок, ліквідація класів (станів) і класових привілеїв, відповідальність урядовців перед громадянами, загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні, ліквідації постійного війська та заміни його загальнонародною міліцією та ін.

УНП схвально зустріла маніфест 17 жовтня. Частина членів сподівалася, що з волі царя Україні буде надано автономію як етап до її самостійності. Члени УНП розгортали видавничу діяльність, брали участь у виборах до Державної думи і т. п.

Отже, в роки першої російської революції діяльність українських політичних партій була спрямована на виховання національної самосвідомості та політичної культури народу. Вона мала значний вплив на розвиток українського національного руху. Крім національних партій в Україні діяли і загальноросійські партії, які відображали інтереси всіх верств населення. І хоча революція зазнала поразки, робота, проведена політичними партіями у 1905 – 1907 рр. дала позитивний результат в майбутньому.

 

Розділ 3. Політичні партії в Україні між двома буржуазно –

демократичними революціями (1907–1917 рр.)

1. Політичні партії в Україні в роки реакції та нового революційного піднесення (1907–1914 рр.)

 

Після поразки революції 1905–1907 рр. в країні наступив період реакції. Царизм переміг. По всій країні встановився режим репресій, що, за іменем одного з його основних надхненників і провідників – голови царської Ради міністрів П. Столипіна, дістав назву столипінського. Діяльність усіх революційних та опозиційних партій була заборонена. Деякі з них зійшли з політичної арени, інші змушені були перейти на нелегальне становище.

Переломним моментом політичного життя країни став третьочервневий державний переворот. Оскільки в ІІ Державній думі точилися гострі дебати з аграрного питання і вона виявилася недостатньо слухняною, царський уряд 3 червня 1907 р. її розпустив і видав новий виборчий закон. Цим він порушив Маніфест від 17 жовтня 1905 р. і "основні закони Російської імперії", видані в 1906 р., за якими жоден закон не міг бути виданий без схвалення Державної ради й Державної думи.

За новим виборчим законом ще більше урізувалися виборчі права робітників, селян та неруських народів і забезпечувалося переважання в Думі чорносотенних поміщиків та представників великої торгово–промислової буржуазії. Землевласницька й перша міська курії, тобто поміщики й найбільші капіталісти, що разом складали менше 1% населення Європейської Росії, обирали 64,4% всіх виборщиків, а робітники й селяни разом – тільки 24,8%. Народи Середньої Азії й Сибіру були зовсім позбавленні виборчих прав, а кількість депутатів від населення Кавказу й Польщі було набагато зменшено. Виборчим правом користувалися всього 15% населення країни.

Вибори, що відбувалися влітку і восени 1907 р., дали царизмові бажаний склад Думи, в якому переважали праві (чорносотенці), октябристи й кадети. Лише поміщиків у ІІІ Думі засідало 202 чол. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, в т. ч. 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. За партійністю: 55 правих і російських націоналістів, 41 октябрист, 5 кадетів.

Склад ІІІ Думи відображав блок чорносотенних поміщиків з верхівкою торгово–промислової буржуазії. Відповідно в Думі були дві більшості: 1) право–октябристська і 2) октябристсько–кадетська.

Уряд П. Столипіна балансував між цими двома більшостями. Ця політика лавірування уряду між різними класами дістала назву бонапартизму.

Третьочервнева монархія, заснована на союзі поміщиків і буржуазії, на політиці лавірування між ними, за своєю суттю була антинародною. Вся її діяльність була спрямована проти інтересів народних мас.

Роки наступу реакції (1907–1909) стали суворим випробуванням для робітничого класу, селянства, прогресивної інтелігенції, революційних партій. У більшості регіонів країни, в т. ч. й на Україні, тривалий час діяв воєнний стан або ж стан надзвичайної чи посиленої охорони. В містах і селах лютували каральні військові команди, козацькі сотні та чорносотенні банди, які жорстоко розправлялися з трудящими. Уже на початок 1908 р. в тюрмах томилося понад 200 тис. чол. За 1907–1909 рр. військово–польові суди Росії ухвалили 5 тис. смертних вироків. Тисячі робітників і селян були страчені без суду та слідства. Десятки тисяч заслані на каторжні роботи.

Царські власті громили робітничі організації – профспілки, кооперативи, закривали робітничі газети й журнали. Протягом лише 1907 р. було закрито 100 газет професійних спілок, а в 1910 р. – понад 440 професійних організацій. Особливо жорстоких ударів зазнали більшовицькі організації. Була заарештована значна частина членів Київської, Одеської, Ніжинської, Конотопської, Полтавської, Харківської та інших соціал–демократичних організацій. У результаті цього в 1908 р. кількісний склад соціал–демократичних організацій в Україні зменшився у 10 разів з 20 тис. членів партії напередодні V з’їзду РСДРП до 2 тис. членів.

Важливим елементом політики царизму, поміщиків і буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. В Україні царизм переслідував українську мову й культуру – забороняв користуватися українською мовою в учбових закладах і адміністративних установах, припиняв видання українських газет і журналів, художньої літератури. У школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії.

У 1908 р. Державна дума не затвердила законопроекту про дозвіл викладання в початкових школах українською мовою, внесений 37 депутатами. Царські власті закривали "Просвіти", українські клуби й музично–драматичні гуртки, забороняли вшановувати пам’ять Т. Г. Шевченко і т. д. Українців разом з іншими пригнобленими народами Столипін у своєму циркулярі губернаторам 1910 року оголосив "інородцями" й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

Посиленням національного гноблення, політикою розпалювання національної ворожнечі царський уряд намагався підірвати єдність революційних дій трудящих різних націй, відвернути робітників і селян від класової боротьби проти поміщиків і буржуазії.

Видання царем маніфесту 17 жовтня 1905 р., потім поразка революції, столипінський режим, спад у 1912–1913 рр. революційного руху серйозно вплинули на поведінку різних класів та соціальних груп, на стан і діяльність політичних партій в усій Росії, в т. ч. і в Україні.

Чорносотенні поміщики і їх партії та організації, які діяли і в Україні, після видання третьочервневого виборчого закону з захопленням схвалювали політику царського уряду й сподівалися на повне відновлення необмеженого самодержавства.

Головною партією поміщиків був Союз руського народу (СРН), створений ще в листопаді 1905 р. Він нараховував біля 400 тис. членів. Місцеві організації–відділи діяли в багатьох губерніях України.

Так, в Катеринославський губернії діяло 13 відділів СРН, загальною кількістю 17368 членів. В Київській губернії нараховувалося 50 відділів СРН, до складу яких входило 8433 членів. Усього відділи в Україні об’єднували понад 190 тис. членів – майже 50% загальної кількості СРН.(20)

Відділи СРН очолювали дворяни, урядовці, купці, представники духовенства, буржуазії, інтелігенції. Так, київський відділ очолювали професор М. Міщенко та домовласник Ф. Постний, Одеський – граф О. Коновніцин.

Своєрідними центрами чорносотенців стали Київ і Одеса. Одеські чорносотенці залучали в свою організацію реакційну дрібну буржуазію, торгівців, відсталі прошарки робітників. Завдяки фінансовим надходженням від Міністерства внутрішніх справ та товариства пароплавства і торгівлі, одеські чорносотенці мали можливість проводити масові маніфестації і створювати робітничі артелі. Але найбільш широку відомість одеським монархістам принесли єврейські погроми.

Чорносотенці створювали свої філії і серед студентів, вони намагалися розповсюдити свій вплив на різні соціальні прошарки населення. Так, в серпні 1908 р. в Києві була створена студентська монархічна організація "Двоголовий орел" на чолі зі студентом університету В. Голубевим і священиком Ф. Сенкевичем. Організація мала свій орган – газету "Двоголовий орел", видання якої фінансувалося міністерством внутрішніх справ через Головну раду СРН.

Але організація "Двоголовий орел" не змогла завоювати авторитет серед учнівської молоді. В подальшому чорносотенці змінили методи агітації серед студентів і перейшли до створення зовнішньо безпартійних "академічних" організацій.(21)

Великі надії чорносотенці покладали на селян. Їм дійсно вдалося створити велику кількість відділів в селах Київської, Подільської, Полтавської та інших губерній. Але тут треба мати на увазі, що сільські організації були найбільш нестійкими, частіше усього розпадалися, а деякі існували тільки на папері.

Більшість селян з прохолодою відносилось до Союзу руського народу і не довіряло усій партії. Існувало багато випадків, коли селяни не тільки заперечували проти створення СРН, но і активно боролися проти нього.

Помітною політичною силою у монархічному русі, яка діяла в Україні, стала "Партія націоналістів" (з січня 1910 р. – "Всеросійський національний союз"), яка виникла в Києві у 1908 р. на чолі з поміщиком П. М. Балашовим, журналістом В. В. Шульгіним та графом В. О. Бобринським.

"Націоналісти" висунули гасло: "Росія вся для росіян." Вони розуміли, що організація не в змозі добитися підтримки демократичних прошарків населення, тому лідери цієї партії робили ставку на поміщиків, духовенство, реакційну частину буржуазії, намагалися досягнути мети за рахунок впливу у вищих політичних сферах.

Активну діяльність "націоналісти" розгорнули восени 1912 р. під час виборів у IV Думу, куди вони провели 33 депутата. Органом "Партії націоналістів" стала газета "Київлянин" (1908–1917 рр.).

Партії поміщиків та монархістів вирішували національне питання з позицій великодержавного шовінізму, виступали за єдину та неподільну Росію. Програма Союзу руського народу містила націоналістичні та шовіністичні гасла. Чорносотенці будь–якими засобами намагалися розпалити національну ворожнечу та недовіру до інородців, особливо до євреїв.

Одним из складних питань для монархістів був бурхливий розвиток українського национально-визвольного руху. И якщо поява перших українських політичних партій в Росії спочатку не викликала у чорносотенців особливого занепокоєння, то поступово вони розуміли, що український національно–визвольний рух погрожує як існуванню єдиної держави, так і суспільному устрою.

"Націоналісти" вважали, що існує тільки єдиний російський народ, що немає ніякого українського народу, а є тільки гілка російського народу. Тому і український національно–визвольний рух вони вважали явищем шкідливим та беззмістовним.

Поразка першої російської революції і наступ реакції визначили напрямок подальшої ідейно–політичної еволюції української ліберальної буржуазії. Головною її тенденцією стало пристосування стратегії і тактики своїх партій до третьочервневого режиму шляхом відмовлення від багатьох програмних вимог. Разом з тим ці партії, як російські, так і національні, зокрема українські, переживали глибоку організаційну кризу.

В умовах поразки революції в 1907 р. Українська демократично–радикальна партія фактично припинила своє існування як єдина організація і розпалася. Деякі з її членів (В. Леонтович, П. Стебницький, І. Шраг та ін.) далі діяли в загальноросійській партії кадетів, інші відійшли від політики. На уламках УДРП в 1908 р. утворилася нова організація – Товариство українських поступовців (ТУП), до якої ввійшли різнородні елементи – ліберально настроєні радикал–демократи, частина членів УСДРП, Української народної партії (УНР) та ін. Це була суто інтелігентська організація, до якої здебільшого належали професори, адвокати, журналісти, видавці, кооператори та ін.

Один із засновників цієї партії – відомий історик і політичний діяч М. С. Грушевський – у своїх брошурах і статтях пропагував ідею національної автономії України в межах майбутньої конституційної Росії. Головними програмними вимогами ТУПу були парламентаризм як основа загальнодержавного ладу, федеративний устрій Росії, що мав забезпечити права українського населення, національно–територіальна автономія України в складі федеративної Росії. ТУП був близьким до російських кадетів.

ТУП складався з місцевих автономних громад. З’їзд громад обирав керівний орган – Раду з місцем перебування в Києві. Напередодні І світової війни членами Ради ТУП були: Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко та ін.

В основу своєї діяльності ТУП ставив культурницьку роботу: видання літератури українською мовою, налагодження діяльності "Просвіт" і клубів, організацію різних кооперативів та ін. ТУП видавав газету "Рада" в Києві та журнал "Украинская жизнь" в Москві.

В роки нового революційного піднесення українські буржуазні партії прийняли активну участь у виборчий кампанії до IV Державної думи. ТУП в своїй платформі, яка чітко відображала інтереси української національної буржуазії, закликало усіх українців припинити усяку боротьбу поміж собою і віддати свої голоси за кандидатів, бажаних українському суспільству, і не голосувати за кандидатів не української національності.

Цим партія показала, що вона відстоює ідею безкласовості українського суспільства, намагається відірвати українських робітників від російських, намагається не дати можливості їм об’єднати свої зусилля у революційній боротьбі, що знову поширювалася у суспільстві.

У ході виборчої кампанії українські поступовці блокувалися з кадетами. Їх платформа, як і платформа кадетів, висувала вимоги свободи профсоюзів, кооперації, просвітних організацій та ін.

Буржуазно–ліберальна інтелігенція знову почала висувати вимоги українізації шкільного навчання і автономії України в межах російської держави. З цими прогресивними вимогами вона активно виступила на земському з’їзді,що проходив у Москві в 1911 р, та на I Всеросійському з’їзді з питань народної освіти, що проходив у Петербурзі на початку 1914р.

Ще повніше вимоги української буржуазії були сформульовані на з’їзді ТУП у Киеві у квітні 1912 р. Рішення з’їзду називалося "Українська платформа" і містило вимоги введення загальної освіти на українській мові, викладання української мови, української літератури і історії, як окремих предметів у середніх та вищих учбових закладах, введення української мови в церкві, судах та суспільних закладах.

В ці роки українська буржуазія виступала проти революційного руху в Україні і неодноразово укладала угоди з російською буржуазією. В 1913 та в 1914 р. в Києві відбулися переговори київських поступовців на чолі з М. Грушевським з представниками партії кадетів – П. Мімоковим та М. Родічевим про спільні дії. На переговорах обговорювалися питання "захисту" кадетами національних інтересів української буржуазії в ІV Державній Думі.

Ліберально–монархічні партії – октябристи й кадети, особливо кадети, підштовхували царський уряд до проведення реформ. Але провал столипінської політики "заспокоєння і реформ", нездатність царизму попередити і справитися з наростанням революційного руху викликали незадоволення буржуазії, партій октябристів та кадетів і посилення ліберальної опозиційності, особливо напередодні першої світової війни.

Певний розлад і кризові явища були притаманні і партіям соціал–демократів та есерів.

У партії есерів третьочервневий переворот викликав приплив революційних настроїв, прагнення годувати загальне збройне повстання і посилювати терористичну діяльність. Але незабаром стало ясно, що маси, в тому числі й есерівські, цієї ідеї не сприймають і не підтримують. Пасивність мас, царський терор, викриття в1909 р. керівника бойової есерівської організації і члена ЦК партії Азефа, як провокатора, агента царської охранки, внесли серйозний розлад серед есерів і через деякий час партія есерів фактично припинила свою діяльність. Вона відродилась і стала масовою після Лютневої революції 1917 р.

Жорстоких репресій в час столипінщини зазнавали члени РСДРП. У багатьох містах України – Юзівці, Херсоні, Єлисаветграді, Полтаві та інших партійні організації були розгромлені. Як і в усій РСДРП, і в Україні в більшовиків і меншовиків існували розбіжності в поглядах на стан і перспективи революційного руху.

Меншовики вважали, що завдання буржуазно–демократичної революції в Росії в основному уже розв’язані, вона стала на буржуазно–конституційний шлях розвитку і повинна йти по ньому тривалий час. Через це, на їх думку, партійні організації повинні працювати в основному легально, особливо активно діяти в Державній думі. Йшлося, отже, про перетворення РСДРП у реформаторську партію західноєвропейського типу. Більшовики розглядали ці погляди як намагання ліквідувати нелегальну революційну партію, чому меншовиків і стали називати ліквідаторами.

Більшовики були впевнені, що Столипінський режим – явище тимчасове. Завдання буржуазно–демократичної революції – повалення царизму і встановлення демократичної республіки, введення 8–годинного робочого дня, конфіскація, поміщицьких земель залишилися не розв’язаними. Через це наростання нової революційної хвилі було неминучим, і, отже, перед партією стояла та сама політична мета, яка і в революції 1905–1907 рр., – доведення буржуазно–демократичної революції до кінця і забезпечення її переростання в революцію соціалістичну, але в умовах реакції і спаду революційної хвилі необхідно було виробити нову тактику, нові методи – поєднувати нелегальну й легальну роботу і цим шляхом готувати маси до нової революції.

Більшовики вели боротьбу також проти одзовістів, яких очолював О.Богданов. Будучи членами більшовицької партії, одзовісти вимагали відкликання робітничих депутатів з ІІІ Думи і припинення діяльності в легальних організаціях. Це привело б к відриву партії від мас.

Нелегальну партійну діяльність більшовики поєднували з роботою в легальних організаціях–профспілках, робітничих кооперативах, клубах, народних будинках, використовували як трибуну для викриття контрреволюційності столипінського режиму Державну Думу, різні легальні з'їзди – фабрично–заводських лідерів, жіночий, антиалкогольний та ін.

У розгортанні революційної боротьби трудящих велику роль відіграли легальні більшовицькі газети: щотижнева "Звезда", яка почала виходити в Петербурзі з грудня 1910 р., і особливо щоденна газета "Правда", перший номер якої вийшов 22 квітня (5 травня) 1912 р.

"Правда" була тісно пов'язана з робітниками, широко висвітлювала життя трудящих і їх революційну боротьбу. Значне місце на сторінках Правди" займали й матеріали про становище та революційний рух робітників і селян України. За 1912–1914 рр. в "Правді" таких матеріалів було опубліковано понад 1550.

Велику увагу приділили соціал–демократи виборчій кампанії в IV Державну Думу, яка відбувалася восени 1912 р. Внаслідок цього до Думи було обрано 7 меншовиків і 6 більшовиків. Від Харківської губернії депутатом став М. Муранов і від Катеринославської – Г. Петровський. Робітничі депутати використовували думську трибуну для викриття антинародної політики самодержавства, для посилення зв’язків з широкими масами. Вони подавали запити і неодноразово виступали в Думі, закликаючи трудящих продовжувати революційну боротьбу.

Царські власті жорстоко переслідували українських соціал–демократів. У 1907 р. була заарештована більшість членів Головного комітету української соціал–демократичної "Спілки", інші її активні діячі теж були ув’язнені або емігрували. До того ж її лідери дедалі більше орієнтувалися на роботу серед міських російськомовних робітників, і "Спілка" фактично відійшла від українського національного руху. Після 1909 р. її організації стали зовсім малочисленими, розрізненими, і "Спілка" практично припинила свою діяльність.

У важкому стані перебувала й УСДРП. Частина її лідерів була заарештована, інші виїхали за кордон. Разом з тим в УСДРП існували розходження між її окремими групами, що гальмувало їх діяльність. У цілому УСДРП велику увагу приділяла вихованню національної самосвідомості українських робітників. У цій справі значну роботу проводив журнал "Дзвін", який легально виходив у Києві з січня 1913 р. до середини 1914 р. У ньому українські соціал–демократи, зокрема Л. Юркевич (Л. Рибалко), відстоювали федеративну побудову соціал–демократичної партії в Росії. Ленін різко виступав проти цих ідей.

Наростання революційного руху викликало страх і шалену лють у царського уряду, чиновників і поміщиків–чорносотенців. Вони всіма силами ї, перед усім, терором і репресіями намагалися припинити боротьбу трудящих. Щоб підірвати єдність революційних дій, відвернути трудящих пригноблених людей від революційної боротьби, царський уряд, чорносотенні поміщики, всі реакційні сили вдавалися до посилення гніту народів національних районів, розпалювання національної ворожнечі.

Одним із заходів царського уряду, спрямованих на розпалювання ворожнечі між російським, українським та польським народом, було прийняття в 1911р. закону про введення земств в шести західних губерніях: Вітебській, Мінській, Могилівській, Волинській, Подільській і Київській. Тут селяни були переважно білорусами й українцями, а поміщики – здебільшого поляками. Цілком зрозуміло, що селяни ненавиділи польських поміщиків. Щоб підігріти ненависть і спрямувати її проти поляків в цілому та забезпечити в тамошніх земствах переваги російським поміщикам, царський уряд для виборів гласних замість станових курій – поміщицької та селянської – ввів курії національні – польську та російську, причому до останньої були віднесені всі неполяки. За таких умов російські землевласники й духовенство діставали більшість у земствах і займали там керівне становище.

Значне місце в нагнітанні погромницької атмосфери в країні царські власті відводили так званій "справі Бейліса". 12 березня 1911р. у Києві був убитий 12–літній хлопчик Андрій Ющинський. Для поліції незабаром стало ясно, що це справа рук злочинницької зграї, яка групувалася навколо злодійського кубла В. Чеберяк. Однак власті оголосили це вбивство "ритуальним", здійсненним начебто євреями з метою виконання релігійних обрядів. У вбивстві було обвинувачено прикажчика прегельного заводу М. Бейліса. Його заарештували, дані судово–медичної експертизи були сфальсифіковані. За слідством стежили міністр внутрішніх справ Маклаков і міністр юстиції Щегловитов, які не раз доповідали про хід справи цареві.

На захист Бейліса виступила передова громадськість (Горький, Короленко та ін.), демократична преса, робітники влаштували в Петербурзі, Києві, Одесі та інших містах страйки протесту проти суду над Бейлісом. У 1913 р. присяжні виправдали Бейліса. Як писав чиновник Департаменту поліції, процес Бейліса став "поліцейською Цусімою" царизму.

Як і інші народи національних районів, переслідування царських властей, чорносотенних поміщиків та буржуазії зазнавав і український народ. Царські посіпаки весь національний рух в Україні змальовували як сепараторський, "мазепинський", начебто спрямований на відрив України від Росії. Зокрема такими ідеями була сповнена наскрізь фальшива книжка київського цензора С. Щоголєва "Український рух як сучасний етап південно–російського сепаратизму" (1912 р.). За нещадну боротьбу проти "українства" виступав у своїй статті "Загальноруська культура та український партикуляризм" (журнал "Русская мысль", 1912, № 1) й один з лидерів буржуазії П. Струве.

Проти українського руху злісно виступали й такі російські газети в Україні, як "Новое время" та "Киевлянин".

Ідеологи великодержавного шовінізму, такі, як полтавський губернатор Балговут та інші, продовжували твердити, що "ніколи ніякого особливого українського народу не було" і що вчителями, архієреями, смривобовцями в установи на Україні українців не призначали, а тільки великоросів. Царські власті закривали українські газети й журнали, "Просвіти", не дозволяли викладати й розмовляти українською мовою в школах, припиняли діяльність українських клубів, художньо–драматичних, музичних товариств та гуртків і т.д. Вони навіть заборонили відзначити столітній ювілей Т. Г. Шевченка.

У ІІІ Думі, обраній у 1907 р. на основі третьочервневого виборчого закону, серед 111 депутатів від українських губерній було 77 поміщиків і священиків. Членів українських партій, зокрема УСДРП, не було.

Але в ІІІ Думі 37 депутатів, до яких належали деякі священики, селяни, представники інтелігенції, у березні 1908 р. внесли законопроект про дозвіл викладання" в початкових школах місцевостей з малоруським населенням" рідного для цього населення мовою. Але Дума не схвалила цього законопроекту.

У зв’язку з загостренням в останні роки перед початком І світової війни суперечностей між імперіалістичними державами і посиленням національних рухів інтерес до національного питання зростав. Неодноразово гострі дебати викликала національна проблема, зокрема українське питання, і в ІV Державній думі.

Особливо гострі дискусії з українського питання розгорталися при обговоренні кошторису міністерства внутрішніх справ у травні – червні 1913 р. За задоволення національних вимог українського народу, передусім за право вільного користування українською мовою в школах, виступали соціал–демократи, зокрема більшовик Г. Петровський, кадети П. Мімоков, А. Шингарьов, трудовики В. Дзюбинський, О. Керенський.

Проти допуску української мови в школах і задоволення національних вимог українського народу виступали депутати–чорносотенці редактор газети "Києвлянин" Д. Піхно, голова Київського клубу російських націоналістів А. Савенко. Але особливо блюзнирськими були нападки на українську мову й український рух великого українського поміщика П. Скоропадського і катеринославського землевласника, голови IV Думи М. Родзянка. У відповідь на заяву Родзянка про те, що в українських школах викладання українською мовою неможливе, бо такої мови, начебто, взагалі не існує, близько 2000 селян Катеринославського, Новомосковського і Павлоградського повітів Катеринославської губернії звернулися до депутата Г. Петровського з листом. У ньому вони протестували проти виступу Родзянка і просили Петровського відстоювати їх вимоги автономії України нарівні з автономією інших національностей, викладання в школах України українською мовою, введення української мови в усіх громадських установах, вільного розвитку української літератури.

Російські соціал–демократи, ставлячи на перше місце інтереси боротьби трудящих проти царизму, поміщиків і буржуазії і вважаючи національне питання підпорядкованим класовим завданням пролетаріату, разом з тим визнавали право народів на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійних держав. Багато праць з національного питання напередодні і в час І світової війни написав лідер більшовиків В. І. Ленін. Але постановка права націй на самовизначення у соціал–демократів, в т.ч. й більшовиків, була надто абстрактною, не конкретною, а в практичній діяльності соціал–демократичні організації, зокрема в Україні, приділяли дуже мало уваги національному питанню