Політична боротьба лівих і правих сил

Економічний спад і соціальні негаразди спричинили політичну кризу у Франції. Низка фінансових скандалів скомпрометувала політичних діячів, сприяла посиленню антипарламентських настроїв.

Режим втратив довіру частини населення. Одні французи звернули свої погляди до лівих партій, насамперед Соціалістичної (СФІО) та Комуністичної, які пропонували такі термінові заходи, як-то: політична, соціальна й економічна перебудова суспільства на засадах соціалізму. Комуністи, які не приховували того, що отримували розпорядження від Комуністичного Інтернаціоналу - міжнародної організації зі штаб-квартирою у Москві, не робили таємниці з того, що їхньою метою є повалення капіталізму й парламентського ладу у Франції.

Інші через страх перед комунізмом покладали надії на екстремістські праві організації: «Французьку солідарність», «Молодих патріотів», «Аксьон Франсез» («Французька дія») та інші, які ратували за авторитаризм і політику «міцної руки». Ці ліги були дуже близькими до фашизму, а то й не приховували своїх фашистських симпатій, виступали проти «засилля» іноземців у Франції, проповідували антисемітизм. Так, «Аксьон Франсез» набагато раніше, ніж Б. Муссоліні, сформувала загони своїх «чорносорочечників», створила бойові групи. Ця і подібні їй організації щедро фінансувалися деякими газетними магнатами і директорами крупних фірм, які вбачали в А. Гітлері меншу небезпеку, ніж у комуністах.

Через атаки на республіку як справа, так і зліва у Франції тривалий час не вдавалося сформувати уряд більшості і при владі перебували коаліції центристських партій. І хоча французи, виховані на традиціях трьох революцій, мали достатньо сильний імунітет протифашизму і тиранії, проте вони, розпорошені по численних ворогуючих партіях, були менше за британців підготовленими до захисту демократії.

Слабкість уряду й жорстока конкуренція між комуністами і екстремістськими правими організаціями у 1934 р. підвели Францію до прірви громадянської війни. 6 лютого 1934 р. організації фашистського спрямування та об'єднання колишніх вояків з вигуками «Геть парламент!» зібралися перед будинком парламенту. У результаті зіткнення з поліцією 15 чоловік загинуло і 1500 було поранено. Наступного дня прем'єр Едуард Даладьє подав у відставку.

Після подій 6 лютого ліві партії й профспілки для утворення спільного фронту проти загрози фашизму зробили кроки назустріч одне одному. У лютому 1934 р. домовилися про участь у наступних виборах за єдиним списком соціалісти і комуністи; згодом представники інтелігенції об'єдналися у Комітет пильності інтелектуальних антифашистів.

У червні 1934 р. соціалісти і комуністи підписали офіційну угоду про спільні дії, а в 1935 р. до неї приєдналися й радикали.

Коаліція лівих партій висунула гасло «Хліб, Мир, Свобода!», популярне серед учасників демонстрації 14 липня 1935 р. У той день 500 тис. французів на чолі з генеральним секретарем СФІО Леоном Блюмом, генеральним секретарем Комуністичної партії Морісом Торезом та лідером радикалів Едуардом Даладьє пройшли вулицями Парижа. Моріс Торез запропонував назвати об'єднання Народним фронтом.

Передвиборча програма Народного фронту 1936 р.:
- Скорочення безробіття
- Державне регулювання трудових відносин
- Націоналізація важливих підприємств і банків
- Плановість розвитку економіки
- Оздоровлення фінансової системи країни
- Державний контроль над усіма фінансовими операціями
- Активна інвестиційна політика держави
- Підтримка сільського господарства
- Захист політичних свобод
- Свобода засобів масової інформації
- Боротьба з фашизмом та тероризмом
- Захист миру і боротьба за роззброєння
- Демократизація системи освіти

70. Війна 1914-1918 років була воістину світовою. У ній взяли участь майже 40 країн, де проживало 2/3 населення планети. Військові дії проходили на трьох з п'яти континентів. За підрахунками зарубіжних демографів, загальне число втрат у роки війни склало 36 млн. чоловік, була знищена 1/3 матеріальних цінностей людства. До кінця війни впала не тільки корона Російської імперії - царювати більше 300 років дому Романових, але і самодержавцев ще двох найбільших монархій - Гогенцоллернів (Німеччина) та Габсбургів (Австро-Угорщина). На карті Європи з'явилися нові держави.

Війна завершилася підписанням Версальського мирного договору, який закріпив перемогу країн Антанти.

Важкими були роки відновлення національних економік, що постраждали в ході війни. У кожній європейській країні було поставлено завдання - досягнення передвоєнних (1913 р.) показників в кількісному відношенні - посівних площ, обсягу що випускається, і пр.

Війна викликала структурні зміни в економіці провідних країн, у тому числі й Німеччини. Економічні наслідки Першої світової війни для Німеччини

Після закінчення Першої Світової Війни Німеччина перебувала в найглибшої депресії, оскільки виявилася стороною, що програла. Найбільшою агресивністю в міжвоєнний період відрізнялася Німеччина, що виношує плани світового панування. У період. Першої Світової Війни з матеріальних і людських ресурсів австро-німецький блок поступався країнам Антанти. Це зумовило поразку Троїстого союзу. Вона втратила велику кількість території відповідно до Версальським мирним договором і понесла величезні людські втрати.

По ньому Ельзас і Лотарингія перейшли Франції, Шлезвіг - Данії, Познань, Верхня Селезія і Померанія - Польщі, Мемель - Литві. На 15 років Німеччина позбулася Саарську вугільного басейну. В цілому Німеччина втратила майже 50 відсотків національних багатств, не враховуючи виплати величезної контрибуції.

Країни - переможниці домоглися міжнародних санкцій на роззброєння Німеччини, потоплення ВМФ, заборона авіації та доведення чисельного складу армії до 100 тисяч чоловік. Різко був зменшений офіцерський корпус. Заборонялося випускати технологічно складну військову продукцію: танки, броньовики, літаки. Все це повинно було виконуватися відповідно до Версальським договором, який був підписаний 26 червня 1919р. Саме цей договір істотно підірвав на час військову міць Німеччини.

Особливо тяжким наслідком було те, що країни-переможці наклали на Німеччину репарації (по Версальського договору), тобто суми військового збитку, які повинна була відшкодувати Німеччина, розміром у 132 млрд. золотих марок. За короткий термін розорена Німеччина виплатити цей борг була не в змозі. У забезпеченні репараційних сум переможці вивозили з Німеччини все, що представляло цінність (поставки матеріально-сировинних ресурсів, обладнання, худоби, різні товари...), а в 1923 р. франко-бельгійські війська окупували Рурська область, яка давала 90% вугілля і 50% металу Німеччини, щоб безперешкодно вивозити її продукцію. Скоротилося вдвічі промислове виробництво. У 1918 р. обсяг промислового виробництва становив 57% від рівня 1913 р.

За роки війни не було оновлення основних фондів у різних галузях народного господарства, що призвело до падіння продуктивності праці та скорочення обсягів виробництва. Зниження більше ніж удвічі обсягів сільськогосподарського виробництва призвело до голоду, який почався в Німеччині в 1916 р. Найбільше від нього страждали робітники, які не могли придбати продукцію за високими спекулятивними цінами на «чорному ринку», так як їхня зарплата була знижена на третину. У той же час робочий день був подовжений до 12-14 годин.

Уряд також не раз вдавався до паперової емісії, що спричинило посилення інфляційних процесів і неймовірний ріст цін, що у день доходив до 50% (у 1923р. була проведена грошова реформа, значно знизила рівень інфляції).

Величезні руйнування продуктивних сил та людські втрати, а також зростання числа безробітних призвели до того, що національний дохід у 1918-1919 рр.. становив лише 50% рівня 1913 року.

Неминучим наслідком війни стало руйнування фінансової системи. Величезні податки, які сплачувало населення, не могли покрити всіх витрат, тому випускалися внутрішні позики і уряд вдавався до державного кредиту.

Не дивно, що після війни в Німеччині панував економічний хаос. Відновлення економіки Німеччини. Репараційні плани Ч. Дауеса і О. Юнга.

Версальський мирний договір карав Німеччину. Але країни-переможниці не хотіли її повного знищення. Вони побоювалися гострих соціальних суперечностей, які мали місце в Німеччині, а отже, можливості прояву нових революційних подій у цій країні. Крім того, існувала реальна небезпека зближення Німеччини з СРСР і проникнення соціалізму в країни Західної Європи.

У цих умовах у 1924 році на допомогу прийшли США. Вони запропонували «План Дауеса» (на ім'я керівника міжнародного комітету експертів, американського банкіра Ч. Дауеса). План Дауеса мав допомогти встановленню економічної рівноваги на Європейському континенті після війни. План включав в себе наступні напрямки:

- США (і в невеликому ступені Англія) надавали Німеччини кредити для відновлення промисловості;

- Отримані від відновлення промисловості доходи Німеччина повинна була спрямовувати на сплату репарацій Англії і Франції;

- Франція і Англія, отримавши репараційні платежі, оплачували ними воєнні борги США;

- Обсяг щорічних виплат Німеччини репараційних платежів скорочувався, він встановлювався в розмірі 1-1,75 млрд. золотих марок.

Планом також визначалися й інші джерела репараційних виплат:

- надходження за рахунок зростання непрямих податків, встановлених на предмети масового попиту;

- відрахування з доходів німецьких залізниць.

План передбачав контроль за використанням зазначених коштів.

За планом Дауеса Німеччина одержала близько 30 млрд. золотих марок. Виплатила вона за час дії цього плану в рахунок репарацій 8 млрд. марок. Надходження іноземних капіталів у промисловість значно пожвавило економіку Німеччини. Уже в 1924 році був знижений обсяг репарацій з Німеччини. США допомагають у відродженні військово-промислового потенціалу країни шляхом інвестицій. У 1924 -- 1929 роках спостерігається стабілізація німецької економіки. Удвічі зріс обсяг промислового виробництва, причому на новій науковій основі. Особливо високі темпи спостерігалися у розвитку молодих галузей промисловості - хімічної та електротехнічної. Було освоєно виробництво штучного бензину і синтетичного шовку.

А до кінця 20-х років Німеччина по зростанню виробництва вийшла на перше місце в Європі і друге місце в світі (після США). Німецький фінансовий капітал взяв участь у 200 інтернаціональних монополістичних об'єднаннях. Саме з ініціативи німецьких магнатів в 1926 році було створено Європейський сталевий картель, який об'єднав під своєю егідою 2/3 європейського виробництва сталі.

У 1929 році план Дауеса був замінений «Планом Юнга» (названий на ім'я американського банкіра О. Юнга, який очолював розробку плану). Новий план представляв ще більшу поступку Німеччини. Відповідно до нього загальний обсяг репарацій значно скорочувався (до 114 млрд. золотих марок) і звужувалося число джерел, з яких виплачувалися репарації. Основними з них були державний бюджет і доходи залізниць. Виплачувати їх Німеччина повинна була порівняно невеликими щорічними платежами до 1988 р.

Таким чином, промисловість звільнялася від виплат репараційних платежів, що давало їй додаткові кошти для розвитку. Практично всі обмеження в розвитку промисловості були зняті.

Проте тепер навіть такий варіант був вже нереальний: починався світова економічна криза - тут вже не до репарацій! Тому в 1932 році план Юнге, а разом з тим і репарації взагалі, були скасовані.

Всього Німеччина виплатила в рахунок репарацій близько 20 млрд. марок. Основний тягар репарацій припала на перші роки, коли промисловість Німеччини була на половину зруйнована, капіталів не було, а переможці наполегливо домагалися платежів. Спочатку з Німеччини спливло останнє золото, а потім в рахунок репарацій стали вивозити вугілля, корів, паровози. І відповідно до цього падала марка. У країні настала небачена інфляція. Слід підкреслити, що вивозились товари, які протистояли паперово-грошової маси, марка не була забезпечена золотом.

Інфляція розорила масу дрібної буржуазії, рантьє, людей, у яких за роки війни і в результаті спекуляції скупчилися грошові кошти. У цьому сенсі буржуазія постраждала більше робітників, у яких і накопичень не було. Правда, зростання заробітної плати відставав від зростання цін, тому на час інфляції матеріальне становище робітників, звичайно, погіршився.

Але промислова буржуазія, корпорації, від інфляції виграли. Вони платили зарплату майже нічого не вартими папірцями, ними ж платили податки державі і повертали борги банкам. Розплатившись з банками, промислові корпорації ставали від них незалежними, і фінансові групи розпадалися. Тому не можна говорити, що від інфляції виграла вся буржуазія, - банки теж постраждали. А власний капітал промислових корпорацій не постраждав: він полягав не в грошах, а в реальні цінності - обладнанні, корпусах фабрик, запаси сировини і продукції. Користуючись інфляцією, можна було продавати свою продукцію за кордоном за зниженими цінами, але за валюту, і отримувати високі прибутку.

Після прийняття Плану Дауеса відбувається подальше зміцнення монополій. Шляхом злиття народжуються нові концерни та трести. У 1926 році виникає «Сталевий трест». Це була ціла промислова держава зі своїми шахтами, електростанціями, машинобудівними і суднобудівними заводами. У цьому відношенні «Сталевий трест» був схожий на «Концерн Круппа». Як ми бачимо, така багатогалузева структура з розрахунком на самообслуговування була взагалі характерна для Німеччини того часу. У 1925 році в результаті злиття хімічних компаній народжується знаменитий хімічний трест Фарбеніндустрі.

Отже, у 20-х роках німецька промисловість відновлюється і розвивається далі. Але до 1929 року промислове виробництво Німеччини виросло тільки на 8% порівняно з довоєнним рівнем. Зростання виробництва тут утримувався вузькістю внутрішнього ринку: адже німецьке населення зубожіло в період інфляції і все ще продовжувало сплачувати репарації. Потенційні покупці втратили свої заощадження. А наслідком вузькість внутрішнього ринку була особливо велика недовантаження виробничих потужностей і безробіття. Виробничі потужності в період підйому були завантажені лише на 70%, а безробітних було 4 млн. Світова економічна криза (1929-1933 рр..) У Німеччині

Природно, що світова економічна криза 1929-1933 років проявилася в Німеччині в особливо гострій формі. Це було пов'язано насамперед з тим, що її економіка повністю залежало від іноземних вкладень, які з 1929 року стали різко знижуватися, а в 1932 році у зв'язку зі скасуванням плану Юнга взагалі перестали надходити. Саме в цьому році криза досягла своєї кульмінації.

Промислове виробництво скоротилося на 40%.? 0% виробничих потужностей стояли в бездіяльності. Зовнішня торгівля скоротилася на 60% (в 2.5 рази). Без роботи виявилося 8.5 млн. чоловік, що становило близько половини всіх зайнятих у народному господарстві. Лише 20% з низ отримували допомогу з безробіття. Почалося розорення селянських господарств. Багато хто з них були продані. Відбувся крах низки банків.

У роки кризи загострилися соціальні суперечності, тим більше, що антикризові заходи, які приймав уряд, мали антиробітничих спрямованість. Те ж саме відбувалося і в інших країнах. Тут законом скорочувалася заробітна плата, ліквідувалися допомоги з безробіття, у трудових таборах, куди збирали безробітних, був встановлений жорсткий військовий режим.

Населення остаточно було розчароване в демократичних методах управління державою, а зростаюча його ностальгія по колишньому величі Німецької імперії сприяли тому, що в суспільстві все виразніше чути голоси про передачу влади «партії сильної руки». У країні складається революційна ситуація. Як завжди буває в подібних випадках, відбувається поляризація політичних сил: втрачають позиції помірковані партії, посилюються крайні. На одному полюсі посилюються фашисти, на іншому - соціалісти-комуністи.

Оскільки помірні буржуазні партії втрачали голоси, монополістична буржуазія шукала нову силу, на яку можна було спертися, і знайшла її в особі партії Гітлера. На виборах до рейхстагу націонал-соціалістична партія, очолювана Гітлером, зібрала наймасовіший електорат.

Але прихід фашистів до влади був профінансований найбільшими промисловцями, що входять до групи монополістичної буржуазії. Її керівники побоювалися соціальних загострень у своїй країні, а також загрози розповсюдження комунізму. Їх увагу все більше привертало фашистський рух.

На відміну від Франції, в Німеччині не склався союз соціалістів і комуністів. Сталін оголосив соціалістів «соціал-фашистами», і про необхідність боротьби з ними говорилося не менше, ніж про боротьбу з справжнім фашизмом. А до слів керівника єдиної держави, де комуністи стояли при владі, не можна було не прислухатися. Ряди лівих були розколоті. Це стало однією з причин перемоги Гітлера в 1933 році.

Вихід з тривалої економічної кризи було знайдено у вигляді встановлення в 1933 році найбільш реакційної з можливих - фашистської диктатури.Економічна політика фашистської Німеччини

Що таке Німецький фашизм? Фашизм Німеччини, як і в інших країнах, народився як дрібнобуржуазне політичний рух, політичний рух людей не дуже багатих, не дуже освічених і в силу економічного розвитку втрачають стійке положення в суспільстві, і, природно, незадоволених цим.

Головним змістом економічної політики фашизму стала мілітаризація економіки.

Штурмові загони фашистської партії складалися переважно з представників дрібної буржуазії. Гасла, які проголошував Гітлер, були дрібно буржуазні. Він обіцяв ліквідувати капіталістичні монополії, захистити розорюваних ремісників і дрібних торговців, організувати для них дешевий кредит. І шовіністична пропаганда була звернена теж до дрібної буржуазії, яка більше інших верств суспільства постраждала від результатів Першої світової війни, від репарацій та інфляції. Масове руйнування цієї частини населення Німеччини активізувало її, це і зробило партію Гітлера досить сильною. Пішла за Гітлером і частина робітників - адже його партія називалася націонал-соціалістичної робітничою партією. Звичайно, в першу чергу, це були ті, хто втратив роботу.

Але прийшовши до влади, Гітлер відкинув колишню програму і став проводити таку політику, яка була потрібна не дрібної, а монополістичної буржуазії. У 1934 році Гітлер влаштовує «ніч довгих ножів»: його прихильники знищують керівників штурмових загонів на чолі з Ремом, найближчим до цього часу сподвижником Гітлера, а за одне і масу рядових штурмовиків. Націонал-соціалісти знищували власні бойові загони. Підгрунтя цієї події була така. Представники дрібної буржуазії, об'єднані штурмові загони брали слова Гітлера за чисту монету, почали дії проти монополій. Рем, їхній керівник, хотів використовувати цей рух, що б влити штурмовиків в армію і стати головнокомандувачем. Але Гітлер за підтримку на шляху до влади обіцяв керівникам монополе їх недоторканність, а генералітету обіцяв залишити армію монополією юнкерів. На виконання цих обіцянок і була проведена «ніч довгих ножів».

Тому фашизм після приходу до влади змінила свою соціальну сутність. Він став особливою формою державного монополістичного капіталізму, державного управління господарством, доведеного до крайнього ступеня.

Всі господарство країни було підпорядковано органам державного управління, в яких вирішальну роль грали лідери монополістичної буржуазії. На чолі був поставлений Генеральна рада господарства, вирішальне слово в якому належало «гарматного королю»Круппа і«електротехнічного королю»Сіменс. Генеральній раді були підпорядковані «господарські групи», які очолювали головні галузі господарства (промисловість, торгівля, кредит), а тим, у свою чергу - «галузеві групи» (хімічна, авіаційна та інші галузі промисловості).

Різко розширився державний сектор господарства. Найбільшою корпорацією в країні став державний концерн Герінга, який спочатку збільшився за рахунок конфіскованого майна євреїв та інших репресованих, а потім у його складу включалися підприємства, які захоплювала Німеччина на окупованих територіях. З самого початку фашистська держава приступило до регулювання цін, порушивши тим ринкові відносини. Був встановлений низький рівень цін на товари народного споживання. У результаті ці товари зникли з полиць магазинів і тепер їх можна було купити тільки на «чорному ринку» за значно вищими цінами. Довелося вводити картки на продовольство.

Під контролем держави було поставлено і сільське господарство. Сільськогосподарська продукція враховувалася і повинна була здаватися державі за встановленими цінами. Господарство гроссбауеров і юнкерів, тобто великі капіталістичні господарства були оголошені «спадковими дворами»: у Згідно із середньовічним принципом майорату, вони передавалися в спадщину тільки старшому синові. Інші сини повинні були служити державі і завойовувати собі «життєвий простір».

Таким чином, все господарство Німеччини було переведено в централізовану систему, якої по лінії держави керували лідери монополістичної буржуазії. Встановивши контроль над господарством, гітлерівське держава починає економічну підготовку до війни. У 1936 році був прийнятий другий чотирирічний план, основним завданням якого було забезпечення економічної незалежності Німеччини від імпорту і прискорений розвиток тих галузей, які складають базу військової промисловості. Військові витрати за період 1933-1939 років збільшилися в 10 разів і склали 15-16 млрд. марок на рік, або 75% всіх доходів державного бюджету. Особлива увага приділялась виробництву «ерзацев» -- синтетичних матеріалів і замінників: синтетичного бензину, синтетичного каучуку і т.п. Була поставлена мета виробляти в Німеччині все, необхідне для ведення війни, але в цій країні не було каучукових плантацій і нафтових родовищ, кольорових металів, алюмінію, тому натуральні ресурси доводилося замінювати синтетичними. Також розширювався експорт для отримання валюти, що спрямовується на закупівлю необхідної сировини, і скорочувався імпорт всіх інших видів продукції. Реалізація цього напрямку знайшла відображення в плані Я. Шахта (на ім'я директора Рейхсбанку). У ньому вказувалися заходи, за допомогою яких пропонувалося здійснювати регламентацію зовнішньоторговельної діяльності (надання певних пільг промисловцям-експортерам, централізоване визначення обсягів імпорту, перехід до клірингової системи взаємних розрахунків та ін.)

У 1940 році було прийнято чотирирічний план, завдання якого була більш вузької -- розвинути військове виробництво і військово-промисловий потенціал. Планування фашистської Німеччини не було індикативним - переважали адміністративні методи управління. Втім, в екстремальних умовах, умови підготовки до війни і війни, такі методи виявилися досить ефективними.

По-перше, військове виробництво розвивалося за рахунок невійськових галузей. Підприємства, які не що потрапили у категорію важливих для ведення війни (паперові, вовняні, бавовняні.....), підлягали ліквідації. В результаті військова продукція склала 80% усієї промислової продукції країни, а відсутня продукція доставлялася з окупованих країн.

По-друге, з окупованих країн доставлялися та ресурси для військового виробництва. З них надходила половина споживаного металу, чверть кам'яного вугілля і переважна частина нафтопродуктів. Німеччина використовувала і трудові ресурси окупованих країн: до кінця війни на її території працювало близько 10 млн. іноземних робітників, праця яких, звичайно, оплачувалася дуже низько.

По-третє, розвитку промисловості сприяли специфічні фашистські джерела її фінансування:

- захоплення власності демократичних організацій (тільки в робочому банку було захоплено 5 млрд. марок);

- конфіскація власності неарійцев;

- пограбування окупованих країн

У складі німецької армії були спеціальні економічні частини, які займалися збором та відправкою до Німеччини різноманітних цінностей - від запасів зерна до художніх колекцій.

Нарешті, по-четверте, розвитку промисловості сприяло різке скорочення витрат на заробітну плату. Гітлер виконав обіцянка дати роботу безробітним, але зарплата була нижча за звичайну - лише трохи вище допомоги з безробіття. Це дозволяло промисловцям надалі «Вирівнювати» зарплату, знижуючи зарплату іншим робітникам. Став проводиться облік робочої сили. Робочим було заборонено змінювати свої робочі місця. Був подовжений робочий день, він доходив до 12-14 годин. Було введено трудова повинність для молоді, тобто примусову безкоштовну працю, в якому мають були брати участь всі молоді німці. Було запроваджено примусову безкоштовну працю для в'язнів концтаборів. Були розпущені профспілки, страйки та страйки заборонялися.

У 1935 році був прийнятий закон про оборону імперії і введена загальна військова повинність. Висновок

Завдяки повного підпорядкування всіх сфер народного господарства країни фашистському режиму вдалося дещо пожвавити економіку, але це стосувалося, насамперед, галузей військового виробництва та важкої промисловості. За рахунок їх розвитку також була скорочена безробіття. Але при цьому заглибилися народногосподарські диспропорції, скоротився обсяг внутрішнього ринку, постійно зростаючі військові витрати розхитували фінансову систему. Продовження політики мілітаризації економіки заганяє країну до господарського глухий кут. Ця специфічна військова економіка стала руйнуватися лише в міру того, як почали виходити з під контролю окуповані країни і території.

Тому тільки розв'язання війни могло на якийсь час відсунути від Німеччини господарську катастрофу.

Розв'язання цієї війни Німеччиною принесла ще великі витрати для країн-учасниць, ніж в першу світову війну (в 4.5 рази).

Для післявоєнної західної економіки були характерні:

- деформована структура виробництва

- розрив сформованих зв'язків в промисловості, фінансах, торгівлі

- застаріле, що вимагає оновлення обладнання на підприємствах

- зростаюча інфляція і нестійкість валют

- скорочення розмірів посівних площ і зниження врожайності

Лише США залишалися благополучній в економічному відношенні країною. Це зробило долар головною валютою міжнародних платежів і розрахунків. Відповідно США впливали на економіку Заходу. Німеччині віддавалася перевага. Німеччина знову стала на шлях економічного зростання.

 

71. Поразка національної революції 1917-1920 рр. розпочала новий етап територіального розколу України: українські землі опинилися у складі різних держав:

1. Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя - у складі Польщі.

2. Закарпаття - у складі Чехословаччини.

3. Буковина - у складі Румунії.

4. Більша частина України, де встановилася радянсько-більшовицька влада, - у складі СРСР.

У цьому розділі окремо розглядається історичний розвиток Радянської України і західноукраїнських земель.