Квалификационные требования

Його ім’я – Вільгельм фон Габсбург-Льотрінген, наймолодший син Карла Стефана, онук тогочасного імператора Франца-Йосипа І, рідний племінник останнього цісаря Австро-Угорщини Карла І, небіж короля Іспанії Альфонса ХIII.

Мати-італійка народила Вілюся на своїй батьківщині, виховувався “королевич” в Австрії. Чотирнадцятилітній підліток уперше потрапив в Україну, коли приїхав до родинного маєтку в Живці. Отам від польських шляхтичів начувся він байок про українців: “зарізяк” та “ледацюг”. Юного романтика ці розповіді надихнули на рішучий крок. Вілюсь утік з резиденції, довго блукав Карпатами, розшукуючи українських робін-гудівців. Часто поїсти й переночувати хлопчину запрошували гостинні селяни-гуцули. Від них Вілюсь вивчив перші українські слова. Це літо даремних пошуків зародило в душі архикнязя підсвідому любов до нашого народу.

Освіту він здобував у реальній школі у Відні та у Військовій академії Генерального штабу ім. Марії-Терезії у Вінер-Нойштадті. Учився за власним бажанням, “аби не казали, що я маю старшинський чин тому тільки, що родився великим князем.” І хоч навчання було важким – від шостої години ранку до шостої вечора – знаходив час для читання, а також учився ремісництву: столярству та бляхарству. Знаючи вісім європейських мов, Вільгельм почав учити й українську.

Після закінчення академії Габсбург був призначений до 13-го полку уланів, що складався з українських січових стрільців. Тут надпоручник продовжив студії української мови. Перша книга, прочитана українською, була коротка історія України Михайла Грушевського, а далі – Шевченко, Франко... З вояками Вільгельм фон Габсбург намагався спілкуватися їх рідною мовою. Це, а також гарне людське поводження привернуло стрільців до “королевича”, якому на знак любові вони подарували вишиванку. Архикнязь часто її одягав. Так з’явилося прибране ім'я Василь Вишиваний.

Серед стрільців ходили легенди про те, як митрополит Андрій Шептицький пропонував Габсбургові стати королем України, коли Австрія виграє війну у Росії.

Перше кохання принца – українка родом із Надвірної (Галичина), студентка Віденської музичної академії Іванна Марічка Шмериківська, яка пізніше училася в Парижі, стала відомою співачкою й піаністкою, концертмейстером Львівського оперного театру і викладачем Львівської консерваторії.

27 лютого 1918 року легіон Українських Січових стрільців вирушив на допомогу армії УНР. Їх маршрут: Кам’янець-Подільський, Одеса, Херсон і – наш Олександрівськ.

12 квітня січовики під орудою сотника Василя Вишиваного без бою зайняли село Біленьке, наступного дня повели перший наступ на Олександрівськ. Вулицею Дніпровською (нині Лепіка) дійшли до Катеринівського вокзалу і зайняли його однією сотнею. 14 квітня усі сотні куреня повели наступ на місто, але більшовики, які вночі одержали підкріплення, зайняли станцію та відкинули січовиків до Дніпра. Двома кораблями під обстрілом стрільці відплили до Біленького.

За цей час на Хортиці зібралася допомога – елітний Запорізький корпус полковника Петра Болбочана. На залізничній станції чекав загін Марусі Нікіфорової.

16 квітня Василь Вишиваний звернувся до січового війська своїм віршем:

До зброї, до зброї, стрільці!

Ви рідну країну спасайте.

Повстаньте, як вірні козацькі сини,

Героями в хату вертайте!

Об'єднані війська українців того дня розгромили військо російського наркома Антонова-Овсієнка й взяли місто.

17 квітня вулиці 13-тисячного Олександрівська були переповнені людьми, які йшли з хоругвами і прапорами на площу Пушкіна, заполонили все навколо Народного дому.

До речі, площу, де нині стоїть літній кінотеатр, у народі називали Дунькин сад. Чому? Там чергували візники, які везли бажаючих до іншого народного (точніше, публічного будинку, ця оаза продажного кохання містилася на тому місці, де зараз адміністрація Шевченківського району). Зібралися і перед Народним домом, який 1903 року побудували на кошти городян. Тут відбувся

спільний парад і перегляд обох українських частин. Стяги, що увібрали кольори сонця й неба, вперше уквітчали наше місто. Священики у святкових ризах відслужили молебень. Полковник Болбочан поцілувався із сотником Вишиваним, а січові стрільці та запорожці клялися у вічній згоді в боротьбі за Українську державу. У вітальному слові князь назвав місце зібрання майданом Волі. Тоді спільним рішенням визволителів та місцевого населення стало перейменування площі Пушкіна на майдан Волі. Народний дім, де було підписано це рішення, за останні сім років розграбований, стоїть пусткою, чекає рук хазяїна.

Тоді, у 1918-му, слово воля мало первісне значення. Потім радянська влада його доволі оригінально трактувала. Так, районний центр із трьома найсуворішими тюрмами назвали Вільнянськом, а від 1978 року Залізного Фелікса поставили охороняти майдан Волі.

Січові стрільці перебували в Олександрівську до 8 червня. Увесь цей час Василь Вишиваний був начальником гарнізону Олександрівська, мав дружні зв’язки з місцевими українськими організаціями та із Запорізьким корпусом Центральної Ради, який прибув з Криму після розгрому там Червоної Армії. За цей час вони провели чимало лекцій, вистав, концертів у Народному домі. Вояки організували курси українознавства, налагодили видавництво тижневика “Січ” (першої української газети на Запоріжжі). На Хортиці на Трійцю стрільці відслужили панахиду, поставили пам’ятний металевий хрест.

Цікаво, що, перебуваючи в Олександрівську, Василь Вишиваний дізнався про травневу нараду в Одесі. На цій нараді представники УСДРП і УПРП за участю галицького політика Осипа Назарука і старшини коша УСС Н. Гірняка прийняли рішення підняти повстання проти гетьмана Павла Скоропадського та передати владу в Україні ерцгерцогу В. Габсбургу. У нашому місті королевич написав відповідь: “Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Коли буде воля цілого українського народу, щоб я став на чолі його держави, я не відкажуся від цього”.

Посол Австро-Угорщини в Україні граф Форгач писав, що кожний в Україні дивиться на В. Габсбурга “як на нашого кандидата до престолу”.

Генерал Омелянович-Павленко писав: “Полковник Василь Вишиваний і на Катеринославщині лишив по собі добру згадку і як людина, і як старшина, і як політик.”

Відомо, що командири полків Запорізького корпусу П. Болбочан і В. Петров по-дружньому зустрічаючись в Олександрівську, пропонували архикнязю об’єднати легіон галицьких Січових стрільців з їхніми частинами для здійснення державного перевороту і просили Габсбурга очолити новий уряд України. Боячись конкуренції, гетьман Павло Скоропадський домігся негайного розформування Запорізького корпусу, а легіон Cічових стрільців 10 червня був переведений у м. Єлізаветград (Кіровоград). Там ерцгерцог відзначився тим, що не виконував наказів командування про придушення селянських повстань, а захищав селян. Під опікою Габсбурга перебувала низка повстанських отаманів (Д. Зелений, М. Шинкар, Л. Шевченко – родич Тараса Григоровича). Василь Вишиваний зустрічався з повстанськими отаманами, інформував їх про рух каральних німецьких військ.

У найважчий для України час Вільгельм фон Габсбург офіційно відмовився від королівського німбу. “Вірним громадянином Української держави” оголосив себе ерцгерцог 7 листопада у Чернівцях, вітаючи утворення Національної Ради Буковини. Через два дні Василь Вишиваний переїхав до Львова і там Дмитро Вітовський – військовий міністр ЗУНР – вручив йому грамоту про присвоєння звання полковника війська українського. В УГА це був єдиний вояк з академічною освітою.

Пізніше головний командир галицького корпусу “Українські Січові Стрільці” розділив долю армії УНР. Під іменем Василя Вишиваного Вільгельм Габсбург прийняв громадянство УНР. Симон Петлюра присвоїв йому звання полковника. Служив Вишиваний (у вересні-листопаді 1919 року) у Генеральному штабі дорадником Петлюри з особливо важливих доручень, начальником відділу закордонних зв’язків, тому був присутнім на багатьох нарадах і переговорах Петлюри з іноземними місіями. Правда, із Симоном Петлюрою Василь Вишиваний геть зіпсував відносини. Знаючи, що вождь не терпить заперечень, полковник усе-таки виступив проти союзу УНР із Польщею ціною передачі їй Галичини. Ерцгерцог писав: “Україна була потрібна Польщі лише доти, доки можна було використовувати українську армію у боротьбі проти більшовиків, i зрештою Польща залишила її напризволяще”.

Стався розрив Вишиваного з Головним Отаманом і від’їзд. Тяжка хвороба (тиф) затримала полковника в посольстві УНР у Бухаресті, де його часто відвідував Дмитро Дорошенко. У своїх спогадах історик зазначав, що Вишиваний гарно говорив українською мовою з галицьким акцентом, був перейнятий українськими симпатіями.

Пізніше ерцгерцог напише, що родина Габсбургів протягом віків кривдила народ України, “тому це був один з мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу й української республіки. Цю службу я виконаю вірно до кінця – все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині”.

На еміграції його часто бачили в сірій шинелі української армії, прикрашеній небесно-золотою стрічкою. Бував Вишиваний у таборах інтернованих, де багатьом допоміг. 1921 року у Відні українською мовою вийшла поетична збірка Василя Вишиваного “Минають дні” з присвятою “борцям, що полягли за волю України”. Під його керівництвом 1921 року у Відні було утворено Українське вільно-козацьке товариство. Полковник Вишиваний очолював Генеральну управу, яка видавала тижневик “Соборна Україна”. Упродовж 1925-1935 років Василь Вишиваний перебував у Парижі, підтримував зв’язки з полковником Євгеном Коновальцем, Сергієм Шелухіним.

У 1938-1945 роках полковник брав участь у русі опору: передавав французьким розвідникам інформацію про воєнну промисловість німців у Австрії, пересування фашистських військ. На початку війни з СРСР до нього звернувся Ріббентроп з пропозицією співпрацювати щодо українських питань, але Вишиваний відмовився, після чого над ним встановили нагляд ґестапо.

1944 року разом з потоком львівських біженців до віденської квартири князя постукала його перша любов Марія (змучена, на милицях) та її дочка Рома. Василь Вишиваний тоді допоміг жінкам дІстатися до Америки. У Монреалі, а пізніше в Нью-Йорку в Українському музичному інституті викладала Прийма-Шмериківська. Її дочка була солісткою у Крайовому театрі Інсбрука, згодом – Монреаля. Саме їй належить постановка танців у опері Антона Рудницького “Анна Ярославна”. З 1964 року в Нью-Йорку Рома Прийма очолює балетну школу.

27 вересня 1947 року у Відні радянські органи прямо на вулиці арештували Василя Вишиваного й відправили в Київ до Лук’янівської тюрми. Громадянин УНР відповідав на допитах українською мовою. “Український буржуазний націоналіст” одержав 25 років ув’язнення. 18 серпня 1948 року у лікарні № 1 м. Києва (Лук’янівської тюрми) серце Василя Вишиваного зупинилося. Діагноз: туберкульоз легенів у відкритій формі. Тільки 25 грудня 1989 року прокуратура Київського військового округу реабілітувала Вільгельма фон Габсбурга.

На Лук’янівському цвинтарі у братській могилі поховано громадянина УНР Василя Вишиваного – королевича мого дитинства.