Процедура розгляду та узгодження

Штатні співробітники Бі-бі-сі

Якщо ви – штатний або позаштатний співробітник Бі-бі-сі, вашою першою інстанцією буде ваш редактор або випусковий редактор. У разі необхідності консультацій вони звертаються до відділу редакційної політики. Щодо будь-якої пропозиції, котра виходить за рамки “Настанов журналістам Бі-бі-сі”, слід обов’язково проконсультуватися з відділом редакційної політики.

 

Незалежні продюсери

Якщо ви – незалежний продюсер, вам належить ознайомитися з “Настановами” в частині, що стосується ваших програм. Першою інстанцією в усіх пов’язаних з “Настановами” питаннях є співробітник Бі-бі-сі, який замовив у вас програму. По можливості, слід виявляти та обговорювати всі складні питання ще на етапі замовлення.

 

Випадки, що підлягають обов’язковому розгляду

Усі програмні пропозиції, що містять наведені нижче питання, в обов’язковому порядку розглядає керівник з питань редакційної політики через керівника відділу або замовника програми:

· інтерв’ю з особами, безпосередньо причетними до терактів на території Сполученого Королівства;

· питання національної безпеки;

· інтерв’ю з тяжкими злочинцями та особами, яких розшукує поліція;

· виплата грошей нинішнім або колишнім злочинцям;

· виплата грошей за інтерв’ю свідкові в судовій справі, що перебуває на стадії розгляду або до винесення вироку;

· запис на плівку або присутність при скоєнні кримінального злочину;

· надання анонімності особі, яка переховується від правосуддя у Великобританії;

· інтерв’ю з ув’язненим без дозволу тюремної адміністрації;

· оприлюднення імені випущеного на волю сексуального злочинця, якщо його ім’я не було оприлюднене поліцією;

· застосування дистанційного записуючого пристрою у приватних володіннях (“таємне прослуховування”);

· передача в ефір записів, таємно зроблених із законною метою або тільки з тим, щоб занотувати інформацію;

· передача в ефір запису, таємно зробленого сторонньою особою;

· інтерв’ю “на порозі” – запис розмови з людиною, захопленою зненацька;

· запити, що надійшли з-поза меж Бі-бі-сі, про надання або перегляд не переданих в ефір матеріалів.

У “Настановах журналістам Бі-бі-сі” ви знайдете інформацію щодо специфічної процедури розгляду таких питань:

· замовлення опитувань громадської думки;

· інтерв’ю (крім коротких інтерв’ю для випусків новин) з лідерами британських політичних партій;

· пропозиції щодо створення програм про Північну Ірландію, а також програм про Шотландію, Уельс або Ірландську республіку;

· інтерв’ю (крім інтерв’ю для випусків новин) з членами королівської родини;

· використання туристичної візи для в’їзду до країни з метою роботи на Бі-бі-сі.

Закон

Радіо й телебачення – це суцільний юридичний ризик (звинувачення в наклепі, зневазі тощо), який може зачепити будь-яку тему і програму. Правові проблеми можуть виникнути не лише у зв’язку зі змістом передач Бі-бі-сі, але й способами їх створення. При роботі над ризикованими з юридичної точки зору програмами слід, по можливості, з найперших кроків звертатися за порадами до групи юрисконсультів Бі-бі-сі. Якщо всупереч порадам юриста ви все ж бажаєте продовжити роботу над програмою, вам належить звернутися до вашого керівника відділу, національного керівника або замовника програми.

Редакція від 13 лютого 2002 р.

Додаток 7

Сценарій програми Надії Степули

із циклу “Каламар”

київської студії радіо “Свобода”

ЛАУРЕАТИ ДЕРЖАВНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 1996 РОКУ

В ефірі 16 березня 1996 р.

– Як відомо, ми вже маємо «Історію української літератури» М. Грушевського, С. Єфремова та інших поважних авторів, а також восьмитомну “Історію української літератури” недавніх часів. А чим відрізняється від них підготовлена і видана вашим колективом, панове? Пане Дончик, прошу взяти слово.

 

– Ви назвали славні імена літератури, і тому ми, приступаючи до нашої праці, не могли не орієнтуватися на ці роботи, на ці досягнення. Є і те, що відрізняє нашу роботу – це те, що ми охопили все XX століття і, зокрема, так звану радянську його історію.

– Дякую, пане Дончик. Цікаво, яким був принцип добору авторів, адже їх майже три десятки в авторському колективі. Пане Мельник, прошу.

– Звичайно, писало оцю “Історію...” значно більше людей. Я хотів би також сказати кілька слів і про тих, хто не ввійшов до цього списку. Відразу було очевидно, що написати таку книгу сьогодні видається дуже складно. Це вперше об’єднано всю іс­торію української літератури XX століття. І “розстріляне відроджен­ня”, і так звана діаспорна, багато замовчуваних імен сьогочасних. Осилити такий матеріал одним з наших відділів (там десь з десять осіб) було неможливо. Тому запрошували інших авторів – поза відділами Інституту, і з Інституту теж. Це такого рівня автори, як академік Микола Жулинський, Іван Дзюба, Леонід Новиченко, доктори наук – Григорій Сивокінь, Соломія Павличко, кілька осіб з інших відділів. Запрошували і з-поза меж Києва. Допомогли. Написана книга зусиллями понад сорока авторів. Відбирали за багатьма критеріями: і кількісний внесок, і участь у розробці концепції, і активність у обговоренні попередніх розділів. Але зупинялись, як на мене, на найвищому рівні – професіоналізмі.

– Дякую, пане Мельник, і сподіваюся, пан Дончик доповнить Вашу

відповідь.

– Пан Володимир відповів досить повно, а я хочу додати ще таке. Справді, робота ця зібрала чи не весь цвіт нашого літературо­знавства й літературної критики. До згаданих імен можна додати ще Стефанію Андрусів, Тараса Салигу зі Львова й чимало інших. А щодо того, що було визначальним в оцінці нашого “ядра”, то я трохи не згоден щодо критерію “професіоналізм”. Бо ті, що не ввійшли – не менші професіонали в своїх розділах, у своєму від­творенні історії літератури. До речі, Шевченківська премія власне передбачає тільки вісім учасників. Якби можна було продовжити список, то серед лауреатів опинилися б і Леонід Бойко, і Іван Зуб, і Микола Ільницький – можна продовжити цей перелік. Але є й такий момент: ті, що увійшли до списку нагороджених – всі є авторами концепції.

– Дякую, пане Дончик. Звичайно, що в підготовці такого скрупульозного видання були свої труднощі. Хотілося б знати, які саме. І заодно – про досягнення. Прошу Вас, пане Моренець.

– Думаю, про досягнення можна говорити, вже глянувши бодай на зміст нашого “трикнижжя”. Досягненням вважаю висвітлен­ня літературного процесу XX століття. Воно не абсолютне. І це зрозуміло. Бодай тому, що ми не маємо ще можливості нормально йти по світах, працювати в архівах, вибирати звідти золоті зер­на, посіяні нашою українською культурою. Але те, що зроблене сьогодні, не має аналогу. Ані восьмитомне, ані двотомне видання “Історії української літератури” (друге просто випустили з уваги – це видання 1986-1987 рр.). Двісті портретів, максимум імен і фактів – все, що можна було на сьогодні висвітлити, ми постаралися висвітлити. Головний момент нашої “Історії...” – її інформативність. Я вважаю це найбільшим достоїнством.

– Гадаю, про труднощі і про досягнення нам розповість також пан Андрій Кравченко.

– Мабуть, я не скажу краще, ніж Володимир Моренець. Труд­нощі були величезні. Інакше й не могло бути при освоєнні такого велетенського матеріалу. Питання добору авторів виростало в колосальну проблему. Відібрати треба було людей, які могли виконати своє завдання мало того, що на рівні професійному, – на рівні сучасному. І я вважаю, що нам вдалося подолати ці труднощі. Передусім тому, що величезний авторський колектив не був чимось, що взялося нізвідки, – це були автори, які вже багато чого ство­рили, мали вагомі доробки, напрацювання, досягнення. Кожному з них довелося долати в собі попередній період своєї роботи, і я певен, що це теж було непросто. Ми створювали варіант історії літератури не проти чогось чи не проти якогось іншого, а пози­тивний, такий, що став начебто поряд усіх існуючих, але й окремо. Створити такий варіант було непросто. І з цією чи не най­більшою складністю в роботі нашим авторам вдалося впоратися, я вважаю.

– Дякую, пане Кравченко. Хочу звернутися до присутніх і з таким запитанням: чи й після Вашої фундаментальної праці залишилися ще “білі плями” в історії нашої літератури? Прошу відповісти на це запи­тання пана Михайла Наєнка.

– Питання це надто об’ємне і, з одного боку, охоплює навіть проблему концепції. Концептуально ми намагалися охопити найго­ловніше і дати йому таку наукову характеристику, яка б визначила художнє місце кожного літературного явища у XX столітті. Але ми не могли осягнути неосяжне, і тому деякі “білі плями” ще залиши­лися. Що ж до концепції, то, попри дуже різноманітні й навіть суперечливі виступи у пресі й по радіо, вона чітко визначена. На­приклад, по радіо “Свобода” минулої суботи і в неділю прозвучала думка Дмитра Стуса, що ця “Історія...” не дає історії України духовної енергії, а дає лише, з точки зору “Просвіти” – максимум матеріалу, який тільки систематизовано, з поміняними ідеологіч­ними акцентами. Я хочу заперечити й наголосити, що ми намага­лися саме систематизувати духовну енергію, а не розставляти ідео­логічні акценти. Більше я можу сказати про свої розділи – літера­турознавство і критику. Там немає простого переліку фактів чи явищ і немає завдання, так би мовити, просвітити народ. А є на­магання показати, якою справді духовною енергію була сповнена наша літературознавча наукова думка і на материковій, і в діаспорній Україні. На жаль, не маючи доступу до багатьох матеріалів, які публікувалися в діаспорі, ми не змогли всього охопити – ця робота залишилася начебто надалі. Щодо досконалості та повноти цього видання, то меж досконалості немає. Сам Кобзар, до речі, до кінця днів своїх правив свої твори і текстологи досі працюють над цими текстами, визначаючи, який з них найкращий...

– Прошу про “білі плями” в літературознавстві сказати і пана Юрія Коваліва.

– Я хотів би доповнити і навіть трохи пополемізувати щодо концепції. Справді, у нас такої цілісної концепції, як, скажімо, у С. Єфремова або І. Чижевського, знайти дуже важко. Ми навіть не ставили собі такого завдання. Швидше йшлося про описання всієї на­шої літератури, розкриття отих “білих полям”, бо ж скільки ще лишилося в архівах! Скільки ще лишилося поза межами України різних матеріалів, які для нас сьогодні ще не доступні... Ми хотіли зробити максимум – показати, яка наша література багата. Незва­жаючи на те, що наше письменство творило в надзвичайно скрут­них умовах – одна імперія, друга імперія, репресії за репресіями, треба було дбати про виживання, а наші письменники, незважаючи ні на що, творили таку літературу, яка не гірша від англійської чи німецької, де письменники могли спокійно, врівноважено творити духовні цінності... Про “білі плями” можна сказати, що в нас вони вже розкриті. Хай і не всі імена. Поки що ми не спромоглися відкрити всі. Але ми можемо сьогодні вийти перед усім світом і сказати, що ми таки багаті.

– Дякую, пане Ковалів. Доповнити хоче пан Дончик, прошу Вас.

– Оскільки йшлося про концепцію, то хочу внести маленьке уточнення. Однією із засад концепції була об’єктивність, незаідеологізованість, опертя на естетичні, духовні виміри і цінності.

– Дякую, пане Дончик. Моє наступне запитання – до пана Штоня. Отже, пане Штонь, кому завдячуєте тим, що книги все ж вийшли у світ, – це було теж одним з найскладніших етапів у їх появі.

– Почну з очевидного, а саме: найперше нам допоміг час. Час, який нам дарував свободу. Творчу. Хоч ця свобода наклала на нас додаткові обов’язки. Взагалі свобода – це явище далеко не таке просте, як іноді здається тим, хто виборює її на майданах. Якщо мені дали можливість у цьому світі вибирати себе як істоті духов­ній, як мислителю, зрештою, то я повинен рахуватися з усім тим, що в світі в цьому плані нароблено.

Ми взяли на себе неідеологізоване трактування літературного процесу і з цим якоюсь мірою впорались. Або – більшою мірою впорались. Нам, крім того, допомогло наше зарубіжжя, себто та література, яку ми читали потайки, та літературознавча продукція, що довго жила в нас на задвірках у попередні часи. Нашим найголовнішим спільником були, власне, 90-і роки XX ст.

– Багато в чому редколегія та авторський колектив видання, про яке ми говоримо, збіглися. І я прошу пана Дончика як керівника редко­легії додати кілька слів до того, що ствердив пан Штонь.

– Пан Григорій сказав дуже точно про те, що нам допомогло в нашій роботі. Ми творили, справді, без будь-яких обмежень і при­писів. Але є й конкретні імена й, так би мовити, адреси, які слід згадати, кажучи про те, хто і що посприяло всій роботі. Насамперед, треба сказати про видавництво. Воно не тільки взяло на себе справу видання книг, а й зорієнтувало це видання на студентство, на мо­лодь, яким давно необхідно дати об’єктивну історію української літератури. Якби видання готувало видавництво “Наукова думка”, як спершу планувалося, то такого акценту, мабуть, не було б.

– Продовжуючи нашу розмову, мушу сказати, що за час, відколи з’явилося видання, у пресі вже прозвучали закиди щодо його непов­ноти. У зв’язку з цим хотілося б почути від Вас, шановні автори, як надовго вичерпала себе потреба у повній історії української літера­тури? Прошу пана Моренця до слова.

– Питання це складне і водночас дуже просте. Не буває «пов­ної» історії. Тому що щодня з’являються твори, таланти, і навіть якщо книги видавати блискавично, то за той час, що книга вийде, вона знов буде неповною. Окрім того, історія пишеться передусім для фахівців, а межі фаховості теж не можна визначити. Тобто, є такий ряд письменників, яких ми знаємо, а за ним є другий, а за тим третій – і всі вони щось зробили, внесли в загальну літератур­ну справу... Я до цього ставлюсь дуже спокійно. Ще одне. Я знаю і багатьох наших, і українських з діаспори літераторів, які вже вважа­ють, що їх не так “поставлено” в рубриці, не так представлено... Це все дрібниці, мені здається. Історія пишеться постійно. І не тільки історія літератури, а й взагалі історія нашого духовного життя. Ми зробили, що могли. Хай, хто може, зробить краще, ми тільки порадіємо, бо це буде на користь нашої української культури.

– Дякую пану Моренцю і прошу пана Штоня сказати свою думку щодо повноти видання.

– Якщо апелювати до здорового глузду, то треба сказати, що наша “Історія...” – надповна. Ми намагалися бути об’єктивними щодо авторів, які плідно працювали в нашій літературі впродовж XX ст. Інший аспект: вже є літературна молодь, яка тут ще й не згадана, але яка вже ходить по нашій землі – ця молодь поки що чекає своєї “Історії...”. А щодо повноти загалом, то справді, те, що сьогодні є повнотою, завтра може бути назване якось інакше... Ми написали те, що написали, і просимо його читати.

– Дякую. Мені здається, настав час поговорити і про тих, кому адресовано “Історію української літератури” у двох томах, трьох кни­гах. Чи це тільки науковці, студенти, чи й ширше коло читачів, і як саме відбувається входження цих книг у суспільство? Прошу відпо­вісти на це запитання пана Наєнка.

– Віталій Григорович Дончик сказав добре слово про те, що зробило для нас усіх видавництво, але ми забули його назвати. Це видавництво “Либідь” – при Київському національному універси­теті імені Т.Г. Шевченка. З одного боку, праця наша є витвором пред­ставників фундаментальної науки, які орієнтувалися у практичному застосуванні цієї праці на людей не тільки фундаментальної науки, а й прикладної, функціональної, тобто вузівської науки. І до пев­ної міри в цій нашій праці подано зразок саме єдності фундамен­тальної та вузівської науки. Досі новітня історія української літера­тури була в нас прочитана тільки з точки зору радянської псевдо­науки. Сьогодні ж читач знайде у нашій “Історії...” правильний орі­єнтир у прочитанні літературного процесу XX ст. Кожен навчальний заклад тепер матиме змогу дати своїм студентам не старі радянські концепції нашої літератури, а нову, вільну, як казав Григорій Штонь, об’єктивну концепцію історії української літератури XX ст.

– Дякую, пане Наєнко. Шановне товариство, досі ніхто з Вас не сказав про наклад цієї, як уже видно, унікальної книги. Чи матимуть доступ до цих книг усі бажаючі? Прошу пана Коваліва сказати про це.

– Я хотів би сказати як практик. Мені доводиться викладати історію української літератури в Лінгвістичному університеті. В основу програм, які там вивчаються, якраз покладено нашу “Історію української літератури”. І не тільки в цьому навчальному закладі, а й в інших. Також – у гімназіях, ліцеях. Тобто ця книжка, точніше, три в одній, уже працює. Іншого такого місткого джерела ні студент, ні учень не мають. Та й учитель не має. Наша книга витво­рює новий портрет митця XX ст. Ми йдемо не за старою схемою – від 1917 р., коли нібито починалася історія української літератури XX ст. за старими радянськими канонами, а з початку століття. Знайомимо з новим типом творчого мислення. Показуємо повноту різних стильових тенденцій. Нам допомагало багато людей у нашій справі. Думаю, про це більше може сказати пан Дончик...

– Прошу, пане Дончик.

– Насамперед, про тираж. Отже, три книжки, про які ми гово­римо, виходили різними тиражами, а перша з них – двома захо­дами. Видавництво вважає, що книга вийшла загальним тиражем від 40 до 100 тисяч примірників. З огляду на те, наскільки вона виявилася потрібною, як її шукають, постає питання про перевидання. Я б хотів – і думаю, всі ми цього б хотіли, – щоб скори­статися роботою над перевиданням для того, щоб дещо доопра­цювати. Ми приймаємо критичні закиди. І врахуємо найдрібніші зауваження, якщо таке перевидання буде.

– Дякую, пане Дончик, але саме до Вас у мене буде ще одне запи­тання. Оскільки такий добре злагоджений колектив авторів, нагоро­джений за свою працю високою премією славного ім. Т.Г. Шев­ченка, показав, що вміє працювати, то, напевне, всі ви тепер не просто розійдетеся. Можливо, маєте нові якісь задуми, плани щодо подальшої праці?

– Зрозуміло, що колектив є стабільним, – це ж колектив від­ділу української літератури XX ст. Інституту літератури Національ­ної академії наук. Михайло Наєнко – в університеті, професор і декан філологічного факультету, але ж він і в нас “у штаті”, так би мовити. Ось хай завідувач відділу Володимир Мельник скаже про перспективи, які стосуються історії нашої літератури.

– Прошу, пане Мельник.

– Я хотів би сказати, що “Історія української літератури XX століття” уже й для нас є історією. Річ у тім, що перший том її вийшов 1993 р. Після того, маючи такий підмурівок для наступної роботи, ми запланували й написали вже, до речі, відділом такий посібник – “Стильові тенденції української літератури XX століття”. Він завершений, схвалений вченою радою Інституту і, сподіває­мось, побачить світ. У перспективі ми хотіли написати стислий підручник-нарис “Історії української літератури XX століття” і укласти хрестоматію критичних матеріалів.

– Дякую Вам, пане Мельник. У колективі, який сьогодні так друж­но працює у нашій студії, бракує, на жаль, пані Віри Агеєвої, вона не змогла прийти. Може, хтось із колег скаже, яку частину роботи вона виконувала, щоб згадати і про її внесок, за який вона теж стала лауре­атом премії імені Тараса Шевченка. Прошу Вас, пане Дончик.

– Віра Агеєва зараз є заступником головного редактора журна­лу “Слово і час”, вона працює також в Києво-Могилянській ака­демії, на той час, коли ми писали нашу працю, вона була активним співробітником нашого відділу. Вона – одна з дослідниць саме 20-х років XX ст., там її розділи, починаючи від такої постаті, як Хвильовий, з діаспорних – Косач... Вона створила чимало цікавих і ґрунтовних портретних розділів. Є в неї й оглядовий розділ – про літературно-мистецьке життя повоєнного часу. Вона справді при­красила наш авторський колектив як єдина в ньому жінка-лауреатка.

– Дякую Вам усім, панове, за цікаву й змістовну розмову.

 

 

Додаток 8

Сценарій програми Надії Степули

із циклу “Каламар”

київської студії радіо “Свобода”

 

ПОЕТЕСА ЛЮБОВ ГОЛОТА ПРО СВЯТО ДОБРА ТА СВІТЛА – ДЕНЬ МАТЕРІ

В ефірі 11 травня 1997 р.

У сьогоднішній літературній передачі бере участь відома україн­ська поетеса і громадський діяч, відповідальний редактор газети “Слово Просвіти” пані Любов Голота.

Любов ГОЛОТА

ЧАС І ПОРА

Поема-монолог

(Уривок)

Мати наша.

Матуся рідна, єдина.

Мати – Сира Земля.

Мати-Пшениця і Мати-Вода.

Мати з немовлям під серцем,

із груденям на колінах,

лоно її ніколи не спорожніє,

дітородяща наша мати свята

присяде на хвильку ошую!

Час і пора!

Всідайтесь, брати і сестри, –

ти, найстарша сестрице Пам’ять,

ти, мила сестрице Пісне,

ви, брати-близнюки Сміх і Плач,

братове і сестри – Щастя і Горе,

з нами – діди наші і баби –

Сонце і Місяць, Зорі і Небо

найтіснішим колом

горніться до серця батьків наших:

час і пора!

Всім родом свічу ізсукали,

вогню викресали, –

я сирова нитка,

що ґнотиком стала,

мені горіти в слові,

Час і пора!

– Давай поговоримо, Любо, про це велике і не дуже ще традиційне для нашої рідної України свято – День матері. Хоч, якщо згадати історію, то з’ясуємо, що день цей і раніше святкували в Україні, що­правда, більше в Україні Західній – Галичині.

– Так, і великою радістю є те, що зараз це свято повертається. Повертається важко, як і всі наші гарні вікові традиції, але воно прийде, це свято, воно вже прийшло – на моїй пам’яті ми вп’яте святкуємо День матері. І масовими заходами, і найголовнішим – це свято приходить у кожну родину. Особливу подяку за це хочеться висловити Союзу українок, які добре пам’ятали це свято, берегли його за кордоном і повернули в Україну. До відзнаки цього дня приєдналась жіноча громада, офіційні жіночі організації теж визна­ли це свято і роблять все для того, щоб воно відбувалося і в Києві, і в областях України, в найдальших куточках. Це одне з найкращих, найсвітліших свят світу. Чому так важливо повернути в Україну День матері? Хтось хоче протиставити його “Восьмому березню”, яке прийшло до нас як комуністичне свято, хтось не хоче “віддавати” цього свята, навіть не думаючи про якісь комуністичні ідеали, про­сто саме цього дня жінки впродовж років мали змогу показати всю свою красу і колегам, і чоловікам – про те, чому “Восьме березня” стало таким популярним, можна розмірковувати довго. Можливо, тому що майже завжди недооцінювалась у нас роль жінки-професіонала, жінки, яка не втрачає своєї привабливості й суті, а в День восьмого березня жінка діставала і визнання, і квіти, і похва­лу, і подарунки, й увагу... Тому багато наших жінок “тримається” за це свято. Проте кожна жінка, мені здається, зрозуміла чи зрозуміє самою своєю суттю, духовністю, закладеною в ній від природи, що День матері в Україні – необхідний. Він зумовлений і історичною роллю жінки в долі України, і тим, як українська традиція ставить­ся до жінки-матері. У цей день ми поминаємо всіх матерів, які ко­ли-небудь жили на цій землі, які народили цілий народ. Ми хочемо віддати належне і матерям, які народили й виховали дітей, і матерям-сиротам, які втратили своїх синів або дочок. У цей день ми прирівнюємо образ матері до образу Матері Божої, відчуваємо її покровительство до цього свята. Мені здається, що це свято матиме великі перспективи, і всі, від кого це залежить – і уряд, і Прези­дент, й інші зрозуміють це та зроблять усе можливе, щоб свято стало масовим і шанованим.

– А до того ж у нашому суспільстві, погодься, Любо, дуже важко бути і матір’ю, і працівницею-професіоналом, поєднувати обов’язки ма­тері з трудовою діяльністю. Як Тобі вдається, Любо, гарній, відомій поетесі, дружині теж поета і ще й депутата, матері своєї дитини... Як Тобі вдається поєднувати все це, якими зусиллями? Поділися з інши­ми жінками своїм добрим досвідом.

– Почну, мабуть, з того, що протягом багатьох десятиліть у нас якось не помічали зусиль, які докладала жінка-трудівниця, щоб бути і матір’ю, і працівницею, і бути при цьому просто жінкою, – у нас упроваджувався образ такої собі “сталевої баби”, яка може орати, сіяти, корів доїти, варити сталь, ремонтувати дороги... Тоді впроваджувалася думка, що народження дитини й материнська суть – це щось таке між іншим. Коли жінка заявляла на роботі, що йде в декретну відпустку, то цим викликала не радість своїх співро­бітників, а досаду, що мовляв, треба буде працювати за неї. Тепер ми принаймні маємо змогу про це говорити й шукати шляхів до розв’язання цих труднощів.

Радянська жінка дуже довго була вдягнена в що завгодно – к куфайку, шинель, робу, спецодяг тощо. Я не применшую тих ви­пробувань, які випадали на долю наших жінок. Я б навіть сказала, що саме завдяки жінкам, які були кинуті в це суспільне соціальне вариво, воно пом’якшувалося, не набувало форм такої крайньої жорстокості, до якої вело тоталітарне суспільство. Тільки тепер ми починаємо думати, що нашим дітям потрібно давати не лише той харч, який потрібен їм для росту й розвитку, але й харч духовний. Потрібно заповнити дитя, як соти – добротою, сміливістю жити, якої ми не мали, можливо. Зараз в Україні надто багато проблем, у тому числі й пов’язаних з материнством та вихованням дітей. Тому я нікому не співчуваю так, як матерям, які мають діток – не лише маленьких, а дітей, які вже нехай закінчують якийсь навчальний заклад і не знають, де вони будуть працювати: “малі діти – малий клопіт, великі діти – великий клопіт”... Клопоти мала і козачка, і кріпачка – це було не так уже й давно. Головне сьогодні – позбу­тися духовного та іншого кріпацтва, образно кажучи. Наші діти ду­же розкуті сьогодні проти нас, дітей колишніх. Сьогоднішні діти відчувають себе не жителями Всесвіту, а саме України...

Щодо віршів, сім’ї та роботи, то в мене все це якось “злютоване” в один такий конгломерат... Не тільки я віддаю свій час своїй дитині, а й моя дитина віддає свій час мені – свій найзолотіший час дитинства, дає мені багато радощів. Якщо говорити про мого чоловіка, то заняття політикою в ці останні роки, коли повністю занурений в неї Павло Мовчан, у багатьох “головах” применшили знання про нього як про поета, а я вважаю, що це один з найкра­щих поетів України, таким він залишається. І в 60-і, і в 70-і, коли прийшов у поезію певний прагматизм, Мовчан залишався по­етом, а для покоління 80-х став “хрещеним батьком” — до багатьох писав або передмову, або рецензію, все це покоління було у полі його зору... Це, мабуть, окрема розмова – не лише Павло Мовчан, а й Іван Драч, Петро Осадчук, який пройшов таку жорстку ломку сво­го поетичного “я”...

Часто доводиться читати чи слухати в інтерв’ю або інших висту­пах людей, на десяту руку віддалених від літератури, які зневажливо десь там кидають, що, мовляв, поети, які пішли в політику – то взагалі не поети і, певно, поетами й не були... Та саме вони й поети! Вони пішли в політику, коли ці «сміливці» були дуже тихі – як бо­лотяна вода, тепер вони прийшли на благодатний ґрунт, підготов­лений і поетами, які пішли в політику, і не тільки поетами. Це теж окрема, дуже цікава розмова. А я хочу сказати, що моє життя дає мені багато радощів. Хтось колись написав, що поет має проводити своє життя “в балах і розвагах” (сміх...– Н. С.), – я, на жаль, маю мало забав і розваг, але я знаю, що таке маленькі радощі життя. І до них привчила мене моя мама. Тому хочу повернутися до теми Дня матері. Тому що все добре – хай ці слова й банальні – все добре і світле, що нам приносить життя, йде від наших матерів. Моя мама могла написати мені в листі: “Любо, приїзди додому – за­цвітає сад”. Могла написати безліч житейських порад, а ще в листі могла бути така приписка, що “я сьогодні вийшла на город, усе там таке зелене, квітуче, і погано, що ти не з нами”... Маленькі радощі життя – це донорство материнське, яке притаманне не лише моїй мамі, а кожній з наших матерів. Може, якась гарна, добра людина чи люди для того й вигадали це свято матері, щоб ми згадали в цей день маленькі радощі, які творили нам кров нашого життя, а ми передамо це дітям, і життя буде нескінченним і радісним...

– Продовжуючи краєм зачеплену вже в нашій розмові тему соці­ального визволення жінки, хочу запитати Тебе, Любо, ось про що. Дуже багато списів було в нас поламано щодо фемінізму – чи він існує, чи ні в Україні. Питання, певна річ, лишається відкритим. Але, пам’ятаю, не так давно Ти організувала й випустила жіночий журнал. “П’ята нора” не був жіночим журналом, на кшталт мода плюс кілька кухон­них рецептів та реклама засобів макіяжу. Це був журнал, який вперше явив жінку-творця, жінку-письменницю, жінку – громадську діячку ни­нішнього часу. Але цей журнал уже не виходить. Чому?

– На жаль, мій журнал загинув, як загинуло багато нестандартних видань. Він творився саме жінками, і задумала я його саме для того, щоб реалізувався творчий потенціал творчих жінок України. Справжніх професіоналок і справжніх інтелігенток. Я звернулася до багатьох соціологів, психологів, письменниць, журналісток, і всі вони радо відгукнулися. Виявляється, такого журналу вкрай бракує. Жінки по-інакшому бачать соціальні проблеми і їх вирішення. Відштовхувалась я не від ідей фемінізму, хоч я їх поважаю, але скеп­тично хочу сказати, що фемінізмом в Україні можна буде бавитись тоді, коли будуть розв’язані ті страшні соціальні проблеми, які стоять перед жінкою... Журнал не дістав підтримки ні уряду, ні творчих організацій. Він був ніби любительським, хоч і був професійним. І його перемогли такі журнали, як “Натали”, “Лолита”, “Радянська жінка” – тепер просто “Жінка”, звичайно, і слава Богу, що не “Українська жінка”.... Але я думаю, що журнал відродиться і буде час повернутися до нього, його взяла під опіку “Просвіта”. Павло Мовчан розуміє, що журнал такий потрібен, але як голова “Про­світи” не має, на жаль, таких коштів, щоб фінансувати цей журнал. Але ми до нього повернемось. Бо, якщо про Україну у світі знають мало, то про українську жінку не знають нічого. А тим часом 70 відсотків людей з вищою освітою в Україні – жінки. Майже сто відсотків педагогів, учителів – жінки. Лікарі, які зараз сидять без зар­плат, але ще лікують хворих – переважно жінки. Найкращі соціаль­ні й психологічні дослідження в Україні зробили жінки. Завдання такого журналу, як я уявляла, – бодай пропагувати те, що уже зроблено нашими жінками. Крім того, я мріяла також, що журнал виявить і жінок-лідерів, жінок-політиків – не зразка тих “несамовитих баб”, яких іноді можна бачити, а тих, які своєю працею і діяльністю допоможуть усім нам вийти з кола проблем. Людей, які б могли запалювати інших...

– Дякую, Любо. І ще прошу Тебе розповісти про той дитячий конкурс, який зараз готують до Дня матері в “Просвіті”.

– Ми згадали за традицією і про те, що День матері – це свято, яке насамперед готують і проводять дітки. Вони демонструють своїм мамам, які вони чемні, що вони вміють, як живуть і вчаться. “Просвіта” разом з “Київконтрактом задумали і проводять конкурс, який називається “Цукерка моєї мрії”. Конкурс, у якому ми запропонували дітям вигадати ту цукерку, яку б вони хотіли скуштувати й пригостити нею когось, – раптом цей конкурс ви­явив дивовижні речі. Це не лише малюнки, казки, віршики про цукерки, не лише ескізи, прекрасно виконані дитячими руками, як має виглядати цукерка, якої вона має бути форми. Ми поба­чили, як відчувають світ наші діти, бо всю свою радість відчуттів вони внесли в цей конкурс. Перше, на що я звернула увагу – всі діти написали листи українською мовою, тобто, свідомість наших дітей набагато краща, ніж ми думаємо. Діти знають, що вони жи­вуть в Україні – є навіть така цукерка “Моя країна — Украї­на”, “Ріки України” — кожна у своїй обгортці. Діти живуть реаль­ним світом і наповнюють його радістю й любов’ю.

– Було б чудово, якби ці діти мали все ж солодше життя в майбут­ньому, ніж мають його сьогодні. Будемо сподіватися, вони принесуть своїм матерям багато радощів, і не тільки в День матері.

Дякую за розмову, Любо.

 

 

Додаток 9

ПАПСЬКА РАДА З ПИТАНЬ СОЦІАЛЬНИХ

ЗАСОБІВ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

4 травня 2000 року Папська Рада соціальних комунікацій, у день Ювілею журна­лістів, а також з нагоди Світового дня соціальних комунікацій запропонувала доку­мент "Етика в соціальних комунікаціях".

У сьогоденні, коли соціальні комунікації обіймають одну з провідних ділянок у глобалізації суспільства, етична проблематика стала однією з найважливіших та дискусійніших. Масові комунікації, трансформуючи суспільству спосіб життя та вибору, інформацію, різноманітну гаму поглядів тощо, можуть пропонувати кон­структивне чи деструктивне, добро чи зло, гуманізм чи насильство. Саме тому в сьогоденні питання етики актуальні як ніколи, а недотримування християнсько-моральних засад насторожують як Церкву, так і суспільство в цілому.

Цей документ складається із вступу, трьох розділів (соціальні комунікації у служінні особі, позитивний вплив соціальних комунікацій на особу, деякі важливі етичні принципи), і висновку.

Документ "Етика в соціальних комунікаціях" декларує позицію Католицької церкви у ділянці етики, даючи богословсько-моральні принципи та аргументи в застосуванні їх у масових комунікаціях, підкреслюючи необхідність у пропагуванні етичних засад, добра, гуманності, а тим самим підкреслюючи необхідність християнської концепції в мас-медійній діяльності.

Михайло Перун, аспірант факультету наук соціальних комунікацій Папського Салезіянського Університету

Переклад з німецької Ореста Семотюка

 

Етика соціальної комунікації

І. Вступ

Використання людьми засобів соціальної комунікації може мати позитивні та негативні наслідки. Навіть коли ми говоримо, що “медіа” чинять так чи інакше, то розуміємо, що тут мова йде не про сліпу дію природних сил поза будь-яким контролем людини. Якщо комунікаційні процеси часто мають незумисні наслідки, то від рішення людини все ж таки залежить використання медіа для добрих чи поганих цілей.

Ці рішення, що мають центральне значення для етики, приймають не лише адресати комунікацій – глядачі, слухачі, читачі, але і ті, хто контролює засоби соціальної комунікації та визначає їх структуру, політику та зміст. Серед них варто назвати державні органи, менеджерів, членів урядових організацій, власників ЗМІ, видавців, редакторів радіо і ТБ, продюсерів, авторів, кореспондентів і т. д. Для них особисто питання етики стоїть особливо гостро: як використовують мас-медіа – для добрих чи поганих цілей?

Вплив медіа є надзвичайним. Люди контактують одне з одним та з іншими подіями і творять власні думки і цінності. Через медіа люди передають і приймають не лише інформацію та ідеї, але і творять життєвий досвід як опосередкований медіадосвід.

Технологічні зміни швидко посилюють могутність та впливовість медіа. Стрімкий розвиток інформаційного суспільства є справжньою культурною революцією, вражаючі новації двадцятого століття є лише прологом до того, що принесе нове століття.

Кількість та розмаїття медіа, які доступні мешканцям заможних країн, є вражаючою: книги і часописи, радіо і ТБ, фільми і відео, кабельне і сателітарне ТБ, Інтернет. Зміст цього величезного комунікаційного процесу сягає від простих новин до розважальних програм, від молитви до порнографії, від угодовства до насильства. Залежно від того, як люди використовують медіа, вони можуть розвинути в собі здатність співчувати або ж ізолюватися у власному світі нарцисизму.

Крім цих мотивів, Церква має власні причини цікавитися засобами соціальної комунікації. Через призму віри історія людської комунікації бачиться як довга мандрівка, яка веде від Вавилона (символ зруйнованої комунікації) до зішестя Святого Духа і огненних язиків (відновлення комунікації силою посланого Сином Духа Святого). Церква, яка була послана у світ, щоб проголосити Радісну Звістку, проповідує Євангеліє аж до кінця світу. І Церква знає, що проголошення віри сьогодні неможливе без використання мас-медіа.

Церква також знає, що вона є “communio”, спільнотою осіб та євхаристичних спільнот, які походять із Спільноти Святої Трійці та відображають її. Насправді уся людська комунікація базується на комунікації Отця, Сина і Святого Духа. Та більше: триєдина спільнота поширюється на людство: Син є вічним Словом Отця, який через це Слово, що стало плоттю, сходить на чоловіків та жінок і освячує їх. Вихідним пунктом комунікації в Церкві і через Церкву є спільнота любові між Божими особами та їх спілкування з нами.

Церква ставиться до засобів соціальної комунікації позитивно та заохочувально. Вона не спиняється на упередженості та засудженні, а вбачає у цих засобах не лише продукти людської винахідливості, а й чудесні дари Господа і правдиві знаки часу. Церква підтримує тих, хто професійно працює у сфері медіа, даючи їм позитивні принципи діяльності, і виступає за діалог, у якому можуть брати участь усі зацікавлені. Ці принципи лежать в основі документа.

Ми повторюємо: медіа не роблять нічого самі по собі, вони є інструментами, знаряддями, що їх використовують люди на власний розсуд. Коли ми аналізуємо засоби соціальної комунікації, мусимо поставити собі “істотне” запитання, яке ставить технічний прогрес: “Чи людина як істота стає у цьому поступі дійсно кращою, духовно зрілішою у своїй гідності, відповідальнішою, відкритішою для ближніх, передусім потребуючих і слабких?”

Ми припускаємо, що велика більшість тих, хто має той чи інший сто­сунок до медіа, є сумлінними людьми, які хочуть чинити правильно. Гро­мадські та державні діячі, редактори, інтенданти хочуть поважати і поглиб­лювати громадський інтерес. Читачі, слухачі і глядачі хочуть використати свій час з користю для себе, для свого розвитку, щоб жити повним і щасли­вим життям. Батьки турбуються про те, щоб усе, що через медіа потрапляє до їх дітей, було для них корисним. Більшість журналістів прагнуть засто­сувати власні таланти, щоб послужити людству, і занепокоєні зростаючим економічним та ідеологічним тиском на медіа, що знижує існуючі етичні стандарти.

Зміст численних рішень, які приймають у сфері медіа, відрізняють­ся між собою, але усі вони мають етичну вагу і оцінюються з точки зору мо­ральності. Передумовою для правильного рішення і правильного вибору є “знання принципів морального світопорядку і готовність їх реального засто­сування на практиці”.

Церква вносить у розмову нові аспекти.

Вона приносить із собою довголітню традицію моральної мудрості, що бере свій початок у Божому одкровенні та людському мисленні. Сюди нале­жить і зростаюча вага соціальних учень, теологічне наповнення яких є важ­ливою противагою “атеїстичному вирішенню”. Приміром, церковна культура може захистити інформаційну культуру медіа від загрози бездумного нако­пичення фактів. Церква вносить і щось інше у дискусію, її особливий вне­сок у порядок людського існування, включаючи світ соціальної комунікації, полягає у її баченні людської гідності особи, яка повністю проявляється у таємниці слова, що стало плоттю. У формулюваннях Другого Ватиканського Собору “Господь, Христос, новий Адам, являючи людям таємниці Отця і його любов, наповнює людину і дає їй найвище покликання”.

II. Соціальна комунікація на службі у людини

Згідно з Папською конституцією, медіа покликані служити людській гідності в той спосіб, що вони допомагають людям провадити добре життя і жити в спільноті. Медіа дають можливість людині усвідомити свою гідність, зважати на думки та почуття інших людей, розвивати почуття взаємної від­повідальності та зростати у особистій свободі, поважаючи свободу інших, ведучи з ними діалог. Комунікація за допомогою медіа має величезну владу, оскільки сприяє людському щастю та духовній досконалості. Не претенду­ючи на абсолютну повноту, ми дамо тут побіжний перелік позитивних еко­номічних, політичних, виховних та релігійних аспектів.

Економічні аспекти. Ринок не є ані моральною категорією, ані дже­релом моральних вартостей, і ним можна зловживати. Проте ринок може і слугувати людині. У ринковій економіці медіа відіграють доконечну роль. Суспільна комунікація є опорою для ділового життя та торгівлі, вона сприяє зростанню економіки, покращенню якості існуючих та впровадженню нових продуктів та послуг, вона пожвавлює конкуренцію, що слугує інтересам загалу, та допомагає людині на основі отриманої інформації ви­брати певний продукт чи ознайомитися з його властивостями. Словом, сьо­годнішні комплексні системи національних та міжнародних економік не мо­жуть функціонувати без медіа взагалі. Якби зліквідувати медіа, то вирі­шальні структури економіки було б зруйновано.

Політичні аспекти. Медіальна комунікація корисна для суспільства, оскільки вона полегшує доступ поінформованим громадянам до участі в політичних процесах. Медіа об’єднують людей, які мають спільні наміри та цілі, і в той спосіб сприяють творенню та збереженню політичних спільнот. У нинішніх демократичних суспільствах медіа є абсолютно необхідними. Вони постачають інформацію про проблеми та події, про владу та кандида­тів на владу, спонукають керівників до прямих контактів з громадсь­кістю. Медіа є найважливішими інструментами для викриття некомпетентнос­ті, корупції та зловживань; водночас вони привертають нашу увагу до при­кладів компетентності, громадянської мужності та ретельності.

Культурні аспекти. Засоби соціальної комунікації уможливлюють людям доступ до літератури, театру, музики і мистецтва і в той спосіб спри­яють розвиткові людства у напрямку знання, мудрості та краси. Тут мають­ся на увазі не лише класичні твори та результати досліджень, але і здорова розважальна інформація для простих людей, яка творить родини, допомагає у подоланні буденних клопотів, підтримує духовно старших та хворих осіб і проганяє втому і депресію. Етнічним групам медіа надають можливість під­тримувати і плекати власні культурні традиції, ділитися ними з молодшими поколіннями, залишаючи їм у спадок цю культуру. Подібно до митців, медіа також служать загальному благові, зберігаючи та примножуючи культурну спадщину націй та народів.

Виховні аспекти. У багатьох ділянках – від школи до місця праці та у багатьох відтинках життя медіа є важливими виховними інструментами. Діти-дошкільнята, які вчаться читати і рахувати, молодь, що прагне здобути професію або освіту, старші люди, які на схилі літ знову сідають за парту, – усі вони завдяки медіа мають доступ до багатющого спектра освітніх за­собів, який постійно поповнюється. У багатьох класах медіа є стандартними навчальними засобами. Проте і за межами школи медіа, включаючи Інтернет, долають колосальні відстані й досягають селян у найвіддаленіших селах, монахів, що живуть відособлено, прикутих до ліжка хворих, ув’язнених.

Релігійні аспекти. Релігійне життя багатьох людей неабияк збага­чується медіа. Вони подають новини та інформацію про релігійні події, ідеї та особистості Церкви, є інструментами проголошення віри та катехизації.

Інколи медіа сприяють духовному збагаченню людей. Приміром, вели­чезна телеаудиторія регулярно отримує відомості з Риму про важні події у житті Церкви через сателітарну антену і певним чином бере у них участь. Уже впродовж років медіа доносять слова Святого Отця до мільйонів і міль­йонів людей під час Пастирських візитів Папи.

В усіх цих ділянках – політичній, економічній, культурній, ви­ховній, релігійній – медіа можуть бути використані для побудови людської спільноти та її розвитку. І комунікація справді має бути відкритою для спільноти людей.

Щоб стати братами і сестрами, необхідно знати один одного. Щоб пі­знати один одного, необхідним є обширне та глибоке спілкування між собою. Комунікація, що слугує правдивій спільноті, є чимось більшим, ніж просте висловлення думок чи вираз почуттів, комунікація у своїй най­глибшій суті є жертвування самого себе у любові.

Така комунікація прагне до блага і повноти усіх членів спільноти. Проте необхідним є діалог, щоб розпізнати це благо. Тому усім, хто має справу з комунікацією, треба ангажуватися до участі у цьому діалозі і усвідомити собі суть Добра. У той спосіб медіа сповнять свій обов’язок – свідчити правдиво про життя, про людську гідність, про істинний зміст нашої свободи і взаємної залежності.

ІІІ. Соціальна комунікація, яка загрожує людському благові

Медіа можуть також використовувати і для того, щоб ставати на шляху спільноти та порушити благо людей. Це відбувається тоді, коли вони відчужують, відтісняють людину, втягують її у потворні, будовані на фальшивих, руйнівних вартостях спільноти, коли сіють ворожість та конф­лікти, коли подають низьке і недостойне у фальшивій величі, зневажаючи справді високе та благородне, коли поширюють брехню та дезінформацію. Різноманітні кліше та стереотипи – расові, етнічні, статеві, вікові, релігій­ні, на жаль, поширені також і серед медіа. Часто засоби соціальної комуні­кації залишають поза увагою справді нове і важливе, у тому числі і Радісну Звістку, Євангеліє, а концентруються на минучому, тому, що зараз “у моді”.

Зловживання існують у кожній із згаданих ділянок.

Економіка. Інколи медіа використовуються для спорудження та підтримки економічних систем, що слугують гонитві за прибутком та жадобі грошей. Типовим прикладом є неолібералізм. Базований на суто економічно­му трактуванні особи, він на шкоду гідності окремої особи та окремого наро­ду вважає своїми єдиними вимірами прибуток та ринкові закони. За цих обставин засоби комунікації, які мають слугувати всім, працюють на благо небагатьох. Процес глобалізації створює надзвичайні можливості щораз більшого добробуту. Проте складовою цього процесу є факт, що деякі нації та народи перебувають у стані ізоляції та експлуатації і чимраз відстають у боротьбі за розвиток. Ці осередки нужди та злиднів у морі надлишку є дже­релами заздрості, відчуження, напружень і конфліктів. З огляду на цю не­справедливість медіа недостатньо вважати своїм завданням лише повідомляти про дійсний стан речей. Безперечно, це і є їх завданням. Проте існу­ють випадки людського страждання, які просто ігноруються медіа, повідом­ляючи про інше; ця селективна поведінка не має виправдання. У ще більш принциповому сенсі структура і політика комунікації є факторами, які спри­яють тому, що одні люди інформаційно “багаті”, а інші інформаційно “бід­ні”, і це у час, коли добробут, та навіть виживання залежать від інформації.

У цей спосіб медіа підтримують несправедливість та нерівність, які, у свою чергу, ведуть до страждань. Необхідно подолати бар’єри та монополії, котрі залишають багато народів на маргінесі розвитку. Необхідно забезпечи­ти усім – окремим особам і народам – умови вільного розвитку. Комуніка­ція та інформаційні технології разом з необхідними знаннями їх застосуван­ня є однією із цих умов.

Політика. Нечесні політики використовують медіа для демагогії та обману з метою підтримки несправедливості та гноблення у насильницьких режимах. Вони ізолюють суперників та регулярно спотворюють істину. За­мість зближення людей медіа розділяють їх, творячи напруження і провоку­ючи конфлікти. Навіть у демократичних системах вважається нормальним, що провідні політики маніпулюють громадською думкою за допомогою ме­діа, замість того, щоб сприяти громадській участі в політичних процесах. Правила демократії хоча і поважають, проте, запозичені із рекламної сфери та PR методи використовують в ім’я політики, яка експлуа­тує окремі групи та порушує основні права людини, у тому числі право на життя.

Часто мас-медіа популяризують етичний релятивізм та утилітаризм, котрі є основою нинішньої культури смерті. Медіа часто стають учасниками “змови проти життя”, подаючи явища контрацепції, стерилізації, абортів і евтаназії як ознаки прогресу та свободи і позначаючи позиції, які беззасте­режно виступають за збереження життя, як ворожі й реакційні.

Культура. Критики часто відзначають поверховість і поганий смак медіа. Твердження, що медіа віддзеркалюють рівень публіки, не є виправ­данням; тому що медіа самі впливають на думки публіки і саме вони зобо­в’язані піднімати, а не опускати етичну планку. Ця проблема набуває різних форм. Замість того, щоб ретельно та правдиво пояснювати складні питання, медіа спрощують їх або ж уникають взагалі. Розважальні медіа продукують аморальні антигуманні програми, надуживаючи темами сексуальності та на­сильства. Абсолютно безвідповідальною є позиція, котра ігнорує або недо­оцінює той факт, що порнографія і садистське насильство псують людські стосунки, розмивають подружнє та родинне життя і моральну цілісність су­спільства. На міжнародному рівні культурна експансія мас-медіа є серйоз­ною проблемою. Традиційні форми вираження культури часто залишаються без доступу до ЗМІ і перебувають на межі зникнення; вартості секуляризо­ваного суспільства добробуту чимраз активніше витісняють традиційні суспільні цінності, які є слабшими і біднішими. З огляду на цю ситуацію особливу увагу треба звернути на те, щоб забезпечити молоді та дітям до­ступ до тих програм, які уможливлять їм контакт з їх культурною спадщи­ною. Важливою єкомунікація без культурних кордонів. Суспільства можуть і мають вчитися одне в одного. Проте така транскордонна комунікація не повинна відбуватися коштом слабших. Сьогодні навіть найекзотичніші куль­тури не є ізольованими. Вони збагачуються з численних контактів, але страждають під тиском уніфікуючих тенденцій. Та обставина, що такий колосальний потік комунікації пливе лише в одному напрямку – від розви­нутих націй до бідних і тих, що розвиваються, – ставить серйозні етичні питання. Чи багатим нічого вчитися у бідних? Чи сильні є глухими до голо­су слабших?

Виховні аспекти. Замість того, щоб сприяти навчанню людей, ме­діа можуть і відволікати їх увагу та спонукати до порожньої трати часу. Особливо страждають діти та молодь, проте, і дорослі зазнають шкоди від примітивних, маловартісних і кітчевих програм. Однією з причин такого зловживання медіа довірою є жадоба грошей. Інколи медіа є інструментами індоктринації з метою контролювати уми людей та завадити доступові до ін­формації, яку ці люди з волі відповідних установ не мають отримати. Це є спотворенням правдивого виховання, що прагне розвивати знання і здібності людини та допомагати їй у досягненні цілей, а не звужувати її горизонт і ставити на службу певній ідеології.

Релігійні аспекти. У стосунках мас-медіа і релігії з обох сторін існують спокуси.

З боку медіа ці спокуси виявляються таким чином: медіа ігнору­ють релігійні ідеї або відтісняють їх на узбіччя; вони трактують релігію без належного розуміння, а то і зі зневагою, як об’єкт цікавості, що не заслуго­вує на серйозну увагу; вони вороже ставляться до визнаних релігійних груп, міряючи співвідношення релігії та релігійного досвіду категоріями світськими і підтримують релігійні погляди, котрі мають світський присмак, прагну­чи втиснути суть потойбічності (трансцендентності) у рамки раціоналізму і скептицизму. Нинішні медіа часто відображають постмодерністський стан людського духу, який перебуває в межах власної іманентності, не маючи жодного стосунку до трансцендентності.

Спокуси з боку релігії виглядають таким чином: релігія творить своє уявлення про медіа виключно на засадах упередження та заперечення; вона не розуміє, що такі розумові аспекти діяльності медіа, як об’єктивність і позапартійність, можуть виключати їх особливе ставлення до релігії в її інституційних інтересах; релігія пропонує свої послання емоційним, маніпулятивним шляхом, ніби тут йдеться про конкуренцію продуктів на перепов­неному ринку; вона використовує медіа як інструменти контролю і пануван­ня; вона вдається до непотрібної таємничості і суперечить істині; вона зни­жує вартість євангельських вимог навернення, спокути і покращення життя, заміняючи їх безбарвною релігійністю, яка не промовляє до людей; вона підтримує фундаменталізм, фанатизм і релігійну ексклюзивність, зневагу і ворожість супроти інших.

Отже, медіа можуть бути використані у добрих чи поганих цілях – це питання обраного рішення. Не слід забувати, що медіальна комунікація не є утилітаристською діяльністю, спрямованою на те, щоб когось переконати чи щось комусь продати. Ще меншою мірою медіа є посередником ідеології. Вони можуть час від часу зводити суть людини до споживацької одиниці, інтереси якої конкурують з іншими, або ж маніпулювати читачами, глядачами чи слухачами як простими цифрами, які обіцяють вигоду у формі проданого продукту чи політичної підтримки. Усе це руйнує спільноту. Завданням комунікації є зближувати людей, збагачувати їх життя, а не ізолювати та експлуатувати їх. Правильно використані засоби соціальної комунікації можуть спричинитися до створення людської спільноти, базованої на справедливості і любові, і саме тоді вони (медіа) стануть знаком надії.

IV. Деякі важливі етичні аспекти

Етичні принципи і норми, які діють в інших ділянках, важливі також і для соціальної комунікації. Соціально-етичні категорії солідарності, субсидіаритету, справедливості, рівності та відповідальності необхідні при використанні громадських фінансів чи виконанні функцій громадської дові­ри. Комунікація завше мусить бути правдивою, оскільки правда істотно сприяє свободі окремої особи і творить істинну спільноту людей. Етика соці­альної комунікації стосується не лише того, що з’являється на теле- і кіно­екранах, радіопрограмах, у пресі та в Інтернеті, але й багатьох інших аспек­тів. Етичний вимір стосується не лише змісту комунікації і комунікаційного процесу, а й базових структур та системних питань, які часто охоплюють значні політичні проблеми у зв’язку з поширенням високих технологій та продуктів. Ці питання породжують наступні, з політичними та економічни­ми наслідками, які стосуються власності та контролю. У відкритих суспіль­ствах з ринковою економікою етична проблема полягає в тому, щоб врівно­важити прибуток із служінням в інтересах спільноти – у якнайширшому сенсі загального блага. Також і для людей доброї волі не завжди є абсолют­но ясним, яким чином етичні принципи застосовувати у конкретних випадках. Необхідні дискусії, міркування, діалог. Сподіваючись на продовження дискусії серед політиків, журналістів, теологів, споживачів медіа-продуктів, ми пропонуємо такі міркування.

У всіх трьох ділянках – зміст комунікації, процес комунікації і системні питання – діє відповідний етичний принцип: людина і спільнота людей є метою і мірилом їх спілкування з медіа. Комунікація повинна від­буватися від людини до людини і на вигоду людства. Цілісний розвиток вимагає достатньо матеріальних благ і продуктів, але також і врахування “духовного виміру”. Усі мають можливість зростати і просперувати, черпа­ючи із глибокого джерела матеріальних, інтелектуальних, емоційних, мо­ральних та духовних скарбів. Окрема особа має невимовну гідність і не мо­же жертвуватися на догоду колективним інтересам.

Перший принцип доповнюється іншим: благо людей не існує неза­лежно від загального блага спільноти, до якої вони належать. Це загальне благо слід розуміти як суму вартісних спільних цілей, для досягнення яких працюють усі члени спільноти, а служіння цим завданням є основою для існування самої спільноти.

Тому засоби соціальної комунікації, навіть якщо вони мають справу з потребами та інтересами особливих груп, не повинні зіштовхувати одну гру­пу з іншою, приміром, в інтересах класової боротьби, гіпертрофованого на­ціоналізму, расової зверхності, етнічних чисток. Чеснота солідарності, твер­да і послідовна рішучість працювати на благо спільноти повинна опанувати усіма ділянками суспільного, економічного, політичного, культурного та релігійного життя.

Працівники медіа та їх керівники мають стояти на службі потреб та інтересів як окремої особи, так і груп. Існує гостра потреба у справедливості на міжнародному рівні, де несправедливий розподіл матеріальних благ між Північчю і Півднем стає чимраз відчутнішим через нерівномірний розподіл комунікаційних та інформаційних засобів, від яких залежать продуктивність і добробут. Подібні проблеми існують і в багатих країнах, де безперервне оновлення способів виробництва і моделей поведінки споживачів знецінює вже набуті знання та досвід і вимагає постійного перенавчання та пристосу­вання. Ті, хто не встигає за цими змінами, легко витісняється на узбіччя. Існує потреба у широкій участі людей у процесі прийняття рішень не лише з огляду на зміст і процеси соціальної комунікації, але і з урахуванням сис­темних питань і розподілу грошових засобів. Ті, хто приймає рішення у цих сферах, має серйозний моральний обов’язок враховувати потреби та інтере­си найнезахищеніших – бідних, старих, дітей, молоді, пригноблених, жінок, меншин, хворих, неповноправних. Міжнародна спільнота та ЗМІ повинні з особливою увагою ставитися до націй і регіонів, де власне через недостатню заангажованість медіа панують бідність, неписьменність, політичне гноблен­ня, порушення прав людини, міжконфесійні конфлікти, утиски національної культури.

Ми, як і раніше, вважаємо, що вирішення усіх проблем, які ви­никли внаслідок некерованої комерціалізації і приватизації, полягає не у державному контролі над медіа, а у комплексному врегулюванні, яке відпо­відає нормам громадського самоуправління і громадянської відповідальнос­ті. У цьому контексті необхідно звернути увагу на те, що попри те, що у ба­гатьох країнах істотно покращилися політично-правові рамки діяльності ме­діа, все-таки залишаються регіони, де втручання з боку влади, як і раніше, є інструментом гноблення та ізоляції. Необхідно завжди виступати за свободу медіа, оскільки люди, обмінюючись знаннями та думками, реалізують своє природне право і водночас обов’язок перед суспільством. З етичної точки зору ця передумова не є абсолютом. Бувають випадки, коли не існує права комунікувати; приміром, очорнення та псування репутації; послання, які сі­ють конфлікти і ненависть, непристойності та порнографію, насильство. Вільне висловлення думок також має базуватися на принципах правди, коректності та поваги до приватної сфери. Працівники медіа повинні спільно з представниками громадськості активно працювати для розвитку і зміцнен­ня моральних норм поведінки для журналістів.

Наступний принцип стосується громадської участі у процесі при­йняття рішень у сфері ЗМІ та комунікаційної політики. Ця участь на всіх рівнях має бути систематично організованою та справді репрезентатив­ною. Цей принцип є чинним і тоді, коли медіа перебувають у приватній власності чи слугують меті прибутку і наживи. В інтересах участі громадсь­кості медіа повинні взаємно спілкуватися з людьми, а не лише повчати їх. Вони мають знати потреби та труднощі людей, їх проблеми. Усі форми комунікації повинні мати істотний елемент тактовності, який поважає люд­ську гідність. Величина тиражу, частота вмикань і доходи разом із дослі­дженнями ринку свідчать про настрої публіки; вони дійсно є єдиними да­ними, яких потребують закони ринку, щоб цей ринок функціонував. Без сумніву, у цей спосіб можна почути голос ринку. Проте рішення про зміст та форми комунікаційної політики не можуть прийматися лише під впливом ринкових факторів (прибутку), тому що лише на прибуток не можна опер­тися, щоб захистити громадський інтерес загалом, ані інтереси меншин зокрема. На цей закид можна було дати відповідь, вдаючись до так званої концепції “ніш”, яку деякі часописи, програми, радіостанції і телеканали пропонують особливим групам читачів, слухачів, глядачів. Такий підхід є деякою мірою виправданим. Диверсифікація і спеціалізація, тобто відповідна організація медіа згідно зі смаками публіки, що поділена на невеличкі, базовані на еко­номічних факторах та моделях поведінки групи, не повинні заходити надто далеко. Засоби соціальної комунікації мають залишатися “ареопагом”, фо­румом для обміну думками та інформацією, який сприяє розвиткові солідар­ності й миру, поєднуючи окремих людей і групи. Особливе занепокоєння ви­кликає Інтернет з огляду на його радикально нові наслідки: втрата властивої вартості інформаційних засобів; недиференційована одноманітність повідом­лень, які деградують до простої інформації; відсутність відповідального зво­ротного зв’язку, зневіра та відчай, які спостерігаємо у міжлюдських стосунках.

Проте зайняті у медіа люди є не єдиними, хто має етичні обов’яз­ки. Публіка також, тобто слухачі, глядачі, читачі мають зобов’язання. Жур­налісти, які намагаються брати на себе відповідальність, заслуговують на публіку, яка усвідомлює власну відповідальність. Першим обов’язком користувачів медіа є здатність розрізняти і вибирати. Вони мають дізнати­ся про медіа, їх структуру, способи діяльності та зміст і, керуючися здоро­вими етичними критеріями, зробити відповідальний вибір того, що вони читатимуть, слухатимуть або дивитимуться. Те, що нині потрібно всім, це постійне виховання навичок поводження з медіа. Завданням цього вихован­ня є не лише засвоєння певної техніки, а передусім формування доброго смаку і здатності правдивого морального судження. Тобто мова йде про формування совісті (сумління). Церква у своїх школах та освітніх програмах має забезпечувати таке виховання. Медіа репрезентують певну ментальність і певну життєву позицію, які вони часто нав’язують і які суперечать Євангеліє. Щораз частіше лунають заклики до покращення освіти з метою критичного сприйняття і використання медіа.

Батьки також мають серйозний обов’язок допомагати дітям у вивченні ними медіа, виробленні здатності оцінювати і використовувати комунікаційні засоби. Заради блага своїх дітей і заради власного блага батьки мають засвоїти і практикувати навички критичного глядача, слухача і читача і стати прикладом для дітей у поводженні із медіа. Діти та молодь повинні відповідно до обставин та вікових особливостей уміти уникати спокус некритичної пасивності у сприйнятті медіа та протистояти тиску комерційної експлуатації. Родини, батьки і діти, усі разом повинні об’єднуватись у групи і працювати над соціальними проблемами, створеними засобами соціальної комунікації.

Крім згаданих виховних завдань, церковні установи, агентства і про­грами мають ще інші важливі обов’язки. Передусім церковна практика ко­мунікації має бути зразком і відображати найвищі ідеали правдивості, від­повідальності й поваги до прав людини. Церковні засоби соціальної комуні­кації мають бути також посередниками у проголошенні усієї правди про вар­тість людського життя та людської історії – так, як ця правда присутня у Слові Божому. Церковні пастирі повинні заохочувати засоби соціальної комунікації до поширення Радісної Звістки – Євангеліє.

Церковні представники мають бути чесними і відкритими у своїх стосунках із журналістами, усвідомлюючи собі, що навіть прикрі чи незруч­ні питання ставить переважна більшість наших сучасників. Усі, хто гово­рить від імені Церкви, зобов’язані достовірно і правдиво відповідати на ці незручні питання, щоб люди нині довіряли Церкві.

Католики, як і інші громадяни, мають право вільно висловлюватися і право на доступ до ЗМІ. Право на свободу слова передбачає, що думки, які стосуються блага Церкви, висловлюють із збереженням непорушності віри і заповідей, поваги до церковних провідників і поваги до особи. Ніхто не має права говорити від імені Церкви, якщо він до цього не уповноважений. Особисті переконання не можуть подаватися як вчення Церкви.

Такі міркування стосуються внутрішньої церковної комунікації. Двосторонній обмін думками та інформаціями між пастирями і віруючими, сво­бода слова з урахуванням інтересів спільноти, відповідальна громадська думка – це найважливіші форми основного права Церкви на діалог і на ін­формацію.

Право на вислов