Провідні ідеї, основні проблеми і специфічні риси філософської думки Київської Русі (Іларіон, Нестор, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Клим Смолятич, Данило Заточник)

Виникнення філософської думки В України пов’язане з виникненням укр. народу. Історія слов’ян сповнена сутичками із різними племенами: тюркські, болгари, половці... На слов’ян. теренах перетиналися культури Сх., Заходу та Півдня. Значний вплив справляли греки (1 ст). Особливого розвитку філос. думка досягає за часів Київ. Русі. Першими творами київських книжників були повчання, послання, моління. Саме з книжним знанням пов’язаний початок філософської думки Київоруськ. доби. Навіть склалось таке уявлення, що філософ – це люд., яка розум-ся в книж. премудрості і втілює ці знання у життя, викор-вує їх як керів-цтво в процесі життєдіяльності. А філософія мислилась як практична мораль.

Через зовнішні впливи в укр. філ. визначається метод - сократівський (морально-практичний) та платонівський (художні образи філософствування). Методи Аристотеля не знайшли поширення. Тому філос. – переважно софістика.

Етичні особливості філ. думки Київ. Русі зумовлені менталітетом укр. народу. Менталітет – сукупність емоційно-психолог. фактів, які характеризують окрему людину. Риси укр. народу: Антеїзм – любов до землі, Укр., природи; Екзистенціалізм – цінування життя; Кордоцентризм – центром вього є серце; Персоналізм – провідна роль особистого, індивідуального начала.

Виникнення філос. Русі відбувалося в процесі вирішення протиріч між слов’янським міфологічним світоглядом та христ. Київ. А в центрі філ.. ставилася людина з своїми почуттями та розумінням оточуючого світу. Філос. думка Київ. Русі мала христ. характер, її світогляд був ємким та комплексним. Найбільш яскравим свідченням цього є наявність таких культур.-історич. творів як „Слово о полку Ігоревім”, „Повесть временних літ” тощо. В них відображ. етична проблематика: філос. картина світу, пізнання, люд. вчинки, ставлення люд. до суп-ва. Все розглядається крізь призму вічного конфлікту добра та зла. Віра в Бога переважала над знаннями, а людина розгляд-ся як породж-я гріха (з таким же гріховним тілом), але душа вважалася безсмертною.

„Слово про закон і благодать” Іларіона Київський (один з 1-х філ)до нас дійшло воно у 52 списках. За твором:

Основна мета твору - показ зростання безпосеред-ї божеств. участі в люд. історії, яка розподіляється на язичницький період, період іудейського закону і завершаючий період християнської благодаті та істини. Процес християнізації розглядає через призму хрещення Русі, яке, на його думку, є завершаючим етапом поширення християнства. Митрополит вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благостановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов’ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп’яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов’ю. Основна ідея - історія людства здійснюється внаслідок зміни старого новим, за висхідною лінією. Усе нове, молоде, порівняно зі старим набуває вищої цінності. Епоха рабства – заснована на законі, в епоху свободи панує істина і благодать. Якщо закон розділяв народи, одних звеличуючи, ін. зневажаючи, то благодать, вводячи людей у вічність, дарувала всім народам рівність перед Богом. Оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з’явлення благодаті на землях Київських. Прийняття християнства, вірування в єдиного Бога є не тільки святе, а й розумне. Віра і Розум не взаємовиключаються, а стають майже тотожними. Вітає також культуротворчу діяльність Ярослава Мудрого, виступає поборником освіти.

Звертається до теми про перевагу світла над темрявою, благодаті та істини над законом. Прославляє Ісуса Христа за діяння по спасінню людських душ. Ствердж. ідею рівноправ’я та політ. самостійності Укр. серед усіх народів: всі народи рівні у христ. релігії. Лейтмотив - утвердження патріотизму, любові до вітчизни. Саме цей твір є першим, у якому змальовуються велич і єдність руської землі. Прославляє патріотизм видатних діячів, князів руських.

пізнати Б. – пізнати таїну буття.

Нестор – батько руської історії. Серед його творів особливо вирізняється редакція „ Повісті временних літ ”. Він об’єднав роздрібнений матеріал літописань і цілісно його осмислив відносно історії Руської землі. Прагнув не тільки зобразити історичні події, а й порівняти їх з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки. Такі проблеми, як світова історія, звідки пішла руська земля, роль і місце її серед інших держав, та ін. фактично визначали тему і сенс людського буття.

В. Мономах “Повчання” (текст світської, практичної філ.), „Статут Мономаха” (збірник законодачв. актів):

- розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та признач., а, по-друге, постає індивід. та неповтор. Світ постає перед людьми своєю досконал., як взірець премудрості Б.;

основні питання, що порушуються: про світобудову, державну Владу, сутність людини, її моральність;

- ствердження думки про постійну присутність Бога в людських ділах. Підкреслюючи всемогутність Бога, мислить увесь світ створ-й Б., прикрашений ним для слави і служби людині;

- етична доктрина побудована на богослов. оптимізмі: Бог терпить гріхи людини та не вимагає від неї таких надзусиль, як затворництво, строгий піст і монашество. Достатньо не забувати трьох діл – покаяння, сліз і милостині. Етичною нормою є вимога справедливого суду, в основі якого повинна лежати правда;

Вчення про відмінність сутності та існування (буття): вони співпадають тілько в Богові. Існування вище від сутності, співвідноситься з нею як дійсність з можливістю. Загальне передує одиничному. Бог як найвище загальне є верховною причиною, оскільки кожне явище має причину, а підіймаючись по східцях причин, ми приходимо до необхідності існування Бога (доказ існування Б). Сутнiсть (субстанцiя), володiють згiдно Фоми, самостiйним буттям. Буття як перший актуальний стан. У всякої речi стiльки буття, скiльки у нiй актуальностi.

Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. У. можуть існувати тільки в речах та в нашому розумі, завдяки здатності абстрагуватися (тому їх називають абстракціями). За номиналістами у. існують після речей як результат абстрагув. Абстраг-ня - це відволікання від одних властивостей та виділ-я інших більш суттєвих. Являє собою своєрідне продовження лінії Аристотеля. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот. І. Росцелін, У. Оккам, П. Абеляр, Родж. Бекон.

П. Абеляр вважав, що існують тільки одиничні речі, які – проте – можуть бути схожі між собою, на цьому баз-ся моливість у. Коли ми стверджуємо що-небудь відносно багатьох речей, то наше ствердження стосується не речі, а слова – це номіналізм. Поряд з цим він припускав реальність загальних понять в розумі Бога як зразків, за якими створ-ся речі. В питанні про відношення віри і розуму займає помірковану позицію, намагається розв’язати проблему, як зробити віру зрозумілою з допомогою доказів розуму, так як не можна вірити у те, що не зрозуміле. Формулює принцип „Пізнаю те, в що вірю”, робить наголос на значущості внутрішнього життя людини. Він був учнем як крайніх номіналіста Росцелліна, так реаліста Гільйома, а тому знав основи і витоки цих протилежних напрямків. У власному баченні цього питання намагався подолати однобічність обох підходів. Абеляр є першим представником поміркованого номіналізму, який був пізніше названий концептуалізмом. Віру слід захищати розумом (раціоналізм). Свята трійця: Бог-отець – могутність (як творець), син – несе слово (він джерело пізнання), дух – це благо, здатне милосердствувати усім, коли правосуддя непримириме. Тільки їх єдність створює абсолютну досконалість та повноту (церква не припускала розрізн-я). Буття Б. не можна пізнати, але триєдність можна пізнати через досвід усіх народів світу (№1 іудеї та др. греки).

Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (XI—XII ст.), обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу, струс повітря – суть імена; реально існує лише одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі, немає кольору поза конкретним кольором, мудрості поза мудрою душею. Отже, об’єктом пізнання може бути тільки індивідуальне. Виступав проти платонівського реалізму. Його номіналізм загрожував церковній догматиці, він пропонував тритеїстичну доктрину: якщо існують три божественні особи, то існує не один, а три самостійні Боги. Він похитнув і августианську концепцію єдності церкви, так як вказав, що єдинство церкви, як однорідного „тіла” Христового, є пустим звуком, що насправді існує різнорідність окремих індивідів. Вчення Р. синодом було відкинуте як єретичне. Ця поразка позбавила номіналістів можливості виступати публічно, що обмежило їх вплив.

У. Оккам (1300—1349). Завдання знання – пізнання одиничного, індивідуального, а загальне може існувати тільки в людському розумі. В самих речах немає ні загального, ні одиничного. 1-ше і 2-ге притаманне тільки розумові для пояснення переходу думки до загального. Він вводить поняття інтенції – направленості думки, про логічні та психічні акти або знаки. Всезагальні поняття – це знаки, які логічно позначають багато об’єктів. Універсалії, за Оккамом, не існують як самостійні сутності навіть в Б. Позиція відома як „ бритва Оккама ”: якомога менше загальних понять для пояснення існуючого.

Р.Бекон доводив, що Творця можна пізнати через пізнання творіння (одиничне). Творіння – об’єктивний світ, що і є предметом філософії. Поміркований номіналіст: істинно реальні тільки індивідуальні речі. Ним введено поняття експериментальна наука – вихідний момент, умова, без якої не може бути знання.

Дунс Скот (1266-1308) розірвав зв’язок ф. з теологією. у відповіді на полеміку: спочатку існує індивідуальне, а потім загальне. Основа всякого знання – чуттєве пізнання, яке може здійснити тільки індивід. Проте розум не є пасивним, він перетворює почуття (чуттєві знання) на загальні уявлення. Віра не може базув-ся на розумов. спогляданні Б., можлива тільки на основі єднання з Б. через акт волі. Матеpія рівна Б., вона існує самост. Матерія – об’єктивна реальніст

5 доказів існування Б. (з факту думки неможливо вивести буття. Докази можуть бути тільки опосередковані).

1. Доказ руху: все, що рухається має причину (джерело). В двигуна свій двигун – існує першодвигун. ланцюг причин не є безкінечним, бо існує першопричина - Б.

2. Доказ причини: в світі є ряд діючих причин. Однак неможливо, щоб дещо було діючою причиною самого себе, тому що тоді воно повинно було б бути раніше за себе, а це абсурдно. В цьому разі слід визнати першу причину – Б.

3. Співвідношення випадкового та необхідного: при вивченні ланцюга причинності також не можна йти до нескінченності. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність або від іншого необхід., або в самому собі. Врешті з’ясовується, що існує перша необхідн. – Б.

4. Ступінь досконалості: людина - вінець Б., решта - нижче. Існують ступені досконалості, одухотвореності – має існувати абсолютна досконалість – Б.

5. Доцільність: світ влаштований доцільно, випадково такі конструкції не створ-ся. Існує ідеальний план та творець, який намітив мету створ-я світу та створив його. Зло не має абсолютного статусу існування. Зло - недолік добра. Ці докази близькі до Аристотеля, поясн-чи сутність Б. обирається середній шлях між уявленнями: про особистого Б. та неоплатонівським Б. (Б. повністю не пізнаваний). Все може бути пізнане лише як частка бескінеч. доскон. істоти - Б.

Вчення про людину. Ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Т. Аквін. є найблагородн. в усій розумній природі. Розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його. Доля людини божеств. визначена: від народж-я в ній закладений потяг до добра, але в реальних умовах він реаліз-ся не завжди, тому Б. допомагає людині об’явленням (Св. Письмо), якщо це не діє – Б. ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. Поєднання Б. з діями людини перетворює її на активну, здатну впливати на свою долю. В проблемах етики Тома вважає, що для моральної поведінки потрібна свобода волі. Поведінка як чесноти (грецькі): 1) мудрість 2) відвага 3) помірність; 4) справедливість, до яких додає христ.: 1) віра; 2) надія; 3) любов. Людина щаслива в пізнанні та спогляданні Б. (розуміння щастя). Мета людини – пізнання, споглядання та любов до Б. Зло не можна звести до першопричини, бо нею є Б., що несе благо. Зло виступає акциденцією поведінки людини. Людина відповідальна за свою поведінку, тому Б. нагородив її свободою волею.

В світі Томи істинно сутніми виявляються в кінцевому рахунку індивіди. Це своєрідний персоналізм онтології та середньовіч. природознавства, предмет якого – дія „прихованих сутностей” – душ, духів, сил. Починаючи з Б., який чистий акт буття, і закінчуючи найменшою із створених сутностей. Кожне сутнє має відносну самостійність, яка зменшується по мірі просування вниз, тобто по мірі зменшення актуальності (за ієрархічними східцями).

Суспільство: Людина – істота суспільна, а суспільство як логічне загальне передує інтересам індивідуальним. Суспільний порядок – відображення небесного порядку. Більшість займається фізичною працею, меншість – розумовою (вони керують державою). Тут перевага над-ся священикам. Їх найважл. завд-я - підготувати людину до переходу в потойбічний світ. Вища влада на землі належить Папі римському. Станові відмінності вічні.

Онтологія: спір про природу універсалій. Опираючись на пізнього Арист., канонізував хр. розуміння співвіднош-я ідеал. і матер. як вихід-го принципу форми з невстановл. принципом матерії (найслабшим видом буття). Злиття першопринципів форми та матер. породжує світ індив. явищ. Сутності (субстанції) наділені самост. Буттям, на відміну від акциденцій (властивостей, якостей), які існують тільки завдяки сустанціям. Універс-ї існують трояко: „до речей” в божественному розумі; „у речах” як їх сутність і форми (необхід-сть); „після речей” в людському розумі як результат абстракції. Вище начало є саме буття. Сутнiсть чи субстанцiя, володiють згiдно Фоми, самостiйним буттям. Буття як перший актуальний стан. У всякої речi стiльки буття, скiльки у нiй актуальностi. Це є помірний реалізм (своєрід. гарм-я). Гносеологія: Б. безпосередньо пізнати не можна, але можна довести його буття опосередковано; та пізнати можливо настільки, наскільки ми пізнаємо природу, яка максим. наближена до нього. Все можна зрозуміти як частинку нескінченної досконалої сутності Бога, на основі подібності творця і створеного. У створеному Бог реалізує свої ідеї.

звідси випливає настанова дітям – будувати своє життя у злагоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя, тобто послання дітям настанови творити добро. Вчить поважати старших і менших, не прагнути до накопичення багатства та скарбів, оберігатися від клятвопорушення і неправди, гордині, берегтися лінощів, лжі, п’янства і блуду, бо в цьому душа погибає і тіло. Основа життя людини – праця;

- засудження смертної кари, оскільки кожна людина має право на той термін життя, який їй визначив Бог;

- заклик до руських князів до єднання в Руській землі. Їх силу він вбачає у знанні, виступає за реабілітацію знання, закликав вчитися, ставити державні інтереси вище власних, проти князівських міжусобиць. Для нього важливо створити людину, яка розумно будує своє життя, сім’ї і народу.

Кл. Смолятич (митрополит) „Послання пресвітеру Фомі” є свідч. висок. філ. культури автора та глиб. знання Біблії:

- проголошує, що проблема істини вже дана у Св. Письмі. Весь всесвіт – книга, яка містить у собі божу премудрість. Людина повинна її прочитати.

- чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. Поряд з цим філософ здатний інших навчати правильному життю власним буттям.

- Прагне осмислити проблеми віри, походження суті та знання, стверджує велич Бога.

- В процесі пізнання провід. місце належ. розуму, з доп. якого люд. має усвідом. премудр. Б. і його сили, пізнати істину.

- найважливішим у справі застосування філософії постає необхідність приходити до повчальних моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у владі, а у “стяжанні мудрості”;

- закликає до використання античної спадщини, але не для переходу на її позиції, а для вироблення власної позиції.

- в соц. проблемах: чітко виражена ідея незалежн. Русі.

- коло проблем твору підпорядк. з’ясув. основн. питання – що є марнославство і славолюбство, які засуджує і стверджує мораль безумовного обов’язку любові до Бога і ближнього.

„Притча про людську душу та тіло” К. Туровського (прозваний Златоустом, відомий як видатний оратор). Майже вся спадщина присвячена філософсько-богословській проблематиці, коментування Біблійного тексту:

- захист ідеї єдності Киів. Русі;

- використовуючи євангельські епізоди, прагне виробити моральні критерії для світської людини;

- пізнання являє собою тлумачення тексту, який містить божеств. істину;

- людина і світ – мікро- і макрокосм. В центрі стоїть людина, душа і тіло якої перебувають у єдності. Оспівуючи світ духовності, світ Божий, не протиставляє його світові земному, а говорить про їх органічний зв’язок, але підкреслює першорядність духовного, завдяки якому відбувається оновлення. Говорить про взаємодію душі і тіла в процесі життєдіяльності, відводячи провідне місце душі.

- розум ставиться на один рівень з вірою. Люд., маючи розум, має власну долю і не повин. надіятися на Б. Він просвітлює, позбав-є духов. недуг. Але люд. не звільн-ся від розум-го пошуку, сама має робити вибір між добром і злом.

„Моління Д. Заточника ” (або“Слово Данила Заточеника”), автора якого досі не встановлено. Головна думка твору – утвердження цінності мислячої особи;

- розум – вище матеріальне благо, з яким не можуть порівнятися ні фіз. сила, ні слава чи авторитет. Всі ці цінності відносні, їх можна придбати, розум же дається не кожному і не всіх можна навчити розуму. Навіть здібній людині розум не дається сам по собі - потрібен труд, праця. Проте попри свою значущість розум не є основою буття, нею є серце.

- мудрість і розум – справж. багат-во людини, проте голов. в люд. – серце – „істинне Я” центр фіз. та духов. життя люд.;

- мудрість і краса – опора серця, а сама мудрість – це поєднання життєвого досвіду з практичним розумом;

- князь звеличується та наділяється автором найвищими чеснотами і цим проводить ідею міцної князівської влади;

- був прихильником міцної князівської влади, церква має служити князеві. Князь повинен оточувати себе розумними радниками. Мудрість та розважливість є основними чинниками розквіту суспільства.

- людина – духовно вільна, тому проводячи діалог з князем, він прагне захистити власну гідність, особистість.

Філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини. При цьому людина розглядалась як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.