Тома Аквінський як систематизатор схоластичної філософії. Принцип гармонії віри та розуму

В межах схоластики вид-ть 3 періоди: 1) рання (9-12ст.), 2) зріла (13ст.) 3) занепад (14-15ст.)

Незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, Яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).

Фома Аквінський — один з найвидатн. представників середньовіч. філос. Намагався обґрунтувати основ. принципи христ. теології. Осн. праці: теологіч. трактат „Суми теології”, робота, що відстоює христ. віру „Сума проти язичників”. Петворив ф. Аристот. в філософ.-світогляд. опору католицької церкви – томізм.

Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. Залежно від ступеню реалізації форми виділяється 4 рівні буття:

1.Найнижчий рівень буття – форма складає лише зовнішню визначеність речей (неорганічні стихії та мінерали); 2. рівень: перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав „рослинною (вегетативною) душею” — це рослини. 3. рівень — форма є діючою причин., тому сутнє має в собі не тільки мету, але й початок діяльності, руху (тварини – сенситивна душа). На усіх трьох етапах форма по-різному входить у матерію, організовуючи та одушевляючи її. 4. рівень: форма вже постає не як організуючий принцип матерії, а сама по собі, незалежно від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов’язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена „самосущою”. На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Душа людини (поєднання вегетатив., сенситивн. та інтелетку) – формоутоврюючий принцип, повне індив. втілення вона отримує тільки при поєданні з тілом. Це вирішило одне з найгостріших питань хр. схол. і пояснило її ставлення до матерії, бо Ісус явився у виг-ді люд., тобто поєднав в собі бож.(ідеальну) и люд. (матер.) природу. Цей факт не давав можл-сті тракт-ти матерію як ніщо (чого вимагав догмат про твор-я світу з ніщо). Тому кваліф. матерії в якості “найслабшого виду буття” була сприйнята церквою як вихід.

Розум є найвища здібність, якою наділена людина. Воля людини має також насамперед розумне визначення, яким є здатність розрізняти добро і зло, але інтелект піднімається над волею. Подібно Арист. бачить у волі практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою, а не теоретичною установкою, не спогляданням. В „Сумі теології” розроб-ся катол. догматика. Галузі науки і віри чітко визначені. Задачі науки звод-ся до поясн-я закономір. світу. Хоч пізнання є об’єктивним та істинним, воно не може охопити усе. Над царством ф-го, метафіз. пізнання є інше царство, яким займ-ся богослов’я. Сюди не можна проникн. силою мислення. Область найсутт. таїнств христ. віри залишається поза розумом і пізнанням – божеств. одкров., блага звістка містяться лише у вірі. Проте між наукою та вірою нема протиріч. Християнська істина стоїть вище від розуму, але не суперечить йому. Істина одна, бо йде від Б. Аргументи, які висуваються проти християнської віри люд. розумом, суперечать божеств. розуму, але людський розум не має достатніх засобів для протистояння божественному розуму. Ф-я повинна служити вірі, сама вона не може довести надприродну істину, але може послабити виставлені проти неї аргументи.

Більшість догматів не властиві ф. способом пізнання. Гармонія віри і розуму - розум здатний раціон. довести буття Б. та заперечити сумніви істин віри. Все сутнє вклад-ся в створений Б. ієрархіч. порядок. Вчення про ієрархію буття відображало церковну організ-ю феодальної епохи.

Систематизація Т. Аквінського: Аквінант заперечує матерію, але визнає форму. Дотримується принципів креаціонізму (творення світу з нічого). Б. творить форми і вони втілюються в світі.

Вчення про Б. – теодицея (оправдання Б.)Намаг-ся вирішити суперечку(тринітарій - Бог отець, син, дух; унітарій - Бог є одним єдиним) раціонально та зняти протиріччя. Людська душа не може існувати в деякому місці, вона є формою люд. тіла. В матерії ідеальне присутнє тільки у вигляді потенції. Людина – це вінець творінь Б. Навколиш. світ даний їй в підпрорядкув-я. Сутність відмінна від існування (буття): вони співпадають тільки в Б. Існування вище від сутності, співвідноситься з нею як дійсність з можливістю. Загальне передує одиничному. Бог є найвище загальне і є верховною причиною. Сутнiсть (субстанцiя), володiє згiдно Фоми, самостiйним буттям. Буття як перший актуальний стан. У всякої речi стiльки буття, скiльки у нiй актуальностi.