Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.
Побут покутського села і його типи послужили Стефаникові для художньої конкретизації показу людини у межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам автор як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо.
З великим інтересом експресіоністи художньо досліджували сенс страждання і смерті людини. На їхню думку відчуття болю, терпіння насамперед спонукає людину до пізнання суті свого існування, до самоосмислення, осягнення сенсу буття. Страждання завершуються смертю. Проте сама смерть не є кінцем людського існування, а лише необхідною передумовою для переходу в нове життя. Незмінне вічний рух життя потребує постійного відновлення і поліпшення, але мусить періодично проходити через абсолютну руїну, щоби сягати тріумфу народження нової, потенційно досконалішої людини. Для експресіоністів характерна віталізація смерті, тобто зображення смерті, що постійно перетворюється на життя, підкреслення руху, зусиль волі у момент кончини. У їхньому трактуванні, смерть – щораз новий початок вічного становлення.
Надзвичайно активно розробляв цю проблему В.Стефаник. Він оцінив тіло як “скелю” – в’язницю духа, тому зображав смерть у найжорстокішому вигляді, у найпотворніших деталях. Таким способом митець підкреслював марноту й несуттєвість нетривалої мертвої матерії (якщо вона взята сама по собі, без духа). Крім того, у Стефаникових сценах конання завжди присутній рух як вираз переходу до нової форми життя, а не пасивного застигання у смерті. Цей момент у нього виражають зазвичай дієслова, наснажені динамікою.
Причому В.Стефаник показує як позитивну так і негативну віталізацію смерті. Перша настає по тому, як страждання примушує людину пізнати себе саму, вглибитися у все своє попереднє життя, відчути вину і покаятися (новели “Скін”, “Портрет” та казка “Про хлопчика, що його весна вбила”). Яскравий зразок негативної віталізації маємо у новелі “Палій”. Навіть у хвилини болючої агонії Федір не кається, не прощає ближньому, навпаки, радіє, що разом з хатами Курочки горить його незаплачена праця. Федоровій совісті не допомогло страждання. Ненависть і помста опанували ним цілком. Так, життя старого наймита було тяжке, каторжне, а Курочка жорстоко визискував його. І все ж – наголошує автор – за зло не вільно відплачувати злом, гріх мстити. Зло, заподіяне іншому, неодмінно повернеться до того, хто його вчинив. Ось чому конання Федора таке нестерпно жахливе (порівняймо його з умиротвореним, спокійним відходом у інший світ героя новели “Скін” Леся, який покаявся). Віталізація мук і смерті в “Палієві” має негативні наслідки. Бо “ліс скаменів”, “«звізди падали на землю”, бо “віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину”, бо “десь з-під землі добувалися скажені голоси”. Усе це символічні натяки на вічні пекельні муки. Себто і в даному разі смерть віталізується у життя, але повне страждань. Ту ж саму негативну віталізацію бачимо у новелі “Сама-саміська”.
У новелі "Сама-самісінька" Стефаник,аби досягти найбільшого впливу на читача, примусити його пережити подію так, як переживають її герої, навмисне не розмежовує дійсності від марення баби і подає все в одному плані. Все зливається в одну жахливу дійсність – в страшну картину конання хворої, самотньої жінки. В. Стефаник прагнув показати, як може жалюгідно закінчитися життя людини, на скільки кожна людина беззахисна у цьому світі.
Але якщо людина з любові присвячує своє життя іншим людям, то її терпіння перетворюється на глибоку душевну радість. Про це йдеться в новелі В.Стефаника “Марія.
В основі новели “Палій” лежить дійсний акт, на це вказував сам письменник. “А я добре пам'ятаю, – зазначав він у згадуваній уже замітці “Під враженням вистави “Земля””, – старого Федора з “Палія” – і він таки підпалив Курочку, бо сам мені признався...”. Спочатку В.Стефаник написав драму під назвою “Палій”. Однак вона не задовольнила його. Не покидаючи наміру завершити драматичний твір, письменник на тому ж самому матеріалі створив новелу.
Композиція новели “Палій” збігається в основному з побудовою п'єси. “Накладання” на сюжетну основу п'єси новелістичної розповіді. Незважаючи на досить великий розмір, новела “Палій” не багата на зовнішні події, та й ті, що є в ній, подаються переважно крізь призму переживань, спогадів головного героя в довільній причиново-часовій послідовності.
Уже в першому розділі зав'язується сутичка. Старий, спрацьований наймит приходить до колишнього свого хазяїна з проханням дати йому на відробіток два леви. З великою неохотою Курочка погоджується позичити йому гроші, але тут же застерігає, щоб Федір надалі не приходив до нього ні за чим, радить йому шукати легшої роботи в шинкаря чи пана. Ці поради до краю образили Федора. Відмовившись від позички, він виходить з хати лютий. Під впливом розмови з Курочкою Федорові починають ввижатись різні привиди. То він бачить себе в принизливому становищі доглядача корчмаревих дітей, то в становищі жебрака. Тамував страшний біль, і раптом відчув себе палієм, що підпалює стодолу Курочки. Так підсвідомо спалахує думка про помсту.
У другому розділі новели, в якому показано попереднє життя Федора, глибоко розкрито причину, чому так болісно наймит сприйняв пораду. Ще шістнадцятирічним Федір кидає батьківську хату і йде до міста працювати вантажником. Але туга за рідним оточенням жене його назад в село, де Федір і наймитує в Курочки до старості.
На наймитській роботі в куркуля виснажуються сили Федора, і він зрештою стає хазяїнові непотрібний. В.Стефаник дуже тонко показує, як розпалена ненавистю думка переростає в жадобу помсти, як болісно-уявне перетворюється в реальне і чесний селянин стає палієм.
Федір – найбільш психологічно розгорнений образ у всій творчості новеліста. Тут письменник намагається охопити майже все життя свого героя, ширше розповісти про важку долю наймитських мас, підкреслити високі моральні якості трудового народу: чесність, щирість, гуманність, прагнення до соціальної справедливості тощо.
