Місце України в зовнішній торгівлі Російської імперії

У першій половині ХІХ ст. спостерігається дедалі ширше проникнення в українську економіку російських купців і промисловців. На кінець першої половини ХІХ ст. в Україні дуже зміцнився й зайняв панівні позиції російський торговельно-промисловий капітал, відтісняючи на другий план і затримуючи розвиток української промисловості.

Важливу роль у завоюванні російськими купцями й підприємствами українського ринку відігравала ярмаркова торгівля. У 1858 р. у Росії відбулося 4930 ярмарків, із них в Україні — 1953, тобто 40 %. Найбільшими в Україні були ярмарки: Хрещенський, Троїцький, Успенський і Покровський у Харкові, Іллінський у Ромнах (із 1852 р. — у Полтаві), Воздвиженський у Кролевці. У російські, передусім центральні, губернії з України вивозилися в основному сільськогосподарські продукти і сировина — хліб, вовна, прядиво, сало, худоба, тютюн, сирі шкіри, сіль, риба, фрукти, худоба, зокрема коні, деякі промислові і ремісничі товари, у першу чергу горілка, цукор, поташ. Крім того, на українських ярмарках торгували товарами, які привозилися з інших регіонів Російської держави — Прибалтики, Білорусі, Бессарабії, Дону, Кавказу, а також із країн Західної Європи, Туреччини, Балкан, Персії, Китаю.

З України через сухопутні митниці, чорноморсько-азовські і частково балтійські (Данциг і Ригу) порти товари експортувалися за кордон — в Англію, Францію, Італію, Австрію, Пруссію, Туреччину, Молдову та інші країни.

32. Як відомо, наприкін. XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургі в загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивуючи це тим, що даний край колись належав до Галицького князівства. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним життям з рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства.

Адміністративний поділ

Отже, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до "королівства Галіції та Лодомерії" з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська, Тернопільська, Чортківська, Жовківська, Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької й Перемишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Згідно з переписом 1843 р., в Галичині і на Буковині налічувалося 4 980 208 чол., у т. ч. 2300 тис. українців, 2146 640 поляків, 130 тис. німців. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

Економічне становище

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише у 1843р. На західноукраїнських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, кам'яне вугілля) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва.

Розмір земельного наділу залежав від функцій, що їх виконувало селянське господарство в папському маєтку. Селянство поділялося на повнонадільних, загородників (володіли маленькими ділянками землі, так званими загородами), городників (найчастіше мали тільки земельний наділ під садибою), халупників (були безземельними, володіли лише хатами (халупами) та іноді невеликими садибами), тяглових (мали робочу худобу (коней, волів) — так зване тягло — і відбували тяглову панщину, обробляючи поміщицьку землю своєю худобою і сільськогосподарським інвентарем), піших.

Вони змушені були відробляти панщину, сплачувати чинші. Тягарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку, шарварки — будівництво та ремонт шляхів, мостів, гребель, панських будинків тощо), право пропівації (примушування брати за гроші або за відробіток панську горілку), монополія на млини, військова служба. Вартість лише повинностей, що облікувалися, становила 84,7 % річного доходу селянських господарств. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Початок XX ст. в Україні ознаменувався у промисловості: концентрацією виробництва, утворенням монополій, спеціалізацією районів, значним впливом іноземного капіталу, вищими від імперських темпами розвитку, перетворенням України на один з головних промислових районів Російської імперії. У сільському господарстві України зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії, посилилась експлуатація народних мас, загострилась проблема аграрного перенаселення. Все це призводило до загострення соціальних протиріч.

33. На початку XX ст. пожвавлюється та активізується національний і політичний рух. У1897 р. на з'їзді громад у Києві була створена Українська Загальна Організація (УЗО), до складу якої увійшло біля 20 українських громад та чимало студентських груп. Це була перша спроба організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил Наддніпрянщини. Метою її діяльності було згуртування українських діячів в одному об'єднанні. УЗО організувала книгарню, проводила Шевченківські дні, мистецькі ювілеї. Але її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні вимогам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху. У 1900р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху Д.Антоновича, П.Андрієвського, М.Русова, Б.Камінського, Л Мацієвича та ін. була створена перша політична організація - Революційна українська партія (РУП). її засновниками були Д. Антонович і М. Русов. Партія об'єднувала студентів та представників інтелігенції, різні покоління у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала організації у Харкові, Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та закордонний комітет у Львові. Програму партії під назвою "Самостійна Україна" склав харківський адвокат М. МІХНОВСЬКИЙ, в ній було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. У програмі зазначалося: "...одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". Програмою мінімум вважалося повернення українських прав, гарантованих російським царем Переяславською угодою 1654 року. Базові принципи цієї брошури і ультрарадикалізм М. Міхновського не підтримала більшість рупівців. Це призвело до першого розколу партії у 1902 р. і утворення М.Міхновським та його прихильниками Української народної партії (УНП). Це була організація націоналістичного напрямку, яку очолював Міхновський. Політична орієнтація партії була викладена у так званих "10 заповідях": самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було "Україна для українців". Зі складу УНП 1904 р. вийшла терористична група В. Чеховського "Оборона України", яка намагалася підірвати пам'ятник царям у Києві, Одесі, Полтаві, О. Пушкіну у Харкові. Після 1907 р. діяльність УНП занепала і після арештів 1909 р. вона припинила своє існування.

З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій. На початку 1903 р. партія налічувала близько 500 прихильників, мала свої філії не тільки в Україні, а й на Кубані, Дону, в Петербурзі.

З ініціативи М. Порша. навесні 1904 р. в РУП відбулася чистка і були виключені не українці, есери, ліберальні демократи. Особливої ваги набуло гасло самостійності України.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М. Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Ії лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником "українського пролетаріату". На той час УСДРП була найчисельнішою робітничою партією України - 6 тис. членів, і відіграла значну роль у робітничих страйках 1903 р. та під час революції 1905 р.

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили у Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Вона обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Цій партії також не вдалося уникнути розколу. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, започаткували нову - Українську радикальну партію (УРП), лідерами якої стали Б.Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу "конституційно-демократичних". З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).

В умовах революції 1905-1907 pp. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький. Ф. Матушевський, В. Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

У1906 р. виникла Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). однак розгорнути активну діяльність їй не вдалося. Подібна доля спіткала й Українську селянську партію (УСП), утворену 1907 року. Тривалий процес формування української селянської партії завершився лише у 1917 р. після об'єднання УПСР та УСП.

У зазначений час, крім національних політичних партій в Наддніпрянській Україні діяли й місцеві організації загальноросійських партій, які за своєю чисельністю і впливом явно переважали національні партії. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.

Отже, на початку XX ст. у Наддніпрянській Україні діяло близько двадцяти політичних партій, які поділяли на дві класифікації: 1) за програмними цілями і методами боротьби поділялися на: радикальні - РУП (УСДРП), УНП. РСДРП, есери та ін.; помірковані - УРДП, кадети та ін.; консервативні - октябристи, монархісти та ін. 2) за ставленням до українського національного питання: національно-радикальні партії - УНП, помірковані автономісти - РУП (УСДРП), УРДП, російські великодержавники -октябристи, монархісти та ін.

34. Індустріаліза́ція в СРСР — комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період другої половини 20-х до кінця 30-х років^[1]. Проголошена як партійний курс XIV з'їздом ВКП(б) (1925 р.). Здійснювана, головним чином, за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки «ножицям цін» на промислову і сільськогосподарську продукцію, а після проголошення курсу на форсування індустріалізації (1929 р.) — шляхом продрозкладки.^[1] Особливістю радянської індустріалізації був пріоритетний розвиток важкої промисловості та воєнно-промислового комплексу^[1]. Всього в СРСР споруджено 35 індустріальних гігантів, третину з яких — в Україні. Серед них слід назвати Запоріжсталь, Азовсталь, Краммашбуд, Криворіжбуд, Дніпробуд, Дніпалюмінбуд, Харківський тракторний, Київський верстатобудівний та ін^[1].