Кампанії громадянської непокори
Революційний рух в Європі значно вплинув на індійське суспільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 pp. були реформи, які закріплювали колоніальний статус Індії. Колоніальна адміністрація отримала надзвичайні повноваження у боротьбі проти національно-визвольного руху, очолюваного ІНК, визнаним лідером якого став М. Ганді. Ідеологією індійського національного руху був "гандизм", що поєднував у собі політичні, морально-етичні та філософські концепції, притаманні індійській культурі.
Завдяки своїм соціальним ідеям створення суспільства на засадах справедливості гандизм знаходив відгук у широких прошарках індійського селянства і міських низів. Заслугою Ганді було те, що ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспільства він виклав у доступних і прийнятних для більшої частини населення образах. У народі його називали Махатмою, що означає "велика душа". Широкою підтримкою користувалися методи боротьби, які запропонував Ганді. Вони не передбачали насилля (бойкот, мирні демонстрації, відмова від співробітництва та ін.). Важливим було і те, що Ганді поєднував протест із терпимістю до колонізаторів.
В умовах Індії з її багатонаціональним населенням і строкатим релігійним та соціальним складом ненасильницькі дії були єдиним мирним засобом залучення населення до спільної боротьби. Гандизм об'єднав індійське суспільство і, зрештою, примусив колонізаторів надати країні незалежність. Ганді та його вчення піддавалися критиці з боку радикально настроєних діячів за те, що він йшов на компроміс із колонізаторами і не реалізовував сповна революційних можливостей.
31918 р. ІНК перетворився у масову загальноіндійську партію. Організовані ним акції здобули широку підтримку населення. Крім ІНК, розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалася до збройних акцій.
Репресії колоніальних властей посилювали національно-визвольну боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалося з масових страйків у великих промислових центрах — Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.
Англійська колоніальна адміністрація, щоб хоч якось вгамувати стихійний рух, за пропозицією міністра у справах Індії Монтегю вдавалась до реформи управління країною. У 1919 р. англійський парламент прийняв закон "Про управління Індією", який підтверджував колоніальний статус Індії.
Реформа передбачала розширення індійського представництва в раді при віце-королеві Індії і губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1% до 3%. Водночас було прийнято закон Роулетта, який визначав покарання за антиурядові акції. Дії колоніальної адміністрації, особливо закон Роулетта, стали могутнім поштовхом до розгортання масового руху громадянської непокори.
6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої ділової активності і закриття магазинів на знак протесту проти закону Роулетта.
Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. в Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійцями було розстріляно мирну демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. чол., 2 тисячі було поранено. Ця акція насилля могла спровокувати стихійний бунт, але завдяки Ганді його вдалося уникнути.
Восени 1919 р. на з'їзді ІНК було прийнято рішення про бойкот виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.
Мілітаризація економіки
У липні 1937 р. почалося японське збройне вторгнення в Північний Китай. Згодом воєнні дії були поширені на всю територію Китаю. Активні наступальні операції японської армії продовжувались до 1939 р. Японцям вдалось оволодіти найбільш розвиненими районами Китаю і, отримавши значні сировинні та людські ресурси, частково вирішити власні економічні проблеми.
Економіку Японії було поставлено на службу війні, яка поглинала величезні ресурси. Воєнні витрати становили 70-80% від бюджету. Це спричинило надзвичайно важке економічне становище трудового люду Японії. Постійна потреба у військово-стратегічній сировині спонукала японський уряд вдатися до значного збільшення імпорту за рахунок зменшення золотого запасу та посиленого експорту товарів за низькими цінами. Активний розвиток важкої, особливо військової, промисловості на шкоду галузям, що працювали для внутрішнього ринку, не міг не призвести до деформації економіки, її більшого пристосування до потреб агресивної війни. Ріст військової промисловості та мобілізації в армію спричинили скорочення безробіття. Офіційно встановлений робочий день тривалістю 12-14 годин, як правило, продовжувався 14-16 годин, зросла інтенсивність праці.
Тяжким було становище і селянства. Мобілізація селян в армію відібрала з села найпрацездатніше населення. Гостра нестача промислових товарів для потреб сільського господарства призвела до різкого падіння рівня виробництва сільськогосподарської продукції. У зв'язку з мілітаризацією країни зростали податки. Вигнання орендарів з їхніх ділянок перетворювало село в арену постійних соціальних конфліктів.
Розпочавши війну в Китаї, кабінет Коноє посилив боротьбу з антифашистськими та антивоєнними настроями в країні. Офіційно це називалося "рухом за мобілізацію національного духу". Всі демократичні організації, які напередодні японо-китайської війни виступали з антифашистськими гаслами, були розгромлені. 15 грудня 1937р. поліція провела масові арешти серед комуністів, профспілкових діячів і представників прогресивної інтелігенції. У кінці грудня було заборонено діяльність демократичних партій і профспілкових федерацій. До березня 1938 р. кількість заарештованих перевищила 10 тис. осіб.
З метою створення сприятливих умов для компаній, щопрацювали на війну, та мобілізації всіх сил і коштів було видано закони про мобілізацію військової промисловості, про загальну мобілізацію нації, про інвестиції, які мали сприяти всебічному розвитку компаній, що обслуговували військове виробництво. Спеціальний закон обмежував споживання сировини, а також заліза, сталі та кольорових металів для мирної продукції.
Вплив світової економічної кризи на міжнародні відносини
Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня Першої світової війни, у 30-их роках лише незначна кількість держав прагнула війни. Таке становище робило реальною можливість уникнути загрози війни за умов спільних дій усього світового товариства.
Першим спільним випробуванням його здатності діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед усіма країнами завдання скоординувати свої зусилля для її подолання. З самого початку, наприклад, виникла необхідність полегшення фінансового тягаря репарацій і боргів.
США у 1931 p. запропонували оголосити мораторій на виплати боргів і репарацій упродовж року. Цю пропозицію було прийнято. 1932 р. вирішено взагалі ліквідувати репараційні зобов'язання Німеччини. Країни-боржники, зі свого боку, просто перестали сплачувати борги США.
Здавалося, було створено прецедент колективних дій напередодні спільної загрози.
Але майже одночасно США ввели високі митні податки, а Великобританія відмовилася від "золотого стандарту" та вільного обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити такий обмінний курс фунта, який сприяв би експорту англійських товарів. Такими діями США і Великобританія спровокували митні і валютні "війни", що дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.
У 1933 р. в Лондоні було скликано світову економічну конференцію. На ній обговорювались проблеми стабілізації валют і розроблення шляхів пожвавлення світової торгівлі. Закінчилась вона безрезультатно. Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. У результаті зросло економічне суперництво і зменшилась можливість чинити опір загрозі війни.
