Коновалюк Федір Зотикович 1890 - 1984 р

Ред.]Історія

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти,універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. Ізмаїл Срезневський склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734 році.

У 1765 році Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народе» з описом подій від найдавніших часів до 1751 року.

Автором «Летописца или описання краткого знатнейших действ и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно, Яків Лизогуб.

У 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI столітті.

Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори — Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та інші.

Найвидатнішим явищем історичної літератури першої половини 18 ст. стали козацькі літописи. Козацькими називають літописи тому, що творилися вони в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Козацькі літописи - умовна назва українських літописів, яка усталилася ще у 18 ст. Тоді під терміном «козацький» розуміли «український», але дослідники 19-20 ст. звузили його значення до суто соціального значення.

До козацьких літописів відносять зазвичай три класичні пам’ятки української історіографії - літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка, однак їх число, безумовно, більше. Особливістю козацьких літописів було те, що їхніми творцями виступають представники козацького стану. Власне, термін «літописи» вже не цілком відповідає жанру, у якому вони працювали. їхні твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденників, мемуарів тощо і розраховані на широке коло читачів.

 

Головна увага в козацьких літописах приділяється воєнно-політичним подіям історії України.

Літопис Самовидця. Автором вважають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Найдавніший з-поміж великих козацьких літописів. У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний літературною староукраїнською мовою, близькою до народної (ймовірно, 1702 р.).

Поширювався у списках.

Літопис Григорія Граб’янки. Створено в Гадячі 1710 р. Другий з-поміж великих козацьких літописів. Написаний церковнослов’янською мовою. Розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. - поразки Івана Мазепи та обрання гетьманом Івана Скоропадського. Головна увага приділена перебігові Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Літопис Самійла Величка. Твір Величка є найвизначнішим явищем козацького літописання. Мова літопису - літературна староукраїнська. Літопис складався з двох частин: опису подій від 1648 р. по 1660 р. та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, містить багато документів, поетичних текстів.

23. Ф. Коновалюк, продовжувач класичних традицій – видатний художник ХХ ст.

Коновалюк Федір Зотикович 1890 - 1984 р

Видатний український художник Ф.Коновалюк належить до плеяди майстрів, які отримують, на жаль, визнання тільки після смерті.Народився у с.Калівка (нині – с. Ягідне Вінницької області).Навчався в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври; Київському художньому училищі; Київському художньому інституті.

Твори Ф. Коновалюка – це портрети, пейзажі, історичні полотна, ілюстрації, реставраційні роботи в музеях Києва та Каневі.Учителі художника – Ф. Кричевський, І.Їжакевич,В.Менк, О.Мурашко.

Протягом кількох десятиліть плідною співпрацею з І.Їжкевичем по створенню чисельної ілюстрації до творів видатних українських письменників.

Проте, Федір Коновалюк залишається неперевершеним майстром пейзажів – це краєвиди конкретної, упізнаної місцевості, пори року, погоди і навіть конкретної днини. Його картини є світлою піснею безкінечного життя, тендітної краси природи. Його роботи є глибоко національними з усіх точок зору – за духом,змістом, мистецькими засобами.

Різнобічно обдарований Федір Коновалюк, тонкий знавець історії живопису,філософії,ерудит,підтримував стосунки з видатними українськими літераторами і живописцями. У фондах Вінницького обласного художнього музею зберігаються більше 130 робіт автора.

Видатний український художник Федір Зотикович Коновалюк належить до плеяди майстрів, які, на жаль, отримують визнання тільки після своєї смерті. Але подвижницьке життя, творчість, талант завжди, врешті-решт, долаючи межу між "буттям" і "небуттям", вводять великих майстрів у простір безсмертя. Через художні полотна Коновалюка до нас промовляє вічність та любов. Велика любов до України, до її народу, любов до природи, до людей, любов до Києва, де він прожив майже все своє життя, невичерпна та життєдайна любов до самого життя у всіх його проявах.

Федір Коновалюк народився в селі Калівка (нині село Ягідне) у березні 1890 року. Здається, начебто сама природа у стані пробудження, розквіту і оновлення нагородила його великим талантом відчувати і відтворювати невмирущу красу будь-якої пори року; запалила в душі потужну творчу енергію, подарувала невтомну працездатність. Києво-Печерська Лавра, в якій у 1903 - 1909 роках навчався молодий художник, стала тією колискою, де не тільки формувався талант, але виколисувалась душа в єдності з Богом, де мужніло серце і збагачувались почуття. У 1911 - 1915 роках Ф.Коновалюк був учнем Київського художнього училища. З юних років він брав участь у розписах церков Києва та Катеринослава (нині Дніпропетровськ), Можливо саме з тих часів глибоко в душу запали замріяні, осяяні очі самої краси, яка існує тільки в єдності з добром, терпінням, оптимізмом.

У 1925 - 1927 роках Федір Коновалюк навчався в художньому інституті Києва в класі Федора Григоровича Кричевського (1879 - 1947). (З родини Кричевських вийшло багато художників, які були не тільки відомими живописцями, але одночасно були і архітекторами, і майстрами книжкової графіки, художниками театру і кіно, майстрами декоративно-ужиткового мистецтва). Федір Кричевський був тим талановитимучителем, який уособлював у собі досвід поколінь, їх наснагу. Завдяки Кричевському Федір Коновалюк став продовжувачем традицій українського реалістичного живопису XIX - початку XX століть. Його вчителями були також відомі художники В.Сонін, І.Їжакевич, В.Менк, О.Мурашко, В.Маяковський.

Федір Коновалюк, син бідних селян, що залишився сиротою в ранньому дитинстві, пройшов за свої 94 роки шлях від батрака до великого майстра чарівного дивовижного пензлю і посів особливе місце в українському образотворчому мистецтві.

Він міг би стати професором, або навіть академіком, але ніяких звань, ніяких винагород він не мав, тому що його мистецтво було "занадто національним", занадто відвертим щодо його світоглядних переконань, і ніяк не відповідало ідеологічним вимогам радянських часів, ніяк не співпадало з офіційною лінією розвитку мистецтва соціалістичного реалізму.

За все своє життя він мав єдине високе звання ХУДОЖНИК.

Це було його покликанням, його місією, його життям. Ікони, портрети, пейзажі, графіка, історичні полотна, ілюстрації, реставраційні роботи в музеях Києва і Канева після другої світової війни; вчительська практика понад 25 років у різних навчальних закладах - все це прояви його художнього і душевного таланту.

Але попри все Федір Коновалюк був і залишається великим майстром пейзажів. Серед безлічі інших твори Коновалюка завжди відрізняються своєю неповторною особливістю. Його пейзажі - це краєвиди конкретної (впізнаваної) місцевості, пори року, погоди, і навіть конкретного часу дня. Він не вишукує якихось особливо привабливих або чудових краєвидів. Для нього краса існує в кожній миттєвості, в кожному куточку природи. Його картини наче промовляють до нас - сама природа, саме життя, то є невичерпна, але дуже тендітна краса. Перед очима Коновалюка, в пензлі Коновалюка природа ніколи не приховує своєї краси і мудрості. Кожна картина, кожен пейзаж Коновалюка концентрує в собі великий духовний злет, прорив через буденність, байдужість, зневір'я.

Майстер відчував ностальгічний потяг до життя українського села, до старих мазанок, вкритих соломою хат, огороджених тинами. Його роботи є національними у всіх аспектах: їх дух, зміст, виконання - все це складові живописної симфонії на Честь України.

"Художньою музою" Федора Зотиковича була його дружина Тамара Іванівна Мороз-Коновалюк. За життя Тамара Іванівна (1913 - 1998) докладала великих зусиль, щоб зберігати твори Федора Зотиковича, популяризувати його творчість, передати цей живописний скарб в музеї. Саме вона подарувала твори Ф.Коновалюка нашому університету. В Центрі культурології експонуються 240 робіт нашого уславленого земляка. Серед них філософічний, найемоційніший, соціально загострений - до болю, до крику, до нестерпного відчаю - твір "Катерина". Є також власні речі, фотографії і мольберт художника. Тут знаходиться і портрет Ф.Коновалюка, написаний І.Їжакевичем. Найкращі твори Ф.З.Коновалюка зберігаються в музеях та приватних колекціях України, зокрема, в Національному музеї українського образотворчого мистецтва, в Київському музеї Т.Г.Шевченка, в художньому музеї м.Вінниці, у Вінницькому медичному університеті. Нажаль багато з його робіт сховані у фондах і не експонуються. Але на щастя, ми вже знаємо, що є видатний художник Федір Коновалюк; переконані - він буде завжди.

24. «Книга буття українського народу» - ідеологічний маніфест кириломефодіївців

Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична антикріпосницька організація, що утворилася в грудні 1845 р. — січні 1846 р. в Києві й існувала до кінця березня 1847. Засновниками товариства були М. І. Гулак (1822—1899; уродженець Полтавської губернії), М. І. Костомаров (1817—1885), В. М. Білозерський (1825—1899; у 1846—1847 вчителював у Полтавському кадетському корпусі). До них приєдналися О. В. Маркович (1822—1867; уродженець с. Кулажинців, тепер Гребінківського р-ну Полтавської області), О. О. Навроцький (1823—1992; уродженець с. Антипівки Золотоніського повіту, тепер Золотоніського р-ну Черкаської області), Г. (Ю.) Л. Андрузький (1827 — після 1864; уродженець с. Вечірок Пирятинського повіту, тепер Пирятинського р-ну), I. Я. Пасяда (1823—1894; уродженець м. Зінькова Полтавської області), М. I. Савич (1808—1892; уродженець м. Зінькова), П. О. Куліш (1819—1897), Т. Г. Шевченко.

У Полтаві ідеї кирило-мефодіївців разом з В. М. Білозерським пропагував Д. П. Пильчиков (1821— 1893), який у 1846—1864 рр. вчителював у Полтавському кадетському корпусі.

Політичну програму Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в "Книзі буття українського народу", "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Ме-фодія" і Записці, складеній В. М. Білозерським. Програмні положення містили й записки про освіту народу (В. М. Білозерського), про емансипацію жінок (М. І. Савича), про об'єднання слов'янських народів (М. І. Костомарова), а також літературні твори Т. Г. Шевченка, М. І. Костомарова, П. О. Куліша, листування членів товариства.

Головним своїм завданням товариство вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії. У березні 1847 р. за доносом провокатора студента Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите й розгромлене. Слідство тривало до 30 травня. Членів товариства покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії.