Походження та розвиток центральних банків

ТЕМА 15. ЦЕНТРАЛЬНІ БАНКИ

В СИСТЕМІ МОНЕТАРНОГО УПРАВЛІННЯ

ТА БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ

План

15.1. Призначення, роль та основи організації центрального банку.

15.2. Походження та розвиток центральних банків.

15.3. Незалежний статус центральних банків.

15.4. Функції центральних банків.

15.5. Грошово-кредитна політика центральних банків.

15.6. Місце центрального банку в системі банківського регулювання та

нагляду

ПРИЗНАЧЕННЯ, РОЛЬ ТА ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ

ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ

Головне призначення центрального банку - це управління пропозицією грошей і регулювання діяльності банків з метою забезпечення стабільності національної валюти, без чого неможливий збалансований розвиток національної економіки.

Своє призначення центральний банк реалізує завдяки тому, що він ви­конує в економічній системі особливу роль, а саме:

- роль емісій­ного банку;

- орган державного управління, який забезпечує стабільність у монетарній сфері.

1. Будучи емісійним банком країни, центральний банк бере без­посередню участь у формуванні пропозиції грошей наступним чином:

- формує готівковий компонент - здійснює емісію готівки для того, щоб забезпечити нею комер­ційні банки в обмін на їх резерви, розміщені в центральному банку. Комерційні банки постачають готівку своїм клієнтам (вкладни­кам) в обмін на їхні депозити в банках, залишаючи у своїх касах незначну суму готівки як резерву. Готівка, що емітована центра­льним банком, випущена в обіг комерційними банками і цирку­лює в позабанківський сфері, є важливим компонентом пропози­ції грошей.

- формує безготівковий компонент - ще важливіший компонент пропозиції грошей, враховуючи його розміри) - гроші суб'єктів економіки, розміщені в комерційних банках на депозитних рахунках. У формуванні цих грошей центральний банк також відіграє визначальну роль. Він забезпечує банківську систему додатковими резервами, надаючи комерційним банкам позички та купуючи у них цінні папери (іноземну валюту) на відкритому ринку.

Отже, центральний банк як емісійний банк країни створює так звані гроші підвищеної ефективності - готівку в обігу і резерви комерційних банків, що слугують базою для зростання пропози­ції грошей.

Центральний банк установлює для комерційних банків норму обов'язкових резервів, але розмір надлишкових резервів і характер їх використання комерційні банки визначають самостійно, враховуючи вплив різних чинників:

- невизначеність коливання залишків за депозитами, що залежить від поведінки вкладників. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше надлишкових резервів треба банкам мати;

- вартість кредиту, який комерційним банкам потрібно взяти для задоволення обов'язкових резервних вимог у разі недостатньої кількості резервів. Вона визначається рівнем офіційної процентної ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення між надлишковими і обов'язковими резервами, бо позички для тимчасового поповнення резервів стають дорожчими, і навпаки;

- процентний дохід, який комерційні банки втрачають, тримаючи резерви у центральному банку. Сума втраченого доходу визначається ринковою процентною ставкою. Зростання останньої зменшує співвідношення між надлишковими та обов'язковими резервами, і навпаки.

Можливості центрального банку щодо управління пропози­цією грошей не безмежні, оскільки на зміну пропозиції грошей певною мірою впливає поведінка комерційних банків, а також суб'єктів економіки - банківських і потенційно банківських клі­єнтів (вкладників і позичальників).

Центральний банк, регулюючи пропозицію грошей, впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентних ставок.

Між пропозицією грошей і рівнем процентних ставок існує складний двозначний взаємозв'язок.

1. У короткостроковій перспективі: MS ­ ® % ¯;

2. Але з перебігом часу ситуація змінюється:

 

збільшення пропозиції грошей
¯		¯
може мати стимулюючий вплив на економіку і забезпечити зростання національного доходу		може викликати зростання загального рівня цін в економіці і розгортання інфляційних процесів
¯		¯
суб'єкти економіки підвищують попит на гроші для нагромадження вартості і для фінансування інвестицій		підвищення попиту на гроші
¯		¯
підвищення рівня процентних ставок		підвищення рівня процентних ставок.

 

 

Таким чином, початкове зростання пропозиції грошей знижує рівень процентних ставок, але з плином часу інші фактори починають діяти у протилежному напрямі, що стимулює підвищення процентних ставок.

Висновок: центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через здатність впливати на рівень процентних ставок.

Управління пропозицією грошей тісно пов'язане з регулюван­ням діяльності комерційних банків, адже успішне досягнення центральним банком своєї основної мети - стабільності гро­шей - потребує наявності в країні стійкої та надійної банківсь­кої системи.

Комерційні банки функціонують здебільшого як не­державні приватні структури, мета діяльності яких - отримання максимального прибутку. Водночас вони займаються суспільно необхідною діяльністю, зокрема беруть участь у формуванні про­позиції грошей, зберігають заощадження всього суспільства, фо­рмують платіжну систему країни, що й робить регулювання їх ді­яльності обґрунтованим і необхідним завданням держави.

Центральний банк є для комерційних банків кредитором остан­ньої інстанції, що забезпечує йому широкі можливості регулюва­ти їхню діяльність.

Комерційні банки звертаються до центрального банку як до кредитора у випадках, коли:

- банківська система в цілому потребує збільшення резервів (ліквідності) у зв'язку зі зростанням обсягу ВВП;

- спостерігається масове вилучення вкладниками вкладів із банків, унаслідок чого виникає загроза для стабільності банківсь­кої системи. Завдяки кредитам центрального банку комерційні банки отримують резерви для регулювання потенційного відпли­ву вкладів, для запобігання банківській кризі (паніці), відновлен­ня довіри до банків;

- є серйозні проблеми з платоспроможністю та ліквідністю в окремого банку, які закривають йому доступ на міжбанківський ринок. Центральний банк вирішує проблему надання кредиту в такій ситуації індивідуально у кожному випадку. При цьому він повинен орієнтуватися на мінімізацію можливих втрат, зокрема від морального ризику;

- виникла потреба регулювання миттєвої ліквідності банків. Центральний банк надає надкороткі (внутрішньоденні) кредити для завершення міжбанківських розрахунків, для дотримання норм обов'язкового резервування тощо.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що центральний банк відіграє провідну роль в економічній системі країни. Визна­чальним для розуміння ролі центрального банку є його призна­чення - забезпечення стабільності національних грошей і під­тримання стійкості банківської системи.

Основи організації центральних банків обумовлені їх призна­ченням і функціями, тому є багато спільного у функціональній структурі банків, у порядку формування їх керівних органів. Ра­зом з тим за своєю організаційною структурою вони не є однако­вими в різних країнах світу.

 

Організаційна структура центрально­го банку значною мірою визначається формою державного уст­рою країни (це федерація чи унітарна держава), національними традиціями й особливостями банківського законодавства.

Центральні банки різняться не тільки організаційною структу­рою, а й порядком формування статутного капіталу. Статутний капітал банку може належати державі (Німеччина, Франція). Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина може перебувати у власності акціонерів (Японія, Австрія, Швей­царія). І нарешті, весь капітал банку може бути власністю прива­тних акціонерів (США, Італія). Проте джерела формування ста­тутного капіталу центрального банку не мають принципового значення, оскільки в усіх випадках діяльність центральних банків визначається не інтересами акціонерів, а інтересами всього су­спільства.

 

ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ

Інституційні основи центральних банків світу закладались упро­довж століть. Попередниками центральних банків можна вважати емісійні банки, які виникли порівняно недавно - у XIX ст. Трива­лий час у світовій банківській практиці не існувало поділу банків на комерційні, емісійні чи центральні. Кожний банк приймав вклади, надавав позички, враховував векселі, випускав в обіг свої банкноти тощо. Випущені банкноти були частково забезпечені золотом, тобто банки мали запас золота, достатній для оплати тільки частини випущених банкнот. Інша частина випуску банк­нот була фідуціарної (не забезпеченою золотом). Проте всі банкноти являли собою безстро­кові зобов'язання банків обміняти їх на золото за пред'явленням. У цих умовах стабільність банків і банкнотного обігу значною мірою залежала від того, наскільки обачливою була політика ба­нків стосовно допустимого рівня співвідношення суми випуще­них банкнот і запасу золота.

Друга половина XVIII ст. і перша половина XIX ст. - це епоха промислової революції, яка супроводжувалася швидким розвит­ком машинної індустрії та активізацією діяльності банків. У кінце­вому підсумку це привело до значного розширення грошової маси і до підвищення значення банкнотного обігу.

За таких умов децентралізована емісія банкнот, коли практично всі банки мали можливість випускати банкноти, вступила у суперечність із по­требами економіки. Ринок, який швидко розвивався, вимагав уні­версального, надійного купівельного і платіжного засобу, який би обертався на території всієї країни і користувався загальною довірою населення. Банкноти окремих, часто маловідомих банків таким вимогам не відповідали.

Крім того, децентралізована емі­сія банкнот не піддавалася належному контролю і регулюванню з боку держави. Це сприяло зловживанню банками правом банкнот­ної емісії. Банки наражалися на значний ризик, випускаючи банкноти вище допустимого рівня, іноді настільки вище, що вони були не в змозі задовольнити навіть нормальний (не кажучи вже про підвищений) попит на обмін банкнот на золото. Як наслідок, банки часто розорялися. Однак у цілому банківська система про­довжувала зростати, випуск банкнот збільшувався і став не­від'ємною рисою економіки. Банкноти витісняли повноцінні мо­нети з обігу.

У XIX ст. стало очевидним, що держава повинна у певний спосіб регулювати грошовий обіг і захищати вкладників банків і власників їхніх банкнот від банківських крахів, кількість яких зростала. Частиною цього регулятивного процесу стала поступо­ва централізація, а потім і концентрація емісії банкнот у межах одного банку. Цей процес затягнувся на тривалий час. Спочатку було обмежено коло банків, які мали право емісії банкнот. Це бу­ли, як правило, великі та надійні банки. З часом право емітувати банкноти держава закріпила за одним банком, надавши йому ста­тус емісійного банку. Завдяки концентрації та монополізації банкнотної емісії держава дістала можливість впливати на пропо­зицію грошей і використовувати емісію для фінансування держа­вних витрат.

Отже, в історичному плані саме об'єктивна потреба в централі­зації банкнотної емісії спричинила виникнення емісійних банків.

Класичним прикладом виникнення емісійного банку є станов­лення і розвиток Банку Англії, одного з найстаріших і найбільш авторитетних банків світу. Він був заснований у 1694 р. як пер­ший англійський акціонерний банк. Створення банку, як виняток, на акціонерній основі стало можливим завдяки позикам, які уряд отримав від банку для фінансування війни із Францією. Спочатку Банк функціонував як звичайний комерційний. Проте акціонерна форма власності, яка давала можливість швидко нарощувати ка­пітал, а також особлива наближеність до уряду дала змогу йому з часом зайняти провідне місце в банківській системі країни. По­ступово Банк Англії монополізував право випуску банкнот. Згід­но з Законами про банківські привілеї 1833 р. і 1844 р. права при­ватних банків на випуск банкнот були обмежені, тоді як Банк Англії дістав повноваження на необмежений випуск банкнот. Для нього були встановлені межі тільки фідуціарної емісії. її загальна сума не повинна була перевищувати 14 млн. ф. ст., проте вона мо­гла збільшуватись, якщо інші банки з тих чи інших причин втра­чали право емісії банкнот. Наприкінці XIX ст. емісія банкнот була майже повністю зосереджена в Банку Англії. Остаточно емісійний статус Банку Англії був закріплений тільки у 1928 р. згідно з За­коном про валюту і банкноти.

Схожий еволюційний шлях пройшов і Банк Франції, заснова­ний у 1800 р. як акціонерна компанія. У 1803 р. Банк дістав мо­нопольне право емісії банкнот у Парижі, а в 1848 р. - в усій Франції. У Росії Державний банк, заснований у 1860 р., набув статусу емісійного в результаті проведення грошової реформи у 1895-1897 р., за якою Росія перейшла до золотомонетного стан­дарту.

На початок XX ст. централізація банкнотної емісії була завер­шена переважно в європейських країнах. У більшості інших країн цей процес завершився у XX ст. і був уже пов'язаний із засну­ванням центральних банків.

Для XX ст. характерним є процес демонетизації золота і перехід від золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмін­них на золото. Система золотомонетного стандарту - це саморегульована грошова система з безпосереднім обігом золотих монет, ві­льним їх карбуванням і необмеженим обміном банкнот на золото в монетній формі, завдяки чому кількість грошей в обігу стихійно пристосовувалася до потреб товарного обігу. Ця система вимагала мінімального втручання держави в грошовий обіг, головним чином через установлення золотого вмісту грошової одиниці та забезпе­чення функціонування системи вільного карбування монет.

Система обігу грошей, нерозмінних на золото і позбавлених вла­сної вартості, не має механізму, який би виконував роль стихійного регулятора кількості грошей в обігу, і тому вона потребує створення відповідного органу, забезпеченого організаційно оформленим ре­гулятивним механізмом. Таким органом стає центральний банк, якому держава надає особливого статусу і делегує специфічні фун­кції, спрямовані на забезпечення стабільності як вартості грошей, так і банківської системи. У цьому аспекті механізм центрального банку певною мірою заміняє механізм золотого стандарту.

Історично в світі склалося два шляхи створення центральних банків:

 

еволюційний

Посту­пове перетворення банку, який мав статус емісійного, у центра­льний банк. Становище емісійного банку в ролі центрального ба­нку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції). Так, найбільший банк Великої Британії - Банк Англії - спо­чатку використовувався невеликими приватними банками для безпечного зберігання їхніх грошових резервів на відкритих у ньому рахунках. Як уже зазначалося, у XIX ст. емісія банкнот почала концентруватися у Банку Англії, що спричинило центра­лізацію касового обслуговування банків. Це також вимагало від­криття банками їх рахунків у Банку Англії і збереження на них вільних грошових резервів. Пізніше це сприяло розвитку системи міжбанківських розрахунків через Банк Англії. Якщо банківських резервів виявлялося недостатньо для задоволення вимог вклад­ників і кредиторів, банки звертались за позичками до Банку Анг­лії і таким чином підкріплювали свою ліквідність. У результаті Банк Англії поступово перетворювався на банк банків. Урахову­ючи особливу емісійну функцію Банку Англії і значущість уста­новлення належного контролю за емісією банкнот, згідно з Зако­ном про банківські привілеї 1844 р., Банк Англії було реоргані­зовано у два самостійні департаменти: емісійний департамент, який здійснює емісію банкнот, і банківський департамент, який відповідає за всі інші аспекти діяльності банку. Завершенням процесу становлення центрального банку можна вважати визначення на законодавчому рівні особливого призна­чення емісійного банку як банку, що відповідає за стабільність національної валюти і за стійкість банківської системи. Еволю­ційний шлях створення центрального банку є характерним для країн, у яких на початок XX ст. уже існували емісійні банки (Ве­лика Британія, Франція).

законодавчий

Створення центрального банку на основі спеціального закону, який установлює особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях є характерним насамперед для розвинутих країн, у яких з тих чи інших причин не існувало єдиного емісійного банку. Наприклад, у США до 1913 р. не було єдиного емісійного бан­ку. На початок 1913 р. правом емісії банкнот користувались усі на­ціональні комерційні банки, які були засновані згідно з національ­ним банківським актом 1863 р. (їх було 7475). За цим актом банки мали право здійснювати емісію банкнот у межах обсягу власного капіталу, вкладеного в облігації державних позик. Американська громадськість вороже ставилася до централізації влади взагалі і до централізації фінансової влади, уособленням якої був центральний емісійний банк. Таке ставлення пояснюється невдачами перших двох спроб утворити емісійний банк США. Перший банк було роз­формовано у 1811 р., а другий ліквідовано у 1836 р. У XIX ст. і на початку XX ст. банкрутства банків і банківські паніки в межах усієї країни стали в США регулярним явищем. Паніка 1907 р. закінчи­лась такими значними втратами для вкладників банків, що амери­канська громадськість, зрештою, переконалася в необхідності ство­рення особливого банку, діяльність якого була б спрямована на забезпечення стабільності грошового обігу і банківської системи. Згідно з федеральним резервним актом 1913 р. у США було ство­рено 12 федеральних резервних банків, які виконують роль центра­льного банку на чолі з Федеральною резервною радою (яка пізніше стала Радою керуючих). Федеральні банки дістали право: - емісії банкнот; - надання комерційним банкам позичок для підтримання їх ліквідності; - накопичення частки резервів комерційних банків у межах установленої норми обов'язкових резервів з метою гарантування депозитів. Цей шлях характерний також для колишніх колоній та пост­радянських країн, які після завоювання політичної незалежності створювали власні національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.

 

У сучасних умовах головною ланкою банківської системи країни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резер­вний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведсь­кий державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено - Банк Японії, Банк Італії, ураховуючи йо­го ключову роль у банківській системі країни.

У другій половині XX ст. та на початку XXI ст., які характери­зуються глобалізацією грошових ринків, діяльність центральних банків швидко розвивається у напрямі її інтернаціоналізації:

- посилюється співробітництво центральних банків на міжде­ржавному рівні;

- активізується співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями;

- створюються наднаціональні центральні банки.

Першим кроком на шляху міждержавної діяльності централь­них банків можна вважати створення у 1930 р. Банку міждержав­них розрахунків - БМР у місті Базель, Швейцарія.

Під егідою БМР було створено:

 

Комітет з банківського регулювання та нагляду (Базельський комітет) (середина 70 років).	Ініціаторами створення Комітету виступили центральні банки Бельгії, Великобританії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерлан­дів, СШ А, Франції, ФРН, Швейцарії, Швеції та Японії. Країни у Комітеті представлені центральними банками або іншими органами, які відповідно до національного законодавства несуть відповідальність за регулювання банківської діяльності та нагляд. Юридично Комітет не володіє наднаціональними повно­важеннями стосовно регулювання діяльності банків та здійснен­ня нагляду. На основі дослідження світового банківського досві­ду він розробляє принципи ефективного банківського нагляду і директиви (рекомендації), в яких викладені процедури аналізу банківських ризиків і критерії їх оцінювання, визначені методи управління ризиками і шляхи забезпечення прозорості банківсь­кої діяльності. Комітет дає можливість усім країнам скористатися його реко­мендаціями з урахуванням особливостей національної економіки і, зокрема, банківської системи. Зважаючи на високий авторитет комітету, підготовлені ним директиви враховуються центральни­ми банками, регулятивно-наглядовими органами та банківськими установами у багатьох країнах світу і стають, як правило, не­від'ємною частиною банківського законодавства.
Комітет із платіж­них та розрахункових систем (1990 р.).	Основне завдання Комітету - сприяти забезпеченню стабільності внутрішніх та міжнародних платіжних і розрахункових систем. Комітет розробив і в 2001 р. опублікував Базові принципи побудови ключових платіжних систем, у яких визначені обов'язки центральних банків щодо за­стосування цих принципів, адже саме центральний банк несе відповідальність за стабільність грошового ринку і грошової си­стеми держави.
Комітет із золота і ва­люти	Розробляє рекомендації для центральних банків щодо їхньої діяльності на валютному ринку і ринку золота.
Комітет із питань глобальної фінансової системи	Є своєрід­ним форумом для обговорення центральними банками широкого кола питань, пов'язаних з розвитком міжнародних ринків гро­шей, капіталів та світової валютно-фінансової системи.

 

Центральні банки активно співпрацюють з міжнародними ва­лютно-кредитними і фінансовими організаціями, насамперед з МВФ, який виконує роль головного органу міждержавного валют­ного регулювання. Тісні контакти центральних банків з МВФ зу­мовлені насамперед тим, що вони мають схожі цілі діяльності, а саме: забезпечення стабільності валют і підтримання упорядко­ваних відносин у монетарній сфері. Згідно зі Статутом МВФ ви­конує регулятивну, емісійну, консультативну, кредитну дослід­ницьку функції. При цьому слід відзначити тенденцію до поси­лення кредитної функції фонду, яка певною мірою змінила саму його природу. МВФ надає свої кредити переважно центральним банкам країн, забезпечуючи надійне виконання ними своїх стабі­лізаційних і регулятивних функцій.

Характерною рисою сучасності є розвиток регіональної еко­номічної інтеграції в Західній Європі, який спричинив зміну міс­ця і ролі центральних банків у її економіці. Процес зближення і взаємопереплетіння національних економік розпочався ще у 50-ті роки XX ст. зі створення Європейського економічного співтова­риства (ЄЕС). Невід'ємним компонентом економічної інтеграції є валютна інтеграція, першим кроком у формуванні якої було створення в 1979 р. Європейської валютної системи.

Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови для формування економічного валют­ного союзу ЄС (ЕВС), кінцевою метою якого було створення Єв­ропейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення в обіг єдиної європейської валюти - євро.

ЄСЦБ - це дворівнева банківська система, що складається із Європейського центрального банку - ЄЦБ (European Central Bank - ЕСВ) і національних центральних банків країн Європей­ського Союзу. Створення ЄСЦБ було логічною передумовою за­провадження євро.

З 1 січня 1999 р. у 12 країнах ЄС (Австрія, Бельгія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція) установлено незмінний обмін­ний курс національних валют відносно євро і запроваджено євро в безготівковий, а з 1 січня 2002 р. - у готівковий грошовий оборот.

Відповідно до Статуту головна мета ЄСЦБ та ЄЦБ - підтри­мання цінової стабільності в СС. Основні напрями діяльності ЄСЦБ:

- визначення та реалізація єдиної грошово-кредитної політики в єврозоні;

- проведення міжнародних валютних операцій;

- зберігання офіційних золотовалютних резервів, що передані ЄЦБ країнами-учасницями, а також управління цими резервами;

- сприяння чіткому функціонуванню платіжних систем кра­їн - учасниць ЄС.

Крім того, ЄСЦБ повинна сприяти стабільності фінансової си­стеми і проведенню уповноваженими національними органами ефективного пруденційного нагляду (система банківського нагляду, при якій головна увага органів нагляду зосереджується на регулярному проведенні оцінки загального фінансового стану, результатів діяльності та якості керівництва; методика пруденційного нагляду вивчає дотримання банком вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України, економічних нормативів тощо) за банками.

Виконання завдань і функцій, що покладені на ЄСЦБ, Євро­пейський центральний банк забезпечує самостійно або через на­ціональні центральні банки. При цьому ні ЄЦБ, ні національні центральні банки не можуть отримувати вказівки від органів вла­ди ЄС та урядів країн-учасниць. ЄЦБ і національним централь­ним банкам забороняється надавати кредити органам влади ЄС і урядам країн-учасниць, а також купувати у них безпосередньо боргові зобов'язання.

ЄЦБ розпочав своє існування з 1 липня 1998 р. Штаб-квартира банку розташована у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Статут­ний капітал ЄЦБ становить 5,56 млрд. євро. Частка кожного націо­нального центрального банку у формуванні капіталу визначаєть­ся двома чинниками: обсягом внутрішнього валового продукту і кількістю населення в країні. Причому ці два чинники однаково впливають на обсяги внеску до статутного капіталу.

Чистий прибуток ЄЦБ за рішенням Ради керуючих частково (не більше 20%) спрямовується на формування резервного фон­ду. Загальна сума цього фонду не повинна перевищувати капітал банку. Залишок прибутку розподіляється між національними центральними банками (акціонерами ЄЦБ) пропорційно частці сплаченого ними капіталу.

Керівні органи ЄЦБ: Рада керуючих і Виконавче правління. Рада керуючих складається з членів Виконавчого правління і го­лів центральних банків країн єврозони. Рада визначає основні орієнтири грошово-кредитної політики й інструменти її реаліза­ції. Рішення стосовно грошово-кредитної політики приймаються простою більшістю голосів членів Ради. Для прийняття рішень стосовно формування капіталу банку, офіційних золотовалютних резервів і деяких інших питань голоси голів національних центральних банків зважуються згідно з участю цих банків у формуванні статутного капіталу ЄЦБ, а голоси членів Виконавчого правління не враховуються при голосуванні. Рада керуючих є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів країн - членів ЄЄ.

 

Виконавче правління складається з президента банку, віце-президента і чотирьох членів, які обираються за загальною зго­дою урядів країн-членів на рівні глав держав або урядів. Термін повноваження членів правління становить вісім років і не підля­гає подовженню. Виконавче правління здійснює реалізацію гро­шово-кредитної політики відповідно до рішень, прийнятих Радою керуючих, і розробляє директиви для національних центральних банків згідно з покладеними на нього повноваженнями.

­

Організаційна структура ЄСЦБ

 

 

 

Для координації грошово-кредитної політики між країнами зони євро та іншими країнами ЄС створена Загальна рада. Вона складається з Президента ЄЦБ, віце-президента та голів націона­льних центральних банків країн - учасниць ЄС.

Щорічно ЄЦБ направляє звіт про діяльність ЄСЦБ Європей­ському парламенту, Європейській комісії та Раді міністрів ЄС.

У XXI ст. під впливом глобалізації економічного розвитку, яка перетворилася у провідний процес формування умов розвитку світового господарства, взаємодія центральних банків світу буде посилюватись. Глобалізація економічного розвитку спричиняти­ме глобалізаційні процеси на грошовому ринку в напрямі ство­рення єдиної монетарної сфери світової економіки. У свою чергу, створення єдиної монетарної сфери вимагає формування цілісної світової валютної системи, взаємодії та органічного поєднання національних грошей, що емітуються центральними банками різ­них країн світу, у єдиний цілісний організм. І якщо створення єдиного світового центрального банку видається справою дале­кого майбутнього, то формування наддержавного органу, який буде регулювати, контролювати і прогнозувати стан світової мо­нетарної сфери, завчасно вживати необхідних заходів для усу­нення порушень її рівноваги, - це вже проблема, що є актуаль­ною для сучасної економіки.