Право—користування—чужою земельною—ділянкою--для с/г потреб (емфітевзис)та—для--забудови 1 страница

(суперфіцій). У ЦК набув поширення і такий цивільно-правовий інститут, як право користування чужою землею для сільськогосподарського виробництва (емфітевзис).Часто до цього цивільно-правового інституту вдаються великі землевласники, які самі не спроможні обробляти свою землю і разом з тим не бажають позбавлятися права власності на неї. У таких випадках можна, звичайно, передати землю в оренду. Але оренда землі — це договір, який у будь-який час може розірвати одна зі сторін. Для користувачів необхідний більш надійний спосіб користування, який би меншою мірою залежав від свавілля землевласника. Таким інститутом і став емфітевзис — право користування землею для сільськогосподарських потреб.Отже,емфітевзис—цедовгострокове,відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; закінчення строку, на який було надано право користування; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; рішення--суду.Виникнення і становлення цивільно-правового інституту права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) відбувалися так само, як і попереднього - емфітевзису. Він набув широкого застосувань містах, де землі для будівництва мало, а міські власті бажають втрачати право власності на неї. Такі землі, на і право власності належить міській владі, вона передає в дострострокове користування забудівельнику на засадах суперфіція. Тобто власник земельної ділянки передає ділянку і її частину в користування фізичній чи юридичній особі д будівництва промислових, побутових, соціально-культі них, житлових та інших споруд і будівель безплатно або обумовлену плату.Суперфіцій може бути встановлено законом, договор або заповітом на визначений або невизначений строк. Земельна ділянка, передана у суперфіцій, може бути використана лише для забудови. Власник землі переданої для зі будови, має право на плату за користування нею. Якщо земля забудована промисловими об'єктами, договором ма жуть бути передбачене право власника землі на частині доходу землекористувача.Перехід права власності на земельну ділянку до інших осіб не припиняє суперфіція. Водночас право власності на побудовані на чужій землі будівлі та споруди належите суперфіціарію. При переході права власності на нерухомі майно від суперфіціарія до інших осіб, останні набувають також права користування відповідною земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й попередній власник нерухомого майна –колишній--суперфіціарій.У разі припинення суперфіція право на нерухоме майно, що залишилося на земельній ділянці, визначається домовленістю між власником ділянки і власником нерухомого майна. За відсутності такої угоди наслідки припинення права користування ділянкою визначає суд.
Власник земельної ділянки має право вимагати від власника нерухомого майна його знесення та приведення ділянки до стану, в якому вона перебувала до встановлення суперфіція. Коли знесення будівлі або споруди, що знаходиться на земельній ділянці, забороняється законом або є нераціональним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі чи споруди порівняно з вартістю відведеної під них землі, суд може з урахуванням підстав припинення користування земельною ділянкою та за наявності-відповідної-вимоги-сторін:а)визнати право власника нерухомого майна на придбання права власності на земельну ділянку, на якій знаходиться нерухоме майно, або право власника землі на придбання нерухомого-майна,що-залишилось-на-земельній-ділянці;б)визначити власнику нерухомого майна умови користування-земельною-ділянкою-на-новий-строк.Суперфіцій може бути припинений: поєднанням в одній особі власника землі та землекористувача; закінченням строку договору, яким встановленосуперфіцій;судовимрішенням;невикористанням суперфіція протягом трьох років. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією ділянкою для сільськогосподарських потреб.Право користування земельною ділянкою для с/гпотребможе відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором.Власник земельної ділянки має право вимагати використання її за призначенням. Власник земельної ділянки має право отримати плату за користування нею. Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Право користування чужою земельної ділянки для забудови може бути встановлено на визначений або невизначений строк.Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором. Землекористувач має право власності на будівлі(споруди),спорудженій ним на ділянці, переданій йому для забудови.Землекористувач зобов’язаний використовувати ділянку відповідно до її цільового призначення. Право користування земельною ділянкою припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки і землекористувача; спливу строку права користування; відмови землекористувача від права користування; невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

47.Право обмеженого користування чужим майном(сервітут). Право обмеженого користування чужим майном(сервітут)може встановлюватися, відповідно до ст.402 ЦК, договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником(володільцем)земельної ділянки.Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначеного строку. Особа,яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлене договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).Сервітутним відносинам притаманні такі специфічні риси:•сервітутне право — речове, а не договірне право. Особисті сервітути відчужуватися взагалі не можуть;•на відміну від інших речових прав сервітут — це право користування чужою річчю, обмежене об'єктом: право проїзду, проходу пішки, прогону худоби, прокладення трубопроводу тощо. Користування поза межами сервітуту заборонено;•суб'єкт сервітутного права має лише право користування, а не володіння і розпорядження;• право обмеженого користування може бути встановлено також на інше рухоме і нерухоме майно. Особисті сервітути відрізняються від земельних об'єктом, суб'єктом і строком.Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту—власник пануючого земельного наділу (незалежно від того, хто ним був),суб'єкт особистого сервітуту—саме та особа, на користь якої він був встановлений.Речове право припускає такі види особистих сервітутів:узуфрукт і узус.Узус - речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій може лише користуватися чужою річчю, проте не має права на плоди від неї. Узус відрізняється від узуфрукта значно меншим обсягом прав. Наприклад, члени сім'ї власника помешкання, які проживають разом з ним, мають право на користування цим приміщенням. Член сім'ї власника помешкання втрачає право на проживання у ньому в разі його відсутності без поважних причин понад один рік.Перехід права власності на житловий будинок або квартиру для іншої особи не є підставою для припинення права користування житловим приміщенням членам сім'ї попереднього власника, яке у них існувало.Отже, сервітут --це право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою. Таке право може бути встановлено на користь власника сусідньої земельної ділянки (земельні сервітути) або на користь певної особи(особисті-сервітути).Сервітути припиняються у разі: поєднання в одній особі суб'єкта сервітутного права і власника майна, на яке встановлено сервітут; відмови суб'єкта сервітутного права від подальшого використання сервітуту; закінчення строку, на який встановлено сервітут; невикористання сервітуту протягом трьох років; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут; відповідного рішення суду.Сервітутні права захищаються тими ж речовими правовими засобами, що і право власності. Суб'єкт сервітутного права може захищати своє право також від посягань власника майна, обмеженого сервітутом.

48.Поняття права спільної власності. Майно може належати на праві власності не лише одній а й кільком особам (субєктам права власності)одночасно.У такому разі між ними виникає спільна власність.Оскільки спільна власність за юр. природою є своєрідним способом реалізації субєктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності.Отже, право спільної власності-це право двох або більше осіб на один обєкт. Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято наивати співвласниками. Спільний обєкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як обєкт права власності вони утворюють єдине ціле.Це означає що право кожного із співвласників поширюється на весь обєкт уцілому, а не на його частину.Розрізняють право спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кількома особами незалежно від форм власності. З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності.Так кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно. Частки можуть бути рівними або нерівними що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У разі загибелі, пошкодження частини майна якою користувався один із співвласників, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток інших співвласників. У спільні сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток.Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно.Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним.Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їх рівності, крім випадків, прямо передбачених законом.

49.Види спільної власності. Об’єднане майно може належати на праві спільної часткової або сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності. Відповідно до ст.356 ЦК, власність двох або більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.Частки при спільній частковій власності вваж рівними,якщо інше не встановлене за за домовленістю співвласників або законом.Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання майна.Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної час власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування ту частину спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Уразі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Спільна власність двох або осіб без визначення частки кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи,а також держава,територіальні громади.Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за умови згоди всіх співвласників. У разі здійснення одним із співвласників правочину щодо розпорядження цим майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та(або)державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

50.Правова суть спільної часткової та спільної сумісної власності. ЦКУ розрізняє два види спільної власності:часткову і сумісну. Право спільної часткової власності.Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не передбачена спільна сумісна власність на майно. У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 і т. ін.).Це є підставою називати такий вид спільної власності спільною частковою. Кожному співвласнику належить частка у праві на спільне майно.Специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності така:•по-перше, право кожного співвласника не обмежується якоюсь конкретною часткою спільної речі;•по-друге, об'єктом цього права є річ;•по-третє, права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому, тобто ця власність є багатосуб'єктною;•по-четверте,кожному співвласнику належить визначена частка у праві власності.Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава або територіальна громада у будь-якому їх поєднанні. Частка у праві спільної часткової власності визначається з урахуванням вкладу в майно кожного зі співвласників, якщо інше не визначено домовленістю між ними чи не встановлено законом. Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх її учасників.Право спільної часткової власності здійснюють співвласники за їх згодою, а за відсутності згоди спір вирішується судом.Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки, коли поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїми коштами за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову(прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Ця добудова (прибудова)є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.Кожен з учасників спільної часткової власності має право на надання в його володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка є відповідною до його частки у праві спільної власності.Майно,що перебуває у спільній частковій власності, може бути поділене між співвласниками згідно з їх домовленістю.У разі недосягнення співвласниками згоди про спосіб і умови поділу спільного майна або виділу частки майна того зі співвласників, який бажає виділу,спір між співвласниками вирішується судом.Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без визначення часток у праві власності. На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, прямо передбачених законом.Суб'єктами спільної сумісної власності можуть бути фізичні чи юридичні особи, а також держава, територіальні громади,якщо інше не встановлено законом.Спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу, якщо інше не передбачено шлюбним договором, а також майно, набуте в результаті спільної праці членів сімї, якщо інше не передбачено письмовою УГОДОЮ між ними. Співвласники, якщо інше не передбачено угодою між ними, спільно володіють і користуються усім майном. Розпорядження майном, що перебуває у спільній сумісній власності, здійснюється за взаємною згодою всіх співвласників, яка припускається незалежно від того, ким із учасників учинено правочин щодо розпорядження спільним майном.Учасники спільної сумісної власності мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження майном. Але згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. У сумісній власності, як і в частковій, право кожного зі співвласників не обмежене якоюсь конкретною частиною спільного майна і поширюється на все майно в цілому. Водночас у сумісній власності, на відміну від часткової, кожному зі співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основна ознака сумісної власності.

51.Набуття та припинення права власності. Набуття права власності завжди передбачає наявність певної юридичної підстави, за якої особа, що набула майно стає його власником.Наука цив. права поділяє способи набуття права власності на первісні і похідні.Первісними визнаються такі способи, за яких право власності на майно виникає або вперше або незалежно від волі попереднього власника.Це виробництво речей, які раніше не існували, конфіскація, реквізиція, надходження у власність держави без господарського майна, знахідки, скарбу. Похідними вважаються такі способи, на підставі яких право нового власника виникає від попереднього власника за договорами, спадкуванням, внаслідок приватизації. Право власності припиняється за таких підстав: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності;припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам’яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника.Похідними способами набуття права власності визнаються численні цивільні угоди, а також спадкування за законом і заповітом. Виробництво — один з найпоширеніших способів набуття права власності. Створення нової речі як у промислових масштабах, так і в одиничному екземп­лярі, незалежно від форми власності, характеризує процес розширеного відтво­рення. Специфікація. Цей спосіб набуття права власності охоплює переробку чужої ре­чі, внаслідок чого створюється нова, або виготовлення нової речі з чужих матеріалів. Загальнодоступні дари природи. Відповідно до ст.333 ЦК особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі, тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла згідно з законом, місцевим звичаєм або загальним дозволом власника відповідної земельної ділянки. Новелою нового ЦК України є інститут набувальної давності, закріплений у ст. 344.Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим май­ном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно, якщо інше не пе­редбачено нормами ЦК.За правилами набувальної давності може переходити право власності на без­хазяйні речі (ст.335 ЦКУ). Бездоглядна домашня тварина. Статті 340 і 3 1 ЦК України визначають порядок набуття права власності на бездоглядну домашню тварину (робочу або велику рогату худобу, інші домашні тварини). Знахідка. За умов, передбачених статтями 337, 338 ЦК України, особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести міся­ців з моменту заявлення про знахідку. Похідні способи набуття права власності пов'язані з переходом права влас­ності, як правило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку поперед­нього власника. У науці цивільного права питання похідних способів набуття права власності пов'язується з проблемою правонаступництва. Припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набу­вача відбуваються, як правило, водночас на основі того самого юридичного фак­ту, зокрема договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо. Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу,: поставки, дарування, міни, позики. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі стає її власником. Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права власності, як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон. Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, явля­ють собою юридичні факти, визначені законом. Оскільки виникнення права влас­ності на річ однієї особи здебільшого означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розгляда­ються і як підстави для припинення його. Стаття 346 ЦК України передбачає такі підстави припинення права власності: відчуження власником свого майна; відмова власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам'яток історії та культури; викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхід­ності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть власника. Право власності може припинятися і в інших випадках, передбачених законом.

52.Здійснення громадянами права приватної власності. Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридичне забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян.У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їхньої приватної власності. Лише в деяких випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна. Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, слід враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян та особливості окремих її об'єктів.Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Порушення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.Власник, як зазначається в ст. 4 ЗУ"Про власність", має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. І лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві. Володіння об'єктами права приватної власності кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами, зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні.Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він має право вимагати усунення перешкод з користування своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при додержанні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом треба мати відповідне посвідчення на право керування, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій мають бути додержані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, зокрема у разі арешту майна у зв'язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності (наприклад, щодо права власності на грошові кошти). Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Завдяки праву розпорядження громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

53.Умови виникнення і припинення приватної власності громадян. Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно потрібні певні юридичні факти, тобто юридичні підстави. Такі юридичні підстави необхідні для виникнення права власності і в інших її суб'єктів, але повного збігу їх може не бути. Наприклад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою злочин. За такою підставою не набувають права власності громадяни або юридичні особи. І такі випадки не поодинокі. Тому зберігає свою практичну значимість поділ підстав на універсальні і спеціальні. Загальною умовою визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його одержання.Одержання громадянином майна без достатньої юридичної підстави або з порушенням відповідних правил його придбання не породжує у такого громадянина права приватної власності. Отже, для виникнення у громадянина права власності необхідно, щоб мали місце певні умови, певні дії, певні юридичні факти, які визнаються нормами цивільного законодавства, а в деяких випадках також нормами інших галузей законодавства.Тому кожна з перелічених вище підстав виникнення у громадянина права власності має свої особливості правового й економічного характеру, які потребують їх детальнішого розгляду.Виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві'. Юридичною підставою виникнення права власності на такі доходи є факт одержання працівником матеріальних благ у формі заробітної плати чи іншої форми оплати праці за виконану роботу відповідно до умов трудового договору або у вигляді поділеної між працівниками підприємства частини прибутку. Трудові відносини регулюються Кодексом законів про працю України та іншими законодавчими актами. Законодавство про працю не поширюється на осіб, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю чи підприємницькою діяльністю. Таким чином, за зазначеною підставою право власності виникає у того громадянина-працівника, який уклав трудовий договір з власником підприємства або уповноваженим ним органом відповідно до вимог ст. 21 КЗпП.Виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності. Чинне законодавство не зобов'язує громадян працювати в суспільному секторі економіки за трудовим договором. Вони мають право на свій розсуд обрати ті чи інші не заборонені законом форми індивідуальної праці чи підприємницької діяльності відповідно до Закону України "Про підприємництво". Виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами. За цією похідною правовою підставою формується переважна частина власності громадян. Головною умовою виникнення у громадян права приватної власності на основі угод є додержання ними та їх контрагентами загальних і спеціальних правил щодо здійснення правочинів, оскільки за угодами, визнаними недійсними, право власності на одержане за ними майно не виникає.Виникнення у громадян права приватної власності внаслідок успадкування майна.Умови переходу майна у власність за даною юридичною підставою визначаються нормами інституту спадкового права.Ними, зокрема, передбачається, що спадкування здійснюється за заповітом і за законом особами, визнаними спадкоємцями. Право на успадкування майна виникає лише у разі смерті громадянина-спадкодавця за умови прийняття спадщини спадкоємцем.Певні юридичні факти необхідні і для припинення права приватної власності громадянина. Вони можуть бути спільними для всіх суб'єктів права власності або специфічними, притаманними лише громадянам. Припиняється право власності у разі споживання фізичною особою продуктів харчування. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Припинення права приватної власності можливе також всупереч волі громадянина-власника (внаслідок реквізиції, конфіскації, націоналізації і т. ін.).