Проблема міжнародного тероризму

З закінченням “холодної війни” не лише зник біполярний світ, зникло й ідеологічне протистояння між державами та народами. Ілюзія гармонії цього часу швидко зникла під тягарем етнічних “чисток” та конфліктів, неспроможності ООН та США загасити вогнища локальних конфліктів. За п’ять років, починаючи з 1991 р., слово “геноцид”, лунало набагато частіше ніж за будь-яке протиріччя “холодної війни”. Окрім етнічної ознаки, народи після “холодної війни” ідентифікують себе за певною релігією та культурою. Ураховуючи сучасні процеси повороту від ідеології до релігії та культурної індигенізації останні чинники також є джерелами напруженості між етносами. Саме етнічні, релігійні та культурні протиріччя стали підгрунтям для виникнення та розвитку явища, відомого як міжнародний тероризм. Останнє значно поширилося упродовж останніх десятирічь й постало як глобальна проблема наприкінці ХХ ст. Показово, що поняття “міжнародний тероризм” сьогодні асоціюється з поняттям “ісламський фундаменталізм”.

Терор, як метод політичної боротьби, відомий уже упродовж досить довгого часу, міжнародного забарвлення набув саме у контексті міжетнічних та релігійних зіткнень. З’явилися організації з власними релігійними та політичними вимогами, які проголосили терор справедливим методом боротьби. Сказаним пояснюється, чому перші подібні організації з’явилися саме у мусульманському світі.

Ще у далекому 1928 р. у Єгипті Хасаном-аль-Банною була заснована організація “Брати-мусульмани”, яка дотримувалася головних мусульман­ських цінностей й особливо жорстко ставилася до відокремлення церкви від держави та проти іноземного впливу на іслам. Її головною метою про­голошувалося затвердження шаріату як основної системи права. Й хоча сам Хасан-аль-Банна закликав власних послідовників до терпимості, у 1948 р. “Брати-мусульмани” убили єгипетського прем’єра Нукраші-пашу, після чого організацію розігнали. Проте, у 50-ті рр. на хвилі антианглійських настроїв вона відродилася. Після замаху на життя Г.А.Насера тисячи її членів загинули у в’язницях, але після смерті Г.А.Насера організація знову підсилилася. На “Братів-мусульман” лягла відповідальність за вбивство А.Садата та голову єгипетського парламенту Ріфаата-аль-Махгуба.

Подібні до “Братів-мусульман” виникли у Сирії, Судані, Алжирі та Пакистані, де прагнули конституційним шляхом затвердити мусульманські догмати, кодекси, суди. Виникли також й більш радикальні мусульманські організації “Гамаа-ель-Ісламія” та “Джихад-ель-ісламі”. Зіткнення усередині ісламу тісно переплелися з арабо-ізраїльською ворожнечею. У 70-х рр. Патріотичний фронт звільнення Палестини (ПФЗП) та його лідер Жорж Хабаш, щоб привернути увагу міжнародної спільноти до проблем палестинців, увели практику захвату літаків. У 1970 р. ПФЗП захопив чотири літаки, один з яких було знищено в аеропорті Каїра, інші три – у Іорданії, обмінявши пасажирів на ув’язнених у Великобританії, ФРН та Швейцарії бойовиків ПФЗП. У 1972 р. японські прибічники ПФЗП розпочали стрільбу в ізраїльському аеропорті Лод під, час якої загинули 25 осіб, у тому ж числі троє терористів. У 1973 р. ізраїльтяни примусили сісти лайнер, помилково вважаючи, що на ньому знаходиться Ж.Хабаш. У 1976 р. члени ПФЗП захопили французький літак з євреями на борту й спрямували його до м.Ентеббе в Уганді, вимагаючи звільнення палестинців з ізраїльських в’язниць. Тоді заручники були звільнені унаслідок успішного рейду ізраїльського спецпідрозділу до угандійського аеропорту. У 80-ті рр. кількість силових акцій не зменшилася. У 1983 р. проіранські налаштовані шиїти здійснили напад на французьке та американське посольства у Лівані та інші державні заклади. Серед 21 заарештованого терориста було три ліванці. У відповідь у Бейруті узяли у заручники переважно французів та американців, у Тегерані захопили кувейтський літак та вбили двох пасажирів американців. У 1985 р. палестинці захопили круїзне судно “Акіллє Лауро”. У тому ж році палестинці на чолі з Абу Нідалем захопили єгипетський літак, який вимушений був сісти на Мальті унаслідок пошкоджень, коли ж єгиптяни вирішили відбити літак, загинули 57 осіб. Ця ж група терористів здійснила напад на пасажирів, прямуючих до Ізраїлю, у аеропортах Відня та Риму. Знов Ізраїль, бажаючи захопити заручників, помилково примусив сісти на власній території пасажирській літак.

У 1986 р. після вибуху на дискотеці у Західному Берліні, американські літаки з авіабаз у Великобританії завдали бомбового удару по Лівії, утверджуючи, що саме лівійцем було вбито американського солдата. США сподівалися презентувати це бомбардування як акт самооборони. У 1988 р. організація “Хезбалла” у Лівані захопила та повісила американського полковника, кувейтський літак угнали до м.Мешхед у Ірані, а надалі й до Бейруту й далі на Кіпр. У небі над м.Локербі (Шотландія) терористи знищили американський літак з пасажирами та членами екіпажу. Наступного, 1989 р., ізраїльтяни викрали з Лівану шейха Абдул Каріма Обейду.

У 90-ті рр. найбільш помітним угрупованням став “Хамас”, який об’єднав палестинців, що утратили віру у Організацію визволення Палестини (ОВП). “Хамас” користувався підтримкою населення на Західному березі р.Іордан та секторі Газа, що не довіряли переговорам Я.Арафата з Ізраїлем. Жорстка позиція ізраїльського кабінету на чолі з І.Рабіном підсилила позиції “Хамас” та дозволила їй виступати альтернативою ОВП у русі за створення незалежної палестинської держави. Після вбивства в Ізраїлі 29 мусульман під час молитви у мечеті, “Хамас” відмовився від проголошеної раніше політики вбивати лише солдатів, але не цивільних осіб. На відміну від “Хезбалла”, “Хамас” не шиїтська організація й не користується підтримкою Ірану.

Рух “Талібан”, що захопив державну владу у 1996 р., у Афганістані склали колишні студенти (таліби) медресе. Вони налагодили тісні зв’язки з терористичною організацією “Аль-Каїда” (“Основа”), надаючи притулку її керівнику Усамі бін Ладену. Останній з’явився в Афганістані ще у 1979 р., приїхавши воювати проти радянських військ у складі моджахедів, надаючи їм також й істотну фінансову підтримку. Саме моджахеди здебільшого входять до “Аль-Каїди”. Після виведення радянських військ У.бін Ладен повернувся на батьківщину до Саудівської Аравії, проте у 1991 р. вимушений був забратися геть унаслідок конфлікту з владою з приводу присутності в країні американських військ. З цього часу бін Ладен присвячує життя виключно боротьбі проти США.

Повернувшися до Афганістану після вигнання з Судану, У.бін Ладен розпочав активну терористичну діяльність. На рахунку “Аль-Каїди” спроба організації вибуху у Міжнародному торгівельному центрі у Ньою Йорку у 1993 р., вибухи у посольствах США у Танзанії та Кенії у 1998 р., вибух американського есмінця “Коул” у Йемені восени 2000 р.

З 1996 р. У.бін Ладен активно співпрацює з лідером “Талібану” муллою Мухаммадом Омаром. Вважається, що бін Ладен неодноразово надавав талібам фінансову та військову допомогу. Зокрема, убивство за два дні до терактів 11 вересня у Нью Йорку лідера Північного альянсу, що контролював близько 10% території на північному сході Афганістану, Ахмада Шаха Масуда, напавне також справа “Аль-Каїди”. У Афганістані У. Бін Ладеном були створені 12 таборів з подготовки терористів, насамперед у горах поблизу міст Кабула, Кандагара та Джелалабада. З 1996 р., тобто з часу появи бін Ладена у Афганістані, через табори пройшли близько 15-20 тис. осіб з 50 країн, у тому числі настільки віддалених як Колумбія.

У 1996 р. Усама бін Ладен закликав усіх мусульман убивати американських військовослужбовців у Саудівській Аравії, а у 1998 цей заклик він розповсюдив й на цивільних американців. У тому ж році на боротьбу проти США бін Ладен виділив $300 млн.

Проте, найжахливішою та найрезонанснішою акцією, організованою напевне за участі Усами бін Ладена, стала атака літаків, скерованих камікадзе, на будівлі Всесвітнього торгівельного центру у Нью-Йорку 11 вересня 2001 р.

Реакція США на останній теракт виявилася наджорсткою. Наприкінці 2001 та на початку 2002 р. відбулося військове втручання США до Афганістану й повалення талібського режиму. На початку 2003 р. США втрутилися до Іраку, де повалили режим Саддама Хусейна. Обидві акції стали результатом проголошення президентом Дж.Бушем молодшим війни проти “вісі лиха”, до якої також потрапила й Північна Корея, а перелік країн напевне буде американцями збільшений. Як й раніше, США пояснює власні дії турботою про безпеку, не завжди розуміючи стриману позицію своїх союзників по НАТО, насамперед Німеччини та Франції.

Зовнішня політика США на початку ХХІ століття викликала хвилю антиамериканських настроїв у всьому світі, як на сході, де не сприймається західна система цінностей, так й на заході, причому подальша конфронтація виглядає неминучою. Уявляється все ж таки, що силовими акціями миру досягти неможливо. На закінчення доречно навести думку С.Хантінгтона з приводу протистояння між лідером західної цивілізації США та іншим світом. Він зазначав, що “захід завоював світ не внаслідок переваги власних ідей, цінностей або релігії (до якої була повернута лише невелика кількість представників інших цивілізацій), але здебільшого внаслідок переваги у застосуванні організованого насильства. Мешканці заходу дуже часто забувають цей факт, мешканці не-заходу цього ніколи не забудуть”.

рекомендована література

Гаджиев К. От биполярной к новой конфигурации политических сил// МЭМО. – 1993. – №7.

Громыко А.А. Внешняя политика США: урокии и действительность. 60-70-е годы. – М.,1978.

Добрыниин А.Ф. Сугубо доверительно. Посол в Вашингтоне при шести президентах США (1962-1986). – М., 1997.

Овчинников Р.С. Зигзаги внешней политики США: от Никсона до Рейгана. – М., 1986.

Позиция руководства США в связи с вводом советских войск в Афганистан в 1979 г.// ННИ. – 1997. – №3.

Региональные и локальные конфликты: история и современность. – М., 1989.

Советская внешняя политика в годы “холодной войны” (1945-1985): новое прочтение. – М., 1995.

Советская внешняя политика в ретроспективе. 1917-1991. – М., 1993.

Султанов Ш.З. Региональные конфликты и глобальная безопасность. – М., 1990.

ХХ век: основные проблемы и тенденции международных отношений. – М., 1992.

ХХ век: многообразие, противоречивость, целостность. – М., 1996.