Загострення міжнародних відносин на початку 80-х рр. ХХ ст

70-ті рр. ХХ ст., що стали роками розрядки міжнародної напруги, змінилися новиим етапом конфронтації між СРСР та країнами Заходу. Подібна трансформація геополітичної ситуації була цілком закономірною, з огляду на події середини – кінця 70-х рр. Насамперед, енергетичні та сировинні кризи не лише завдали болючого удару по економіці західних країн, але й ускладнили їх відносини з чисельною групою країн “третього світу” (термін, запроваджений Дагом Хаммаршельдом, Генеральним секретарем ООН у 1953-1961 рр., для позначення бідних країн Азії, Африки та Латинської Америки).

Проблема полягала у нерівномірності розвитку світової економіки. Країни, що розвивалися, дедалі більше перетворювалися на сировинні додатки до розвинутих капіталістичних держав. До того ж, зростали їх боргові зобов’язання останнім, але найбільш уразливим для економіки країн “третього світу” виявилося збільшення вартості кредитів.

Ще у 1962 р., коли у Женеві було проведено першу Конференцію ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD), що стала своєрідним форумом афро-азійських та латиноамериканських держав, вимушених жити в економічній системі, створеній багатими країнами у власних інтересах, рух за побудову нового економічного порядку не припинявся. У 1967 р. найбідніші країни “третього світу” створили “групу 77”, вимоги якої щодо необхідності приділення економічним відносинам між державами не меншої уваги, ніж політичним, яскраво проілюстрували несправедливість економічної системи, де домінує споживач сировини. У 1979 р. у Манілі (Філіппіни) відбулася 5 сесія UNCTAD, на якій наголошувалося, що внаслідок світової економічної кризи зубожіння, а у деяких регіонах і голод, за умов демографічного вибуху у країнах “третього світу”, найближчим часом призведуть до гуманітарної катастрофи. Проте, провідні країни Заходу не поспішали вирішувати проблеми останніх, переймаючись налагодженням стосунків з державами “четвертого світу” – членами організації країн-експортерів нафти (OPEC), які істотно збагатіли на продажу нафти під час енергетичних криз.

Хронічна неуважність до проблем “третього світу” обумовила хвилю революційних змін в урядах таких країн як Ангола та Мозамбік (1975), Ефіопія (1974), Афганістан (1978) та Нікарагуа (1979), що були підтримані СРСР та іншими країнами соціалістичного блоку. У США усі ці події розглядалися як поразки зовнішньої політики, у той час як найбільш радикальні політичні сили Америки взагалі вели мову про слабкість та некомпетентність керівництва держави. Відчутного удару увторитету Сполучених Штатів у світі завдала антишахська революція в Ірані й подальші події, пов’язані з захопленням та невдалою спробою звільнення американських заручників у цій країні.

З іншого боку, жорсткість та агресивність зовнішньополітичного курсу СРСР також стали причиною конфронтації з США. Радянський Союз продовжив форсувати розвиток військових програм, насамперед, підсилення ВМФ, розмістив у країнах ОВД нові ракети середньої дальності, надав військову допомогу деяким країнам “третього світу”. Проте, остаточно зіпсувало радянсько-американські відносини уведення обмеженого контингенту Радянської армії до Афганістану у грудні 1979 р.

Курс на конфронтація з СРСР виявився визначальним наприкінці перебування адміністрації Дж.Картера при владі. Насамперед, у 1979 р. було прийняте так зване “подвійне рішення” НАТО, згідно з яким у західноєвропейських країнах на противагу радянським ракетам СС-20 планувалося розмістити 108 американських балістичних ракет середньої дальності “Першинг” та 464 небалістичні високоточні крилаті ракети. У січні 1980 р. у черговому посланні Конгресу президент висунув власні пропозиції щодо зовнішньополітичних пріоритетів США, які отримали назву “доктрина Картера”. Відтепер, район Перської затоки проголошувався зоною життєво-важливих інтересів США й задля її оборони від будь-якого зовнішнього зазіхання Сполучені Штати готові були застосувати усі заходи, уключаючи військове втручання.

Початок 80-х рр. позначений перемогами на виборах у західних країнах консервативних лідерів. У Великобританії на посаду прем’єр-міністра була обрана М.Тетчер, у США у 1980 р. президентські перегони виграв Р.Рейган, у ФРН, припинивши 13-річну гегемонію соціал-демократів, на посаду канцлера був робраний Г.Коль. Ліві партії втратили владу також у Норвегії та Бельгії в 1981 р. та у Нідерландах у 1982 р. Навіть у Франції, де у 1981 р. президентом став соціаліст Ф.Міттеран, у зовнішній політиці простежувався ухил праворуч, адже новий лідер ще активніше за попереднього висловлювався на користь розміщення в Європі американських “Першингів” та крилатих ракет. Таким чином, практично на усе наступне десятиріччя (й Р.Рейган, й М.Тетчер, й Г.Коль переобиралися на свої посади) на Заході при владі затвердилися політичні сили. Що дотримувалися жорсткого курсу як у внутрішній, так і у зовнішній політиці.

Адміністрація Р.Рейгана відразу розпочала широкомасштабну програму гонки озброєнь, що складалася з виробництва нейтронної зброї, збільшення кількості ракет “Трайдент” та розгортання ракетних систем “МХ”, розробки та виготовлення літаків за технологією “Стеллс” та бомбардувальника “Б 1”. США відмовилися від ратифікації підписаного у 1979 р. договору ОСО-2, вийшли з договору 1974 р. про обмеження підземних ядерних випробувань. Одночасно США припинили тристоронні (з СРСР та Великобританією) переговори про заборону ядерних випробувань. З 1982 р. Р.Рейган розпочав програму “хімічного переозброєння”, попри переговори про заборону хімічної зброї. Що тривали між США та СРСР з 1976 р. Нарешті, у 1983 р. Сполучені Штати розпочали опрацювання нових видів озброєнь – програму “Стратегічної оборонної ініціативи” (СОІ), яка передбачала створення космічної антиракетної парасольки над США, за що отримала назву “зоряних війн”. Відтак, реалізація цієї програми свідчила про готовність вийти з договору з “ПРО”, що підривало усю систему угод, запобігаючих ядерній війні.

Новий спалах конфронтації спонукало уведення у Польщі генералом В.Ярузельським військового стану, що супроводжувалося політичними репресіями. Р.Рейган, уважаючи В.Ярузельського маріонеткою Кремля, увів економічні (у першу чергу торгівельні) санкції проти СРСР та Польщі, не порадившись зі своїми союзниками, які оцінили ці дії неефективними. Більш серйозне непорозуміння між США та їх європейськими союзниками виникло, коли Р.Рейган вирішив докласти зусиль до припинення будівництва газопроводу з СРСР до Європи, що мав велике значення для енергетичної безпеки європейських країн. Загроза введення санкції з боку США проти західноєвропейських компаній, що брали участь у будівництві газопроводу. Викликала хвилю обурення в Європі й була визнана протизаконною та недоречною.

Разом з підсиленням військового та політичного тиску на СРСР Р.Рейган та його адміністрація розпочали безпрецендентну антирадянську пропагандистську кампанію. Виступаючи 8 червня 1982 р. у парламенті Великобританії, президент США закликав країни Заходу до “хрестового походу” за свободу. Й, хоча європейські лідери вважали, що беззастережні образи Р.Рейгана у бік СРСР не є розумною основою для руху уперед, тим не менш, наприкінці 1983 р. уряди Великобританії, ФРН та Італії погодилися на розміщення американських ракет на своїй території. У березні 1983 р. під час промови у м.Орландо (Флорида), яка була визнана зухвалою та небезпечною навіть його прихильниками, Р.Рейган заявив, що СРСР є “імперією лиха, місце якої на смітнику історії”. Звичайно, після подібних заяв проголошена президентом США готовність до переговорі в усьому світі сприймалася як театральних ефект, адже після таких образ будь-які переговори були неможливими.

Агресивна політика США призвела до застосування сили при вирішенні міжнародних конфліктів. Спочатку Великобританія провела військову операцію проти Аргентини на Фолклендських островах, а надалі й США 25 жовтня 1983 р. завдали несподіваного удару по Гренаді, острівній держави у Карибському басейні, що до речі була членом ООН, вважаючи загрозою для Сполучених Штатів будівництво на острові сучасного аеропорту.

Проте, усі ці дії, разом зі сприянням з боку США режиму апартеїду у ПАР, а також жорсткій політиці на Близькому Сході, у Північній Африці та Центральній Америці, не викликали на Заході такого обурення як інцидент зі збитим 1 вересня 1983 р. радянськими перехоплювачами південнокорейського пасажирського літака у радянському небі над Сахаліном. Досі незрозуміло, яким чином цей літак опинився настільки далеко від траси Аляска-Північна Корея, що проходила над Тихим океаном. Але факт залишається фактом, 269 пасажирів та членів команди загинули. 5 вересня Р.Рейган знов з емоційною та образливою промовою виступив по радіо, засудивши СРСР. Втім, інцидент з північнокорейським лайнером остаточно зіпсував відносини між США та СРСР.

Відтак, перша половина 80-х рр. позначені різким поворотом від розрядки до жорсткої конфронтації, внаслідок якої ціла низка досягнень попередніх десятирічь були скасовані. Лише з приходом до влади в СРСР М.Горбачова з’явилися умови для поліпшення радянсько-американських відносин.

 

 

Нове політичне мислення

В умовах конфронтації на початку 80-х рр. проблема міжнародної безпеки постала з ще більшою гостротою. Особливе занепокоєння викликала не лише гонка озброєнь, що призвела до небаченої насиченості Європи ядерними ракетами, але й американська пропаганда концепції “обмеженої ядерної війни”. Декларуючи, що СРСР готовий завдати першого удару (до речі, у військовій доктрині Радянського Союзу, на відміну від Сполучених Штатів, не припускалося застосування ядерної зброї першими), Р.Рейган та його адміністрація заявляли, що удосконалення, зокрема, техніки наведення на ціль, агресор, завдаючи точених ударів, був спроможний атакувати окрему військову ціль, наприклад, стартовий майданчик ракети, головний штаб, чи бункер голови держави. Надалі ворогуючі сторони упродовж кількох тижнів, чи навіть місяців, обмінювалися б такими ударами. Таким чином підкреслювалася можливість не лише вижити у подібній війні, але й перемогти – концепція, яка до цього уявлялася абсурдною.

Відтак, людство опинилося перед дилемою: або подальша гонка озброєнь з не передбачуваними наслідками, або її припинення, ліквідація ядерної зброї та створення без’ядерного світу та системи загальної міжнародної безпеки. Безглуздя рейганівської концепції “обмеженої ядерної війни” підкреслило й застарілість головного принципу класичної парадигми міжнародних відносин: війна є продовження політики силовими засобами. Той факт, що у ядерному конфлікті не може бути переможців підкреслила чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 р.

Однак, навіть за умов розуміння більшістю державних діячів неприпустимості ядерної війни, світова політика перебувала під владою ідей, забобонів та ілюзій військово-силового мислення. Постало питання про наявне відторгнення політики від загальнолюдських цінностей.

У квітні 1985 р. нове радянське керівництво на чолі з М.Горбачовим висунуло ідею опрацювання нових важливих заходів з нормалізації міжнародної ситуації. У документах радянського уряду 1985-1986 рр. були сформульовані головні цілі та напрямки зовнішньої політики СРСР та підстави нового політичного мислення як теоретичної бази практичної політики укріплення миру та міжнародної безпеки.

Вихідним пунктом нового політичного мислення є твердження, що неможливість війни примушують розв’язувати проблеми безпеки лише політичними засобами. Відносини між державами з різним політичним та соціальним ладом повинні будуватися лише виключно у вигляді змагання на рівноправній та взаємовигідній основі. У галузі економічних відносин концепція безпеки передбачає усунення з системи міжнародних економічних зв’язків дискримінації, бойкотів та санкцій (за виключенням випадків порушення міжнародного права, міжнародної моралі та справедливості), а також інших атрибутів загарбницької та неоколоніальної політики. Нове політичне мислення пропонує вирішення проблеми всеохоплюючої міжнародної безпеки як головної глобальної проблеми у взаємопов’язаному світі. Пріоритет за таких умов повинні мати не вузькі національні, егоїстичні інтереси, але довготермінові інтереси виживання людства, його майбутнього.

На базі нового політичного мислення були опрацьовані основи системи міжнародної безпеки, керуючись якими СРСР обрав курс на затвердження принципу мирного співіснування як універсального для міждержавних відносин.

Принципіальні основи такої системи передбачали:

1) у військовій галузі – відмова ядерних держав від війни одна з одною та проти інших держав, неприпустимість гонки озброєнь у космосі, суворо контрольоване зниження рівнів військових потенціалів до меж розумної достатності, розпуск військових угруповань, пропорційне зменшення військових бюджетів.

2) у політичній галузі – повага до суверенних прав народів на вибір шляху та форми власного розвитку, справедливе політичне врегулювання міжнародних криз та регіональних конфліктів, опрацювання заходів довіри між державами, опрацювання заходів з запобігання тероризму.

3) у економічній галузі – усунення з міжнародної політики дискримінації, відмова від блокад, санкцій, справедливе вирішення проблем заборгованості, встановлення нового світового економічного порядку, об’єднання зусиль у вирішення глобальних проблем.

4) у гуманітарній галузі – співробітництво у розповсюдженні ідей миру, роззброєння, міжнародної безпеки; викоріння геноциду, апартеїду пропаганди фашизму та рішення у гуманному та позитивному дусі проблеми возз’єднання родин, укріплення та пошук нових форм співробітництва у галузі культури, мистецтва, науки, освіти, медицини.

У зовнішньополітичній діяльності СРСР було висунуто масштабну програму поетапної ліквідації ядерної зброї до кінця ХХ ст. Вона була сформульована у Заяві М.Горбачова 15 січня 1986 р. Першим кроком Радянського Союзу та прикладом для інших держав стало проголошення 6 серпня 1985 р. мораторія на ядерні випробування, який тривав до 27 лютого 1987 р.