Основні методи ціноутворення

У ринкових умовах ціна, як правило, встановлюється на осно­ві співвідношення між попитом та пропозицією. Але це не озна­чає, що підприємці не беруть ніякої участі у встановленні ціни. Вони, ще до початку реалізації товару, враховуючи його якісні характеристики, маючи розрахункову величину витрат, знаючи ціни конкурентів і споживчий попит на ринку, починають фор­мувати вихідну ціну на свою продукцію. За такою початковою ціною товар надходить до ринку, де в процесі купівлі-продажу під впливом співвідношення між попитом і пропозицією встанов­люється остаточна ціна реалізації.

Вихідна ціна має бути в межах між надмірно низькою ціною, яка не дає прибутку, і надмірно високою, яка стримує попит. То­му мінімально можлива ціна визначається собівартістю продук­ції, а максимальна – наявністю унікальних властивостей товару. Ціни товарів конкурентів і товарів аналогів обумовлюють серед­ній рівень, на який треба спиратися при встановленні ціни.

На такі міркування потрібно спиратися підприємцям при вирішенні проблеми вибору методу розрахунку ціни.

Рисунок 1.4. Методи визначення цін

 

Нині застосовуються різноманітні методи ціноутворення, зокрема витратні, ринкові та параметричнї.

Суть витратних методів полягає в тому, що підприємст­во розраховує ціну виходячи із суми власних витрат. Визначається со­бівартість продукції, тобто матеріальні витрати, витрати на оплату праці працівників, соціальні відрахування, виробничу амортизацію тощо. До цих витрат додаються загальновиробничі, адміністративні, збут, позавиробничі витрати й розмір чистого прибутку, який прагне отримати підприємство, а потім – податки та обов'язкові відрахування, що не ввійшли до со­бівартості; зрештою визначається кінцева відпускна ціна. Розрахо­вана ціна порівнюється з ринковою, а па основі результатів по­рівняння доходять висновку про доцільність виробництва певного продукту. Це загальна методика розрахунку ціни, що конкрети­зується в різних методах.

Витратні методи:

Метод «витрати + прибуток». Полягає в тому, що до витрат до­дається фіксований розмір прибутку. Труднощі виникають саме з визначенням його розміру. Він залежить від галузі національної еко­номіки, видів товарів або послуг, характеристики підприємства: форми його власності, запровадженої технології, ступеня новизни товару тощо. Як правило, беруть середній рівень прибутку в галузі або середній рівень у національній економіці.

Щоб визначити собівартість виробництва, як правило, розрахо­вують граничні витрати. Початкова ціна може дещо перевищувати ціну, яку підприємство встановить у майбутньому. А це дасть йому змогу за короткий час відшкодувати великі початкові витрати. Зі збільшенням обсягів реалізації товарів собівартість продукції та її ціна можуть знижуватись. Крім того, зі збільшенням обсягів реалі­зації поступово оптимізуються канали збуту, зменшується кількість посередників, знижується кінцева ціна.

Метод мінімальних витрат. Полягає в тому, що підприємство розраховує ціну виходячи з мінімальних витрат і без планування прибутку. Цей метод застосовують тоді, коли підприємство прагне вийти на ринок або збільшити власну питому вагу на ньому. Однак цей метод має недоліки. Оскільки ціна встановлюється на рівні мінімальних витрат, будь-які зміни в них, навіть ті, що мають форс-мажорний характер, дуже суттєво впливають на відпускну ціну. У ціні зовсім не передбачається (в окремих випадках може передба­чатися мінімальний розмір) прибуток, який буде достатнім для роз­витку підприємства. Прикладом є демпінгова ціна.

Метод надбавки до ціни. Полягає в тому, що ціну розраховують додаванням до ціни сировини (матеріалів, напівфабрикатів) певного коефіцієнта, тобто розрахунок виконують за формулою

, (1.1)

де Ц_в – відпускна ціна;

Ц_З – ціна, за якою було закуплено сиро­вину, матеріали, напівфабрикати;

К – коефіцієнт доданої вартості

Найширше цей метод застосовують у торговельних підприєм­ствах, коли до відпускної ціни товару додається певний розмір торго­вельної надбавки. Як правило, коефіцієнт визначається як рівень при­бутковості з урахуванням розміру податків і обов'язкових платежів.

Метод цільового ціноутворення. Полягає в тому, що ціна визна­чається як цільова для конкретного ринку з урахуванням діючих чинників або цільового прибутку. Цим методом розраховують со­бівартість продукції, яка дає змогу відшкодувати всі витрати підприємства (виробництва та реалізації), а також отримати такий прибуток, щоб зекономлені кошти можна було спрямувати на роз­виток підприємства та стимулювання праці працівників. Велике значення має ступінь завантаженості виробничих потужностей підприємства, інші виробничі чинники. Недолік методу полягає в тому, що він не враховує попиту споживачів та їхнього інтересу до товару, ціни, за якою споживач може придбати цей товар. Тому потрібно здійснювати коригування з урахуванням вимог спожи­вачів.

Метод визначення аналізу умов беззбитковості. Полягає в тому, що ціна виробу визначається на основі розрахунку найоптимальнішого обсягу виробництва, який дає змогу відшкоду­вати всі витрати підприємства за рахунок отриманих валових до­ходів виходячи з «точки беззбитковості».

 

Рисунок 1.4. Графік беззбитковості

 

Цей метод спирається на графік беззбитковості який відображає витрати і очікуваний обсяг виручки при різних рівнях виробництва або продажу.

Як видно із графіка, постійні витрати не змінюються залежно від обсягу реалізації, а повні, тобто сума постійних і змінних ви­трат збільшується одночасно із зростанням обсягів реалізації. Крива виручки починається з нульової позначки і підіймається вгору зі збільшенням кількості реалізованої продукції.

Місце перетину ліній виручки та повних витрат називається точкою беззбитковості. Вона показує обсяг реалізації, при якому виручка повністю покриває витрати підприємства, а прибуток відповідно дорівнює нулю. Сектор, що знаходиться ліворуч від цієї точки відображає збитки, а сектор праворуч – прибуток від реалізації продукції [4].

Згідно з цим методом кількість виробленої продукції (К_{в.п .}) розраховується за формулою

(1.2)

де В_у.п. – умовно-постійні витрати виробництва;

Ц_в – ціна виробу;

В_З – змінні витрати на одиницю виробу.

 

У цьому разі ціна виробу визначається так:

(1.3)

Розглядуваний метод має певні недоліки. Виникають труднощі під час розрахунку оптимальної кількості виробленої та реалізова­ної продукції. До того ж він не передбачає безкінечне збільшення отримання прибутку, а тому підприємство не має змоги розширювати виробництво.

Витратні методи розрахунку ціни виробу здебільшого застосову­ються в умовах командно-централізованої економіки; в умовах рин­кової економіки вони можуть бути базою для визначення окремих стратегій ціноутворення (наприклад, просування на ринок, покриття витрат).

Основна особливість цієї групи методів полягає в тому, що порядок розрахунку ціни протилежний порядку визначення ціни витратними методами. Для розрахунку ціни визначаються попит на­селення та найбільша ціна, що діє на ринку. Від цієї ціни віднімаєть­ся бажаний розмір прибутку і визначається собівартість. Отриманий результат порівнюється з розрахунковою собівартістю й робиться висновок щодо доцільності виробництва товару. Якщо собівартість, визначена залежно від попиту, перевищує розрахункову, приймаєть­ся рішення про виробництво товару. У противному разі приймаєть­ся рішення про зменшення прибутку, додаткову економію витрат або взагалі про припинення виробництва [5].

Ринкові методи.

Метод визначення ціни з орієнтацію на попит. Встановлення ціни, враховуючи перш за все попит на даний товар.

Метод визначення ціни з орієнтацією на конкурентів. Цей метод підприємство застосовує тоді, коли воно діє на конкурентному ринку і товар, який воно виробляє, диференційований. Підприємство пос­тійно орієнтується на ціни конкурентів і з урахуванням цього пос­тійно коригує свої ціни. Ціна уточнюється з урахуванням змін конкурентного середовища. При цьому відповідно зменшується прибуток підприємства або його витрати. Цей метод передбачає най­повніший аналіз собівартості, її складу та собівартості виробу кон­курентів, визначення можливостей зменшення окремих її частин. Цей метод доцільно застосовувати при розробці стратегії «лідера на ринку», «престижної ціни».

Метод визначення ціни з орієнтацією на ринкові ціни. Передбачає встановлення ціни залежно від середніх цін, що склалися на конку­рентному ринку. Ціна на виріб підприємства визначається з ураху­ванням лише кон'юнктури ринку. При цьому не мають особливого значення прибуток і собівартість. Це так званий пасивний метод визначення ціни. Підприємства застосовують його тоді, коли ціна на ринку на деякий час стабілізується. Якщо підприємство має незнач­ну питому вагу на якомусь сегменті ринку, будь-яка зміна ціни може призвести до зміни не лише обсягів реалізації продукції, а й прибут­ку. Цей метод застосовується для визначення цін на товари широко­го вжитку. Підвищення ціни на товар можливе лише в разі суттєво­го поліпшення його якості.

Метод слідування за лідером. Встановлення ціни, виходячи з цін офіційного лідера на ринку.

Тендерний метод. Використовується в галузях, де кілька компаній ведуть боротьбу за одержання контракту.

Метод престижних цін. Встановлення ціни на високому рівні, що підкреслює для споживача престижність товару.

Параметричні методи

Метод питомих показників. Використовується для визначення ціни товарів, які характеризуються наявністю основного параметра, величина якого в значній мірі визначає загальний рівень ціни виробу.

Метод регресійного аналізу. Використовується для визначення залежності зміни ціни від техніко-економічних параметрів продукції.

Баловий метод. Полягає в тому, що на основі експертних оцінок кожному параметру виробу присвоюється певна кількість балів, від суми яких залежить рівень ціни.

Агрегатний методю. Полягає в додаванні цін конструктивних частин виробу, витрат на збирання та суми цільового прибутку.