Система державної влади у Франції

Військово-диктаторський режим в Італії та Японії. Повоєнний розвиток країн. Перша половина ХХ ст. принесла людям чимало страждань і розчарувань: економічні та по­літичні кризи, повстання, революції і громадянські війни і, нарешті, дві світові війни. Демократія, на яку покладалося стільки надій, і конституції, котрі, здавалося, на десятиліття закладали міцні підвалини громадянського суспільства, не спромоглися убезпечити народи від небачених руйнувань і багатомільйонних жертв. Перед багатьма, хто ще вчора беззастережно вірив у парламентаризм і демо­кратію, міжнародне право і недоторканність особи і власності, постали запитання: чому так сталося, хто винен, як уникнути подібних катаклізмів у майбутньому?

На рівні свідомості простого обивателя, у всьому була винна демократія, котра «відпустила гальма» вседозволеності й беззаконня. Саме в ній вбачався корінь зла, а відтак формувалася думка, що лише сильна влада може забезпечити людям спокійне і сите життя. Такі погляди стали популярними в державах, які або програли війну (наприклад Німеччина), або нічого не отримали від перемоги в ній (Італія).

У той час, поки політики та демократи, соціологи і дипломати прагнули розробити рецепти повоєнного облаштування світу і безуспішно намагалися подати їх народам, владу захоплювали ті, хто давав прості й зрозумілі пересіч­ним громадянам відповіді на їхні повсякденні запити і обі­цяли заманливі перспективи. На цьому ґрунті виріс небачений дотоді антипод демократії — тоталітаризм [75].

Серед науковців мають місце різні думки щодо різновидів тоталітаризму: одні поділяють його на правий (фашизм, націонал-соціалізм) та лівий (радянський більшовизм); інші називають його радянським, німецьким, іта­лійським, іспанським тоталітаризмом. Однак спільні ознаки цього типу політичного режиму дають підстави вести мову про три головні різновиди тоталітарних режимів: більшовизм (СРСР), фашизм (Італія) та націонал-соціалізм, або нацизм (Німеччина). Іноді для спрощення розуміння близьких за своєю суттю режимів італійський фашизм і німецький нацизм узагальнено називають фашизмом.

Ознаки тоталітарних режимів. Військово-диктаторські режими правління мали низку спільних рис[76], котрі тією чи іншою мірою були успадковані тоталітаристами інших країн.

1. До таких рис слід, насамперед, віднести однопартійну диктатуру. У тоталітарній державі партія будувалася на військовій дисципліні і певною мірою була подібною до середньовічних рицарських орденів чи релігійних сект. Причому в Німеччині та Італії ієрархічна структура в націонал-соціалістичній та фашистській партіях була прозорішою, ніж у більшовиків.

У Радянському Союзі Й. Сталін та його соратники час від часу імітували партійну демократію: скликали партійні з’їзди, проводили вибори керівництва партії тощо. Вожді нацизму А. Гітлер та фашизму Б. Муссоліні цього не потребували, свідомо уособлюючи собою націю, партію і державу.

2. Культ особи «вождя»[77]. Він, насамперед, базувався на возвеличенні персони вождя, а разом — ідеї, яку він уособлював. Задля досягнення цієї мети працював розгалужений пропагандистський апарат. Населенню цілодобово втовкмачували образ турботливого «батька всіх часів і народів», який тільки про те й думає, як зробити щасливим і заможним свій народ. У свідомості людей укорінювалася думка, що вождь є втіленням їх самих, що він ніколи не помиляється, володіє даром провидця. Ті ж, хто мав не­обачність ставити це під сумнів, ставали не лише «ворогами народу», а й кожного громадянина.

3. Злиття правлячої партії з державним апаратом та формування партійно-державної еліти. Жоден з тоталітарних правителів не міг здійснювати свою політику самотужки, без підтримки відповідними партійно-політичними структурами. Ці люди, наділені недоступними для інших благами і привілеями, складали своєрідну касту. Для створення видимості турботи режиму про більшість нації, диктатура прикривалася певними народними формами — середнім класом в Італії та Німеччині, робітничим класом і найбіднішим селянством в СРСР. Проте ні ті, ні інші ніколи не допускалися до владного Олімпу, залишаючись засобом для досягнення своїх цілей правлячими колами, «гвинтиками» у державній машині. Вождь та його почет були нерідко представлені ділками з кримінальним минулим, фінансово-промисловими магнатами та тими, хто зумів пристосуватися до них.

У такому середовищі діяли особливі писані, а здебільшого неписані закони, панували кругова порука і чітка ієрархія. Система зверхності й підлеглості була відпрацьована до найменших дрібниць. Навіть з того, наскільки близько перебувала та чи інша особа до диктатора, можна було безпомилково визначити її ранг. Задля збереження такого становища ці люди йшли на скоєння будь-якого злочину, залишаючись поза карою.

4. Тотальний контроль над виробництвом і розподілом матеріальних благ. Це робилося, в першу чергу, шляхом одержавлення господарства. Провідні галузі економіки втрачали свою самостійність, більшість із них переводилися на виробництво воєнної продукції за державним замовленням. Тоталітарні режими зазвичай не посягали на приватну власність (за винятком більшовицького), але створювали для виробників такі умови, за яких ті змушені були обслуговувати систему, звичайно, не без власного зиску. Централізоване управління економікою дозволяло прискореними темпами долати кризу, а головне — надавати роботу сотням тисяч безробітних, підвищувати рівень життя більшості населення, створивши видимість турботи про загальне благо.

5. Політичний контроль. У демократичному суспіль­стві основою громадянської свідомості людини є право, закон, правопорядок і, хоча б теоретично, рівність всіх перед законом. За тоталітарного режиму цензури зазнає будь-яка інформація, контролюються не лише дії, а й думки людей, карається вільнодумство. Первинним стає не закон, а довіра, замішана на страхові до лідера. Конституції виконують роль прикриття режиму, а вибори зводяться до механічного принизливого голосування за заздалегідь визначеного владою кандидата.

6. Контроль за приватним життям людини. Цілком ігноруються невід’ємні природні права людей, їхні свободи. Будь-який вияв індивідуальності розцінювався як за­гроза владі. Розгалужена мережа гласного і негласного контролю загрожувала кожному незгодному бути в будь-яку хвилину заарештованим, ув’язненим чи навіть знищеним.

Тоталітарні режими сформували особливий тип людей з цілком певними рисами: вірою в ідеальне суспільство, патологічною агресивною прихильністю до авторитета, розривом зі своїм минулим та історією свого народу, його культурними надбаннями, зневагою до інтелекту, некритичним ставленням до дійсності, покірністю, запопадливістю перед силою і владою. Такій людині з її вкрай низькими потребами, оточеній звідусіль «ворогами» залишалося одне — долати труднощі й боротися з «ворогами». Якщо ж реальних ворогів не знаходилося, їх негайно видумували: «троцькісти» та «імперіалістичні найманці» в СРСР, євреї — в Німеччині та ін.

Порядність, чесність, гуманізм втрачали будь-який сенс у порівнянні зі служінням ідеї. У більшовиків такою ідеєю була «світова революція», у італійських фашистів — «Великий Рим», у нацистів — «Третій Райх».

7. Репресії та переслідування, що здійснювалися спе­ціальними каральними органами. Виправні трудові табори слугували джерелом дармової робочої сили, вселяли страх перед тими, хто їх уникнув, і дозволяли легко ізолювати інакомислячих.

Як відомо, у демократичному суспільстві обмеження прав людини застосовується лише щодо тих, хто є небезпечним для оточуючих — злочинців та божевільних. При тоталітаризмі зникає сама грань між злочином і невинуватістю. Тоталітаризм карає людину незалежно від того, чи є в її діях вина. Тотальна несвобода на фоні суцільних жит­тєвих обмежень і заборон могла бути замінена лише одним — тривалою каторгою у концтаборі або стратою. Уникнення цього повинно було створювати в людей ілюзію щастя і добробуту.

Фашистська диктатура в Італії. Соціально-економічна платформа, на якій виник і прийшов до влади італійський фашизм, багатьма своїми рисами була подібною до німецької: така сама економічна криза; погіршення соціального становища більшості населення; падіння авторитету і впливу буржуазно-демократичних інститутів влади і політичних партій; урядова криза тощо. Різниця полягала в тому, що Італія відчула все це на собі дещо раніше, ніж Німеччина.

За умов, коли в результаті війни зазнали краху наймогутніші світові монархії (Австро-Угорщина, Росія), в Італії король утримався при владі. Проте йому довелося піти на серйозні поступки: суттєве скорочення повноважень, передача державі частини маєтностей тощо. В цілому значення монархії у політичному житті країни впала до критичної межі. Не кращим було становище й італійського парламентаризму. Політичні партії з калейдоскопічною швидкістю змінювали одна одну при владі, але становище в країні погіршувалося. Парламент поступово перетворювався на дискусійний клуб, нездатний запропонувати народу конкретні шляхи виходу із кризи.

Зневіра як у монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців почали з прихильністю дивитися на новонаро­джену по­літичну силу — фашизм[78]. Спочатку фашистські групи, як, власне, і більшовицькі в Росії та націонал-соціалістичні — у Німеччині, були нечисленними і малопомітними у по­літичному житті. У 1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передача землі селянам, обмеження всесилля буржуазії, підвищення заробітної плати, відродження «Великої Італії» тощо.

Як і у Німеччині, в Італії справжніми натхненниками фашизму стали фінансові, промислові кола, великі латифундисти. Вони все настирливіше ставили питання про необхідність сильної влади, здатної стабілізувати ситуацію в країні. А це було вкрай необхідним. На початку 20-х років. Італія стояла на порозі соціальної революції більшовицького типу. Саме фашистська партія, створена в листопаді 1921 р., мала свої воєнізовані загони «чорносорочечників», які використовувались для розгрому революційних мітингів, демонстрацій, пікетів страйкарів.

28 жовтня 1922 р. партією Муссоліні був організований мирний похід на Рим бойових загонів (40 тис. осіб), який був представлений як вияв «волі народу» щодо подолання кризи. Уряд був змушений піти у відставку. Події завершилися призначенням 39-річного Б. Муссоліні двадцять сьомим прем’єром Італії. Як того вимагала Конституція, це зробив король країни Віктор Еммануїл. «Революція в спальному вагоні»[79] перемогла.

Наступним кроком до усталення італійських фашистів при владі стало зміцнення їхнього становища в парламенті. У 1923 р. Муссоліні проводить через парламент закон, який встановлював пропорційну систему виборів. Відповідно до нього партія, за яку проголосують 1/4 частина виборців, отримувала 2/3 місць у парламенті. На основі нового закону про вибори в наступному році проводяться парламентські вибори, на яких підозріло точно 3 млн із 12 млн виборців проголосували за фашистську партію. А через два роки спеціальним законом, прийнятим вже фашистською більшістю в парламенті, уряду Муссоліні надається право видавати декрети поза парламентом.

Після цього, в 1926—1927 рр., уряд приймає виняткові закони «Про захист держави», котрі заборонили всі по­літичні партії, крім фашистської. Опозиційні депутати були виключені зі складу парламенту, а деякі з них заарештовані. Запроваджувалася смертна кара за політичні злочини.

Фашистська диктатура в Італії мала багато спільних рис з диктаторськими режимами в інших країнах. Водночас їй були притаманні деякі особливості. Режим фашистської диктатури випередив процес формування структур влади. Тому він зберіг дофашистські державні інститути (монархію, парламент, вибори до представницьких органів влади тощо), перетворивши їх на прикриття відкритої терористичної диктатури.

Прийнятий у 1925 р. закон «Про повноваження глави уряду» звільнив прем’єр-міністра від контролю з боку парламенту і відповідальності перед ним. Міністри стали його помічниками. Окрім посади прем’єра, Б. Муссоліні обіймав ще сім міністерських посад одночасно. Перефразувавши відомий вислів Людовика ХІV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: «Уряд — це я». Диктатор швидко став кумиром прихильників твердої влади у всьому світі[80].

Фашистська партія стала складовою частиною державного апарату. Її статут затверджувався королівським декретом, а керівник-секретар призначався королем за поданням глави уряду.

Встановлювався режим жорстокого терору, репресій, придушення інакомислення. До апарату терору належали: а) загальна поліція; б) організація охорони від антифашист­ських злочинів; в) особлива служба політичних розслідувань; г) добровільна міліція національної безпеки. Для позасудової розправи з «ворогами режиму» були створені «особливі комісії» — поліцейські суди у складі начальника поліції, начальника міліції, прокурора та когось від громадськості. Важливі політичні справи розглядав особливий трибунал.

Тоталітарний режим прикривався законами про так звану «корпоративну державу» (1926—1934 рр.). У країні за галузевим принципом створювались 22 корпорації, до складу кожної з яких входили представники від профспілки, підприємницького союзу, фашистської партії. Главою кожної корпорації був Муссоліні — міністр корпорацій. Закон надавав корпораціям право видавати правила внутрішнього розпорядку, визначати умови праці, рівень заробітної плати, вирішення трудових спорів (страйки заборонялися). Фашистська корпоративна держава стала знаряддям панування монополій і економічним підґрунтям фашистського політичного режиму.

Позитивною стороною фашистського режиму в Італії стало надання в 1928 р. статусу суверенної держави Ватикану (Лютеранський пакт Муссоліні з Папою Римським Пієм ХІ).

Воєнно-монархічна диктатура в Японії. Для соціальної структури Японії було характерним тісне переплетення економічних і політичних інтересів монополістів, великих землевласників і професійної воєнщини. Такий союз переслідував дві мети: а) досягнення стабільності всередині країни; б) завоювання зовнішніх ринків для японської промисловості. Саме на реалізацію цих цілей була спрямована організація тоталітарного державного устрою, який мав свої особливості.

Якщо в інших фашистських державах тоталітарний режим посилювався за наростаючою, досягнувши свого апогею в роки Другої світової війни, то в Японії можна виділити два етапи його становлення.

Перший охоплює добу від початку непослідовних ліберальних реформ середини 20-х років і до військового путчу 1932 р. Він складався з ліберальної і реакційної сторони. Ліберальна сторона реформацій включала в себе, насамперед, запровадження в 1925 р. загального виборчого права для чоловіків. Однак водночас виборчих прав позбавлялися військовослужбовці, студенти, особи без однорічного цензу осілості, ті, хто одержував субсидії, глави знатних сімей (щоб не змішувалися з іншими громадянами). У судочинстві запроваджувався суд присяжних засідателів.

Реакційною стороною перебудови соціально-політичної структури було прийняття низки законів («Про охорону громадського спокою» — 1925 р.; «Про загальну мобілізацію нації» — 1938 р.), якими заборонялися всі «ліві» органі­зації. За участь у заборонених політичних організаціях передбачалися каторжні роботи. Страйки оголошувалися злочинами. Трудові конфлікти вирішувала арбітражна секція «особливої поліції». Парламент став відігравати нікчемну роль. Нижня його палата (палата представників) збиралася на сесії не більше як три місяці на рік, інші де­в’ять місяців державою правив уряд. За допомоги імператорського указу уряд міг розпустити палату парламенту. Реакційною стороною політичного життя було також створення незаконних бойових організацій на кшталт «молодого офіцерства».

Другий етап розпочинається військовим заколотом «молодого офіцерства» у 1932 р. Подібно до того, як повівся в такій ситуації уряд Італії під час походу чорносорочечників на Рим у 1922 р., так само правлячі кола Японії поспішили віддати ключові посади в уряді військовим. Невдовзі після цього розпочинається агресія Японії проти Китаю, а в 1936 р. Японія та Німеччина укладають антикомінтернівський пакт.

З початком Другої світової війни в Японії формується так звана «нова політична структура», суть якої полягала в тому, що:

— всі партії саморозпускалися, а їхні лідери об’єднувалися в «Асоціацію допомоги трону» — державну організацію, що фінансувалася урядом і підпорядковувалася йому;

— представниками «Асоціації» на місцях були сусідські общини, котрі об’єднували 10—12 сімей. Декілька общин складали «асоціацію вулиці», «асоціацію селища» та ін.

— На виробництві утворювалися «Товариства служінню батьківщині».

Всі ланки «нової політичної структури» були просякнуті тотальним наглядом, суворою цензурою та шовіністичною пропагандою. Крім того, створювалася «нова економічна структура», яка об’єднувала асоціації промисловців і фінансистів, і якій надавалися адміністративні повноваження.

Отже, японський фашизм, маючи низку близьких ознак зі спорідненими йому режимами в Європі, характеризувався деякими відмінностями:

а) в Німеччині та Італії існували відповідні фашистські партії з чіткою структурою, тоталітаристськими ознаками і залізною дисципліною. В Японії цього не спостерігалося;

б) в інших тоталітарних державах фашистські партії контролювали армію. В Японії сама армія відігравала роль головної керівної політичної сили;

в) подібно до Італії, в Японії фашизм не ліквідував монархію. Однак якщо в Італії король перетворився на «ве­сільного генерала», то в Японії, навпаки, імператор посилив свій вплив і розширив повноваження.

Японський фашизм проявився у специфічній формі військово-монархічної диктатури.

Післявоєнний розвиток Японії. Поразка Японії у Другій світовій війні була для країни рівнозначною буржуазно-демократичній революції, яка призвела до утвердження режиму парламентської демократії. Згідно з першими післяво­єнними перетвореннями, були розпущені японська армія, ультранаціоналістичні та фашистські організації, скасовані репресивні закони, обмежені демократичні свободи.

Важливою демократичною акцією цього періоду стало прийняття нової Конституції 1946 р., яка набрала чинності у 1947 р. Конституція формально була прийнята парламентом і затверджена Таємною радою як змінена стара Конституція 1889 р. Але насправді це була принципово нова Конституція, яка вперше в історії конституційного розвитку країни була побудована на засадах буржуазної демократії.

Конституція встановлювала замість напівабсолютистської фактично парламентську монархію. При цьому парламентові відводилася роль найвищого органу державної влади і єдиного законодавчого органу країни. Відповідно до цього були ліквідовані органи, котрі раніше стояли над парламентом: Таємна рада, міністерство імператорського двору тощо.

Японський парламент являє собою двопалатний орган, де в чому подібний до конгресу США. Нижня палата — палата представників (491 особа) мала термін повноваження чотири роки; верхня — палата радників (252 особи), не мала терміну повноважень, але кожних три роки відбувалася ротація половини її складу.

Обидві палати створювалися на основі прямих і загальних виборів. Встановлювався відносно високий віковий ценз: 20 років для активного виборчого права і 25 років (для кандидатів до нижньої палати) та 30 років (для кандидатів до верхньої палати). Мав місце ценз осілості та вимога до кандидата в депутати щодо внесення ним грошового закладу, який надходив до казни, якщо за претендента на депутатське крісло проголосує менше 5% виборців. Система виборів була мажоритарною.

У Конституції знайшов відображення вплив англійського державного права, зокрема система «парламентських кабінетів». Главою кабінету міністрів як найвищого органу виконавчої влади стає лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах. Прем’єр-міністр призначає ка­бінет міністрів (18 осіб), який несе відповідальність перед парламентом і у випадку імпічменту повинен піти у відставку. Правда, прем’єр може скористатися альтернативним заходом — у 10-денний термін після оголошення недовіри розпустити палату представників і призначити нові вибори. Це право глави кабінету міністрів є досить ефективним стримуючим чинником для парламенту. Більше того, через порядок формування уряду (нагадаємо: його формує сам прем’єр) його відповідальність перед парламентом є чистою формальністю, оскільки партійна дисципліна зобов’язує депутатів підпорядковуватися прем’єр-міністрові як своєму лідерові.

Відповідна стаття Конституції (ст. 66) закріпила принцип цивільного уряду, відповідно до якого жоден із членів кабінету міністрів не може бути військовим.

Зберігалася спадкова імператорська влада. Щоправда, імператор мав публічно зректися свого «божественного походження»[81]. Незважаючи на те, що ст. 4 відмовляла імператору у праві здійснювати державну владу, за ним закріплювалася низка конституційних повноважень: за поданням парламенту призначати прем’єр-міністра; за поданням прем’єра призначати верховного суддю; промульгувати поправки до Конституції; скликати парламентські сесії; розпускати нижню палату; підтверджувати призначення та відставку посадових осіб тощо. Звичайно, ці повноваження мають здебільшого формальний характер, оскільки головною ланкою державної машини є уряд та його прем’єр.

В японській Конституції спостерігається модифікований варіант американської системи «стримувань і противаг» гілок влади. Це з особливою ясністю проглядається у закріпленні незалежності суддів (ст. 76) та в процедурі імпічменту, яку можна застосувати щодо суддів, а також у повноваженнях суду вирішувати питання про конституційність актів парламенту чи указів виконавчої влади.

Принципово новим явищем у практиці світового конституціоналізму є введення до Конституції декларації (ст. 9) про відмову від війни, а також від погрози застосування або самого факту застосування збройної сили у вирішенні міжнародних питань.

Конституція вперше в японській історії закріпила автономію місцевих органів управління. Губернатори префектур, мери міст, сільські старости обиралися раз на чотири роки на основі загального виборчого права.

У післявоєнні роки на японській території розташовувались американські окупаційні війська. У 1951 р. між Японією та США було підписано Сан-Франциський мирний договір та «договір безпеки». На їх основі були формально скасовані всі обмеження національного суверенітету Японії, зокрема право окупаційних властей санкціонувати прийняті японським парламентом закони і державний бюджет. Разом з тим, США одержали право розташовувати в Японії свої військові бази, а також використовувати свої збройні сили для придушення заворушень і безладу в країні.

Італія післявоєнного часу. Корінний перелом у Другій світовій війні став могутнім воєнно-політичним ударом по італійському фашизму. Італійський генералітет і частина керівництва фашистської партії намагалися вийти з кризи шляхом усунення від влади Б. Муссоліні.

У липні 1943 р. англо-американські війська висадилися на Сицилії, після чого Велика фашистська рада приймає рішення про відставку Муссоліні. Згодом його було заарештовано. Новий уряд, сформований маршалом Бодольо, розпустив фашистські організації і підписав акт про капітуляцію Італії. Після цього північ країни окуповується німецькими військами.

Навесні 1945 р. вся Італія в результаті загальнонародного повстання була звільнена від нацистських окупантів. Партії антифашистської коаліції створили Тимчасовий уряд і домоглися відставки короля Віктора Емануїла. У травні цього самого року проводиться загальнодержавний референдум з питання про форму правління і обираються Установчі збори. Референдум висловився за республіку, а Установчі збори затвердили у грудні 1947 р. Конституцію Італії.

Конституція проголосила державу демократичною парламентською республікою. Законодавча влада вручалася двопалатному парламентові. Палата депутатів (нижня палата) обиралася загальними і прямими виборами за пропорційною системою. Верхня — сенат, обиралася в областях країни за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою. Палати були рівноправні в питаннях законодавства і контролю за урядом.

Главою держави ставав президент, який обирався на спільному засіданні обох палат парламенту за участі представників від областей терміном на сім років. Президент дістав право розпускати парламент і видавати в особливих випадках декрети, що мали силу закону. Акти президента вимагали контрасигнації прем’єр-міністра.

Уряд держави був відповідальним перед парламентом. За певних обставин Конституція дозволяла парламентові делегувати урядові законодавчі повноваження і приймати урядом декрети, які мали силу закону.

У системі найвищих органів республіки Конституція передбачила Найвищу раду магістратури — орган з керів­ництва судовою системою і Конституційний суд, уповноважений визначати конституційність законів та інших актів влади.

Держава та право США. Після Першої світової війни жодна з держав світу не могла зрівнятися із США в економічному багатстві й ступені розвитку продуктивних сил. Все це стало наслідком не лише прямого збагачення монополій за рахунок війни, а й дії інших чинників. До них, насамперед, слід віднести підпорядкування державного апарату монополіям. Спочатку це відбувалося шляхом фінансування виборчих кампаній політичних партій і окремих кандидатів. Жоден кандидат на посаду президента чи конгресмена не міг розраховувати на успіх без підтримки тієї чи іншої групи фінансових олігархів.

Наступним кроком у цьому напрямі стало утворення парламентського лобізму[82], завдяки якому корпорації могли впливати як на законодавчі, так і на інші органи влади.

Нарешті, виявом підпорядкування державного апарату монополіям стало державне втручання в економіку. З особливою відкритістю це виявилося у так званому «новому курсі президента Рузвельта».

У листопаді 1932 р. відбулися вибори 32-го президента США, на яких переміг Франклін Делано Рузвельт. Після його інаугурації конгрес прийняв закон, який на два роки надавав президенту надзвичайні повноваження, яких американські президенти не мали навіть під час війни[83]. Основні напрями «нового курсу» зводилися до наступного. По-перше, держава взяла на себе регулювання кредиту і грошового обігу. Це було здійснено з метою врятування від краху банківської системи країни. Банкам була надана державна допомога для підтримки їхньої платоспроможності. Це стосувалося головним чином великих банків. Держава зосередила в своїх руках податки, весь золотий запас, заборонила купівлю-продаж золота. Був також заборонений вивіз золота, срібла, паперових грошей з країни. 22 березня 1933 р. був скасований «сухий закон».

По-друге, в галузі промисловості держава стала на шлях регулювання і штучного обмеження виробництва: встановлювалися квоти для продукції, що випускалася, розподілялися ринки її збуту, встановлювалися тверді ціни на товари, сировину тощо. У галузях промисловості запрова­джувалися «кодекси чесної конкуренції», які фіксували ціни на продукцію, регулювали її виробництво та збут.

По-третє, в галузі сільського господарства держава примусово скорочувала посівні площі з метою підтримки стабільності цін на сільськогосподарську продукцію. Лишки продукції, виробленої фермерами, скуповувалися державою. Фермерам видавалася компенсація за скорочення посівних площ, зменшення поголів’я худоби тощо.

По-четверте, одночасно із заходами щодо виходу із кризи промисловості, сільського господарства, грошово-кредитної системи уряд США здійснив оздоровлення соціальної сфери[84]. Для боротьби з безробіттям була розроблена і оперативно втілена широка програма громадських робіт. Згідно із «Цивільним корпусом консервації природних ресурсів» по всій країні була створена мережа трудових таборів, де безробітні одержували житло, одяг, харчування, медичне обслуговування і невелику матеріальну винагороду для відправлення грошей своїм сім’ям. Люди були зайняті різноманітними громадськими роботами, а всі організаційні питання взяла на себе армія. Ефективність таких заходів перевищила всі сподівання. Також було прийнято закон про створення федеральної служби зайнятості, яка надала безробітним робочі місця і заробіток.

Таким чином, «новий курс» (або, як його назвали, — «нова здача карт») являв собою своєрідну експериментальну перевірку політики і практики державного втручання у приватно-економічні відносини. Було б помилковим вважати його глибоко продуманою, науково обґрунтованою і передбачуваною системою заходів. Він включав у себе різноманітні напрями загального і надзвичайного характеру, проекти і експерименти. Наприклад, проект закону про банки обговорювався в конгресі 40 хвилин. А між тим закон наділяв уряд країни такою владою у фінансовій сфері, яка була не лише безпрецедентною, а й дуже вразливою з точки зору конституційних традицій держави.

Зміни в державному ладі США. Особливістю конститу­ційного, державно-правового розвитку США є те, що формально він здійснюється в рамках Конституції 1787 р. Після Першої світової війни до неї було внесено всього вісім поправок. Зокрема, ХVІІІ поправкою (1919 р.) було заборонено, а ХХІ (1933 р.) знову дозволено виробництво і продаж спиртних напоїв (так званий «сухий закон»).

Три поправки розширили виборчий корпус: ХІХ (1920 р.) надала право голосу жінкам; ХХІII (1961 р.) надала право виборцям федерального округу Колумбія брати участь у виборах президента і віце-президента (до цього вибори здійснювалися по штатах); ХХІV (1964 р.) скасувала виборчий податок при виборах федеральних органів.

Три поправки стосувалися посади президента: ХХ (1933 р.) встановила день початку повноважень новообраних президентів — 20 січня наступного року; ХХІІ (1952 р.) не допускала обрання президента більше двох разів; ХХV (1967 р.), прийнята після вбивства Д. Кеннеді в 1963 р., відрегулювала порядок виконання обов’язків президента у випадку смерті чи нездатності його виконувати свої функції.

Фактично у конституційному механізмі держави з’явилася друга «конституція» — рішення Верховного Суду з конституційних питань, федеральне законодавство, а також конституційна практика самого життя. До головних рис цієї «другої конституції» слід віднести:

— обмеження конституційних прав і свобод громадян, закріплених «Біллем про права»;

— централізація державної влади, що дає підстави говорити про відхилення від конституційного принципу федералізму;

— розширення повноважень президента за рахунок послаблення влади конгресу;

— бюрократизація і мілітаризація державного апарату.

Помітне обмеження конституційних прав та свобод американців стало наслідком бурхливих подій першої чверті ХХ ст. в Європі. Революції в Росії та їх наслідок — громадянська війна 1918—1920 рр., поширення більшовицького екстремізму викликали включення в державний механізм США режиму самозахисту. У більшості штатів приймалися «закони про заколоти», котрі оголошували злочинними революційно-екстремістські організації.

За умов економічної скрути 1929—1933 рр. урядом країни були проведені суттєві соціальні реформи, спрямовані на підвищення життєвого рівня багатьох верств. Тим самим правлячі кола зберегли стабільність і спокій у суспільстві, не звертаючись до «послуг» фашизму[85]. Водночас в 1940 р. приймається «Закон Сміта» (про реєстрацію іноземців), який до певної міри обмежив свободу слова, зборів, друку, організацій[86].

Після Другої світової війни в США обмежувалися права осіб, які не мали громадянства, натуралізованих іноземців. З 1952 р. встановлюється особливий правовий режим для іммігрантів: із 14-річного віку вони зобов’язані реєструватися в міністерстві юстиції і повідомляти про зміну місця проживання. Особи без громадянства могли в будь-який момент бути вислані за межі країни, якщо міністр юстиції буде мати підстави судити, що «їхній спосіб життя і характер думок несумісні з інтересами США».

Щодо централізації державної влади, то вона набула широкого розвитку після громадянської війни. У ХХ ст. цей процес знайшов свій прояв, насамперед, у бюрократизації виконавчих структур і підвищенні федеральних органів над органами влади і управління штатів. Наступ на права штатів здійснювався і за допомогою механізму субсидування штатів з боку федерації. Стало широко практикуватися цільове виділення коштів суб’єктам федерації, що надавало загальнофедеральним органам можливість контролювати реалізацію субсидій.

Обмеження прав штатів виявилося у намаганні уніфікувати їхнє законодавство. З цією метою з представників штатів була створена національна комісія з питань видання однотипних законів, яка розробляла типові законопроекти і пропонувала їх легіслатурам штатів.

Все ж посилення федеральних органів за рахунок прав штатів не призвело до ліквідації ознак федералізму. Кожен штат має свою конституцію, свою систему органів влади та управління, власну судову систему, особливе цивільне, кримінальне і процесуальне законодавство.

Посилення президентської влади яскраво спостерігалося за доби президентства Рузвельта, коли конгрес прийняв низку законів, які надали главі держави великих повноважень для втручання в економіку. За років Другої світової війни і в післявоєнні роки ці повноваження ще більше розширились. Надзвичайно зросла роль президента в галузі законодавства. Хоча Конституція, як і раніше, позбавляла його законодавчої ініціативи, він знайшов можливість обій­ти це табу шляхом направлення до конгресу президентських послань. Вони не тільки інформували конгрес про становище в державі та за її межами, але й містили законодавчі положення, які автоматично ставали предметом розгляду конгресу.

Другим засобом впливу президента на законодавчу діяльність американського парламенту є президентське вето, яке на практиці із відкладувального все більше перетворювалося на абсолютне.

Бюрократизація і мілітаризація державного апарату розпочалася з «нового курсу» і посилилася в післявоєнний період. У 1947 р. була створена Рада національної безпеки у складі президента, віце-президента, міністра оборони, державного секретаря та інших високих посадовців. Вона зосередила керівництво всією внутрішньою та зовнішньою політикою держави. У 1939 р. конгрес прийняв «Закон Хетча», який відокремив політику від державного апарату. Державним службовцям було заборонено бути членом політичної партії. У післявоєнний період президент Трумен видав указ про перевірку «лояльності» державних службовців.

Конгрес із повним правом вважається найважливішим осередком державної влади в США. Він охоплює службовців, які працюють у комісіях і підкомісіях, чиновників апарату партійних фракцій, помічників конгресменів. Останні призначаються в розрахунку по 15—16 осіб для члена палати представників і до 70 осіб для сенатора. Усі вони отримували платню з державної казни. Якщо вдатися до підрахунків, то на 535 конгресменів припадає майже 8,5 тис. помічників. Ще майже одна тисяча службовців працюють у комісіях і підкомісіях конгресу, а близько 400 співробітників обслуговують посадових осіб американського парламенту.

Президент у своїй діяльності теж спирається на розгалужений апарат Білого дому. Це — найближчі й особливо довірені політики, радники, секретарі та помічники. Серед них чільне місце належить помічнику з національної безпеки, посада якого була заснована в 1953 р. президентом Д. Айзенговером (Ейзенхауером).

Подібно до Великобританії, у США існує двопартійна система правління. Але якщо у Великобританії вона надавала великі переваги прем’єр-міністрові, який завжди міг розраховувати на партійну дисципліну парламентської більшості, котра його підтримувала, то в США склався інший порядок. Тут партійна дисципліна сили не мала, а президент не завжди міг розраховувати на підтримку в конгресі депутатів— членів своєї партії. З іншого боку, президент обирався населенням і був більш незалежним у своїх діях щодо конгресу, ніж прем’єр Великобританії. Американський президент ви­ступає не тільки в ролі глави держави, глави уряду, головнокомандуючого, головного дипломата країни, але і як головна особа, на яку покладалася відповідальність за управління державою в період кризи чи надзвичайних подій.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які правові засади створення та розвитку Четвертої республіки у Франції?

2. Назвіть основні положення Конституції Франції 1946 р.

3. Які обставини зумовили встановлення у Франції П’ятої республіки?

4. Які чинники зумовили прихід до влади італійських фашистів?

5. У чому полягав механізм фашистської диктатури в Італії?

6. Коли і за яких обставин Ватикан набув статусу суверенної держави?

7. У чому полягали особливості японського фашизму?

8. Яку форму правління встановила Конституція Японії 1947 р.?

9. Назвіть найвищі органи державної влади та управління Італії за Конституцією 1947 р.

10. Що таке лобізм?

11. Назвіть основні напрями «нового курсу» Рузвельта.

12. Зазначте основні зміни в державному ладі США періоду після Другої світової війни.

13. Що таке сегрегація? Яке вона має відношення до США?

Тести-тренінги

1. Зазначте, яке з названих положень правильне:

а) за умовами Версальського договору Франція була зобов’язана сплатити значну суму репарацій;

б) за наслідками Першої світової війни Франції були повернені області Ельзас та Лотарингія;

в) негативні наслідки Версальського договору для Франції спричинили появу в країні фашистських організацій.

2. Посаду глави уряду Італії Муссоліні посів шляхом:

а) військового перевороту;

б) легітимного призначення імператором країни;

в) здобуттям більшості своєї партії на парламентських виборах;

г) всі названі шляхи невірні.

3. Із встановленням фашистської диктатури в Японії імператорська влада була:

а) скасована;

б) посилена підтримкою його діяльності з боку фашистської партії;

в) посилена за рахунок розширення її прерогатив;

г) призупинена на знак особливої пошани до особи правителя.

4. Які з названих реформацій не належать до програми «нового курсу» Рузвельта:

а) примусове скорочення площ під виробництво сільськогосподарської продукції;

б) державне регулювання грошового обігу і кредиту;

в) заборона імпорту товарів першої необхідності;

г) регулювання цін на товари та штучне обмеження виробництва?

Відповіді на тести-тренінги.

Вступ: тест 1 — в; тест 2 — а.

Перший модуль

Тема 1

Параграф 1: тест 1 — в; тест 2 — б; тест 3 — а; тест 4 — а.

Параграф 2: тест 1 — а; тест 2 — б.

Параграф 3: тест 1 — в; тест 2 — а; тест 3 — а.

 

Тема 2

Параграф 1: тест 1 — г; тест 2 — г; тест 3 — г; тест 4 — а.

Параграф 2: тест 1 — б; тест 2 — г; тест 3 — а; тест 4 — б.

 

Другий модуль

Тема 3

Параграф 1: тест 1 — г; тест 2 — б; тест 3 — б; тест 4 — б; тест 5 — г.

Параграф 2: тест 1 — в; тест 2 — б.

Параграф 3: тест 1 — а; тест 2 — б; тест 3 — г.

Параграф 4: тест 1 — а; тест 2 — ґ; тест 3 — в; тест 4 — в.

 

Тема 4: тест 1 — б; тест 2 — а; тест 3 — б; тест 4 —а.

 

Третій модуль

Тема 5: тест 1 — г; тест 2 — а; тест 3 — б; тест 4 — б.

Тема 6: тест 1 — б; тест 2 — в; тест 3 — д; тест 4 — а.

Тема 7: тест 1 — б; тест 2 — ґ; тест 3 — б.

Тема 8

Параграф 1: тест 1 — ґ; тест 2 — б; тест 3 — а, в.

Параграф 2: тест 1 — в; тест 2 — г; тест 3 — в.

Тема 9: тест 1 — а; тест 2 — а; тест 3 — а.

Тема 10: тест 1 — ґ; тест 2 — б; тест 3 — ґ; тест 4 — г.

Тема 11

Параграф 1: тест 1 — в; тест 2 — г; тест 3 — г.

Параграф 2: тест 1 — а; тест 2 — б; тест 3 — в; тест 4 — б.

 

Четвертий модуль

Тема 12: тест 1 — г; тест 2 — г; тест 3 — а; тест 4 — а.

Тема 13

Параграф 1: тест 1 — б; тест 2 — а; тест 3 —а.

Параграф 2: тест 1 — б; тест 2 — б; тест 3 — в; тест 4 — в.

Термінологічний словник

АБСОЛЮТНА МОНАРХІЯ — різновид одноосібної форми правління, за якої вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади концентрувалася в руках спадкового глави держави.

АВІЛУМИ — особлива група вільного населення Стародавнього Вавилону, наділена певними перевагами та привілеями.

АВТАРКІЯ — політика держави, спрямована на створення замкнутого національного господарства, відокремленого від економіки інших країн.

АДАД — бог грому, блискавки та дощу (Стародав. Вавилон).

АДВОКАТ — повірений у судових справах, захисник. Первісне значення слова взяте з лат. advocatus — «юрист, який все знає». В Римській республіці адвокатом називали кваліфікованого юриста, якого за­прошували на засідання для пояснення спірних юридичних колізій. Пізніше, за доби імперії, адвокат став захисником у суді.

АВТОРИТАРИЗМ — державний лад, заснований на не­обмеженій особистій владі; самовладдя.

АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ — державно-правовий режим, заснований на сліпому, беззаперечному підкоренні владі, диктатурі.

АГЕНТ — особа, уповноважена установою, підприємством для виконання службових, ділових доручень; людина, що діє в чиїхось інтересах.

АГРЕСІЯ — від лат. aggressio — «протиправне застосування сили однією державою проти іншої».

АДМІНІСТРАЦІЯ — орган управління виконавчої влади, а також влада взагалі; посадові особи управ­ління.

АКТ — закон, указ державних органів чи постанова громадських організацій. Документ, складений однією чи кількома особами, що підтверджує якісь установлені факти, події.

АКТ НОРМАТИВНИЙ — офіційний письмовий документ, який приймається уповноваженим органом, встановлює, змінює чи скасовує норму права.

АКТ ПІДЗАКОННИЙ — офіційний документ, прийнятий компетентним органом державної влади чи уповноваженим державою іншим суб’єктом на підставі закону, відповідно до закону і в порядку його виконання.

АКЦИЗНИЙ ЗБІР — вид непрямого податку на окрему продукцію, яка законом визначена як підакцизна. Включається до ціни відповідного товару.

АЛОД — подарована знаті королівська земля, що ставала успадкованою власністю, яка могла вільно відчужуватися (Держава франків).

АНАЛОГІЯ ЗАКОНУ — застосування правової норми до по­дібних відносин, не врегульованих правом.

АНАРХІЯ — безвладдя; хаос, невизнання авторитету, порядку, дисципліни, непокора окремих осіб або груп людей владі.

АНЕКСІЯ — насильницьке приєднання всієї країни або її час­тини до іншої держави. Грубе порушення норм міжнародного права.

АНТИЧНИЙ ПОЛІС — община, що складалася з формально рівних громадян, які володіли виключним правом власності на основний засіб виробництва — землю; місто з околицями.

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ — рабовласницькі країни Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

АМНІСТІЯ — від гр. amnestia — «прощення, забуття вини». Часткове або повне звільнення від судового покарання певної категорії осіб, яке здійснюється верховною владою.

АПАРАТ — сукупність установ, органів чи осіб, які виконують певні функції державного управління.

АПЕЛА — народні збори у Стародавній Спарті.

АПЕЛЯЦІЯ — оскарження рішення суду до вищої судової інстанції з метою перегляду справи.

АРБІТРАЖ — вирішення спірних питань арбітрами, третейськими суддями; державний орган, що займається такими справами.

АРЕОПАГ — орган управління Афін, який обирав і контролював діяльність архонтів.

АРИСТОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА — форма правління, де формальне право брати участь у виборах найвищих органів влади належить лише певним верствам населення (Спарта, Рим та ін.).

АРИСТОКРАТІЯ — найвищий родовитий прошарок панівного класу; привілейована частина класу або інших соці­альних груп.

АРМІЯ — сукупність збройних сил держави. Походить від лат. armare — «споряджати, робити придатним до боротьби».

АРХАГЕТИ — найвищі посадові особи у Стародавній Спарті.

АРХІКАПЕЛЛАН — духівник короля франків, найстарший серед придворних.

АРХОНТИ — виборні найвищі посадові особи Стародавніх Афін.

АСТІМОНАХИ — посадові особи в Афінах, які стежили за по­ряд­ком на вулицях та в громадських місцях, за до­три­манням громадянами правил моралі.

АТІМІЯ — вид покарання в Афінській державі, який полягав у позбавленні правопорушника громадянських прав.

БАЗИЛЕВСИ — племінні вожді Стародавньої Греції. Згодом цим терміном іменували архонтів, котрі займалися питаннями релігійних культів і відали судочинством у кримінальних справах.

БАЛЬЯЖІ — адміністративні одиниці, на які була поді­лена територія домена короля Франції.

БАНДИТИЗМ — від італ. banda — «загін». Організація озбро­єної групи (банди) з метою нападу на державні чи громадські установи або на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчиненому нею нападі.

БЕНЕФІЦІЙ — земельні ділянки разом з селянами, які надавалися франкським королем у довічне користування феодалу за службу.

БЕРЕЗНЕВІ ПОЛЯ — щорічні військові огляди народного ополчення Держави франків. Пізніше — феодальні з’їзди.

БІЛЛЬ — в Англії, США, Ірландії, Канаді та ін. — законопроект, що вноситься на розгляд законодавчого органу. Прийнятий закон.

БОГОХУЛЬСТВО — хуління бога, образа церковних реліквій, обрядів, звичаїв.

БОЙКОТ — засіб політичної та економічної боротьби. Утворене від власного імені англійця, капітана Бойкота, який, будучи управителем одного із маєтків в Ірландії, жорстоко поводився з орендаторами. На знак протесту останні в 1880 р. припинили з ним будь-які стосунки.

БРАХМАНИ — жрецька знать та їх родичі (Стародав. Індія).

БУЛЕ — Рада 500, законодавчий орган Афін (її члени називалися «булевлетами»).

БЮДЖЕТ — кошторис доходів та витрат держави, підприємства. Походить від англ. budget — «гаманець, сумка». Пізніше — портфель, у якому англійський міністр казначейства носив до парламенту гроші й свій звіт.

БЮРО — від фр. «стіл, покритий сукном». Пізніше — контора, у якій письмовий стіл і стілець були специфічними меблями.

БЮРОКРАТИЗМ — система управління, за якої діяльність органів влади ускладнена тяганиною і спрямована головним чином на забезпечення відомчих чи особистих інтересів на шкоду інтересам усього суспільства.

ВАЙШІЇ — селяни-общинники та дрібні торговці (Стародав. Індія).

ВАРВАР — від гр. barboros — чужоземець, який «бурмоче щось собі під ніс», тобто розмовляє незрозумілою мовою. У Стародавній Греції та Римі — зневажлива назва іноземця.

ВАРНИ — особливі соціальні групи вільного населення Стародавньої Індії, нерівні за своїм суспільним становищем, правами та обов’язками; замкнуті соціальні стани.

ВАСАЛ — землевласник-феодал, який знаходився у залежності від свого пана (сюзерена) і зобов’язаний йому різними повинностями (головним чином — службою).

ВАСАЛІТЕТ — система взаємовідносин між феодалами, за якої сеньйор (вищий феодал) мав верховенство над меншим феодалом (васалом).

ВЕДИ — релігійні книги у Стародавній Індії.

ВЕКСЕЛЬ — цінний папір, борговий документ, який зобов’язував боржника сплатити кредитору суму грошей у встановлений термін.

ВЕЛЬМОЖА — знатний, багатий сановник.

ВЕРБАЛЬНІ КОНТРАКТИ — усні договори, що набували юридичної сили за дотримання певної словесної форми.

ВЕРГЕЛЬД — грошовий штраф, що сплачувався за вбивство родині потерпілого («Салічна правда»).

ВЕРДИКТ — рішення судового органу, згодом — присяжних засідателів, про винуватість або невинуватість звинуваченого.

ВЕРХОВЕНСТВО ЗАКОНУ — принцип, що визначає провідну, визначальну роль закону в правовій системі, котра забезпечується його вищою юридичною силою щодо будь-яких інших актів.

ВЕРШНИКИ — соціальна верства Стародавнього Риму, що складалася з чиновників, купців, лихварів.

ВЕСТАЛКА — в Стародав. Римі незаймана жриця Вести — богині домашнього вогнища, хранителька вогню у храмі.

ВЕТЕРАН — від лат. veteranus — «старий». У Стародавньому Римі це було звання воїна, який прослужив під знаменами 20 і більше років.

ВЕТО — від лат. veto — «забороняю». Право відхилення главою держави прийнятого парламентом закону. Поді­ляється на абсолютне та відкладальне.

ВИБОРИ — передбачена конституцією чи іншими документами форма волевиявлення народу з метою формування органів державної влади чи місцевого самоврядування.

ВИБОРЧЕ ПРАВО — система правових норм, що регулюють виборчі відносини в державі.

ВИБОРЧИЙ ЦЕНЗ — спеціальні умови надання громадянам виборчих прав (наприклад, володіння майном, рівень освіченості, термін проживання в державі або на певній території тощо).

ВИДИ ПОКАРАНЬ — встановлений законом обов’язковий перелік покарань за ступенем їх тяжкості чи за іншим принципом.

ВИКОНАВЧА ВЛАДА — один із видів державної влади, який забезпечує виконання конституції, законів, актів відповідно до наданих повноважень з управління державними справами.

ВИМОРОЧНЕ МАЙНО — майно, яке залишилось після власника без спадкоємця.

ВІГИ — партія промислової буржуазії, яка обстоювала принципи лібералізму.

ВІДОМСТВО — від лат. videre — «бачити». Тобто галузь управління, яка «все знає і бачить».Установа або сукупність установ, які обслуговують певну галузь державного управ­ління.

ВІДОМСТВА (ГАЛУЗІ) — управління стародавньосхідних держав: а) фінансове; б) військове; в) громадських робіт.

ВІДЧУЖУВАТИ — передавати (майно) на користь іншої особи, організації чи держави на певних умовах.

ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ — форма цивільної відповідальності за порушення зобов’язань. Відрізняється від відшкодування шкоди тим, що при останньому боржник відшкодовує кредитору лише прямі збитки. При відшкодуванні збитків винна особа відшкодовує ще й упущену вигоду, на яку можна було розраховувати за звичного стану.

ВІЗА — від фр. visa — «засвідчення документа». Позначка посадової особи на документі, яка надає йому відповідної сили чи значимості. Дозвіл на в’їзд на територію держави чи виїзд із неї.

ВІЛЛАНИ — особисто вільні селяни (Франція).

ВЛАДА — авторитетна сила, яка, використовуючи низку засобів та методів, забезпечує панування одних соціальних груп, прошарків чи класів над іншими.

ВЛАСНІСТЬ — історично зумовлена суспільна форма воло­діння, користування та розпорядження матеріальними та нематеріальними благами.

ВОЛОДІННЯ — фактичне, законне або протиправне, знахо­дження майна у конкретної фізичної чи юридичної особи (іншими словами, фактичне утримання речі).

ГАЛУЗЬ ПРАВА — система правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини.

ГАНА — родова община у Стародавній Індії, яка згодом трансформувалась у територіальну общину.

ГЕЛІЕЯ — суд присяжних в Афінах, який володів законодавчими повноваженнями, остання інстанція законодавства.

ГЕНЕРАЛЬНІ ШТАТИ — загальнофранцузьке зібрання представників трьох станів суспільства доби станово-представницької монархії.

ГЕНОЦИД — знищення окремих груп населення, цілих народів за расовою, національною чи релігійною ознакою.

ГЕОМОРИ — дрібні землероби (Афіни).

ГЕРУСІЯ — збори старійшин найсильніших і найвпливовіших родів Спарти, головний орган державної влади, до складу якого входили 28 геронтів з віковим цензом 60 років та два архагети.

ГЕРЦОГСТВО — велике територіальне прикордонне об’єд­нання, що складалося з кількох округів (Держава франків).

ГЕТЕРА — в Стародавній Греції — освічена неодружена жінка, яка вела вільний, незалежний спосіб життя.

ГІЛЬДІЯ — купецька або реміснича корпорація (об’єд­нання).

ГІПОТЕЗА — основа, припущення. Частина правової норми, в якій зазначаються умови, обставини, за настання яких можна чи необхідно здійснювати диспозицію.

ГРАБІЖ — відкрите насильницьке заволодіння чужим майном.

ГРАФ — посадова особа, призначена франкським королем для управління округом.

ГРОМАДЯНСТВО — політико-правовий зв’язок держави та особи, який, з одного боку, поширює на особу державну владу; а з іншого — забезпечує здійснення прав особи та її обов’язків як на території держави, так і за її межами.

ДВІЧІ НАРОДЖЕНІ — у Стародавній Індії представники трьох вищих варн, над якими здійснювався спеціальний обряд “другого народження“, що надавало їм особливого привілейованого становища у суспільстві.

ДЕКЛАРАЦІЯ — офіційна або урочиста програмна заява; назва деяких офіційних документів з повідомленням якихось даних.

ДЕКРЕТИ — судові рішення, винесені римським імператором (джерело римського права). Пізніше — один із видів нормативно-правових актів, котрі видавалися органами державної влади (наприклад «Декрет про мир» у Росії).

ДЕКУМ, ЛУБУТТУМ — командні посади в армії вавилонського царя.

ДЕЛІКТ — будь-яке правопорушення, тобто вчинення дії, що суперечить закону.

ДЕМИ — територіальні одиниці в Афінах, на які по­ділялися філи.

ДЕМІУРГИ — ремісники (Афіни).

ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА — форма правління, за якої право участі у виборах органів влади належить всім громадянам країни (Афіни).

ДЕНАРІЙ — срібна монета Держави франків, що дорівнювала 1/40 соліда (»Салічна правда»).

ДЕНОНСАЦІЯ — повідомлення однією стороною іншої про припинення дії укладеного між ними договору.

ДЕПАРТАМЕНТ — відділ міністерства, найвищої державної установи; адміністративно-територіальна одиниця у Франції.

ДЕПУТАТ — виборний повноважний та відповідальний представник народу в парламенті, член виборної державної установи; уповноважена особа для виконання певного доручення.

ДЕРЖАВА — суверенна, територіальна організація влади, яка володіє спеціальним апаратом примусу і здатна через право робити свої веління загальнообов’язковими для всього населення країни, здійснювати управління в со­ціально-не­однорідному суспільстві.

ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ — система державних органів, призначених виконувати певні визначені їм функції і забезпечувати роботу державного механізму.

ДЕРЖАВНА ВЛАДА — авторитетна сила, здатна відповідними засобами і методами здійснювати вплив на поведін­ку людей у суспільстві.

ДЕРЖАВНА ЗРАДА — один із злочинів проти держави, який полягав у зумисному вчиненні діянь, що заподіяли чи можуть заподіяти шкоду суверенітету, територіальній цілісності чи безпеці держави.

ДЕРЖАВНИЙ ОРГАН — складова частина державного апарату, наділена владними повноваженнями та необхідними засобами для реалізації.

ДЕРЖАВНИЙ МЕХАНІЗМ — система державних органів, організацій та установ, призначених здійснювати функції держави.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ — спосіб поділу держави на певні складові частини та поділ влади між нею та цими складовими частинами.

ДЕЦИМАЦІЯ — особлива процедура покарання солдатів у римській армії, яка полягала у покаранні смертю кожного десятого з підрозділу.

ДЖАТІ (ЧАТІ), або ВІЗИР — найвища посадова особа у Стародавньому Єгипті.

ДЖЕНТРІ — нове дворянство в Англії.

ДЖЕРЕЛО ПРАВА — офіційний спосіб публічного вираження норми права та її юридичного оформлення.

ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА — матеріальний носій історичної державно-правової інформації, що безпосередньо відображає той чи інший бік політичної, державно-правової діяльності людини, соціальних груп, класів, сус­пільства в цілому. Джерела поділяються на: а) відносно об’єк­тивні; б) хибні; в) брехливі.

ДИКТАТОР — найвища посадова особа в Римі, якій вручалась влада за надзвичайних обставин. Особа, якій надана необмежена влада в певній галузі управління.

ДИКТАТУРА — нічим не обмежена, не заборонена ніякими законами влада, що спиралася на пряме насилля.

ДИРЕКТИВА — керівна вказівка, розпорядження, наказ.

ДИСКРИМІНАЦІЯ — обмеження в правах, позбавлення рівноправ’я.

ДІЄТА — в Афінах щоденна плата учаснику судового засідання, яка дорівнювала денному заробітку середнього афінянина.

ДОГОВІР — угода, зазвичай, письмова, про взаємні зобов’язання.

ДОКІМАСІЯ — перевірка політичної благонадійності особи, яка претендувала на найвищі посади в Афінській державі.

ДОНОС — таємне звинувачувальне повідомлення представнику влади, начальнику про чиюсь діяльність чи вчинки.

ДОПИТ — опитування під час слідства або суду підозрюваного, звинувачуваного, потерпілого чи свідка з метою з’ясування обставин справи, злочину.

ДОСЬЄ — збірка документів, що стосуються певної особи чи справи, а також папка з такими документами.

ДРАХМА — срібна монета в Стародавній Греції.

ДАВНЬОСХІДНА ДЕСПОТІЯ — форма правління, яка характеризувалась: а) необмеженою владою монарха; б) зосе­редженням в його руках релігійної влади; в) наявністю централізованого розгалуженого чиновницького апарату; г) ви­знанням монарха верховним власником землі.

ДУБЛІКАТ — другий примірник документа, що має ту саму силу, що й оригінал.

ДХАРМАШАСТРИ — збірники релігійно-правових приписів — дхарм (Стародав. Індія).

ЕВОКАЦІЯ — право королівської юстиції Франції приймати до свого розгляду будь-які справи з некоролівського суду.

ЕВПАТРИДИ — панівна верхівка в Афінах, знать.

ЕДИКТИ — публічні оголошення правил, які обнародували консули, претори та інші магістрати при вступі на посаду (Cтародав. Рим).

ЕДИЛИ — посадові особи у Стародавньому Римі, які виконували поліцейські функції.

ЕКЛЕСІЯ — народні збори в Афінах.

ЕМФІТЕВЗІС — довгострокова оренда необроблюваних земельних ділянок (Стародав. Рим).

ЕН — титул вождя-жерця Стародавнього Вавилону мирного часу.

ЕНСІ — правителі окремих міст і територій Стародавнього Вавилону.

ЕПОНІМ — перший архонт Стародавніх Афін, наділений судовими повноваженнями у питаннях шлюбно-сімейних та спадкових відносин.

ЕФОРАТ — орган державного управління у Спарті (5 осіб), який здійснював контроль за діяльністю герусії та архагетів, а також виконував судові функції.

ЕХИНИ — глиняні або мідні посудини, у які клались і за­пломбовувалися докази до закінчення попереднього розслідування.

ЄРЕСЬ — відхилення від офіційних церковних догматів.

ЖУРІ (мале і велике) — суд присяжних (Англія).

ЗАВДАННЯ курсу історії держави та права полягає у виробленні глибокого розуміння основних закономірностей історичного процесу, у засвоєнні комплексу важливих чинників державо­творення, виникнення та функціонування інститутів державної влади та управління, вміння правильно аналізувати правові акти, ті чи інші реформи державного механізму, розуміти їх причини, наслідки та ефективність.

ЗАГАЛЬНЕ ПРАВО — однотипні норми права, які склались на основі практики королівських роз’їзних судів Англії і за­стосовувались в усій державі.

ЗАКОН — нормативний акт, що регулює найважливіші відносини в державі й має найвищу юридичну силу щодо актів інших державних органів і організацій.

ЗАКОНОДАВЕЦЬ — орган або особа, що встановлює закони.

ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА — вид державної влади, головною функцією якої є законотворчість і організація контролю за дотриманням чинного законодавства всіма структурами держави.

ЗАКОНОДАВЧА ІНІЦІАТИВА — офіційне внесення законопроекту до законодавчого органу відповідно до встановленої процедури.

ЗАКОНОДАВЧИЙ ПРОЦЕС — порядок законодавчої діяльності, який полягає у поданні до законодавчого органу проекту закону, його розгляді, прийнятті та введенні в дію.

ЗАКОНОПОЛОЖЕННЯ — закон або сукупність законів у певній галузі права.

ЗАЛОЖНИК — людина, насильно затримана під забезпечення виконання якихось вимог.

ЗАМАХ НА ЗЛОЧИН — вчинення особою з прямим умислом певного діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, але при цьому сам злочин не було доведено до кінця через обставини, що не залежали від волі особи.

ЗАПОВІТ — усне або письмове розпорядження, переважно про спадщину, на випадок смерті або інших надзвичайних обставин.

ЗАСІДАТЕЛЬ — виборна посадова особа, яка бере участь у роботі певної установи.

ЗАСУДЖЕНИЙ — особа, щодо якої судом винесено обвинувальний вирок із призначенням покарання. З моменту винесення такого вироку особа вважається засудженою незалежно від того, чи набув він законної сили, чи ні.

ЗВИЧАЇ — правила поведінки людей, що склалися у процесі їх співжиття і закріпилися внаслідок довготривалого їх за­стосування.

ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ — володіння землею на правах приватної власності; земельна ділянка, що знаходиться у чиємусь володінні.

ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ — використання землі, її сільськогосподарський обробіток, експлуатація. Користування землею на передбачених законом підставах.

ЗІКРУМ — жриця вавилонського храму, що займалася священною проституцією, доходи від якої йшли до храму.

ЗЛОЧИН — передбачене кримінальним законом сус­пільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність).

ЗМАГАЛЬНІСТЬ — принцип судочинства, що полягає у наданні рівних прав сторонам або учасникам процесу вільно брати участь у спорі щодо захисту своїх інтересів при розгляді справи у суді.

ЗМОВА — таємна згода про спільні дії проти будь-кого з по­літичною чи іншою метою.

ЗНАТЬ — аристократія, найвищий прошарок привілейо­ваної верхівки суспільства.

ЗОБОВ’ЯЗАННЯ юридичного характеру — зобов’язання, які відрегульовані правом і відповідно пов’язані з можливим примусом зобов’язаної особи до здійснення певних дій або утримання від них.

ІЄРАРХІЯ — порядок підпорядкування нижчих чинів чи посад вищим.

ІЛКА — земля, будинки та інвентар, надані чиновнику або воїну за службу (Стародав. Вавилон). Ця власність не могла відчужуватися (продаватися, заповідатися, даруватися тощо).

ІЛОТИ — поневолені Спартою жителі провінцій, які вважалися колективною власністю держави. Ілотія була специфічною формою рабства.

ІМПЕРАТИВ — безумовна, категорична вимога, пове­ління.

ІМПЕРІЯ — складна багатонаціональна держава, що утворилася в результаті приєднання (добровільного чи примусового) нових територій, і в якій є абсолютною залежність її складових частин від верховної влади.

ІМПІЧМЕНТ — вираження недовіри однієї з гілок влади іншій, яка мала своїм наслідком вихід останньої у відставку. Бере свій початок з Англії з кінця ХІХ ст. Таку процедуру запровадив парламент з метою підпорядкування своєму контролю органів державного управління. Процедура полягала у порушенні палатою громад перед палатою лордів (як найвищим судом держави) звинувачення проти певної посадової особи, яка підозрювалася у зловживанні владою.

ІМУНІТЕТНІ ГРАМОТИ — офіційні документи, які видавалися королівською владою світським земельним магнатам, монастирям та церквам і які вилучали відповідну територію з-під дії судової, поліцейської, фінансової та ін. юрисдикції державної влади.

ІНКВІЗИЦІЯ — особлива церковна установа, слідчий і каральний орган, метою якого було здійснення організованого терору щодо противників церкви.

ІНКРИМІНУВАТИ — пред’явити комусь звинувачення в чомусь.

ІНСИНУАЦІЯ — наклепницька вигадка з метою заплямування, зганьблення будь-кого.

ІНСТАНЦІЯ — одна зі сходинок у системі підпорядкованих один одному органів.

ІНСТИТУТ ПРАВА — певна галузь права, яка включає в себе правові норми, що регулюють якісно однорідні або тотожні суспільні відносини.

ІНСТРУКЦІЯ — звід правил, які встановлюють порядок та способи здійсн