З самого початку проголошення Польщею своєї незалежності розпалювався більшовицько-польський антагонізм. Ленінський декрет про «відпущення» Польщі було розцінено поляками як тактичний крок Росії, спрямований на те, щоб приспати їхню пильність. Неоголошена війна між двома країнами тривала більше року. Юзеф Пілсудський, якого не полишала надія на федерацію з Україною, скориставшись скрутним становищем в Україні Директорії, 21 квітня 1920 р. уклав з Симоном Петлюрою союз проти більшовиків на умовах передачі майже всієї Правобережної України до складу Польщі. 25 квітня польсько-українські війська розпочали наступ на Україну. Розбивши дві більшовицькі армії, союзники швидко підійшли до Києва і без бою увійшли до нього.
Проте невдовзі ситуація значно ускладнилася. Українське населення насторожено зустріло фактичну окупацію. Перегрупувавши сили, більшовики перейшли у наступ. Розпочався швидкий відступ союзників, який призвів до того, що 13 серпня 1920 р. червоні війська вже були під стінами Варшави. Здавалося, збувалися мрії Л. Троцького про «світову революцію» і надії В. Леніна на те, що разом з Варшавою впаде вся Версальська система. Російські лідери навіть везли у своєму обозі «уряд» Польщі на чолі з Феліксом Дзержинським.
Але в ці драматичні дні польський народ під гаслом «Спочатку Польща, а потім подивимося яка», виявив традиційний патріотизм і стійкість[68]. За шість місяців війни 180 тис. поляків добровольцями виступили на захист свободи. І під Варшавою сталося «диво на Віслі»: польська армія завдала раптового контрудару, відкинувши більшовицькі війська аж за Мінськ.
У жовтні 1920 р. у Ризі Польща уклала з Росією перемир’я, кинувши при цьому напризволяще свого українського союзника. Залишки армії УНР відступили за р. Збруч, потрапивши згодом до польських таборів. За Ризьким мирним договором між РФСРР, УСРР та Польщею 18 березня 1921 р. Варшава визнала більшовицьку Українську державу (УСРР), одержавши натомість Східну Галичину.
Лише у 1923 р. були стабілізовані кордони Польщі. У березні 1921 р. Сейм прийняв Конституцію Польської республіки, за якою законодавча влада належала двопалатному парламенту (нижня палата — сейм, верхня — сенат). Структуру виконавчої влади очолював президент, який обирався парламентом на сім років.
На початку жовтня 1918 р. в Загребі було скликане Народне віче словенців, хорватів і сербів, яке оголосило про перехід влади до його рук в усіх районах колишньої Австро-Угорщини, населених південними слов’янами.
1 грудня 1918 р. тут було утворено Королівство сербів, хорватів та словенців (КСХС), на чолі якого постала династія Карагеоргієвичів. 28 червня 1921 р. Установчі збори прийняли Конституцію КСХС, яка проголосила державу конституційною парламентською монархією. Законодавча влада вручалася королю і скупщині (парламенту). Виконавча — королю і раді міністрів. Королівство поділялося на 33 області — жупи. Незважаючи на багатонаціональний склад королівства, за формою державного устрою воно являло собою єдину унітарну державу.
Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Югославією, етнічні назви областей були замінені новими.
Отже, можна окреслити такі державно-правові наслідки Першої світової війни.
По-перше, розпалися і припинили існування дві багатонаціональні феодальні імперії — Російська та Австро-Угорська. Але якщо розпад Австро-Угорщини призвів до виникнення на її руїнах республікансько-демократичних держав, зорієнтованих на західні державно-правові традиції і гуманістичні цінності, то в Росії правонаступником монархії за короткий час стала багатонаціональна більшовицька Російська Федерація, яка за кілька років перетворилася на ще більше утворення з більшовицько-комуністичним режимом — Союз Радянських Соціалістичних Республік.
По-друге, після закінчення світової війни відновили власну державність або здобули незалежність Фінляндія, Польща, Литва, Латвія, Естонія. Низка держав, що утворилися на руїнах Російської імперії (УНР, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан та ін.), не змогли утримати власну національну державність. Їхнім народам були нав’язані радянські режими у тісному воєнному, економічному і політичному союзі з Російською Федерацією.
По-третє, закінчення світової війни викликало небачений раніше спалах національно-визвольного руху. Боротьба народів за своє національне визволення співпала у часі з широкими демократичними реформами і соціальними перетвореннями. Ці зміни певною мірою стимулювалися більшовицькою революцією в Росії у тому розумінні, що події в ній підштовхнули правлячі кола європейських держав до суттєвих поступок трудящим з метою запобігання подібному розвитку подій у власних країнах.
Нарешті, новоутворена більшовицька держава — РФСРР, опинившись у міжнародній ізоляції, намагалася стимулювати світовий комуністичний рух і здійснити «світову революцію» ціною жертв, зусиль і зубожіння власного народу, нав’язати комуністичні режими в інших країнах, не зупиняючись перед збройним втручанням в їхні внутрішні справи.
Політико-правовий розвиток Німеччини. Внутрішні суперечності Другої Німецької імперії, які загострилися у зв’язку з її поразкою у Першій світовій війні, стали головною причиною листопадової буржуазно-демократичної революції. Вона розпочалася 3 листопада 1918 р. збройним повстанням моряків у порту Кіль і швидко поширилася по всій Німеччині. За прикладом російських більшовиків радикальна революційна група «Спартак» стала ініціатором скликання у листопаді 1918 р. Першого з’їзду рад Німеччини, на якому передбачалося проголосити державу соціалістичною республікою та запровадити радянську систему органів влади. З’їзд відкинув цю пропозицію і прийняв рішення про скликання Національних Установчих зборів.
На початку лютого 1919 р. у м. Веймар розпочали роботу Установчі збори німецької нації, які у липні цього самого року прийняли нову Конституцію, що отримала назву Веймарської. Основні положення цього документа можна звести до такого.
1. Конституція перетворила Німеччину на буржуазну парламентську республіку на чолі з президентом.
2. Проголошена рівність громадян перед законом та запроваджене загальне, рівне і пряме виборче право, яке надавалося чоловікам і жінкам з 20-річного віку.
3. Запроваджувалася пропорційна виборча система та проголошувалися свобода слова, друку, мітингів, таємниця листування і недоторканність особи.
4. Найвища влада в державі належала двопалатному парламенту, що складався з рейхстагу і рейхсрату. Нижня палата — рейхстаг — визнавалася законодавчим органом, депутати якого обиралися на 4 роки загальним, прямим і таємним голосуванням. Його депутати не були відповідальними перед виборцями. Верхня палата — рейхсрат — складалася із представників земель, на які поділялася Німеччина, і займалася питаннями управління ними. Рейхсрат міг опротестувати закони, прийняті рейхстагом. У разі незгоди палат вирішення питання належало президенту республіки: він або приєднувався до рейхсрату, або виносив питання на всенародний референдум.
5. Главою держави ставав президент, який обирався на сім років загальним виборчим корпусом. Його влада мало чим відрізнялася від монархічної: міг розпустити рейхстаг; призупинити повністю або частково права і свободи людини; оголосити війну та укласти мир; призначав найвищих посадових осіб; міг запровадити в країні надзвичайний стан. Щоправда, рейхстаг мав право винести на референдум питання про імпічмент президенту, що було малоймовірним. Президент обирався з необмеженим правом переобрання.
6. Президент призначав канцлера і за його поданням затверджував міністрів. Останні були відповідальними перед рейхстагом: у випадку вираження рейхстагом вотуму недовіри всі міністри повинні були піти у відставку.
7. У складі країни було 18 земель: 15 республік і 3 вільних міста, які користувалися автономією. Кожна із земель мала свою конституцію, складену у погодженні з імперською, свій законодавчий орган (ландтаг) та свій уряд.
Далі слід зупинитися на короткій характеристиці наслідків Першої світової війни для Німеччини. Економічне становище в державі було надзвичайно складним. Підприємства закривалися. У зв’язку із скороченням збройних сил до 100 тис. чоловік сотні тисяч солдатів та офіцерів, які повернулися з фронту, не змогли знайти роботу.
Втрата стратегічних промислових районів, насамперед Ельзасу та Лотарингії, заморських колоній, реструктуризація воєнної промисловості і армії, необхідність виплати величезної контрибуції призвели до соціального та економічного розбалансування, наслідком якого стали безробіття, інфляція та суттєве зниження рівня життя основної маси населення. До всього цього слід додати негативні психологічні чинники: втрата довіри населення до уряду, падіння авторитету держави в очах громадян, постійний міжнародний контроль. Все це підготувало ґрунт для успішної діяльності екстремістських реваншистських рухів. Виникали численні (до 70) націоналістичні політичні і воєнні організації, групи, союзи. Усі вони проповідували небезпечну, але зрозумілу народу, ідеологію расизму та націоналізму. Однією з таких організацій була нацистська партія, створена у січні 1919 р. у Мюнхені, яка згодом стала називатися Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (за німецькою абревіатурою — НСДАП).
Останньою краплею у зростанні внутрішньої напруги в суспільстві стала світова економічна криза кінця 20-х— початку 30-х років, яка виявила нездатність державних структур здійснити радикальні соціальні і політичні зміни в країні.
У 1930 р. на чергових виборах до рейхстагу НСДАП, очолювана Гітлером[69], здобула перемогу. Тріумф нацистів на виборах став кінцем Веймарської республіки. Увесь цей час антидемократичні кола Німеччини займалися пошуками виходу з кризи шляхом авторитетної заміни Веймарської республіки та її конституції. Шлях Гітлера до влади пролягав через досягнення згоди з націонал-консервативними силами та отримання згоди Гінденбурга на канцлерство Гітлера. Під тиском представників великого бізнесу президент Гінденбург, як того вимагала Веймарська конституція, призначив лідера НСДАП Гітлера канцлером держави. Таким чином, 30 січня 1933 р. нацистський уряд прийшов до влади.
Що являла собою фашистська диктатура в Німеччині? Який її механізм?
Впродовж кількох місяців після приходу до влади німецькі націонал-соціалісти повністю зруйнували демократичну конструкцію держави, створену Веймарською конституцією. Уже 4 лютого 1933 р. А. Гітлер та П. Гінденбург підписали постанову, яка скасувала свободу виборів та друку. 28 лютого цього самого року були прийняті постанови «Проти зради німецькому народові» та «Про захист народу і держави», які призупинили дію всіх статей Веймарської конституції про права та свободи громадян і переслідували мету — призупинити «шкідливі для держави комуністичні насильницькі дії».
Підпал рейхстагу в ніч на 28 лютого 1933 р. став приводом до розгортання масового терору проти противників нового режиму. Закріплюючи одноосібну, диктаторську владу 23 березня 1933 р. Гітлер проводить через рейхстаг закон «Про повноваження уряду», який наділив імперський уряд правом видавати нормативно-правові акти з будь-яких питань внутрішньої і зовнішньої політики без санкції парламенту чи президента.
Наступного дня було видано закон «Про усунення бідувань народу і держави», за яким встановлювалося, що закони можуть прийматися урядом і не узгоджуватися з Конституцією. Вони набирали чинності на наступний день після їх публікації. Договори Третього Райху[70] з іноземними державами теж не вимагали схвалення парламенту.
Таким чином, всупереч конституції і не скасовуючи її офіційно, Гітлеру передавалися всі законодавчі та виконавчі повноваження, на фоні яких рейхстаг та президент фактично усувалися з політичної арени країни.
Після смерті президента П. Гінденбурга в 1934 р. рішенням уряду посада президента була скасована, а 2 серпня цього самого року А. Гітлер офіційно прийняв титул фюрера німецького народу.
Суть фашистської політичної доктрини. Фашистська політична ідеологія заперечувала парламентаризм, обстоювала «надкласову» диктатуру і крайній шовінізм. В основі політичної доктрини фашизму знаходилася досить примітивна, але приваблива і зрозуміла масам схема.
Вона зводилася до того, що у світі йде боротьба на виживання націй і держав. Нація, котра бажає стати переможницею, повинна домогтися внутрішньої єдності, відмовитися від непродуктивної трати ресурсів. Задля цього на жертви повинні піти всі соціальні верстви країни. Але для втілення в життя планів нації потрібна сильна державна машина. Демократія тут буде неспроможною і повинна поступитися місцем диктатурі.
За ідеологією націонал-соціалізму, однієї внутрішньої єдності нації недостатньо. Потрібна ще чистота раси. Треба відгородитися від впливу інших націй і рас. Всі нації світу поділялися на три категорії:
а) нації — творці культури (до них належали представники арійської раси і японці). Вони повинні правити світом;
б) нації — носії культури (до них належали ті народи, котрі здатні лише запозичувати і копіювати створене творцями культури. Це — більшість націй, в тому числі і слов’яни). З них необхідно 15% онімечити, а решту перетворити на рабів;
в) нації — руйнівники культури (євреї і цигани). Вони користуються лише власними інтересами і готові знищувати все, що надбане першою групою націй. Такі нації підлягали знищенню.
Соціалістична і расова риторика знайшла своє відображення у партійних символах. У книзі «Майн кампф» А. Гітлер писав: «Як національні соціалісти ми вбачаємо нашу програму в нашому прапорі. У червоному ми вбачаємо соціальну ідею руху, в білому ми вбачаємо націоналістичну ідею і у свастиці ми вбачаємо нашу місію досягти перемоги арійської людини». У 1924 р. офіційною уніформою НСДАП, на відміну від італійських фашистів, яких називали «чорносорочечниками», стали коричневі сорочки.
Специфікою фашистського режиму в Німеччині була особлива форма державного управління, в основі якої знаходився такий механізм:
а) заборона діяльності всіх політичних партій, крім НСДАП, котра проголошувалася «носієм національної ідеї». Закон «Про забезпечення єдності партії та держави» легітимізував її диктатуру в країні;
б) створення апарату терору, до складу якого входили штурмові загони СА, охоронні загони СС[71], органи державної безпеки СД, таємна поліція гестапо[72], народні трибунали та інші органи фашистської юстиції;
в) організаційний і пропагандистський вплив на населення (фашистська партія, націонал-соціалістичний жіночий союз, гітлерюгенд, трудовий фронт, пропагандистське відомство Геббельса тощо);
г) внесення змін до структури державного апарату. Закон «Про Верховного главу Німецької імперії» 1934 р. об’єднував посади канцлера та президента. А. Гітлеру було присвоєне звання глави держави довічно з правом призначати собі наступника. Він став фюрером (вождем) німецького народу.
Рейхстаг формально не було ліквідовано, але він збирався лише для того, щоб заслухати виступи Гітлера. Депутат рейхстагу втрачав свій мандат, якщо не присягнув на вірність фашистській партії або був виключений із неї. Вибори до парламенту були таємними, але під час голосування оголошувалося, що той, хто приховує від громадськості свій голос, є ворогом народу.
Протягом 1933—1934 рр. відбувається процес централізації внутрішнього державного управління на основі перегляду взаємовідносин імперських і провінційних органів. Зокрема, запроваджується унітарна система державного устрою. Автономні землі були перетворені на області, які управлялися урядом та його представниками на місцях. Скасовувалися традиційні елементи федералізму (наявність у землях своїх парламентів, урядів, законодавства, громадянства тощо). Була ліквідована незалежність суддів, нагляд за діяльністю яких і їх призначенням здійснював міністр юстиції. Існував так званий «народний суд», який розглядав будь-які справи.
Судді вирішували, допускати чи не допускати адвокатів, заслуховувати чи не заслуховувати свідків. Слідчі органи замінювалися гестапо, а тому досить часто застосовувалася позасудова розправа, тортури, залякування, відправлення до концтаборів. 
Таким чином, до 1935 р. завершується процес створення нацистської держави в Німеччині, яку можна охарактеризувати такими рисами:
— провідні державні посади посіли представники військово-фашистських кіл;
— ліквідовані представницькі установи і форми федеративної державної організації;
— встановлюється однопартійність, а правляча партія (НСДАП) перетворилася на складову частину державного апарату;
— скасовуються буржуазно-демократичні конституційні права і свободи громадян;
— режим законності змінюється терористичним воєнно-поліцейським свавіллям.
Формально не скасована Веймарська конституція припинила існування.
Законом «Про захист німецької крові і честі» (1935 р.) були заборонені шлюби між німцями і особами неарійського походження. Порушники цього закону каралися каторгою, а їхній шлюб вважався недійсним. «Шлюб не можна брати, якщо від нього можна очікувати нащадків, що становлять небезпеку для збереження чистоти німецької крові», — говориться в законі. Держава визнавала недійсними шлюби, укладені між особами різного соціального походження (дворянином і селянкою, фабрикантом і робітницею). Діти, народжені в такому шлюбі, визнавалися позашлюбними[73].
Післявоєнний розвиток Західної Німеччини. Поразка Німеччини у Другій світовій війні призвела до ліквідації фашистського режиму. На Потсдамській конференції чотирьох держав (СРСР, Англії, Франції, США) були прийняті угоди про післявоєнний розвиток Німеччини. Відповідно до них, тут був запроваджений тимчасовий окупаційний режим на чотиристоронній основі. Верховну владу на всій території Німеччини здійснювала Союзна контрольна рада, куди увійшли командуючі збройними силами чотирьох названих держав. Рішення Ради вимагали згоди всіх її учасників.
Подальша доля Німеччини стала «каменем спотикання» між СРСР та Західними державами. Протистояння між ними призвело до того, що протягом 1946—1948 рр. на основі англо-американських окупаційних зон була створена Бізонія. Ландтаги об’єднаних земель утворили спільний парламент у складі Економічної ради (була наділена правом приймати закони) і Ради земель (мала право законодавчої ініціативи та право вето щодо рішень верхньої палати). Функції уряду виконувала Адміністративна рада, котра обиралася Економічною радою і затверджувалася Радою земель. Був створений Верховний суд, члени якого призначалися військовими губернаторами двох зон.
У 1948 р. до Бізонії приєдналася французька окупаційна зона. В середині цього самого року у всіх західних зонах була проведена грошова реформа. А у травні 1949 р. із представників земель була сформована Парламентська рада, яка ініціювала підготовку проекту конституції і після її обговорення схвалила його. Після цього проект основного закону був затверджений трьома воєнними губернаторами окупаційних зон. Цього самого року Конституція ФРН (так звана Боннська конституція) отримала схвалення ландтагів земель і набрала чинності.
Одночасно з Конституцією у квітні 1949 р. був розроблений і прийнятий Окупаційний статут. Він закріплював верховну владу в ФРН трьох держав і режим воєнної окупації, наділяв окупаційні держави правом контролю за дотриманням Конституції і надавав їм право скасовувати закони і розпорядження західнонімецьких державних органів, якщо вони суперечили Конституції чи Окупаційному статутові.
У 1951 р. Окупаційний статут був переглянутий у бік деякого розширення повноважень ФРН, а в 1955 р. — скасований у зв’язку з прийняттям ФРН до НАТО і Західноєвропейського союзу.
За Конституцією ФРН Німеччина проголошувалася демократичною правовою і соціальною державою. Основний закон держави базувався на двох основних принципах: розподілу влади і федералізму земель. Характерною особливістю Конституції ФРН є закріплення в ній спеціального механізму, призначеного гарантувати її охорону. Іншими словами, в ній передбачені норми, котрі здатні позбавляти окремих осіб конституційних прав, забороняти політичні партії, а також норми, які не допускали зміни деяких її положень. Цим самим автори Конституції намагалися максимально врахувати «уроки Веймару» — використання націонал-соціалістами конституційних форм для узурпації влади в державі і насадження власного режиму.
Найвищим органом влади був двопалатний парламент. Нижня палата — бундестаг — був загальнодержавним органом народного представництва. Обирався на чотири роки населенням загальним, прямим і таємним голосуванням за змішаною виборчою системою (мажоритарною і одномандатною). Конституція наділяла його законодавчими повноваженнями, правом ратифікації міжнародних договорів, участі у виборах федерального президента, формуванні уряду. Прийняті ним законопроекти направлялися до бундесрату.
Верхня палата парламенту — бундесрат — формувався урядами земель і не мав статусу представницького органу. Його згода була необхідна для прийняття законів щодо зміни Конституції, кордонів, структури органів у землях. Висловлюв свою думку щодо законопроектів, переданих йому бундестагом.
Главою держави був федеральний президент, якого Конституція наділяла невеликими повноваженнями: представляти державу, укладати міжнародні договори, призначати і звільняти федеральних суддів та чиновників, правом помилування. Президент рекомендує на посаду федерального канцлера. Обирається на 5-річний термін федеральними зборами, які для цього спеціально скликаються і формуються з депутатів бундестагу і представників земель.
Центральне місце в системі найвищих органів федерації посідає федеральний уряд, який очолює канцлер, котрий обирається за пропозицією президента парламентом. Канцлер формує весь склад уряду, який потім затверджується президентом. Формально уряд є відповідальним перед парламентом, а в дійсності ніякого парламентського контролю не існувало. Вотум недовіри міг винести бундестаг лише щодо канцлера. Федеральний уряд був позбавлений права законодавчої ініціативи. В землях (їх спочатку було 10) діяли свої конституції, однопалатні парламенти — ландтаги (в Баварії парламент двопалатний), уряди та інші владні структури.
Федеральне право мало пріоритет над правом земель. Федерація мала право нагляду за дотриманням загальнодержавних законів у землях.
У радянській (східній) зоні окупації ще у 1946 р. були проведені вибори до земельних парламентів, які мали формальний характер, оскільки все управління зосереджувалося в руках радянської військової адміністрації. Впродовж 1946—1948 рр. тут здійснюються реформи соціалістичного характеру, а у березні 1948 р. скликається Народний конгрес Східної Німеччини, котрий обирає Народну раду (парламент), доручивши їй розробити проект конституції.
7 жовтня 1949 р. Народна рада оголосила про створення на території радянської зони окупації нової держави — Німецької Демократичної Республіки. Відтепер уряд СРСР передав урядові НДР функції управління державою. Була прийнята Конституція НДР, на основі якої у 1949 р. були проведені перші загальнонародні вибори до парламенту.
Із створенням двох німецьких держав виникла проблема Західного Берліна. У квітні-червні 1945 р. відповідно до рішень міжнародних конференцій частина території колишньої столиці Німеччини була передана західним союзникам, інша частина — радянській адміністрації. Згодом Берлін було поділено на чотири окупаційні зони, управління якими здійснювалося союзницькою комендатурою Берліна.
Виникнення двох німецьких держав стало причиною фактичного поділу міста на дві частини — Східний Берлін (став столицею НДР) і Західний Берлін (анклав із особливим політичним і правовим режимом). Державно-політичний устрій Західного Берліна визначався Малим окупаційним статутом, а з жовтня 1950 р. — власною конституцією, затвердженою окупаційними державами. Органи влади Західного Берліна підтримували тісні економічні і політичні контакти з ФРН. Західний Берлін мав свої дипломатичні представництва у США, Великобританії та Франції. Суперечності колишніх союзників навколо Західного Берліна призвели до чергової міжнародної кризи, в результаті якої 13 серпня 1961 р. місто було поділене на дві частини Берлінською стіною[74].
Після тривалих переговорів між чотирма державами у вересні 1971 р. було підписано чотиристоронню угоду із Західним Берліном, яка визначила правовий статус міста-держави як самоврядної політичної організації під окупацією трьох західних держав. Із жовтня 1990 р. Західний Берлін увійшов до складу єдиної Німеччини, і відповідно до Конституції країни об’єднане місто знову стало її столицею.
Об’єднання Німеччини. Так звані роки «перебудови» в СРСР співпали з глибокою соціально-економічною і політичною кризою в НДР. На цій хвилі все наполегливіше ставилося питання про об’єднання двох держав однієї нації. У травні 1989 р. був відкритий австро-угорський кордон, і тисячі східних німців через Угорщину виїздили у західні держави. В самій НДР на початку листопада 1989 р. відбулася масова демонстрація трудящих, у якій взяли участь майже 1 млн осіб. Її наслідком стало відкриття кордону з ФРН. Це ще більше підірвало ослаблену економіку Східної Німеччини. З весни 1990 р. спостерігається масовий громадянський рух за об’єднання Німеччини. За тієї складної політичної обстановки існувало два шляхи об’єднання Німеччини. Перший, схвалений урядом НДР, передбачав поступове, на рівноправній основі зближення ФРН з НДР. Такий процес мав би тривати два-три роки і завершитися утворенням конфедеративної держави з новою конституцією. Другий шлях передбачав входження НДР до ФРН відповідно до ст. 23 Конституції ФРН.
Об’єднання відбулося іншим шляхом. Хроніка об’єднання мала такий вигляд:
а) вересень—жовтень 1989 р. — наростання хвилі демонстрацій в НДР проти панівного соціалістично-комуністичного режиму. Особливо активними були так звані «понеділкові демонстрації» у Лейпцигу;
б) 4 листопада 1989 р. — близько 1 млн жителів Східного Берліна вийшли на демонстрацію з вимогою вільних виборів і дотримання прав людини;
в) 9 листопада 1989 р. — падіння Берлінської стіни;
г) 22 грудня 1989 р. — відкриваються Бранденбурзькі ворота як символ єдності німецької нації, а слідом за цим відкривається кордон між НДР і ФРН;
ґ) березень—жовтень 1990 р. — обрана на перших вільних виборах Народна палата НДР приймає рішення про вступ Східної Німеччини до складу ФРН;
д) 12 вересня 1990 р. — міністри закордонних справ чотирьох держав-переможниць разом з НДР та ФРН завершують переговори у форматі «4+2» і підписують договір про суверенітет і кордони об’єднаної Німеччини;
е) 3 жовтня 1990 р. — НДР вступає до складу ФРН. «День німецької єдності» стає національним святом німців.
Об’єднання німецької нації в єдину державу за потужної дипломатичної підтримки Заходу радикально змінило геополітичну та стратегічну ситуацію в Європі. У підсумку, ФРН утвердила свої позиції найпотужнішої держави Європи.
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Вкажіть на ознаки буржуазно-демократичного політичного режиму.
2. Які характерні особливості притаманні континентальній системі права?
3. Вкажіть на характерні риси англосаксонської правової системи.
4. Проаналізуйте, як проходив процес формування незалежних національних держав на руїнах Австро-Угорської імперії.
5. Вкажіть на державно-правові наслідки Першої світової війни.
6. Які причини та наслідки листопадової буржуазно-демократичної революції в Німеччині?
7. Назвіть основні положення Веймарської конституції.
8. Проаналізуйте прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістів.
9. Розкрийте механізм фашистської диктатури в Німеччині.
10. Як відбувався процес утворення ФРН і НДР?
11. Основні положення Боннської конституції.
12. Об’єднання Німеччини в єдину державу: причини та наслідки.
Тести-тренінги
1. Який принцип буржуазної конституційної політики став основоположним у державному устрої країн світу у ХХ ст.:
а) оголошення імпічменту президенту з боку парламенту;
б) відповідальність уряду перед парламентом;
в) двопартійна система правління;
г) все разом узяте.
2. Веймарська конституція перетворила Німеччину на:
а) буржуазно-парламентську республіку;
б) президентську республіку;
в) конституційну монархію;
г) парламентську монархію.
3. Окупаційний статут, прийнятий у ФРН у 1949 р.:
а) закріплював верховенство влади у Західній Німеччині трьох держав;
б) визначав статус Західного Берліна;
в) контролював діяльність німецької адміністрації.
§ 2. Новітній державно-правовий розвиток країн світу
1. Державність новітньої Франції.
2. Військово-диктаторські режими в Італії та Японії. Повоєнний розвиток країн.
3. Держава та право США.
Література: 1 (с. 344—400; 441—466); 2 (т. 2, с. 391—502; 554—621); 3 (с. 359—455); 4 (с. 722—828); 6 (т. 2, с. 205—379; 429—452; 516—703); 7 (с. 239—397); 8 (с. 422—523; 544—561); 9 (с.342-364); 10 (с. 333—347; 374—387; 409—418; 432—440; 459—460); 11 (с. 367—454); 12 (с. 321—374; 381—403); 13 (с. 420—556); 14 (с. 433—575).
Разом із союзниками по Антанті Франція вийшла із війни переможницею. У січні 1919 р. в Парижі була скликана міжнародна конференція, яка з перервами працювала до 1920 р. і мала за мету вироблення мирних договорів із переможеними країнами (Німеччиною, Австрією, Болгарією, Угорщиною і Туреччиною). Результатом роботи конференції стало укладення Версальської системи міжнародних договорів.
