Державний лад Паризької Комуни 6 страница

Того самого дня, 6 січня 1918 р., ВЦВК прийняв декрет «Про розпуск Установчих зборів». Важливо було знайти мотиви такого кроку нової влади. Вони зводилися до того, що революція висунула Ради як масову організацію всіх трудящих. На їх тлі буржуазний парламентаризм уже став анахронізмом. Антибільшовицькі сили намагалися використати Установчі збори як прикриття своєї боротьби за повалення влади робітників і селян[63]. 18 січня 1918 р. РНК прийняв декрет, яким наказував ліквідувати посилання на Установчі збори з усіх виданих раніше законів.

Розгоном Установчих зборів було ще раз підтверджено відсутність в Росії міцної бази або будь-якої широкої народної підтримки інститутів і принципів буржуазної демо­кратії.

Ось чому, коли 10 (23) січня 1918 р. у Таврійському палаці відкрився ІІІ Всеросійський з’їзд Рад, він виявився цілком природним, хоч до певної міри і своєрідним, спадкоємцем Установчих зборів. З’їзд відразу затвердив розпуск Установчих зборів. Він прийняв «Декларацію прав трудящого і експлуатованого народу», затвердив федеративний устрій Російської держави. Термін «тимчасовий», який до цього часу офіційно додавався до назви робітничо-селянського уряду (РНК), зник. З’їзд доручив ВЦВК підготувати і представити до наступного з’їзду проект «основних положень Конституції Російської Федеративної Республіки».

Конституція РФСРР 1918 р. Розробка проекту і прийняття Конституції символізувало переломний момент в історії більшовицького режиму. Нова Конституція не стільки створювала нові форми правління, скільки закріп­лювала і давала дорогу тим формам, котрі стихійно виникали у ході революційної перебудови суспільства.

Важливо мати на увазі й те, що Російська республіка, для якої складалася Конституція, розглядалася лідерами більшовизму як короткий перехідний етап на шляху до світової соціалістичної революції. Тому Конституція держави має тимчасовий характер.

Однією з причин прийняття Конституції було те, що ще до її прийняття більшовицька держава опублікувала низку нормативних актів фактично конституційного характеру. Мається на увазі:

— рішення ІІ Всеросійського з’їзду Рад про перехід усієї влади в країні до рук Рад;

— встановлення принципу єдиновладдя і повновладдя Рад як у центрі, так і на місцях;

— прийняття перших декретів і декларацій;

— створення Червоної Армії, радянських судів, революційних трибуналів, надзвичайних органів захисту революції тощо.

Усі ці кроки мали отримати певне конституційне закріп­лення.

Другою причиною прийняття Конституції був правовий хаос в країні. Росія не мала власного досвіду конституціоналізму, а з урахуванням масової неписьменності і неосвіченості населення стали непоодинокими випадки створення конституцій в губерніях, повітах, автономіях.

Нарешті, необхідно зважити й на те, що в країні набирав обертів загальний хаос і свавілля при створенні органів влади на місцях. Нерідко доходило до того, що на місцях не визнавали розпоряджень центральних органів і не підпорядковувалися їм.

Як вже зазначалося, створенню основного закону держави не надавалося особливого значення. Тому не дивно, що лідери більшовицької партії в роботі над проектом конституції спочатку участі не брали. Крім того, їхній освітній рівень не дозволяв запропонувати щось суттєве. І коли у березні 1918 р. зібрався ІІІ Всеросійський з’їзд Рад, на його розгляд було підготовлено лише кілька чорнових проектів, котрі знаходилися в комісаріатах внутрішніх справ та юстиції.

З урахуванням цього, у квітні 1918 р. ВЦВК створив комісію з розробки проекту Конституції, яку очолила до­вірена особа партії — голова ВЦВК Я. Свердлов. 3 липня цього самого року проект конституції був опублікований, а 10 липня, фактично без обговорення, прийнятий V Всеросійським з’їздом Рад.

Порівняно з чинними на той час конституціями бага­тьох інших держав, Конституція РФСРР була досить оригінальною. Вона закріпила політичну основу більшовицької держави — Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів; диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад (фактично це була диктатура правлячої більшовицької партії). Основний закон держави відобразив федеративний устрій Росії.

Конституція не визнавала поділу влади. Більшовики розглядали відокремлення законодавчої влади від виконавчої як характерну особливість буржуазного парламентаризму, а їхнє злиття — як особливе досягнення і перевагу радянської системи[64]. В положеннях Конституції не можна побачити якихось відмінностей між функціями ВЦВК та РНК. Обидва вони однаково були як законодавчими, так і виконавчими органами. Надалі взаємовідносини між ними зводилися до фактичного переважання уряду (РНК) у справах внутрішньої і зовнішньої політики. Не беручи до уваги конституційний статус Всеросійського з’їзду Рад, Конституція (ст. 31) зробила ВЦВК «найвищим законодавчим, розпорядчим та контролюючим органом РФСРР». А ст. 32 зобов’язала його давати «загальний напрям діяльності Робітничо-Селянського уряду і всіх органів радянської влади в державі». Деякі дослідники схвально ставляться до такої конструкції органів влади та управління, виправдовуючи це тим, що диктувалося це складною історичною обстановкою і намаганням влади створити такий працю­ючий державний апарат, який поєднав би законодавчі та виконавчі функції і тим самим міг уникнути негативних сторін буржуазного парламентаризму[65]. При цьому не береться до уваги, що більшовики відкинули будь-який досвід парламентаризму, демократії, поділу влади тощо, не запропонувавши натомість нічого нового, більш раціонального і ефективного.

Статті 37 і 38 Конституції вказували, що Раднаркому належить загальне управління справами РФСРР. Він видає декрети, розпорядження, інструкції, застосовує інші заходи, необхідні для нормального державного життя. За змістом статей основного закону можна зрозуміти, що найвищим органом державної влади в перервах між скликанням з’їздів Рад був ВЦВК. Статті 40 та 41 підкреслювали, що всі рішення, які мали «велике загальнополітичне значення», повинні прийматися ВЦВК. За ним залишалося право скасувати або призупинити будь-яке розпорядження Раднаркому[66].

В Конституції взагалі відсутні положення про виконання судових функцій будь-яким органом. Безпосередня організація та контроль над судовою практикою покладалися на Народний комісаріат юстиції, що свідчило про підпорядкування судової влади виконавчій.

Найвищим органом влади вважався Всеросійський з’їзд Рад. Але він відповідно до ст. 51 Конституції мав лише дві функції, якими не володів ВЦВК: внесення доповнень та змін до Конституції та ратифікація мирних договорів. На місцях влада належала обласним, губернським, повітовим, волосним з’їздам рад; міським і сільським радам, які обирали зі свого складу виконавчі комітети. Місцеві ради володіли всією повнотою влади в питаннях місцевого життя. Разом з тим, на них покладалося втілення в життя рішень і ухвал відповідних вищих органів радянської влади.

Таким чином, з точки зору державного будівництва і конституційної практики Конституція не впорядковувала механізм влади, а навпаки — створювала передумови до переплетення сфер компетенції його складових частин, вносячи дезорганізацію у роботу владних структур. Але небезпека зайти в глухий кут нейтралізовувалася тим, що поза Конституцією стояла найвища політична сила — необмежена влада правлячої більшовицької партії. Керівники держави всіх рівнів не могли не бути членами партії, а відтак — підпорядковувалися залізній партійній дисципліні.

Конституція проголосила нову, класову, пролетарську демократію, демократію виключно для трудящих. Вона не визнавала формальної рівності прав. За часів самодержавства всі піддані царя поділялися на п’ять встановлених законом станів, котрі володіли певним правовим статусом: духовенство, дворяни, купці, міщани та селяни. Декретом від 10 листопада 1917 р. всі відмінності між станами були скасовані і встановлена єдина категорія населення — громадяни. Однак, скасувавши стани в законодавчому порядку, нова влада не могла ліквідувати їх як фізичних осіб (після прийняття декрету дворянин не ставав робітником, а купець — селянином). Щоправда, в багатьох документах тієї пори можна зустріти твердження, що метою диктатури пролетаріату є не встановлення формальної рівності між представниками буржуазії і робітничого класу, а знищення буржуазії як класу. Що і буде зроблено, але дещо пізніше.

Конституція надавала всі права лише «робітничому класові і селянській бідноті». А відтак — не був законним такий принцип буржуазної демократії, як «одна людина — один голос». Виборче право перестає бути невід’ємним правом людини і перетворюється на «соціальну функцію виборців». У результаті, за деякими підрахунками, виборчих прав були позбавлені 5 млн осіб, серед яких: особи, що використовували найману працю з метою отримання прибутку (експлуататори); особи, котрі жили на нетрудові доходи (лихварі-рантьє); приватні торговці; служителі церкви та релігійних культів; злочинці та божевільні. Таке дис­кримінаційне виборче право зберігалося до прийняття Конституції СРСР 1936 р.

Жодна політична сила, яка приходила до влади в інших державах світу, не дозволяла собі так вільно поводитися з невід’ємними, природними правами людини, дарованими їй Всевишнім, як це робили більшовики. Позбавлення по­літичних прав «експлуататорів» пояснювалося надзвичайно загостреною класовою боротьбою в країні. Але не говорилося, що саме більшовицька партія, узурпувавши владу, спровокувала таке загострення, а згодом — і громадянську війну. Зазначалося, що позбавлення політичних прав було своєрідною формою здійснення за тих умов функції придушення опору повалених експлуататорських класів і що буржуазія сама виключила себе з політичного життя, активно борючись проти радянської влади.

Конституція закріпила обов’язки громадян, серед яких на першому місці стояла обов’язкова праця («Непрацю­ючий хай не їсть»). Обов’язком всіх громадян був захист со­ціалістичної Батьківщини, однак і тут існував відповідний поділ: почесне право захищати революцію зі зброєю в руках надавалося лише трудящим, а всі інші залучалися до виконання другорядних військових справ.

У дещо прихованій формі виявилася дискримінація в середовищі трудящих між робітничим класом і селянством. При виборах делегатів на Всеросійський з’їзд Рад у місті обирався один делегат від 25 тис. виборців, у сільській місцевості — один делегат на 125 тис. жителів. Формально це пояснювалося «закріпленням провідної ролі робітничого класу» в дрібноселянській країні, якою була Росія. Вибори до всіх ланок рад, крім міських і сільських, були багатоступеневі і непрямі. Правом обирати і бути обраним користувалися лише трудящі, яким виповнилося на день виборів 18 років, незалежно від віросповідання, національності, статі, осілості тощо.

Конституція стала до певної міри базою для іншого законодавства. Вона була своєрідним еталоном для конституцій інших радянських республік, зокрема і Конституції УСРР 1919 р. Розвиток однопартійної системи в державі, непримиренність більшовиків до будь-якої опозиції, вплив громадянської війни зруйнували ті оптимістичні надії і певні демократичні підвалини першої російської Конституції.

Зміни в побудові та функціях більшовицьких органів влади та управління. Як вже зазначалося, після Жовтневого перевороту в країні встановилася оригінальна форма політичного режиму — «диктатура пролетаріату». Це поняття не містило в собі якихось конституційних характеристик. Вказувалося на панівний клас, а не на форму правління, з допомогою якої цей клас здійснює свою владу. У цьому розумінні не існувало суперечності між диктатурою і представницькою владою. І ось чому.

У класичному розумінні поняття «диктатура» ще із Стародавнього Риму означало правління небагатьох або однієї людини — диктатора. Таке правління обов’язково спиралося на насилля і військовий режим. У більшовиків диктатуру здійснювала більшість населення (тобто робітничий клас в союзі з найбіднішим селянством). Передбачалося, як про це неодноразово писав і говорив у виступах В. Ленін, що коли буде виконана функція придушення експлуататорських елементів і знищення буржуазії, насильницька форма правління (диктатура) стане непотрібною. А це розчистить шлях до зникнення соціально виправданого насилля, тобто до відмирання держави.

У перші дні революції ніщо не порушувало цієї ідилії. Майже безкровний переворот 25 жовтня 1917 р. створював ілюзію всенародної підтримки більшовицького режиму. Одним з актів великодушності нової влади стало звільнення юнкерів, захоплених у полон у Зимовому палаці після запевнення «не піднімати зброю проти народу». Члени Тимчасового уряду, арештовані і розміщені в казематах Петропавлівської фортеці, невдовзі були звільнені. І це в той час, коли у містах по всій країні було багато випадків здійснення актів насилля з боку натовпу чи просто декласованих елементів або злочинців.

Отже, в перші місяці перебування більшовиків при владі масових репресій, страт, розстрілів, ні за прискореними вироками революційних трибуналів, ні за результатами нормального судочинства не було. Ще на ІІ Всеросійському з’їзді Рад нова влада скасувала смертну кару на фронті, запроваджену урядом О. Керенського у вересні 1917 р.

Помилково було б вважати, що репресивні заходи, які пізніше застосовувалися для захисту більшовицької революції, були нав’язані новому режиму всупереч його ідеології і революційним традиціям. Зовсім навпаки. Історія свідчить, що принцип терору є невід’ємною складовою будь-якої революції. Один з керівників якобінської диктатури у Франції Робесп’єр скасував звичайну законність як таку, коли вона була нездатна захистити революцію. Його риторичне запитання звучить зовсім не риторично: «Коли криза викликана саме безсиллям законів, чи можливо ви­значити з кримінальним кодексом в руках, які саме необхідні заходи для громадської безпеки?..».

В Росії принцип революційного терору ніколи не відкидався партіями, котрі домагалися влади. Суперечки між ними йшли в руслі того, якими конкретними методами це здійснювати (політичними вбивствами, тактикою індивідуального терору чи іншими засобами). В. Ленін як гарячий прихильник якобінців у принципі визнавав терор. Засобом здійснення терору на державному рівні стало утворення 20 грудня 1917 р. «Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем» (в російській абре­віатурі — ВЧК). Одним з її перших актів став надісланий на адресу місцевих рад циркуляр з вимогою «надсилати до ВЧК всі дані й відомості про організації та окремих осіб, діяль­ність яких спрямована на шкоду революції і влади народу».

Через кілька днів підписується декрет про створення революційного трибуналу для суду над особами, «котрі орга­нізовують повстання проти влади робітничо-селянського уряду, активно протидіють чи не підкорюються йому». Під суд революційного трибуналу підпадали цивільні службовці, які звинувачувалися у шкідництві, саботажі, приховуванні громадського майна. Трибунал призначав покарання відповідно до «обставин справи і веління револю­ційної совісті».

Усі ці заходи здійснювалися радянською владою до так званого «білого терору», до початку громадянської війни, до політичних вбивств лідерів більшовицької партії Володарського, Урицького, поранення Леніна.

Кульмінацією більшовицького терору стала осінь 1918 р. 2 вересня 1918 р. ВЦВК приймає резолюцію у зв’язку із вбивством Урицького і замахом на Леніна, у якій зазначалося: «…За кожен замах на діячів Радянської влади і носіїв ідей соціалістичної революції будуть відповідати всі контр­революціонери і всі їхні натхненники. На білий терор ворогів робітничо-селянської влади робітники і селяни дадуть відповідь масовим червоним терором (виділено нами. — Авт.) проти буржуазії та її агентів»[67]. З цього часу терор свідомо перетворюється на інструмент політики.

5 вересня 1918 р. Раднарком Росії прийняв постанову, яка увійшла в історію як «Постанова про червоний терор»:

— правоохоронним та каральним органам ставиться пряме завдання — забезпечити революційний порядок шляхом застосування терору;

— ВЧК отримала практично необмежені повноваження і широкі права. Розширювалися штати цього органу;

— з метою захисту Радянської республіки від класових ворогів рекомендувалося якнайширше практикувати їх ізоляцію у концентраційних таборах (виділено нами. — Авт.);

— всі особи, які мали будь-яке відношення до білогвардійських організацій, заколотники підлягали розстрілу без суду і слідства;

— широко оповіщати населення про здійснені репресивні заходи, публікувати імена розстріляних та вказувати на підстави таких репресій.

Визначальна риса терору, здійснюваного на державному рівні, полягала у тому, що він мав класовий характер. Він обирав своїх жертв не на основі вчинених злочинів, а за приналежністю до певних класів чи соціальних груп. Лише у січні 1920 р. ВЦВК і РНК РРФСР прийняли постанову про скасування смертної кари щодо політичних ворогів радянської влади.

Зміни у структурі та діяльності органів державної влади торкнулися і такої важливої складової частини радянського режиму, як перетворення більшовицької партії на правлячу партію держави. Цей процес супроводжували такі моменти:

— концентрація влади в руках нечисленного партійного ядра;

— перетворення партії із революційної організації, спрямованої на повалення існуючих інститутів влади, на керівну ланку урядової та адміністративної машини;

— створення для партії більшовиків монопольного становища шляхом ліквідації інших партій.

Концентрації влади в самій партії відповідав аналогічний процес в державних органах. Це зрозуміло: одні і ті самі особи управляли справами партії і держави. Вже на час прийняття Конституції 1918 р. стало очевидним, що суверенний Всеросійський з’їзд Рад — масове зібрання понад 1 тис. делегатів — може царювати, але не управляти. Від початкового наміру скликати його кожні три місяці довелося відмовитися, і з’їзди стали скликатися один раз на рік. Незважаючи на вимоги Конституції, жодного разу ні голова ВЦВК, ні голова РНК не звітували перед Всеросійським з’їздом Рад. А оскільки Конституція поширювала майже всі функції з’їзду Рад на ВЦВК, перехід влади до нього відбувся спокійно й безболісно. Така сама доля спіткала губернські та повітові з’їзди Рад, де влада перейшла до їх виконкомів.

Провідна роль РКП(б) у політичному житті більшовицької Росії здійснювалася двома різними, але цілком визначеними шляхами. По-перше, на вершині влади Центральний Комітет партії (ЦК), згодом витіснений вузьким складом партійних функціонерів — політбюро, — став найвищим суддею з усіх питань суспільного життя і кінцевою інстанцією для апеляції в усіх ланках структури управління. По-друге, на нижчих горизонтах влади партійні комітети пронизували всі адміністративні інститути, державні органи і громадські організації.

Коли в ході еволюції партійної структури влада поступово перейшла від ЦК до Політбюро, останнє швидко підпорядкувало своєму впливу РНК та інші головні урядові структури. Партійні з’їзди стали приділяти все більше уваги питанням державної політики, давали свої вказівки, а в окремих випадках навіть приймали офіційні резолюції, які санкціонували політику радянського уряду або його декрети та розпорядження.

Партійний контроль на загальнодержавному рівні доповнювався і набував дієвості шляхом організованого включення членів партії в усі відділи адміністративного апарату на різних рівнях. Партія здійснювала призначення на всі посади.

Таким чином, з перших років радянської влади була визнана і проголошена влада партії над усіма ланками системи управління. Саме РКП(б) давала напрями будь-яким формам суспільної організації в радянській державі. Її рішення були загальнообов’язковими для всіх громадських і державних організацій. З цього часу боротьба за владу відбувалася вже в надрах самої партії.

Становлення основ радянського права. Державотворчі процеси більшовицької держави не могли не накласти свій відбиток на її право. У перші роки радянської влади в Росії існували три групи джерел права.

По-перше, це старе, дореволюційне, добільшовицьке законодавство. Його застосування було зумовлене відсут­ністю нової правової системи. Декрет про суд № 1 вимагав застосовувати старе право в судах з урахуванням нових умов суспільного життя. Можливість використання старого права була зумовлена тим, що багато з його норм мали загальнолюдський характер і легко рецептовувалися в нових умовах.

По-друге, більшовицька влада, відкидаючи будь-які буржуазні принципи права, не зуміла створити сама якісь нові правові форми. Оскільки маса нового законодавства була невеликою і недосконалою, а старе право використовувалося з певними обмеженнями, створювався «правовий вакуум» — сфера відносин, неврегульованих законодавством. Тому як специфічне джерело права стала застосовуватися безпосередньо революційна «правосвідомість трудящих». На практиці це означало, що суди, адміністративні органи, посадові особи у випадку, коли не могли спертися на правову норму, діяли так, як їм підказувала «револю­ційна совість».

По-третє, з’являються перші результати законотворчої діяльності радянських органів влади. Намагаючись якнайшвидше заповнити прогалини у праві, оперативно вирішити численні питання суспільного життя, нова влада значно розширила коло законодавчих органів. Нормативні акти найвищої юридичної сили видавали Всеросійські з’їзди Рад, Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК). Раднарком (РНК). Правотворчу діяльність здійснювали й інші органи радянської держави: народні комісаріати, місцеві ради. Певне значення мали акти профспілкових органів (особливо в питаннях регулювання трудових відносин). Не будучи за своєю природою актами правовими, вони на практиці виступали нарівні з актами державних органів. Нормотворчу роботу проводили і безпосередньо трудові колективи. Створені ними акти регулювали широке коло питань дисципліни праці, її оплати, відпусток тощо.

За своєю формою законодавчі акти мали характер відозв, декларацій, постанов. Але найбільше поширення мали декрети, якими називали всі акти радянської держави в Росії перших років її існування.

Цивільне право. У перші післяреволюційні місяці були прийняті нормативні акти, які закріпили власність держави на основні засоби виробництва (земля, надра, ліси, великі промислові підприємства, залізниці, банки тощо). Наслідком такої повальної націоналізації стало різке звуження сфери приватної власності. Держава захищала власність, засновану на особистій праці, і навпаки, притісняла власника, котрий експлуатував чужу працю. Скорочувалися договірні відносини, а стосунки між націоналі­зованими підприємствами базувалися не на цивільному, а на адміністративному праві.

Було скасоване успадкування як за законом, так і за духовним заповітом. Після смерті власника його рухоме і нерухоме майно ставало власністю держави. Щоправда, майно, яке оцінювалося до 10 тис. рублів, переходило безпосередньо до найближчих родичів. Фактично обмеження щодо успадкування майна стосувалося лише буржуазної власності.

Визнавалися недійсними дарування, передача, переуступка майна на суму понад 10 тис. рублів. Держава присвоїла собі право на націоналізацію авторських творів, а відтак, авторське право не можна було передати у спадок.

Шлюбно-сімейне право. Держава визнавала лише цивільні шлюби, укладені органами ЗАГСу. Церковне вінчання ставало особистою справою. Для вступу до шлюбу не вимагалося згоди батьків і начальства. Не мала значення расова, релігійна чи національна приналежність. Нижня межа шлюбного віку визначалася для чоловіків у 18 років, жінок — 16 років. Верхньої межі не існувало. Позашлюбні діти зрівнювалися у своїх правах і обов’язках зі шлюбними. Розлучення було вільним, з ініціативи як одного з подружжя, так і обох. За наявності неповнолітніх дітей суд вирішував, на чиєму утриманні вони залишалися.

Допускався судовий порядок встановлення батьківства. Вагітна жінка, яка не перебувала у шлюбі, могла не пізніше як за три місяці до пологів подати заяву до місцевого ЗАГСу, зазначивши час початку вагітності та місце проживання батька майбутньої дитини. Те саме могла зробити заміжня жінка, якщо вона завагітніла не від свого чоловіка. Органи ЗАГСу повідомляли про це особу, заявлену як батько. Він повинен був у двотижневий термін порушити судову справу про неправильність заяви. У противному разі дитина автоматично визнавалася його. Суд визначав участь батька у витратах, пов’язаних з вагітністю, пологами, народженням і утриманням дитини.

Якщо суд встановлював, що мати була в близьких стосунках одночасно з кількома особами, усіх їх він притягував як відповідачів і накладав на них обов’язки щодо участі у витратах на дитину.

Не допускалося усиновлення ні своїх, ні чужих дітей, оскільки вважалося, що це призведе до їх експлуатації. А це для радянської влади було неприйнятним.

Трудове право. Встановлювався 8-годинний робочий день. Визначався порядок встановлення обідньої перерви (не менше однієї години). Заборонялася нічна праця для жінок і підлітків до 16 років. Особи до 14 років не допускалися до роботи за наймом. Для підлітків робочий час не повинен перевищувати 6 годин.

Понадурочні роботи оплачувалися у подвійному розмірі. Їх тривалість не мала перевищувати 4 години на дві доби. Запроваджувалася загальна трудова повинність від 16 до 50 років. Тривалість щорічної оплачуваної відпустки не перевищувала двох тижнів.

Кримінальне право і судовий процес. Насамперед закріплювалися норми, спрямовані на зміцнення радянської влади, посилення диктатури більшовиків під прикриттям «диктатури пролетаріату». Під злочином розумілася дія або бездіяльність, які були небезпечними для інтересів робітничого класу і всіх трудящих та спрямовані на послаблення могутності радянської влади, на підрив завоювань революції.

До числа найтяжчих злочинів контрреволюційного характеру належали:

— змови і заколоти, спрямовані на повалення радянської влади, а також антирадянські виступи у пресі;

— присвоєння злочинними організаціями функцій державних органів з метою повалення радянської влади;

— вступ до контрреволюційного війська, продаж контрреволюціонерам зброї;

— шпигунство, диверсії, шкідництво, терористичні акти;

— саботаж заходів радянської влади з боку колишніх державних службовців.

Особливо небезпечними злочинами, які іноді могли кваліфікуватися як контрреволюційні, вважалися погроми, крадіжки, бандитизм, спекуляція, хуліганство. Законодавство також розрізняло посадові злочини: хабарництво, службова тяганина, казнокрадство тощо.

Найтяжчим видом військового злочину вважалося використання військовими спеціалістами свого досвіду і знань з метою надання допомоги контрреволюціонерам. Кримінальна відповідальність наставала за мародерство, крадіжку військового майна, пограбування і насилля над населенням. Було сформульоване поняття дезертирства. Підлягали кримінальній відповідальності особи, які не з’явилися по призову у тилове забезпечення.

Одним з найперших кримінально-правових актів радянської влади, де до певної міри систематизувалися види і міра покарання, стала «Інструкція НКЮ» від 19 грудня 1917 р. про революційний трибунал. Вона встановлювала такі покарання: грошовий штраф, позбавлення волі, ви­гнання зі столиці, окремих місцевостей та Російської Федерації, оголошення ворогом народу, позбавлення політичних прав, конфіскація майна, присудження до виконання обов’язкових громадських робіт.

Оригінально підходив законодавець до такого поширеного виду покарання, як позбавлення волі. Спочатку визначався досить короткий термін ув’язнення — від семи днів до одного року. Тільки за небезпечні злочини встановлювалася межа «не нижче». Наприклад, за переробку хліба на самогон встановлювалося покарання не менше 10 років з конфіскацією майна і примусовими роботами.

Тюремне ув’язнення не застосовувалося до неповнолітніх, вони направлялися до дитячих колоній і приютів. Застосовувалося і умовне покарання (наприклад за незначну крадіжку).

Характерною рисою кримінального права була невизначеність санкції. Часто замість встановлення конкретних видів покарання закон обмежувався вказівкою на «покарання за всією суворістю революційних законів», «керуючись обставинами справи і велінням революційної совісті». Іноді за один і той самий злочин призначалося кілька покарань. Зазвичай суду надавалося право вирішувати питання про термін ув’язнення і порядок його відбування.

Встановлювався новий порядок розгляду справ у суді. Декрет про суд № 1 скасовував старий апарат юстиції: окружні суди, прокуратуру, адвокатуру, інститут судових слідчих. Створювалися два види судів: місцеві суди і революційні трибунали.

До відання місцевих судів належали цивільні справи на суму позову до 3 тис. рублів, а також кримінальні справи, якщо звинуваченому загрожувало покарання до двох років позбавлення волі. Всі інші справи розглядали робітничі і селянські революційні трибунали.

У місцевих судах звинувачений мав право на захист. Захисниками, як і обвинувачами, могли бути «всі неопорочені громадяни обох статей, не обмежені в правах». Народні засідателі (вони прийшли на заміну присяжних засідателів) мали право відведення голови суду у будь-який момент процесу, вирішувати питання про міру покарання, зменшувати передбачене законом покарання аж до умовного чи звільнення від нього. Такі необмежені права надавалися народним засідателям тому, що суддями були, за­звичай, старі кадри — професіонали, яким не довіряли більшовики. Це була своєрідна форма «народного контролю» за діяльністю буржуазних спеціалістів.