Другорядні персонажі роману В. Підмогильного „місто”: філософське наповнення

Роман „Місто” В.Підмогильного можна з впевненістю назвати візитною карткою автора. „Саме першим своїм романом письменник найпомітніше й утвердився як виразник інтелектуального напряму прози” [2, с. 180], стаючи в один ряд із В. Винниченком, В. Петровим та іншими авторами, що розвивали ярличок „інтелектуалізму” в українській літературі. Сказати, що про „Місто” написано чимало наукових розвідок – не сказати нічого, адже з його появою виникла і досить жвава дискусія серед тогочасних критиків, які обстоювали навіть зовсім відмінні погляди щодо твору. Власне, відтоді й розпочалось багатоаспектне дослідження романів В. Підмогильного, яке продовжується й до нині.

Актуальність дослідження зумовлена постійним інтересом до творчої спадщини митця, зокрема до роману „Місто”, до його світоглядно-філософських проблем.

Новизна статті полягає у тому, що вперше проаналізовано філософське наповнення другорядних персонажів твору, у тому порядку, у якому вони з’являються на сторінках роману.

Мета дослідження – виокремити окремі філософські погляди другорядних персонажів роману „Місто” В. Підмогильного.

У чому ж секрет невщухаючого інтересу до романних жанрів В. Підмогильного? Принаймні, одним із варіантів відповіді стане їхня проблематика. Матиме рацію думка, що споконвічне філософське питання сенсу людського життя ніколи не втратить своєї актуальності, доки житиме людина, що власне і є предметом нашого дослідження.

Що ж матимемо на увазі під філософією сенсу життя у „Місті” В. Підмогильного? Як зазначає С. Лущій, філософська проблематика роману сконцентрована на дійових особах, де „кожен з героїв – це особлива точка зору на життя та призначення в ньому, це своєрідна грань у пізнанні дійсності” [1, с. 10]. Якщо розглядати Степана Радченка як головного персонажа твору, еволюцію поглядів якого ми спостерігаємо упродовж усієї дії роману, то усіх, хто трапляється йому на шляху, можна назвати тією чи іншою мірою другорядними персонажами. Так, багато дослідників і визначає усіх, окрім Радченка, такими собі „технічними” персонажами, що виконують лиш тільки службові функції, як допомогу у віднайдені векторів руху у світоглядній позиції Радченка. Та спробуємо переакцентувати увагу з позиції головного персонажа твору на так звану периферію. Концептуальні засади філософії життєвої позиції другорядних персонажів „Міста” висловлено головним чином у діалогах-роздумах, що їх витворює автор у колі „Радченко – другорядний персонаж”. Акцент, звичайно, робиться на окремі витяги, що їх бере для себе Степан, аналізуючи життєві позиції людей, що навколо, їхні промахи та здобутки на життєвому шляху. Простежимо схему персонажів, які з’являються поряд зі Степаном Радченком у процесі розвитку сюжетної лінії твору. Першим персонажем, що постає вже на початку твору, є Надійка. Автор пише, що „вона, як і він, їхала вчитися до великого міста, в них обох у кишенях були командировки, а перед ними – нове життя. Вони разом переходили кордон майбутнього” [3, с. 2]. Хочеться закцентувати увагу саме на означенні „вона, як і він”, яке виразно говорить про те, що світоглядні позиції обох персонажів були якщо не однаковими, то досить схожими. Утім, уже з наступних сторінок роману бачимо невідповідність їхніх світоглядних векторів розвитку: якщо Надійка приймає міське життя як щось захопливе, заворожуюче, вона відкрита до нового, що можливе для пропозиції в її житті, то Степан Радченко є закостенілим консерватором, що сприймає отой яскравий блиск, яким так захоплюється дівчина, скупим „з жиру все це”. Життєві позиції Надійки не можна назвати стійкими (про що можна зробити висновок з її м’якого тихого характеру, урешті, із її поведінки). Вона не прагне до міста, хоч і захоплюється його яскравою обгорткою. Невдачу на екзамені дівчина сприймає просто, особливо тим не переймаючись, майбутнє вбачаючи у тихих вечорах під вербами в рідному селі поруч із коханим Степаном. Її філософія життя зводиться до пройденого мільйонами жінок шляху, жінок, таких, як і вона. Назвемо це філософською позицією життя за схемою, яка вже тисячі разів відпрацьована. У цьому можна вбачати деякою мірою позицію приреченості у житті, хоча у випадку Надійки це більше позиція сліпого наслідування попередніх життєвих традицій, адже дівчина не шукає інших шляхів чи хоча б варіантів того ж протоптаного шляху, а просто пливе за течією, приймаючи все, що з нею відбувається, як належне, а отже – є інертним персонажем у своїй життєвій драмі.

Поряд із Надійкою майже одразу на сторінках роману з’являється ще один персонаж – Левко. Він пройшов той шлях, про який мріє Степан Радченко, але лишився вірним своїй життєвій позиції. Левко – „інтелігент, який не прагне скористатися ситуацією, щоб зробити кар’єру” [1, с. 21], він бачить вихід у праці на селі, що є для нього близьким та рідним. Варто зазначити, що позиція Левка є виваженою, якщо треба, і закостенілою у певному сенсі, адже він не кидається із захопленням на обгортки метушливого київського життя, як Надійка, але й не є категоричним щодо міщанства як такого, як Степан Радченко. За тими невеличкими, але досить влучними штрихами, які малює В. Підмогильний для створення образу Левка, можемо підсумувати, що він послідовний у своїх поглядах на життя. Складається враження, що персонаж Левка створений автором за сковородинівськими настановами, бо для нього сенс буття, а отже й насолода – у праці.

Цікавою є життєва позиція, що її представлено в образі Максима, сина Гнідих, у яких зупинився Степан Радченко. Це людина освічена, начитана (про що свідчить та чимала бібліотека, яку змальовує письменник), проте він уважає, що „читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане” [3, с. 72]. У цьому вбачатимемо певну зневіру у реальному житті, оскільки персонаж Максима немов намагається втекти у художню реальність, не приймаючи чи то не хочучи прийняти виклики реального життя. У творі ми бачимо картину знайомства Радченка з Максимом, який сидів і немов довго про щось роздумував, а у розмовах із Радченком теми, які вони зачіпають, зовсім не побутового характеру. Максим „прагне знайти відповіді на запитання, „що є життя” і „місце людини у ньому” [1, с. 58]. Його позиція, що у книжках жити набагато легше й цікавіше, ніж насправді жити, стає провідною. Хлопець розчаровується у житті, у його складних, не підпорядкованих писаних у підручниках правилах, ситуаціях, не знаходячи виходу з них із допомогою доброго від природи характеру та освіченості, а тому топить своє розчарування у горілці. Чи це позиція слабкого характеру, чи просто втрата надії на те, щоб знайти відповідь на питання про сенс людського існування, але це те, до чого прийшов Максим.

Та Максим не єдиний, хто вбачає життя у художній літературі. Господар Левкової кімнати Андрій Венедович теж живе у літературі, причому написаній латинською мовою. Певно, що невипадково В. Підмогильний обирає для захоплення вчителя саме мертву мову, так чи інакше, але налаштовуючи читача на ще один вихід у філософії людського існування – „майбутнє його – здихання” [3, с. 28].

Цікаві позиції маємо у персонажів Ганнусі та Нюсі, Надійчиних землячок, із якими вона винаймала кімнату. Одна з них, Ганнуся, проста сільська дівчина, що згідна і перетерпіти, і допомогти, чимось подібна за своєю світоглядною позицією до Левка. З іншого боку, вона приймає усе, що трапляється у житті (позиція Надійки схожа), „її життєве призначення зводиться до того, щоб терпляче витримувати життєві невдачі, знайти хай не внутрішню, а зовнішню опору в інших” [1, с. 22]. Інша ж, Нюся, „кінчила, згідно з своїми планами, курси машинопису й уже півроку шукала собі посади без наслідків і відповідної партії з певними досягненнями” [3, с. 34], така собі міщаночка, що шукає легкого виходу у житті. Цікаво, що В. Підмогильний оселив в одній кімнаті двох дівчат із цілком протилежними позиціями (ця манера згодом розвинеться у „Невеличкій драмі”: „Місто” було соціальним романом, „Невеличка драма” – камерним” [4, с. 322]). Навіть імена у них однакові, от лише одна з них – проста Ганнуся, інша – по-модному, міщанському зветься Нюсею. Таким чином, можна розглядати їх як дві опозиції одного „я”, і дечим можна порівняти зі Степаном Радченком на початковому та завершальному (принаймні тому завершальному, який відкритий для читачів) етапах становлення його життєвої позиції.

До пари дівчатам письменник дібрав і відповідних кавалерів. Один із них – „мандрівний метеор”, як його влучно характеризує автор, його філософія життя зводиться до того, щоб спробувати все те, чим дихає місто, ні на чому детально не зупиняючись, а потім знову повернутись до села, аби здичавіти, стати „родинним деспотом” та „політичним консерватором”. Такий персонаж „шукає об’єкта, в ставленні до якого може проявити деспотичну владу, щоб хоч на мить відчути свою значущість та всевладність” [1, с. 21]. Тобто все, у чому вбачає сенс така людина, полягає у задоволенні свого незадоволеного „его”, хай навіть на такому побутовому рівні. Інший суб’єкт – майже цілковита копія життєстверджувальної позиції Нюсі, адже якщо Нюся хоча б закінчила курси машинопису, то цей молодик зовсім не хотів обтяжувати себе освітою, прагнув міцно утвердитися на якійсь позиції, використовуючи для цього будь-які засоби. Певно, що його життєве кредо можна витлумачити з допомогою відомого „мета виправдовує засоби”. Та не обходився він і без схеми у своєму житті: „Але мислячи собі життя за давнім селянським трафаретом, що ставить до парубка цілком певні вимоги, коли той починає самостійну путь, бравий інструктор намітив панну Нюсю в подруги для своїх майбутніх урядницьких подвигів” [3, с. 35].

Ще одну філософію існування витлумачуємо через образ „мусіньки”, жінки, яка йде на злочин супроти чоловіка та сина ради себе. Знову ж таки, бачимо життя заради насолоди, заради власного егоїзму. Правда, обставини тут зовсім інші. У тексті почитуємо, як вона виправдовує свій вчинок тяжкими молодими роками, які вона „подарувала” волі батька, що й розпоряджався ними на свій розсуд. Тепер вона живе ради радості, хай навіть скороминущої. „Мусінька” говорить: „Знаєш, що таке радість? Це ефір. Він випаровує за одну мить. А біль держиться й держиться без кінця...” [3, с. 93]. У цьому її вихід у житті. Причому цей вихід жінка купує, бо дуже вже схоже на це взаємовигідне існування головного героя та „мусіньки”: жінка отримує красу та молодість молодого чоловіка взамін на „тихе життя, сите й спокійне” [1, с. 41], яке вона забезпечує Степанові Радченку.

Щось подібне спостерігаємо у поглядах дівчини Зоськи, яка флегматично-раціонально мислить про життя. Якщо „мусінька” купує Радченка, то Зоська купується на „ти ж за мене платиш”, причому говорячи це відкрито. Її життєву позицію можна описати як аналітично-рецептивну, бо з одного боку, вона мислить стійкими категоріями, що „любов придумали люди”, та подібними, немов людина з великим життєвим досвідом, а з іншого – пливе за течією, приймає все, що відбувається у її житті, як належне.

Та якщо у Зоськи є проекція у майбутнє, хай яким передбачуваним воно їй не видається, то у Рити у житті все випадкове, причому оте „випадкове” вона завжди обирає сама, живучи за принципом матеріального задоволення. Її життєва філософія зводиться, на нашу думку, до вислову „життя одним днем”.

Певно, найбільш цікавими та особливими є погляди поета Вигорського. Автор наділяє його влучними, майже афористичними висловлюваннями щодо різних аспектів життя, утім, для того і дано йому роль поета. Акумулювати його світоглядну позицію в щось єдине можна, лише потрактувавши все те, що він висловлює у філософічних розмовах із Радченком. Та все ж таки, можна сказати, що трактування життя для поета зовсім відмінне від позицій інших персонажів.

Цікаву життєву позицію має Борис Задорожний. У тексті можна простежити виразну еволюцію його життєвих переконань. Так, якщо спочатку Борис був чи не найпершим прихильником перших літературних спроб Степана Радченка, заохочував його до творчості, захоплювався нею, то момент зустрічі, де Борис вже є одруженим та зайнятим роботою чоловіком, відкриває для читача ніби зовсім іншу людину, причому з відмінними, ніж раніше, позиціями щодо життя. Так, порівняймо уривки з тексту:

1. – Нема часу на ці дурниці.

– Даремно, – сказав Задорожній. – Що нас чекає, коли кінчимо? Заженуть на завод, у контору – і край. Обростай мохом. А оповідання писати – хороша річ! Я, от тільки хвилина гуляща, так і читаю щось [3,с. 82].

2. – Закрутився, значить? Література?

Степан кивнув головою.

Тоді Борис повчально розтлумачив йому, що література, звісно, річ гарна, але непевна, що в житті треба мати сталий заробіток, якийсь фах і провадити корисну працю [3, с. 189].

Бачимо, що поляризація поглядів міняється, та опозиція, у яку ставить героїв автор, безперечно лишається незмінною. Філософія життя Бориса – у чіткій схемі, за якою необхідно рухатися, щоб мати практичні результати, бо концепція його ж „треба жити” вимагає саме цього.

Так чи інакше, усі герої твору невипадкові, адже у їх трактуванні світоглядних позицій автор вимальовує образ міста, у якому, своєю чергою, еволюціонує головний герой. Через образи другорядних персонажів твору В. Підмогильний немов творить картину становлення чи то зміни особистості, демонструючи, як він всотує в себе (чи то відкидає) частинки тих, кого „підкидає” йому життя.

 

Есе на тему «"Quo vadis": проекція на сучасність»

Львів 2011

Перед сучасною Україною стоїть складна політична дилема, що складається зі словосполучення "Quo vadis": (Куди підемо?) Чи звертати «назад» - до спільного минулого із Росією та Білоруссю, чи крокувати «вперед» - до «світлого майбутнього» у інтеграційному процесі з Європою?

Звичайно, що провладні ж сили говорять, що нашій державі ніяк не можна поривати зі своїм північним сусідом, адже Україну із Росією об'єднує дуже багато де чого: мова бізнесу, спільні кордони (більш 1000 км), близькість менталітетів, спільне радянське минуле, наявність значної російської діаспори в Україні, схожість інфраструктур, приблизно однаковий технічний потенціал підприємств і т.д. А, більшість опозиційних політичних сил навпаки, роз’яснюють своєму електорату доцільність на євроінтеграції України на розірвання усіх договорів з Російською Федерацією, як спадкоємиці тоталітарного свавілля, у котрій свобода волі людини, навіть на сьогодення нівелюється у угоду владі, і це пояснюється тим, що вона є прямою наступницею імперської ідеології - спочатку Російської імперії, а вже потім СРСР. Справді, у дечому можна погодитися із ультраправими силами на Україні, адже імперська Росія, як і СРСР, були замкнутими системами. Контакти з рештою світу, в тому числі з Заходом, були для простих громадян досить обмежені, і це сформувало особливий менталітет значної частини громадян, особливістю якого є повне неприйняття всього західного. Власне, російська громадкість протягом всієї своєї історії чинила опір своїй еліті, котра намагалась впровадити будь-які західні інновації, а саме: книгодрукуванню, будівництву залізниць, відкриття університетів, картоплярства, генетиці, лібералізації і впровадження ринкової економіки. Однак згодом всі ці інновації все ж впроваджувалися у Росії, але за них була завжди заплачена висока ціна – крові власного народу, і як наслідок знищення Російської імперії, повалення царизму та прихід до влади більшовиків, утворення СРСР, а згодом масові терори 1930-х рр. Звичайно, що було втрачено багато часу і країні доводилося весь час наздоганяти. Справді, усі замкнуті системи ніколи не можуть бути ефективними, згадаємо хоча б для прикладу Японію ХІХ ст. З цього приводу гарно сказав У. Черчілль: "Сталін довів, що така величезна країна, як Радянський Союз, може існувати незалежно, але розвиватися ефективно в таких умовах вона не може".

Тому, Україна стоїть на розпутті, і це одвічне питання «Камо грядеші?» постійно з’являється на вустах політиків, у дискусіях політологів, на шпальтах газет і на екранах телевізорів. Та й сучасна українська література теж не стоїть осторонь від правого діла, адже насправді вона вже давно вичерпала ресурси кращих літераторів, і зараз, нажаль на літературній ниві працюють справжні писаки, котрі, як кажуть у народі «недо складу, не до ладу зліплять до купи декілька слів», проте усі вони критики і знають куди і іти власному народу. Ці, люди, нажаль далекі від геополітики та економічної стратегії і мислять «законами анти логіки», якщо так це можна назвати. Вони, згадуючи ім’я Миколи Хвильового, постійно наголошують, що він був справжнім українським патріотом, котрий намагався розвалити Союз, забуваючи при тому, що він був «істинним», щирим комуністом – троцькістом. А, чим Троцький «чистіший» від Сталіна? Чим не Лейба Бронштейн приймав участь у масових розстрілах, чи не з його згоди в Одесі здійснювалися зачистки «контри». Та, і який Хвильовий українець, це він змінив своє прізвище Фітільов на Хвильовий. Можливо так, зручніше я не знаю.

Тому на мою думку потрібно, відмежувати від заангажованого образу Хвильового, як лідера передового українства, не забуваючи проте, що власне передове, я би сказала «українство», було знищене або ж заміщене ще у 1921 р., тими ж таки комуністами.

Звичайно, що тодішня література, кінця 1920 рр. переживала свій розквіт як раз у часи НЕПу та коренізаціі, що постійно перекреслювалося компартією, тому говорити про суперечливу "політику в галузі літератури", я не буду, проте підкреслю, що саме у той час тому сформувалась тенденція до національного відродження початку XX ст., і саме тоді українська мова набуває нового звучання – вона стає атрибутом вже не села, а й міста. Тому в такій, дуже суперечливій ситуації літературна дискусія 1925-1928 рр. була неминучою. «Вона, - думку І. Дзюби, - не тільки сконцентрувала в собі потужну енергію полемічних збурень, а й оголила головне питання, бути чи не бути українській літературі, культурі нації?» Хвильовий розпочав ту дискусію на сторінках "Культури і побуту", що є додатком газети "Вісті ВУЦВК", надрукувавши у ньому 30 квітня 1925 р. критичний памфлет під "дине зрозумілою" назвою: "Про" сатану в бочці ", або про графоманів, спекулянтів та інших" просвітян " Згодом з'явилися ще твори цього викривально-сатиричного жанру, незабаром опубліковані як окремі видання "Камо грядеши" ("Куди йдеш") і "Думки проти течії"), окресливши програму українського національного відродження.

Власне, згідно відомостей підручника Української історії за 11 клас, сама дискусія проходила в три етапи:

1) від 30 квітня 1925, що почалася статтею Г. Яковенка "Про критиків і критику в літературі", відповіддю йому М. хвильового "Про сатану в бочці...", участю С. Пилипенко (оприлюднив п'ять статей), Г. Епіка, Б. Коваленко та ін до публікації памфлету "Аполегети писаризму" (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації;

2) від 26 квітня 1926, лист Й. Сталіна "Тов. Л. М. Кагановичу та членам політбюро ЦК КП (б) У" до розпуску ВАПЛІТЕ і диспуту "Шляхи розвитку сучасної літератури" в Будинку імені В. Блакитного, що відбувся 18 - 21 лютого 1928 на ньому були присутні більше 800 чоловік і взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О. Дорошенко (голова), Ю. Меженко (доповідач), М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаівська, І. Жигалко, М. Рильський та ін Неокласики, представники "Ланки" розвивають тези Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські - грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на "ідейних супротивників", "агентів імперіалізму", "націоналістів";

3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка придбала політичну спрямованість. Дискусія захлинулася, розчинившись в схоластичної риторики, почалися політичні звинувачення, процвітає сталінська теза про "загострення класової боротьби", затверджується сталінізм: письменникам навішуються ярлики, причому партійні опоненти виголошували їх від імені Компартії і народу. У 1934 - 1937 рр. Радянські каральні органи за участь митців у дискусії їх арештовували й фізично знищували.

Саме тоді, Хвильовий порушив важливе питання, котре відразу привернуло увагу його сучасників, адже мовилося про відповідні критерії творчості та оцінки художніх явищ, несумісних з "масовізму" ("червоної освіти"), та з будь-якою вульгаризацією мистецтва, котре виявлялося поширеній практиці імітації літератури, небезпечної інерції провінціального, котре сам він неодноразово називав "хуторянством", "малоросійщиною" (епігонства), і водночас протиставляв, як альтернативу орієнтація на Європу не територіальну або історичну, а "психологічну", духовну, з її "фастівського волею" до життя, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії. Проте, все ж таки основним питанням було бути або не бути українській літературі самобутнім мистецьким явищем у контексті світового духовного розвитку. На його погляд, повинен настати кінець імперської, великодержавної гегемонії. Він роздумував: "Росія самостійна держава? Самостійна! Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію - ідею вітаїзму (від латинського слова vita - життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або" азіатського ренесансу ".

Проте в тому була недалекоглядність письменника, адже він не зрозумів одного, як можна звертатись до витоків європеїзму відходячи від доктрини Московщини, в умовах тоталітарної системи? Коли, за будь-які зайві думки гарантований розстріл? Або принаймні репутація «класового ворога»? А, Хвильовий, у 1920-х рр., займав високу посаду у лавах партії УРСР і дискутував досить довго, аж до приходу Сталіна. Дійсно, виникають думки, що Хвильовий або «блаженний патріот», або провокатор тодішньої системи.

Звичайно, що до закликів Хвильового поставилась негативно комуністична влада. Й. Сталін, прочитавши з "Апологети писаризму", знайшов тамзаклик "Геть від Москви! Як зазначає Іван Дзюба: «В тенденційно політичному сенсі і негайно направив лист (26 квітня 1926) Л. Кагановичу, генеральному секретарю ЦК КП (б) У, сприйняв цей лист як обов'язкову директиву, у літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери вищого рангу. Одразу, розмова перенеслась із естетичної площини в політичну. Враз відбулася груба заміна понять. Комуністи керувалися твердим наміром оволодіти ситуацією, що виникла, надалі не допускати подібного недогляду. І вони свого добилися. Літературна дискусія "захлинулася". її учасники були дискредитовані, а перегодом фізично знищені. Хвильовий наклав на себе руки».

Як, же відповіла на трагедію свого провідника його література, котра покликана захищати інтереси народу? А ніяк! Деморалізована більшовицькою реальністю, вона втратила не тільки естетичні критерії (мистецькі канони визначення мистецтва), але і принцип народності, з яким вона утверджувалася в невдячних для творчості умовах XIX ст. Саме тоді, у 1920-х рр. російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, вплинули й на українські організації, впроваджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до українських традицій та мови.

Справді, це прикро, адже Хвильовий сам того не бажаючи підставив під удар тоталітарної машини, своїх «соратників по перу». Сам він пішов із життя добровільно, як герой, а вони мусіли скніти у таборах смерті. Адже, тоді за привабливою ширмою широкої пропаганди проведених перших п'ятирічок, котрі будувалися на вміло використав чистому ентузіазмі працівників і рабській працю "архіпелагу ГУЛАГ", наступ на творчу національну інтелігенцію супроводжувався ліквідацією українського народу як давньої землеробської нації. Цю роль виконав штучно створений комуністичною владою голодомор, наслідки відчутні навіть у сучасності: катастрофічне падіння демографії.

Прямий виконавець волі компартії П. Постишев з гордістю пояснював результати цього більшовицького "експерименту", спланованого тоталітарним режимом злочину: "У 1933 році ми, висловлюючись образно, наступили ногою пролетарської диктатури на осине гніздо націоналістичної контрреволюції".

Власне тому, можна справедливо констатувати, що саме у таких складних умовах пошуку українського літературного шляху виникла творча думка, котра пізніше сформувалась у літературну дискусію 1925 - 1928 рр., в ході якої піднімався багато питань: ставлення до класичної спадщини, яке пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва, що спровокувало у 1930-х рр. наступ компартії на духовно-національне відродження.

Проте, потрібно відійти від літератури і звернути увагу на «справи насущні», тобто про геополітику, про векторне спрямування нашої держави чи на Схід чи на Захід. Справді, усі світові, європейські, російські, українські ЗМІ рясніють публікаціями про євроінтеграційні процеси на просторі колишнього СРСР. Цій проблемі присвячено багато праць в економічній літературі. Це випливає з багатьох причин і стосується усіх, тих політичних процесів, що відбуваються на території Європи.

Насправді євроінтеграція, як і для України, так і для Росії не є метою. У ЄС можливо і не входити (приклад Швейцарії, Норвегії, Андорри), але бути повноважним партнером європейських держав в край необхідно. Без переходу на євростандарти в Україні немає майбутнього. Адже, прогрес і розвиток будь-якої країни залежить від його вміння співпрацювати з іншими державами.

За 20 років української незалежності сформувалися принципові відмінності між російською і українською економікою, які можуть кваліфікуватися як відмінності сутнісного характеру:

● Відомо, що експортна орієнтація Росії – це природничі ресурси. Власне, світовий досвід вказує на зворотну залежність між експортно-ресурсним потенціалом і можливостями високотехнологічного розвитку.

Економіка нашої країни є більш відкрита, ніж сусіда. Справді, стосовно українського експорту діє близько 150 митних обмежень, їх кількість постійно збільшується. Ці бар'єри інакше як штучні не назвеш. Одначе, вони ще раз підтверджують, що українська економіка є більш конкурентоспроможною, ніж російська. Як, пишеться у економічному журналі "Експерт": "Розвиток за рахунок орієнтованих на експорт сировинних галузей не можна назвати зростанням, що гарантує розвиток. Російська економіка значно дорожче. Це через розміри території РФ".

Справді, у РФ із розрахунку на одну людину є дорожчим утримання інфраструктури, опалення житла, вища собівартість сільськогосподарських перевезень одиниці вантажів тощо.

● Росія і Україна розходяться у протилежних напрямах у своїх бізнес-циклах. Різні і джерела накопичення: у Росії - це нафтодолари, у нас - потенціал росту економіки. Провідна галузь у Росії, що забезпечує розвиток економіки - нафтогазовий комплекс. В Україні- аграрна промисловість і машинобудування.

І, Росія не зацікавлена ​​у виконанні своїх інтеграційних функцій на пострадянському просторі, їй це економічно невигідно. Тому всі угоди про ЄЕП, якщо навіть і будуть підписані, працювати не будуть.

Тому проблема багатовікового економічного відставання для Росії - це не тільки проблема комуністичного "експерименту". На всіх історичних етапах свого розвитку вона була занадто консервативною, а отже, не могла оперативно реагувати на світові імпульси економічної модернізації. Таким чином, Росія (і Україна як її складова) в таких історичних умовах весь час були країнами "повільного старту".

● Російська цивілізація формувалася і розвивалася на протилежних західноєвропейської цивілізації принципах. Основою її економічного устрою стали так званий азійський принцип виробництва і добре відома громада росіян.

Потрібно зауважити, що азійський принцип виробництва та громада - це не продукт Київської Русі. Вони, привнесені у Росію монголами. Натомість на українських землях, а саме на Галичині довший час (до XVIII ст.) пануючими залишалися способи господарювання, близькі до європейських, наприклад магдебурзьке право у містах. Ця позиція підтверджується і російською наукою: "Азійське в нашому економічному устрої, - зазначають вчені - географи, М. Конотоп і С. Сметанін, - не є продуктом географічного розташування, а особливістю історичного розвитку».

Впровадження азійського способу виробництва, в якому основною галуззю стало общинне землеволодіння, мало доленосний вплив для виділення російської парадигми цивілізаційного розвитку.

Мова йдеться насамперед про його вплив на формування російської ментальності. Якщо визначальними принципами західного індивідуалізму були, як про це писав М. Вебер у своїй праці «Протестантська етика, або дух капіталізму», культ наполегливої праці, дисципліна і самообмеження, які розглядалися не тільки як джерело індивідуального успіху і збагачення, але і як моральний обов'язок, здійснення людиною божественного веління, то російська ментальність увібрала в себе багато в чому протилежні ознаки. Тому, відсутність стимулів до індивідуальної ініціативи і відповідальності породжували зрівнялівку, пасивність і фаталізм, заперечували дух підприємництва, господарську роботу на землі.

Якщо, відсторонитися, від літературної позиції Хвильового, а власне звернути увагу на його девіз: "Геть від Москви!", котрий в "Апологетах писаризму" і радив українським митцям орієнтуватися не на московську комуністичну культуру: "Від російської літератури, від її стилів українська поезія повинна якомога швидше тікати... Наша орієнтація - на західно-європейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогодні є центром всесоюзного міщанства", і трошки переписати його текст на сучасний манер - підмінити слово література на економіка, що власне є більш актуальним у наш сумбурний час, то вийде приблизно такий текст: «Геть від Москви! Від рос. економіки, від її засилля. Наша орієнтація на ЄС, на його життєвий рівень. Москва сьогодні є центром криміногенну і олігархії». Тоді, сучасним українцям цей текст буде більш прийнятний, і водночас більш зрозумілий тому, що усі хочуть гарно жити, однією мовою та літературою краян не нагодуєш.

Але, знову ж таки Хвильовий зовсім не роблячи відсторонення від Сходу, навпаки - драматург проголошував "азіатський ренесанс" як гасло єднання відроджень усіх країн Сходу, які позбавлялися колоніальної залежності, з традицією класичного Ренесансу, власне головного єднання, місію скріплювала культур мала виконувати Україна, котрій волею долі призначено бути географічним і психологічним перехрестям між двома континентами, тому літератор, говорячи від імені свого покоління, переповнювався творчою енергією, названої ним "романтикою вітаїзму".

Звичайно, що можна орієнтуватися Україні на сучасні Сінгапур, Південну Корею і Японію, або ж звертати увагу на комуністичний Китай до якого так апелюють комуністи, можна я не проти, але чи зможе українець пристосуватися до азійського способу виробництва? Добре відомо, що усі ці перелічені мною роблять все, щоб зберегти свою цивілізаційну ідентичність і одночасно багато запозичують із Заходу. Ці країни - активні учасники глобального цивілізаційного процесу в усіх його проявах, зокрема в економічній сфері. Світ від цього тільки виграє.

Та, проте українська ментальність значною мірою відрізняється від азійської. Основною рисою для українців - є перевага особистісного над загальним, тоді як у Азії протилежне - переважання загального над особистим. Для української нації характерний індивідуалізм і саме цей компонент пов'язує нас з Європою. Українська ментальність значною мірою відрізняється від азійської, іншими компонентами, а саме ставленням до влади.

І, чи зможе українець «перебуватись» і стати «освіченим азіатом»? Не, думаю, адже для України поглиблення демократизації - це історична доля і сучасна необхідність, яка все більше стає визначальною в євроінтеграційній стратегії.

Для України євроінтеграція - це шлях відтворення національної ідентичності українського народу. Власне, це є шляхом входження нашої держави у процес глобалізації, з усіма його позитивами і негативами, котрий на радість постійно прискорюється, що змушує нашу націю долати цивілізаційні злами, вести пошук і знаходити консенсус з усіх основних питань розвитку людства.

Зближення України і Заходу за збереження пріоритетності завдань, що стосуються відродження української ідентичності, - це нормальний геополітичний процес, в якому об'єктивно повинна бути обидві сторони. Звичайно, що не усі західні тенденції ми маємо приймати, наприклад торгівля органами, ефтаназія, гомосексуалізм, ювенальна юстиція і це ще не повний перелік проблем західного світ, головною з яких є втрати власних національних позицій, що спричинило локальні утворення етнічних груп на території Франції (алжирці), Іспанії (марокканці), Німеччини (турки). Звичайно, ви мені скажете, що наші заробітчани теж утворюють у Європі свої общини, а входження в ЄС на дасть змогу годувальникам повернутись у власні сім`ї, проте це не вирішить ситуацію, люди повертаються туди, де їх чекають, а у нашій країні вони не потрібні, тай там вони вже звикли, а досить страшно змінити свою долю, навіть в очікуванні кращого.

Тому, сьогодні, для України відбувається найбільш відповідальний історичний період - перехід від тоталітаризму до суспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це одночасно і період подолання самоізоляції, період інтеграції країни в структури сучасного цивілізаційного процесу, у світове співтовариство демократичних держав.

Справді могли краще взагалі нікуди не інтегруватись? Це той, вибір "стати самим собою" - це не є політикою самоізоляції, навпаки, це найсильніша політика, що має на меті завойовувати справжню повагу до себе у світової спільноти. Саме, цей підхід повинен стати домінуючим у стосунках із Росією та Заходом. Адже, перебуваючи на перехресті складних геополітичних інтересів, Україна має тільки один вектор виживання - відродження національної ідентичності, тобто зміцнення своєї державності та економічного суверенітету.