Схема знищення української інтелігенції

Кожне соціяльне й політичне гасло в Советському Союзі було закликом до знищення. Жодний політичний захід совєтської влади не запроваджувався інакше, як тільки через застосування масових терористичних заходів. Катин і Вінниця були не випадком, а правилом. Масові розстріли ставали озна­кою часу. Терор і політика в Совєтському Союзі зробилися синонімами.

Але ніде і ні в чому знищувальні тенденції большевизму не виявилися так гостро, з такою, сказати, невідхильною остаточністю, як в ставленні до української інтеліґенції. Починаючи з перших років захоплення влади, большевизм весь час протягом 25 років свого панування систематично і послідовно нищив українську інтеліґенцію, внісши в справу нищення розчленовану ступневість і передбачену невблаганність. З точністю вдосконаленого механізму гігантська кремлівська м'ясорубка перемелювала в криваве м'ясиво тисячі, десятки, сотні тисяч людей, що втілювали в собі дух, розум і сумління українського народу.

Од найвидатніших і до найнепомітніших, од геніяльних творців, людей політичної акції, філософів, письменників, учених з світовим ім'ям і визнаною славою і до найпоміркованіших пасивних і байдужих хуторян, позбавлених будь-яких претенсій, політичних або соціяльних, однаково — чи були це представники старшої генерації, що склалися й проявляли себе ще до революції, чи, навпаки, представники мо­лодшої й навіть наймолодшої генерації, народжені вже за революції, революцією виховані й революцією висунені вперед, вся українська інтелігенція, в цілому її обсязі, незалежно од віку, соціяльного походження, поглядів, того або іншого став­лення до совєтської влади була приречена на згубу.

Десятки, сотні й тисячі імен, повноцінних, доброго дзвону, гідних всякого визнання й поваги, археологи, історики, мовоз­навці, музикознавці, етнографи, фолькльористи, діялектологи, складачі словників, знавці української синтакси, літредактори, педагоги, юристи, перекладачі з мов нових і давніх, сучасних і архаїчних, живих і мертвих, коректори, бухгальтери, аґрономи, ветеринари, вчителі, кінорежисери, кінооператори, автори кіносценаріїв, драматурги, професори, доценти, аспіранти, бібліотекарі, поети, малярі, фотографи, архітекти, люди усіх галузей і усіх фахів, витворених новітньою розчленованістю суспільної праці.

Усі вони, представники української інтеліґенції, кінчали однаково: раптовим зривом, падінням в безодню, вибухом ка­тастрофи, оберненої в одчай, безнадійність, голод, вислання, смерть.

ПРО СУДОВІ ПРОЦЕСИ

І жодного порятунку!.. Криза й катастрофа перестали бути літературними образами й філософськими категоріями, книжковими ремінісценціями з письменників або мислителів. Вони ставали реальностями совєтського життя, підписами під актом проведеного трусу і рукою власною ствердженим ак­том визнань в злочинах, ніколи не зроблених.

Наприкінці 20-их років, на межі, яка відокремлює НЕП і період "побудови безклясового суспільства", відбулося три великі судово-політичні процеси: процес СВУ, процес Шахтинського центру і процес Промпартії. Ці процеси були проведені з метою, по-перше, політично скомпромітувати інтелігенцію, по-друге, обґрунтувати потребу усунення інтелігенції з усіх сфер діяльности, де вона ще лишилася за НЕП-у, і відповідно до того довести потребу заступити інтелігенцію, яка своїми актами саботажу і шкідництва стає на шляху побудови соціялістичного суспільства, перевіреними й відданими справі пролетаріяту висуванцями, — робітниками від верстату, людьми з партквитком.

Як і всі інші пізніші судово-політичні процеси в СССР, так і названі, були організовані "виборчою" методою. На лавах підсудних сиділо 2-3 десятки люду, тим часом як тисячі й де­сятки, сотні тисяч лишалися по той бік запони.

Після арешту вони зникли без жодної згадки. Арешту ко­жен підсовєтський громадянин чекав з дня на день, з години на годину, і все ж таки коли арешт приходив, він приходив якось несподівано.

Трус, проведений на помешканні, був, зрештою, чистою формальністю, як і підписування згодом акту визнань в злочинах, передбачених статтями 58 і 59 з численними до­даними до них параграфами.

Бо що розумілося в Совєтському Союзі під злочином? Індивідуальна провина не мала значення.

Євген ПЛУЖНИК

Повторюємо: індивідуальна провина не мала значення. Про яку особливу провину могла йти мова, якщо справа торкалася Євгена Плужника?

Євген Плужник не сприймав совєтської дійсности й тікав у філософію, як слушно зауважив С.Гординський, але - Плужник не прийняв не тільки совєтської, але й взагалі ніякої дійсности, і це неприйняття дійсности мало у нього філософський і дещо песимістичний відтінок. Він творив свого, ним самим вигадану, дійсність, і про цю ним витворену, замкнену в собі, кімнатну дійсність він розповідав у своїх поезіях.

Тримався він у житті обережно й осторонь. Був спокійний, тихий, немов би відсутній. Більше мовчав. Був хворий, страждаючи на легені. Ходив звичайно в пальті. Злегка, нібито якось нерішуче покахикував. Горбився.

Збірка його поезій під назвою "Рівновага", яку він підготував до друку і яка несла в собі дату "Київ, 1933" лишилася невидрукованою, бо поет саме під той час був заарештований. Досить переглянути цю збірку поезій, опублікованих тільки через десять років, вже за наших часів, 1943, в четвертій книзі "Українського засіву", щоб переконатися в цілковитій аполітичності Плужника.

У збірці немає ніяких випадів проти совєтської дійсности, але в ній немає й жодного підлабузництва. В роки, коли особливо пишним цвітом розквітало огидне совєтське лакейство, так типове на Україні для часів Постишева, Плужник не йде ні на які поступки і ні перед ким не запобігає. Незважаючи на те, що перед письменниками була цілком виразно поставлена дилема вибирати "або — або", Плужник не виявляє жодної тен­денції совєтизування. Він поводиться дуже коректно й стримано. Він поет, хіба цього мало?!.

Він вірить у свою самодостатність і в свій замкнений поетичний світ, в якому він мешкає. Він створює серію незрівняних поезій оповідального жанру, де одна за одною перед його уявою проходять картини й образи з культурної історії Європи.

Саме в серії цих поезій Плужник виявив себе як оригінальний поет, який зміг би досягнути довершеної зрілости, коли б його творчий шлях не був перерваний ґвал­товно й передчасно.

Авторові можна було б закинути деяку одірваність од життя, те, що він не відчуває майбутнього і не знаходить для себе в ньому місця, але поза цим ані згадана збірка, ані вза­галі вся поетична діяльність Плужника в цілому не давала ніяких підстав для арешту і ще менше підстав для того, щоб засудити його на розстріл.

І все ж таки він був заарештований і засуджений. Правда, не розстріляли, замінивши вищу міру покарання на десять років заслання. Та це була ні для кого не обов'язкова гра мертвими формулами паперової юрисдикції, бо десять років заслання на далеку північ в суворих умовах полярного клімату, бруду й смороду зголоднілого життя в'язничних касарень означали для людини, хворої на легені, вірну смерть.

Заміна розстрілу на заслання, реально оцінюючи ста­новище, не одкривала поетові жодних перспектив на порятунок. І все ж таки того дня, коли йому сказали, що розстріл замінено йому на заслання, він зрадів. Поет, який в житті взагалі рідко радів, якому багато треба було для того, щоб радіти, одержавши цю звістку, радіє надзвичайною радістю.

У листі, написаному до дружини, під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:

"Галча моє!

Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим — це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радости — так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів — мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках.

Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце — і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право!

Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.

28.III.35. Твій Євген".

Не можна без глибокого внутрішнього хвилювання читати цього листа, якого написав Плужник під безпосереднім враженням одержаної вістки про заміну розстрілу на заслання.

Дивний лист! Дивна радість. Надто химерна, жорстока й нелюдська, щоб повірити в неї! Невже ж людина може радіти з того, що її засилають на десять років?.. А поет, виявляється, може! І цей день, і цей час поет означає як найрадісніший в своєму житті.

Опинившись на Соловках, через півроку Плужник помер на сухоти. Заміна розстрілу на заслання була тільки фікцією.

Микола ХВИЛЬОВИЙ (1893-1933)

Можна по-різному оцінювати літературну творчість Миколи Хвильового. Так, приміром, С.Гординський вважає, що "в прозі 20-их років Микола Хвильовий займає чільне місце" та що його "Сині етюди" це "фактично початок нової української прози". "Фраґмент", "Вальдшнепи", "Я", "Редактор Карк", "Санаторійна зона", "Арабески" та багато інших писань — це твори, — зазначає критик, — яких ваговитості важко віднайти паралелі в світовому письменстві".

Однак літературна незавершеність, засмічена й неохайна мова, розхристана і неврівноважена манера письма, хаотична похмурість, певна імпресіоністична розпливчатість і нечіткість ("У моїх творах мжичка", за власним виразом Хвильового) — вказують, що зрілого Хвильового ми не знаємо з його літературних творів, що ми знаємо Хвильо­вого тільки на початковому етапі його творчости.

Отже, коли в оцінці творчости Мик. Хвильового як прозаїка можуть бути певні й значні розходження, то жодних розходжень не може бути в оцінці Хвильового як центральної постаті в українському літературному русі 20-их років. Хвильового треба брати в цілому, як прозаїка і публіциста, автора "Синіх етюдів" і памфлетів, організатора й ватажка "Вапліте".

Якою мірою памфлети Хвильового схвилювали сучасників, видно з слів Мих. Могилянського, який на одному з літературних диспутів сказав: "Враження від статей Хвильового подібне до то­го, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря!"

Враження наше було, наче вітер увірвався до хати, пронісся по кімнатах, захлопав вікнами, задзвеніли шибки, за­дзеленчало скло! Радісно!.. І разом з тим страшно!..

О. Шумський, друг і однодумник Хвильового, досить точно переказує етапи, за якими розгорталася "літературна дискусія 1925-1927 pp.": "Літературна дискусія, розпочавшись висту­пами Хвильового проти графоманії, писаризму, неуцтва в літературі, так би мовити, боротьбою за якість, швидко переступила в боротьбу за організаційні принципи поміж "Плугом" (масовізм) і "Вапліте" (академізм) і розгорнулась в площині суто принципових питань (Європа чи Просвіта) за перспективи розвитку української літератури й цілого соціяльно-культурного процесу" (Більшовик України, 1927, № 2, cтop. 12).

Подорож 1924 на чолі "гартян" до Києва, знайомство з Зеровим, участь в літературній дискусії 1925 р. визначили для Хвильового напрямок його діяльиости в другій половині 20-их років, рух од "Я" до памфлетів, од "Синіх етюдів" до "Камо грядеши", од "Гарту" до "Вапліте".

Хвильовий став на бік тих, які, з зневагою одкидаючи "масовізм" і провінціялістичне просвітянство, захищали ідею високої, на європейський рівень знесеної, індивідуалізованої культури. Він приєднався до тих, що прагнули гірських верховин думки, де панує тиша і звідкіля одкривається відстань якнайширших у часі й просторі маштабів.

Він виступив патосним речником ідей, які до того часу були здобутком хіба що тільки вузького й замкненого гуртка й без нього, можливо, лишилися б у межах цього останнього. Він виніс їх на широкий простір і зробив їх здобутком загалу, відчувши в цих ідеях гіркий присмак народжуваної епохи і принадний знак нових обріїв. Він повірив у жертовну покликаність нашого часу, призначеного дати початок новій добі.

З великою й наполегливою пристрастю, з гарячковою піднесеністю, з ревністю відданого неофіта він викладав в своїх памфлетах інтуїтивно абож, краще ска­зати, емоційно щойно схоплені, ще не сформульовані конкретно ідеї. З гурткових ізольованих і замкнених ідей він творив основи свого світогляду. Перед ним відкрилася нова, доти незнана месіяністична віра в Відродження, в Ренесанс і, щільно пов'язана з нею, віра в епоху як принцип розмежування часу, в перспективи часу, які вимірюються тисячоліттями і в житті народів означають злам їх історичної долі. Він солідаризувався з тими, що пізнавали в нашій сучасності запах нової епохи і вірили в українське відродження. "Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап" (Україна чи Ма­лоросія), — заявив Хвильовий.

Маштаби мислення Пилипенків здавалися йому дрібними. Совєтизованому неонародництву "плужан" він протиставляв вимогу культури, провінціяльному просвітництву — ідеал європеїзму і своєрідну концепцію української літератури, що починається "од Куліша" і прагне "джерел", спільних для всієї європейської культури.

В Пант. Куліші Хвильовий знайшов для себе прапор і ствердив ім'я, потрібне для уточнення орієнтації. У збірці пам­флетів (1925) "Думки проти течії" Хвильовий писав: "Щодо ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту лю­дину, яка наблизилася до типу західнього інтеліґента" (стор. 53).

"Справжній європеєць", "тип західнього інтелігента" — ось принципи, що на них орієнтується Хвильовий в своїх оцінках минулого й сучасного. Європеїзм — ось мірка його оцінок. "Наша орієнтація, — зазначає Хвильовий, — на західньоєвропейське мистецтво, на його стилі, на його прийоми" (Культура і побут, 1926, XII, "Апологети писаризму").

І коли він каже Європа, він має на увазі не "техніку" і не "пролетаріят", а "європейського інтелігента", і знов же не "Європу взагалі", а Вюртемберґ, німецьку духовну культуру, доктора Фавста, як втілення допитливого людського духу.

"Коли ми говоримо про Європу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку: є дещо серйозніше від останньої" (Камо грядеши, стор. 61). "Це європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, — знай­омий нам чорнокнижник з Вюртембергу, що показав нам грандіозну цивілізацію й відкрив перед нами безмежні перспективи. Це доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух" (Думки проти течії, стор. 45).

Тут центральна ідея Хвильового. Тут те, що найбільше хвилювало й бентежило його в ті роки. "Психологічна Європа — ось та Європа, що на неї ми мусимо орієнтуватися!.. Саме вона й виведе наше мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети" (Думки проти течії, стор. 46).

І далі він розкриває сенс своєї тези про психологічну Європу.

"Психологічна категорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадське життя. Клясичний тип громадської людини вироблено Захо­дом... Отже, не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Європи" (Думки проти течії, стор. 44).

Ось та концепція, яку розвинув Хвильовий!.. Їй не можна закинути браку суцільности. Вона наскрізь — в кожній своїй тезі і в кожному своєму слові — гостро полемічна, різко скерована проти офіційного курсу партії, діяметрально протиставлена основним теоретичним настановам большевицької доктрини. Хвильовий проповідував те, що за­перечувала партія. Він робив наголос на тому, що партія ігнорувала.

Хвильовий деклярував те, чого не визнавала партія. На перший плян він висунув не "матеріяльну базу", а "психо­логічну категорію", не "економіку", а "психологію", не "маси", а "особу", не "пролетаріят", а "інтелігента", не "партію", що поглинула і заступила суспільство, і не скерований проти суспільства терористичний гніт партії, а в протилежність тому "громадську людину" і "соціяльний критерій", з підсумковим заключним висновком.

"Не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Європи".

Кристальна чіткість думки!.. Завершена ясність формули!..

Наша сучасність веде грандіозну боротьбу "за Європу" і "соціяльність" проти асоціяльного й антиєвропейського боль­шевизму. У Хвильового ми знайдемо проникливі спроби визначити суттєвий зміст цього протиставлення. "Європа це досвід багатьох віків. Це Європа грандіозної цивілізації. Європа — Ґете, Байрона, Ньютона. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу".

Без "Європи", поза Європою він не мислив собі "українського відродження". Шляхи України — шляхи Європи. Доля Сходу розв'язується в Європі.

Хвильовому не бракувало сміливости. Йому вистачило її, щоб кинути гасло: "Геть від Москви! Дайош Європу!", щоб з європейських позицій дати відсіч тому, що сучасний критик зве "московським комплексом". "Москва, — кидає Хвильовий, — це Сухарьовка: буття визначає свідомість. Мос­ква сьогодні є центр всесоюзного міщанства" (Думки проти течії, стор. 44). "Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватись на московське мистецтво" (Україна чи Малоросія).

"Оскільки наша література стає на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень".

Ні в кого не було сумніву, що, виголошуючи гасла "Геть од Москви!", "Якнайдалі від Москви!", "Дайош Європу!", Хвильовий об'явив похід проти Москви, як "столиці Совєтського Союзу", як "центру світового комуністичного руху".

І червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 виніс про Хвильово­го постанову:

"Кинуті в пресі гасла орієнтації на Європу, "геть од Москви" і т. ін. в значній мірі показні... Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на ґрунті непу, бо вона під орієнтацією на Європу безперечно розуміє відмежування від фортеці міжнародної революції, столиці СРСР — Москви".

Так уже 1926 року різко намітилась войовнича ворожість Хвильового у відношенні до урядового курсу большевицької партії. Він вірив у культурне піднесення, а спостерігав запроваджувану большевиками на Україні матеріяльну і духовну деградацію. Він захищав "людину", а бачив цілковите знищення всього людського.

Йому була не чужа свідомість катастрофи, кризи й суперечности, як внутрішніх ознак часу, але він не міг згодитися з тим, що зубожіння й гніт, що батіг ГПУ, що цілковита за­борона мислення, що фізичне знищення інтеліґенції, що висна­ження застаханізованого робітника й експропріяція ко­лективізованого селянина, що хаос дезорганізованої країни, що насильництво, руїна, терор, голод, страх і смерть можуть бути виразами піднесення й свідченням розквіту.

Був 1933 рік, кінець квітня. Хвильовий нещодавно повернувся з села, куди він їздив, за власним іронічним висло­вом, "вивчати новий кардинальний процес соціялістичного будівництва — голод!"

Весь час після повороту він перебував в становищі внутрішнього напруження, знервованої екзальтації, що меж­увала з гістерією і одчаєм. Було ясно одне: так не може тривати далі. Рука мимоволі тяглася за револьвером. Щось повинно статися. Що? Він не знав.

Лютувало ГПУ. Кругом відбувалися арешти українських інтелігентів.

Він жив, як у лихоманці, з важким почуттям тягару, що тиснуло на серце.

І тоді одного ранку наприкінці квітня в нерухому тишу кімнати вдерся телефонний дзвінок. Дзвонили з квартири Яло­вого, найбільшого з друзів Хвильового, ініціятора Вапліте. Схвильований жіночий голос сповістив про несподіваний арешт Ялового.

Звістка приголомшила. Всередині якось похололо, кольну­ло в серці. Тоді раптом все стало надзвичайно, прозоро ясним. Почалось! Перший Яловий! Другий він!.. за ними прийде черга на інших! Немає сумніву йдеться про розгром Вапліте.

В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього його і його друзів. Це кінець!.. І тоді ж відразу прокинулася в ньому свідомість своєї відповідальности. Він мусить зробити все, щоб урятувати Яло­вого й інших. Він повинен зробити це.

Почалися важкі, метушливі, безглузді дні. Видзвонювання по телефону, мовчазне сидіння біля рурки в чеканні відгуку. Бігання по відповідальних робітниках. Звернення до ЦК. І жодних наслідків.

Вони не повірили його заявам про невинність Ялового. "Москва сльозам не вірить". А крові? Може "вони" нарешті повірять, коли він принесе "їм" кров'ю своєю стверджений одчай?! Ним опановує лихоманкова думка принести себе в жертву за Ялового, власною загибеллю врятувати тих, що стоять на черзі!

Тієї ночі, коли він обмірковував усе, зважував і вирішував, він не лягав спати. До самого ранку просидів він за своїм робочим столом. Написав останнього листа. І коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він підвівся і вийшов до загальної кімнати. Дружина ще спала, донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодила снідати. Він привітався, як завжди, з поцілунком і жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефона і став дзвонити до своїх друзів письменників. Усіх просив прийти сьогодні до нього, послу­хати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком.

За годину у Хвильового вже був О.Досвітній і Мик. Куліш. Сходилися й інші запрошені письменники. Усім упав у вічі надзвичайно піднесений настрій Хвильового. Він був схожий на людину, яка трошки випила. За чаєм розійшовся ще більше. Узяв гітару і з почуттям проспівав кілька улюблених пісень... Усі були захоплені. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.

— Ах, так! — схопився Хвильовий, — сьогодні я вас справді здивую. Мені так важко було писати цей твір. Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в сталінську епоху. І тому в мене з'явилось таке надхнення до цього твору. Може, сьогодні навчу я і вас, як треба й як не треба писати в наш час.

З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету.

Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, поки вийде Хвильовий з новим твором.

Раптом в кабінеті письменника почувся короткий, як тріск, револьверний постріл. У ту ж мить кинулися друзі до кабінету. За столом, відкинувши голову на спинку крісла, сидів Хвильовий.

В опущеній руці тримав він стиснений наган. Кругом крісла, як сніг, лежали білі клаптики подертого роману "Ком­сомольці". На них червоніли бризки крові.

На столі сліпою плямою білів прямокутник паперу, передсмертний лист, в якому Хвильовий писав:

"Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників.

Кров'ю моєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен..."

На похоронах Хвильового ще були присутні всі ваплітяни.

13 травня 1933 року Хвильовий покінчив життя самогуб­ством, а тоді ж у травні був заарештований О.Слісаренко. Скоро після того — О.Досвітній і Остап Вишня, дещо згодом черга прийшла на інших!..