Пролетаріят покликаний заступити інтелігенцію

В. П е т р о в

УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ДІЯЧІ - ЖЕРТВИ БІЛЬШОВИЦЬКОГО ТЕРОРУ

Передмова

Студія Віктора Петрова, що друкується тут з деякими скороченнями, була написана на початку 1940-их років, під час війни. Тому вона охоплює процеси радянської літератури тільки довоєнного періоду і закінчується її розгромом під час так званої "єжовщини". Після того, особливо по війні, багато чого змінилося; тепер, наприклад, не ліквідують письменників фізично, але в істотному гніт лишився той самий, і вільна українська література сьогодні так само заборонена, як і за часів "єжовщини". Деякі місця в праці Петрова могли б здатися молодому радянському читачеві анахронізмом. Наприклад, його твердження про усування фахівців і висунен­ня на відповідальні посади людей не підготованих, лише тому, що вони мали партійні квитки, може здатися дивним, бо тепер на всіх відповідальних постах сидять фахово підготовані ко­муністи. Та ці місця треба розуміти історично. У 1920-30-их роках було саме так, як пише Петров: позбавляли праці й фізично знищували фахівця лише за те, що він був українець, і на його місце саджали "перевіреного" партійця, хоч він і нічого не тямив у тій справі, яку йому доручали. Цим спосо­бом завдано невідшкодованої втрати українській культурі і зведено її на рівень провінції супроти Москви. Автор сам був письменником і живим свідком усіх тих процесів, які він описує. І цінність його праці полягає в тому, що читач з де­сятків описаних тут особистих трагедій бачить, якою ціною українська література, що виявила такий блискучий розвиток у 1920-их роках, терором була зведена до провінційности і повного послушенства Москві.

* * *

Жовтнева революція, яка сталася 7 листопада 1917 року, звалася, як відомо, за офіціозною партійно-совєтською номен­клатурою "пролетарською". Це мусіло означати, що в визначенні Жовтневої революції, окрім вказівки на хронологічний момент, привноситься ще також посилання на соціяльний її зміст. Але який саме?.. Чи значить це, що завдання Жовтневої революції як революції соціяльної полягало в розв'язанні основних соціяльних проблем з метою поліпшення матеріяльних умов життя трудящих, знищення соціяльних несправедливостей та усунення соціяльного гніту?..

В одному з оповідань Гр. Косинки, написаному на початку 20-их років, селянин скаржиться: "Отак виходить, і власть на­ша, і порядки наші, а все по-старому. Збулися великих панів, чорт наплодив дрібних, і п'ють, як п'явки!.. Ореш, а красних днів не бачиш: була царизна — робили, прийшов совєт — робимо, а пани, як плили шовками в городах, і по цей день пливуть".

Цей селянин, скарги якого занотував свого часу Гр. Косинка, як і мільйони інших, вважав, що його обдурили!.. Даремні нарікання! Безпідставні претенсії. Голод на Поволжі 1921 року, голод на Україні 1933 року, терор, концтабори, злидні протягом 25-річного існування совєтської влади є найкращим доказом того, що "совєт" ніколи й ніяк не дбав і не мав на оці дбати, бодай найменшою мірою, про поліпшення життєвої долі трудящих. Дбати про трудящих — подібне за­вдання ніколи не входило в обсяг завдань соціяльної політики большевизму.

Ленін їдко висміював подібні "прекраснодушні ілюзії". Він вірив у можливість декретами й паперовими обіжниками в найкоротший термін побудувати комуну, але в справедливість, як основу суспільного життя він не вірив. Большевики ніколи не слабували на прекраснодушіє.

Людина?! Це не було передбачено ані статутом, ані програмою ВКП (б).

Не скасування соціяльного лиха і не усунення соціяльного гніту, а, навпаки, їх загострення!.. Не відміна процесів, властивих капіталістичному суспільству, а, на­впаки, доведення їх до найвищого напруження і остаточно­го вияву!.. Саме в цьому большевизм і бачив своє призначення та сенс свого історичного покликання, як "могильника капіталізму".

В основі політичної доктрини — доктрини могильників! — лежала химерна й жорстока теза, що тільки через антисоціяльні заходи можна досягти соціяльних наслідків. Соціяльне мусіло стати досягненням майбутнього. На долю сучасности припадало антисоціяльне.

Яке має бути соціяльне майбутнє — це є предметом віри; що ж до сучасности, то в жовтні 1917 року підсовєтські люди жили в антисоціяльних умовах злиднів, гніту и постійного страху.

Большевики ніколи не поділяли есерівської земельної програми, але, перейнявши есерівське гасло "Земля трудящим" і забезпечивши для себе в цей спосіб підтримку селянства в найкритичніший для себе момент боротьби за владу (1917-1921), вони на наступному етапі вклали в це гасло несподіваний і протилежний сенс. Провідною тезою соціяльної політики большевизму у відношенні до селянства було не поліпшення економічного положення цього останнього, а, навпаки, підірвання, не надання землі, а навпаки, вилучення, не зміцнення селян­ства, а, навпаки, економічна руйнація селянства і відповідно до того орієнтація на безгосподарного, госпо­дарчо маломіцного селянина, одне слово: пролетаризація селянства чи, що те саме, перетворення селянина з власника "знарядь виробництва", землі, реманенту, тягло­вої сили на індустріяльного робітника, який, не маючи жодної власности, працює за найом.

Власне кажучи, в усьому цьому немає нічого нового. Проводячи політику пролетаризації селянства, економічної його експропріяції і, відповідно до того, економічної кон­центрації власности, большевизм виконував "соціяльне за­мовлення" капіталістичного світу, оскільки всі ці процеси й явища були провідними тенденціями, властивими капіталістичному ладові. Большевизм переймав на себе руїнницькі антисоціяльні функції капіталізму у відношенні до селянства з тією відміною супроти капіталізму, що в капіталістичному суспільстві ці процеси носили чисто економічний характер, в большевизмі ж вони набули характеру адміністративно-політичних заходів, запроваджуваних приму­сово згори державою, причому примусова експропріяція се­лянської власности й пролетаризація селянства сполучалася з запровадженням метод масового переселення й фізичного знищення.

Офіційною мовою ця політика большевиків звалася "ліквідацією куркуля як кляси на базі суцільної колективізації", а фактично вона поширювалася на все селянство, оскільки розкуркулення торкалося не окремого якого-небудь прошарку в селянстві, а взагалі всього селянства в цілому, і землю, реманент, тяглову силу відбирали не тільки в куркулів, а від усіх селян, незалежно від їх більшої або меншої матеріяльної забез­печености.

Соціяльна політика совєтської влади відносно селян була політикою не соціяльного миру, а соціяльної війни. Це була політика, скерована супроти селянства, і, відповідно до того, це була політика терору й нищення, що не знала ані винятків, ані жалю. Насильництво ставало методою, терор зводився в принцип. Не було такої жорстокости, яка не застосовувалася б до селянства, не було такої межі люті, перед якою спинила­ся б совєтська влада.

Отже, коли ми говоримо про руїнницьку суть боль­шевизму, ми маємо на оці зовсім не суму репресій, конфіскацій, заслань і розстрілів, застосовуваних до селянст­ва, навіть не голод 1933, як наслідок цієї політики, але істоту й цілескерованість большевизму, в основі якого лежало не ствердження, а неґація, не творчий дух миру, а нищівна тен­денція заперечення, покликаного стати загальним.

В провідні свої настанови, в тези: "знищення кляс" і "побу­дови безклясового суспільства" большевизм вкладав не просвітницький абож економічний сенс, а, насамперед, бук­вальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло знищення розумілося в усій не­щадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер.

Мільйони селян стали жертвою гасла "ліквідації куркуля як кляси", яке, за звуженим обсягом клясової формули, за згадкою куркуля, ховало всеохоплюючий і універсальний сенс. В наслідок цієї ліквідації по багатьох селах і навіть районах України не лишилося селян: одні були репресовані, інші були виселені, треті вимерли з го­лоду, четверті розбіглися. Картини "спустошення", які ма­люють писцові книги для Московської держави 17 ст., повторювалися знов на Україні в 20 ст. Селянська країна, що колись годувала цілу Європу, вмирала на вулицях міста біля дверей хлібних крамниць. Матері їли дітей. Хати стояли забиті дошками.

Майбутні дослідники "писцових книг" з 30-их років 20 ст. відзначать, що в наслідок політики ліквідації куркуля й ко­лективізації по деяких селах України, приміром, на Уманщині, не лишилося жодної місцевої селянської родини і села були наново заселені переселенцями з-під Вінниці та інших місць Поділля.

Вони відзначають, що по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. "Пролетаризований селянин" не повинен був жити в своїй з діда-прадіда власній хаті. Почуття власности, зв'язок з місцем викорінювалися послідовно і вщент.

Уявлення "рідної хати" стало на Україні анахронізмом.

БОЛЬШЕВИЗМ І ІНТЕЛІГЕНЦІЯ

Політика у відношенні до інтеліґенції не відрізнялася від політики щодо селянства. Гаслу "пролетаризації селянства" відповідало аналогічне гасло "пролетаризації інтеліґенції". Це означало: інтелігенція як окрема група повинна бути за­перечена і пролетаріят повинен заступити місце інтелігенції. Різниця між робітником фізичної і робітником розумової праці повинна бути знищена.

Епоха відродження, яка прийшла на зміну середньовіччю, висунула на перший плян розум, освіту й науку. Фізичній силі був протиставлений, розум, освіта й переконання — насильству, наука й воля критичного досліду — загальнообов'язковій догмі. Освіта, а не народження і не майновий стан почали визначати суспільне становище людини. Здобуваючи освіту, людина ставала поза своїм колишнім соціяльним ста­ном. В процесі історичного розвитку це призводило до витворення окремої суспільної верстви — інтеліґенції, що, в свою чергу, спричинювалося до різкого розмежування людей розумової і людей фізичної праці.

Наша епоха, XX століття, висунула на порядок денний, як чергову соціяльну проблему, що підлягає розв'язанню, проблему ліквідації протилежности між розумовою і фізичною працею.

Спроби розв'язати цю проблему з боку большевизму були типові для останнього. Він вклав у ці спроби властиві для ньо­го якості: брутальність, жорстокість і хаотичну квапливість. Просвітницькому й економічному способам розв'язання цієї проблеми — шляхом поступового поширення освіти в масах та піднесення матеріяльного добробуту мас — большевизм протиставив свій власний шлях: шлях державно-партійного апарату. Ліквідацію протилежности між робітниками фізичної й розумової праці большевизм обернув на ліквідацію робітників розумової праці. Знищення протилежности обернулося на знищення інтеліґенції. До інтеліґенції большевизм застосував ті самі заходи, що й до селянства: репресування, масові переселения й масове фізичне винищення.

ПРОЛЕТАРІЯТ ПОКЛИКАНИЙ ЗАСТУПИТИ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ

Процес ліквідації освітніх відмін між пролетаріятом та інтеліґенцією, процес пролетаризації інтеліґенції почався вже з перших років існування совєтської влади. Першим кроком до цього стало видання 1919 року підписаного Леніним декрету, яким були скасовані всі дипломи, наукові ступені, зван­ня, посвідчення про освіту і т.д. Передбачалося, що пролетарське походження повинно заступити освіту, розум, досвід. Освіта губила свою вагу. Фахові знання не бралися до уваги.

Ленін же висунув тезу про куховарку, покликану керувати державою. І не тільки державою, але й мистецтвом, літературою, науково-дослідчими установами, трестами, фабриками й заводами. Людей з партквитками — тільки тому, що вони мали партквиток, — призначали на посади директорів заводів, радгоспів, метеорологічних станцій, бактеріологічних інститутів. Їх робили директорами банків, суддями, капітанами кораблів, командуючими фронтами. Байдуже, чим він був учора і чим буде завтра. Хай колись він був машиністом, вчора він був зав. пральнелазневого тресту, сьогодні він уже є директором оперового театру, завтра його пошлють на село уповноваженим по проведенню хлібозаготівель, щоб післязавтра він очолив яку-небудь геологічну або археологічну експедицію академії наук.

Людина губила власне обличчя. Вона оберталася на безосо­бову знеособлену функцію всередині партійного апарату, ме­ханічно перекидувану з однієї клітини суспільного життя до іншої. Адже ж не існувало жодних об'єктивних даних, щоб даний пролетарій з партквитком робив саме це, а не щось інше.

Од людини вимагали, щоб вона була універсальною. Оскільки ж це було неможливо, то вона ставала нічим.

Вона, звичайно, йшла лінією найменшого опору. Праця підмінювалася нарадами, зборами, з'їздами, засіданнями й промовами. Головування на зборах прикривало його без­порадність як адміністратора і його невігластво як керівника.

Якщо можна собі уявити країну, яка протягом півтора де­сятиліття простувала назустріч своїй долі без адміністративно­го керівництва, з фіктивним керівництвом у промисловості, науці, армії, — то це був СССР.

Країні було одрубано голову. Леґендарний образ св. Дениса, який увійшов у місто, тримаючи в руках свою одрубану голову, є найкращою вгадкою, щоб ілюструвати ситуацію, яка склалася в Совєтському Союзі, коли країна лишилася без інтеліґенції.

Директор тресту, заводу або наукового інституту, який вранці вивчає з професором, доктором наук, чотири правила аритметики, а ввечорі на керованому ним же гуртку політграмоти виступає перед авдиторією, що складається з професорів або інженерів, з доповіддю про філософію Геґеля — це явище було повсякденним в СССР. Воно не дивувало нікого.

І не було риску, на який би при цьому не йшов боль­шевизм. Заводи випускали явний брак, науково-дослідчі уста­нови публікували халтуру, деґрадувало господарство, розхиту­валися фінанси, витрачалися колосальні" гроші, безладно зростали бюджети й штати установ, голодувало населення, програвались битви, — але принцип тріюмфував.

Тріюмфував принцип висування. Соцпоходження й число партквитка, вписані в графи анкети, заступали порожнечу всіх інших пунктів, що лишалися незаповненими: про освіту, фах, стаж. Ректор університету й одночасно студент першого або другого курсу, — це нікого не дивувало в СССР, як і машиніст паротягу, призначений на посаду директора інституту археології Академії наук УССР або людина з освітою вечірніх курсів на посаді директора інституту українського фольклору тієї ж академії.

Зневага до фахової науки і пошана до аматорства були зведені в принцип. Скромний садовод-практик з Козлова Мічурін був проголошений світилом науки. Аматора й фантаста Ціолковського, що в себе на мансарді з бляхи будував модель корабля для міжплянетних полетів, піднесли до небес. Ботанікові з світовим ім'ям акад. Вавілову була протиставлена Марія Демченко. Без жодних посередніх ступенів агроном Лисенко був зроблений дійсним членом академії наук і призначений директором Петроворозумовської сільськогосподарської академії.

І ніколи не було послідовности. Молотов в одній з своїх промов висміяв прожекторську тему, запропоновану якимсь з н.-д. інститутів про обернення лисів на свійських тварин. А разом з тим агронома Цицина з його пропозицією про схрещення пирію й пшениці хвиля винесла вгору.