36.Зміст та значення місцевих бюджетів. На сучасному етапі підвищується роль регіональних органів влади у господарському і культурному будівництві. Вони отримали великі права в області керівництва господарством і соціально-культурним будівництвом на підвідомчій території, здійснюють керівництво житловим будівництвом, комунальним господарством, народною освітою, охороною здоров’я, проводять заходи по благоустрою сіл і міст, організовують роботи в області шляхового будівництва. Сформувалось і закріпилось нове поняття - самоврядування, призване забезпечити розвиток ініціативи і самостійності громадян у рішенні питань соціально-економічного розвитку територій, охорони навколишнього середовища. Місцеві бюджети - головна фінансова база, що зосереджена у розпорядженні місцевих Рад народних депутатів та органів місцевого і регіонального самоврядування, які складають, розглядають, затверджують і виконують свої бюджети, розпоряджаються переданими в їх підпорядкування підприємствами і отримують від них доходи. До місцевих бюджетів належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети. (схема)
Економічна сутність регіональних бюджетів проявляється у їх призначенні. Вони виконують наступні функції:
1) формування грошових фондів;
2) розпорядження і використання цих фондів між галузями народного господарства;
3) контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств і організацій.
Мобілізуючи доходи бюджету, місцеві Ради здійснюють дійовий контроль за сферою виробництва та використанням створюваних матеріальних і фінансових ресурсів. Місцеві Ради народних депутатів самостійно визначають напрями використання коштів своїх бюджетів. Ці бюджети містять видатки на фінансування підприємств і організацій місцевого господарства, на фінансування здійснюваних місцевими органами заходів у сфері освіти, культури, охорони здоров’я, фізичної культури, соціального забезпечення, на утримання місцевих органів влади та управління.
37.Доходи та видатки місцевих бюджетів, їх класифікація. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок закріплених та регулюючих джерел: (схема)
1) основу закріплених доходів складають місцеві податки і збори, платежі з прибутку підприємств місцевого підпорядкування;
2) регулюючі доходи місцевих бюджетів можна систематизувати у вигляді:
| Регулюючі доходи |
Схема. Регулюючі доходи.
До числа головних регулюючих доходів місцевих бюджетів входять відрахування від податку на додану вартість; акцизів, податку на прибуток підприємств по ставках, визначених законом.Так як темпи росту видатків регіональних бюджетів перевищують темпи їх доходів, виникає необхідність у дотаціях з вищестоящих бюджетів.Доходи місцевих органів влади можуть бути класифіковані за їх джерелами та за економічною природою. За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на: (схема)
1) податкові доходи;
2) неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної форми власності);
3) залучені місцевими органами влади доходи на фінансовому ринку;
4) трансферти від центральних органів влади вищого територіального рівня..
Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки. Видатки є точним відображенням функцій та завдань, які покладаються на місцеву владу. У структурі видатків місцевих органів влади виділяються видатки, які здійснюються для реалізації завдань в межах власної компетенції, а також так званих добровільних, або факультативних обов’язків. Ще один вид видатків - це видатки для реалізації делегованих (доручених) державою завдань.
Видатки регіональних бюджетів:
1) асигнування підприємств житлово-побутового господарства;
2) асигнування соціально-культурних установ;
3) фінансування місцевої виробничої бази;
4) фінансування установ народної освіти і охорони здоров’я;
5) витрати на науку;
6) витрати на житлово-комунальне будівництво;
7) розвиток комунального господарства і торгівлі;
8) асигнування на охорону навколишнього середовища;
9) фінансування заходів на розвиток систем водопостачання і водовідведення, сміттєпереробки та захоронення побутових відходів, захисту водних, лісових, земельних ресурсів від результатів господарської діяльності.
38.Державні цільові фонди: сутність, завдання і склад. Державні цільові фонди – це фонди грошових коштів, які мають цільове призначення і знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих органів влади. Державні цільові фонди є однією з ланок загальнодержавних фінансів, порядок їх формування та використання регламентується відповідними законодавчими актами.В сучасних умовах розвитку незалежної України роль державних цільових фондів значно зростає. Їх існування є необхідним і доцільним, оскільки сприяє здійсненню ефективного контролю за цільовим використанням коштів.
Державні цільові фонди можуть утворюватись шляхом:
ü відокремлення із Державного бюджету окремих видатків, що мають важливе значення для держави;
ü формування спеціальних фондів із самостійними джерелами доходів.
Джерелом формування державних цільових фондів є валовий внутрішній продукт країни. А мобілізація коштів здійснюється через:
ü спеціальні збори (переважно обов’язкові);
ü добровільні внески й пожертвування;
ü позики;
ü кредити;
ü за рахунок бюджетних коштів.
Залежно від рівня, на якому утворюються державні цільові фонди, вони можуть бути: (схема 17)
ü державними;
ü місцевими.
Залежно від терміну дії державні цільові фонди поділяються на:
ü постійні, створення яких пов’язане з виділенням окремих функцій держави (наприклад, пенсійне забезпечення тощо);
ü тимчасові, які формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем. Вони створюються за конкретної необхідності і після вирішення проблеми закриваються.
Залежно від напрямків використання коштів розрізняють фонди:
ü соціальні;
ü економічні;
ü науково-дослідні;
ü страхові;
ü міждержавні тощо.
До соціальних фондів в Україні належать: Пенсійний фонд; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; Фонд соціального захисту інвалідів тощо. Найбільшими за обсягом та найвагомішими за значенням в Україні є соціальні фонди. В умовах переходу до ринкових відносин відбувається різка поляризація доходів та рівня життя окремих категорій населення. Наявність певних груп громадян, низький рівень матеріального забезпечення яких пов’язаний з незалежними від їхніх зусиль причин (кризові явища в економіці, стан здоров’я, вік, втрата роботи тощо), зумовлює необхідність формування механізму соціального захисту населення. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків, надання бюджетних коштів та інших джерел згідно діючого законодавства України. Основними видами загальнообов’язкового державного соціального страхування є:
ü пенсійне страхування;
ü страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
ü страхування на випадок безробіття;
ü страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності.
Схема 17. Види державних цільових фондів в Україні
39.Пенсійний фонд: значення, джерела формування та напрями використання. Пенсійний фонд України був створений у 1991 році. Головними завданнями фонду є:
ü пенсійне забезпечення населення;
ü фінансування програм підтримки пенсіонерів та інвалідів;
ü міжнародне співробітництво з проблем пенсійного забезпечення тощо.
Пенсійний фонд України має трирівневу структуру
1 рівень – обов’язкова солідарна пенсійна система(пенсійний фонд)
2 рівень – накопичувальна система(Накопичувальний фонд та органи його управління (індивідуальні пенсійні рахунки), Страхові організації (договори страхування довічної пенсії)
3 рівень – система недержавного пенсійного забезпечення (необов’язкова)(Банківські установи (договори пенсійних, депозитних рахунків), Недержавні пенсійні фонди та органи їх управління (пенсійні контракти)
Джерелами формування Пенсійного фонду України є:
ü обов’язкові внески суб’єктів господарювання і громадян;
ü кошти Державного бюджету України, призначені для виплати пенсій військовослужбовцям;
ü добровільні внески і пожертвування;
ü інші надходження.
Джерела доходів та напрямки видатків Пенсійного фонду України
| Пенсійний фонд України | |
| Джерела доходів | Напрямки видатків |
| 1. Внески підприємств у розмірі 36,3% до Фонду заробітної плати (з бюджетних установ) | 1.Виплати пенсій: - за віком; - за інвалідністю; - при втраті годувальника; - за вислугу років; - інших видів. |
| 2. Страхові платежі громадян у розмірі 3,6 % із заробітної плати та інших доходів | 2. Виплати допомог по догляду за дитиною |
| 3. – Доходи від розміщення тимчасово вільних коштів фонду – сум фінансових санкцій, стягнених за порушення порядку сплати зборів на обов’язкове державне пенсійне страхування | 3. Утримання органів пенсійного фонду |
| 4. Добровільні внески та пожертвування, інші доходи | 4.Організація та проведення масовороз’яснювальної роботи |
Громадяни, які працюють на умовах трудового договору, а також виконують роботи згідно з цивільно-правовими договорами, сплачують збір на обов’язкове державне пенсійне страхування в розмірі 3,6% сукупного оподатковуваного доходу.Для осіб, які мають статус державного службовця, існує інший порядок розрахунку суми збору до Пенсійного фонду України. Кошти акумульовані у Пенсійному фонді України, спрямовуються на:
ü виплату пенсій (трудових і соціальних);
ü виплату пенсій військовослужбовцям;
ü виплату допомоги на поховання непрацюючих пенсіонерів;
ü реалізацію державних та регіональних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та інших категорій громадян, що потребують допомоги;
ü організацію та проведення роз’яснювальної роботи;
ü забезпечення поточної діяльності та утримання органів Пенсійного фонду тощо.
40.Економічна суть та економічна необхідність страхування. Страхування – це економічна категорія, яка є складовою частиною фінансів. Економічна суть страхування пов’язана із створенням цільових грошових фондів, які формуються за рахунок грошових внесків юридичних і фізичних осіб, з наступним їх використанням на відшкодування шкоди, спричиненої стихійними лихами або іншими обставинами. Формування страхових фондів страхування і компенсація матеріальних витрат юридичних та фізичних осіб здійснюється за допомогою економічних відносин через обіг грошових засобів. Це перерозподільчі відносини, що виникають в процесі формування і використання фондів грошових засобів, які виникають через страхування як фінансову категорію.
Об’єктами страхування можуть виступати: життя і здоров’я людей; майно громадян і підприємств; транспортні засоби; вантажі; підприємницькі ризики; відповідальність.У страхуванні обов’язковою є наявність двох сторін: страховиків і страхувальників. Страховики – це юридичні особи, створені у формі акціонерних, повних або командитних товариств, що одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхувальники – це юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали зі страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до чинного законодавства.
Страхування має такі характерні риси:
ü цільове призначення акумульованих у фондах коштів. На практиці існують три основні форми страхових фондів: фонд самострахування; централізовані загальнодержавні резервні фонди; фонди страхування (страховиків). Вони витрачаються тільки на покриття втрат за настання раніше обумовлених випадків;
ü імовірнісний характер відносин, оскільки наперед невідомо, коли настане відповідна подія, яка буде її сила і кого із страхувальників вона зачепить;
ü поворотність коштів, оскільки вони призначені для виплат всій сукупності страхувальників (але не кожному страхувальнику окремо).
Основний спонукальний мотив страхування – це ризиковий характер суспільного виробництва і життя людини. Страхування є основним методом зниження рівня ризику несприятливих наслідків при настанні певних подій, на випадок яких воно й здійснюється. Страхові ризики бувають майнові, фінансові, економічні, політичні тощо. Майновий ризик – можливість випадкової загибелі чи пошкодження майна від пожежі, повені, землетрусу та інших лих. Фінансовий ризик – ризик у кредитній угоді; ризик, пов’язаний з непередбаченим зростанням витрат внаслідок інфляційного процесу тощо. Економічний ризик – можливість понесення втрат внаслідок випадкового характеру рішень, що приймаються (наприклад, ризик, пов’язаний з можливістю отримання збитку в результаті вкладення капіталу в неперспективний об’єкт ). Політичний ризик – небезпека, яка загрожує суб’єкту зі сторони державних органів за політичними мотивами (військові дії, заборона на торгівельні і валютні операції тощо). До природних ризиків належать такі явища як засуха, повінь, градобиття тощо.
Значення страхування проявляється в наступних основних напрямках:
ü зниженні рівня ризику несприятливих наслідків операцій чи подій;
ü економічній стабільності за рахунок відшкодування шкоди і втрат;
ü участі тимчасово вільних коштів страхових фондів в інвестиційній діяльності;
ü поповненні доходів державного бюджету за рахунок частини прибутку страхових організацій.
41.Функції страхування. Економічна сутність страхування розкривається в його специфічних функціях, що виражають суспільне значення даної категорії і до яких можна віднести:
1. Ризикова функція полягає в переданні страховикові за певну плату матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством або договором зі страхувальником.
2. Функція формування спеціалізованого страхового фонду є характерною для страхової діяльності, тому що для забезпечення відшкодування заподіяного збитку внаслідок страхового випадку необхідно сконцентрувати кошти, сформувати їх у достатньому обсязі. Фонд може формуватися як примусово, так і в добровільному порядку, виходячи з економічної та соціальної обстановки, і повинен дозволяти не тільки проводити виплати страхувальникам, які зазнали збитків у поточному періоді, а й у майбутньому (при можливих значних збитках). Ця функція забезпечує стабільність страхування та гарантію виплат відшкодувань.
3. Функція створення і використання страхових резервів проявляється у накопичені страховиком певного капіталу, достатнього для забезпечення покриття збитків (у разі їх виникнення), заподіяних страхувальникові стихійним лихом, нещасним випадком або іншою страховою подією. Формування страхових резервів — основа діяльності страховика, який концентрує кошти страхувальників, а потім використовує їх для покриття збитків, розподіляючи таким чином між усіма страхувальниками наслідки страхової події, яка сталася з одним із них.
4. Функція заощадження коштів полягає у накопичені коштів страхувальника його внесками, обумовлених у договорі страхування, і, у випадку відсутності страхових подій за час дії такого договору, поверненню заощаджуваних коштів страхувальнику (особисте страхування) або інше за умов страхування (майнове страхування).
5. Функція попередження страхових випадків і зменшення розміру збитків (превентивна) спрямована на фінансування заходів щодо зменшення страхового ризику за рахунок частини коштів страхового фонду. Здійснення цієї функції передбачає широкий комплекс заходів, у тому числі фінансування їх задля недопущення або зменшення наслідків страхових подій, а її економічна сутність полягає в тому, що сама страхова компанія об'єктивно зацікавлена у попередженні настання страхових випадків.
6. Контрольна функція полягає в суворо цільовому формуванні коштів страхового фонду. Згідно з контрольною функцією на підставі нормативних документів здійснюється фінансовий страховий контроль за проведенням операцій по страхуванню.
7. Інвестиційна функція полягає у поліпшені стану грошового обігу, підвищені купівельної спроможності національної валюти, збільшені інвестиційних можливостей країни.
8. Кредитна функція в повній мірі проявляється в особистому страхуванні. Тому, що клієнт купуючи страховий поліс сплачує внесок і цим самим кредитує страхову компанію.
Однією з передумов подальшого розвитку страхування є посилення його функцій через модифікацію діючих та виявлення нових.
42. Страховий ринок, його сутність і функції. Страховий ринок – це система правових та організаційних заходів з реалізації страхових послуг. Страховий ринок є сферою грошових відносин, де об'єктом купівлі-продажу виступає специфічний товар - страхова послуга (страховий захист), формується попит і пропозиція на неї. Основними сегментами страхового ринку є страхування життя, майнове страхування, страхування відповідальності та страхування різних ризиків. Об’єктом страхового ринку є страхова послуга. Суб'єктами страхового ринку є страховики, страхувальники та посередники. Посередниками в проведенні страхування є страхові брокери і страхові агенти: страхові агенти - від страховика; брокер - від страхувальника. Страхові брокери – це, як правило фізичні особи, які здійснюють діяльність на ринку страхових послуг у формі надання консультацій як страховикам, так і страхувальникам. Страхові агенти – це фізичні особи, які діють від імені страховика і за його дорученням укладають договори страхування. Страховий ринок України перебуває на такому етапі свого розвитку, який характеризується:
1) збільшенням чисельності страхових компаній;
2) збільшення статутного капіталу цих компаній;
3) темпи зростання страхових платежів перевищують темпи зростання страхових виплат; Отже, страхова система України набуває цілком цивілізованого вигляду і стає одним із вирішальних чинників фінансової стабілізації та розвитку національної економіки.
Страх. Буває: добровільне(Страхування життя;Страхування від нещасних випадків;Страхування здоров’я на випадок хвороби), обов’язкове (Медичне страхування;Страхування спортсменів вищих категорій;Особисте страхування від нещасних випадків на транспорті).
43. Форми та види страхування. Страхувальник має змогу обрати найбільш прийнятний для себе варіант страх-ня і, відповідно, -страховика. Страховик у свою чергу, незалишається пасивною стороною, він також має право обирати:прийняти ризик даного страхувальника чи відхилити його.якщо обидві сторони досягнуть попередньої згоди, вони укладають договір, у якому конкретизуються загальні умови страх-ня, викладені у правилах. Добровільне страх-ня передбачає, що всі істотні моменти договору страх-ня визнач-ся виключно за згодою сторін. страх. відносини виник-ть згідно із законом, а страх-ня здійснюється на підставі відповідних законодав. актів, якими передбачено перелік об”єктів, що підлягають страхуванню; перелік страх. подій, винятки зних; максим страх. тарифи і мінім. страх. суми; рівень страх-го забеспечення та інші суттеві моменти. При укладанні договору обов”язкового страхування ні у страхо-ка ні у страхувальника практично не лишається “свободи маневра”, адже всі суттеві моменти будь якого виду обов”язкового страх-ня, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами. Класифікація за економічними ознаками передбачає кілька варіантів. Найважливішим є поділ страхування залежно від спеціалізації страховика на сфери діяльності: страхування життя і загальні види страхування. В основі віднесення того чи іншого виду страхування до “життя” чи “не-життя” полягає сукупність двох класифікаційних ознак, а саме: -наявність нагромаджувального хар-ру договору страхування;
-строк дії договору страхування.
Згідно з чинним законодавством У, до договорів страхування життя належать договори, строк дії яких перевищує 10 (в окремих випадках – 5) років.
Не менш важливою є класифікація за об?єктами страхування, тобто об?єктами, на які спрямований страховий захист. Ця класиф-я передбачає виокремлення галузей:
-особистого страх-ня (об?єкти – життя, здоров?я і працездатність страхувальників);
-майнового страх-ня (об?єкти – майно в різних його видах);
-страх-ня відповідальності (об?єкт – відповідальність за шкоду, нанесену страхувальником життю, здоров?ю, майну 3-ї особи).
Класифікація за родом небезпеки. Під родом небезпеки розуміється набір специфічних страхових подій, які супроводжують конкретну діяльність страхувальника. Із цього погляду в загальному страх-ні виокремлюють, наприклад, автотранспортне страх-ня, морське, авіаційне, страх-ня ядерних, космічних, кредитних ризиків тощо.
Класифікація за статусом страхувальника передбачає поділ усього розмаїття посліг на ті, які обслуговують інтереси громадян і ті, які обслуговують інтереси підприємницької діяльності.
Класифікація за статусом страховика використовується здебільшого для забезпечення держ регулювання страх-вої діяльності (видання ліцензій, ведення держ реєстру страхових компаній та ін), контролю за страховиками, аналізу розвитку страхового ринку в інституційному і територіальному розрізі. У цьому плані можна виокремити страхування комерційне, взаємне, державне.
44.Сутність та функції фінансового ринку. Ефективне функціонування економіки держави потребує добре розвинутого фінансового ринку. Фінансовий ринок – це сфера реалізації фінансових активів та економічні відносини, які виникають між продавцями і покупцями цих активів. Фінансовий актив – це товар на фінансовому ринку, в якості якого виступають гроші (гривні та іноземна валюта), цінні папери, дорогоцінні метали. Фінансовий ринок значно впливає на ефективність, стійкість та еластичність фінансової системи. Він покликаний посилювати та поліпшувати мобілізацію та розподіл фінансових ресурсів, що сконцентровані в державних грошових фондах, у розпорядженні підприємств та населення. Об’єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є розбіжність потреби у фінансових ресурсах з наявністю джерел задоволення цієї потреби. Як правило, кошти є в наявності в одних власників, а інвестиційні потреби – в інших. Для акумулювання тимчасово вільних коштів та ефективного їх використання і призначений фінансовий ринок. Можуть виникати й інші ситуації, наприклад, певні суб’єкти економічної діяльності використовують наявні в них ресурси з метою отримання доходу.Функції фінансового ринку:мобілізація тимчасово вільних коштів з різних джерел;
1) ефективний розподіл акумульованого вільного капіталу;
2) визначення найефективніших напрямів використання капіталу з позицій забезпечення високого рівня його доходності.
Суб’єктами фінансового ринку є:
- позичальники – фізичні або юридичні особи, які залучають грошові кошти кредиторів, щоб мобілізувати частину фондів, необхідну для розвитку бізнесу;
- інвестори – фізичні або юридичні особи України чи зарубіжних держав, а також держави в особі їх урядів, які приймають рішення про вкладення власних фінансових ресурсів в об’єкти інвестування. Вони продають свої грошові фонди на ринку для того, щоб ці фонди приносили дохід. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців;
- фінансові інститути – це посередники, що забезпечують зустріч позичальника та інвестора. До фінансових посередників належать: банки, страхові компанії, інвестиційні фонди та компанії, біржі тощо.
Фінансовий ринок ефективно функціонує лише за певних умов:
- низькі темпи інфляції;
- успішний розвиток економіки;
- сприятливий політичний клімат;
- стабільна законодавча база.
45.Структура фінансового ринку. В економічній літературі немає єдиної думки відносно того, за якими ознаками можна класифікувати фінансовий ринок. Тому розглянемо класифікацію за декількома критеріями. За сферою поширення розрізняють світові, національні, регіональні та місцеві фінансові ринки.Фінансові ринки поділяються також на первинні і вторинні. Первинні – це такі, на яких нові випуски зобов’язань продаються та купуються вперше. Вторинні – такі, на яких відбувається подальший продаж і купівля непогашених зобов’язань. Поділ на первинні і вторинні може бути здійснений для ринків, на яких обертаються зобов’язання у вигляді цінних паперів, а також деяких видів позик. Головною особливістю первинного ринку є те, що інвестори, купуючи цінні папери, свої грошові кошти передають безпосередньо емітенту цих паперів. Вторинні ринки не збільшують обсягу фінансових активів, але їх існування підвищує ліквідність цінних паперів і тим сам сприяє розвитку первинного ринку. В свою чергу, він поділяється на біржовий і позабіржовий. Біржовий (організований) ринок представлений системою фондових та валютних бірж.На організованому ринку забезпечується:
- висока концентрація попиту і пропозиції в одному місці (встановлюється найбільш об’єктивна система цін на окремі фінансові інструменти);
- проводиться перевірка фінансового становища емітентів цінних паперів, які допущені до торгів;
- процедура торгів носить відкритий характер;
- гарантується виконання укладених угод.
Позабіржовий– це ринок, на якому здійснюється купівля-продаж фінансових інструментів і послуг, угоди щодо яких не реєструються на ринку. Фінансовий ринок – це ринок фінансових ресурсів. Він складається із взаємопов’язаних і доповнюючих один одного, але окремо функціонуючих ринків:
- грошовий ринок;
- кредитний ринок;
- валютний ринок;
- ринок цінних паперів;
- страховий ринок та інші.
У кожному сегменті фінансового ринку застосовуються специфічні інструменти – активи: гроші, кредити, валюта, цінні папери. Фінансові активи включають також монетарне золото і спеціальні права запозичення міжнародного валютного фонду. Монетарне золото і спеціальні права запозичення відносяться до активів, за якими не буває не виконаних зобов'язань. До монетарного золота відносяться золото у формі монет, злитків або брусків не менш ніж 995 проби. Право власності на монетарне золото належить Національному банку і центральному уряду.
46.Ринок цінних паперів як складова фінансового ринку. Ринок цінних паперів – це особлива сфера фінансових відносин, де завдяки продажу цінних паперів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб суб¢єктів економічної діяльності. За економічною суттю ринок цінних паперів – це форма розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів у державі з метою повнішого забезпечення потреб економіки ресурсами та їх ефективного використання. Ринок цінних паперів, з одного боку, - це вигідна система розміщення тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб з метою одержання доходу, а з іншого, - ринок цінних паперів дає можливість задовольнити потребу в фінансових ресурсах підприємницьких структур для розширення своє господарської діяльності. Основним об¢єктом ринку є цінні папери. Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання прав, що зазначені в цих документах, іншим особам.Ринок цінних паперів можна розмежувати на первинний і вторинний, а також біржовий і позабіржовий. Основним об¢єктом на ринку цінних паперів є цінні папери. Учасниками операцій з цінними паперами є емітенти і вкладники (інвестори). Емітент – це той, хто випускає цінні папери і отримує гроші від їх продажу. Вкладник сподівається, що вкладення грошей в цінні папери принесе йому дохід у майбутньому.Згідно ЗУ “Про цінні папери і фондову біржу” до цінних паперів належать: акції, облігації, векселі, ощадні сертифікати, казначейські зобов¢язання.Акція – це цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує внесення певного паю до статутного капіталу акціонерного товариства.Акції можуть бути прості і привілейовані, іменні і на пред¢явника.Прості акції – це акції, прибуток від яких повністю зумовлюється чистим доходом підприємства та його дивідендною політикою. Тобто якщо емітент за результатами річної діяльності отримав незначний прибуток або закінчив рік із збитком, дохід у вигляді дивідендів по простій акції не виплачується. Отже, виплата дивідендів по простих акціях не гарантується емітентом. Власник простої акції має право брати участь в управлінні акціонерним товариством. При ліквідації емітента власник простої акції отримує право на частку активів підприємства в останню чергу, тобто після розрахунку емітента з трудовим колективом, державою, кредиторами і власника привілейованих акцій. Привілейованими акції називаються тому, що їх власник має певні привілеї в порівнянні з власником простих акцій цього ж емітента. Найчастіше привілеї заключаються в тому, що власник привілейованої акції має гарантований фіксований процент дивіденду, незалежно від розміру прибутку підприємства. Привілейовані акції дають власнику право на першочергове отримання частини майна при ліквідації товариства і повернення йому номінальної вартості акцій на його вимогу. Однак власник такої акції позбавлений права брати участь в управління товариством, якщо це не передбачено статутом. Привілейовані акції випускаються на суму до 10% статутного капіталу акціонерного товариства. Іменна акція представляє собою цінний папір, на бланку якого вказується ім¢я її власника. При випуску таких акцій емітент заводить книгу реєстрації іменних акцій, в яку заносяться дані про їх власників. На бланку акції на пред¢явника немає імені власника. Поіменній акції емітент буде виплачувати дивіденди тій особі, яка на момент виплати в книзі реєстрації значить як її власник. Дивіденди по акціях на пред¢явника можуть виплачуватися особі, яка пред¢явить акції чи відповідний документ депозитарію, що йому належить певна кількість акцій, які знаходяться на зберігання в депозитарії. Облігація – це цінний папір, який засвідчує внесення його власником певних коштів і підтверджує зобов¢язання емітента відшкодувати власникові номінальну вартість цього цінного паперу, у визначений строк із виплатою відсотків. Облігації різняться від акцій головним чином тим, що їх власник не є членом акціонерного товариства, а відтак і не має права голосу на зборах акціонерів. Облігації можуть бути іменними і на пред¢явника, перебувати у вільному обігу та з обмеженнями. Крім того, розрізняють процентні та безпроцентні облігації. Прибуток по процентних облігаціях виплачується відповідно до умов їх випуску, якими передбачається розміри та строки виплати відсотків. Номінальна вартість облігації повертається власникові після її погашення. Прибуток по безпроцентних облігаціях не виплачується. Власникові такої облігації після надання обумовленого строку надається можливість придбати відповідні товари. Вексель – це письмове абстрактне й безспірне зобов¢язання позичальника сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя. Вексель може бути простим або переказним. Простий вексель – це письмове зобов¢язання, яке позичальник видає кредитору про оплату визначеної суми грошей після настання строку. Переказний вексель є письмовим наказом кредитора позичальникові про сплату визначеної суми грошей третій особі після настання строку оплати. Цей вексель набуває сили лише після того, як позичальник акцептує його (дасть згоду оплатити). Порядок випуску та обігу векселів визначається урядом. Казначейські зобов¢язання – це вид цінних паперів на пред¢явника, які розміщуються серед населення виключно на добровільних засадах і які свідчать про внесення їхніми власниками грошових засобів до бюджету і дають право на отримання фіксованого доходу. Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування коштів. Власник сертифіката має право на одержання доходу у вигляді відсотка, розмір якого визначається банком. Банки видають сертифікат строкові та до запитання, іменні та на пред¢явника.
