Проблема методу в дослідженні міжнародних відносин

Методологія та проблеми, що з нею пов'язані, — найскладніші питання у сучасних суспільних науках. Як вважає П. Ци-ганков, проблема методу є одним "із найважливіших питань будь-якої науки, оскільки в підсумку йдеться про те, як отримати нове знання, як застосувати його в практичній діяльності"1. Питання про метод у кожній науці зводиться до вивчення способів і прийомів наукового пізнання реальності та особливостей їх практичного застосування. Такі знання акумулюються та систематизуються у межах особливого розділу будь-якої науки-методології.

У сучасному науковому розумінні методологія — це сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання, це галузь теоретичних знань і уявлень про сутність і форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур, спрямованих на вивчення реальності. Вона формується

1 Цьіганков П.А. Международньїе отношения. — М., 1996. — С. 75.

як на підставі загальних принципів пізнання, так і під впливом особливостей предмета дослідження конкретної науки. Його специфічні особливості визначають як сукупність методів дослідження, так і конкретні техніки їх застосування.

У науці про міжнародні відносини, як і в будь-яких інших, загальні методи пізнання селекціонують та адаптують до її об'єкта дослідження. Інколи теорію міжнародних відносин звинувачують, що вона не може існувати самостійно, тому що не спромоглась створити власних методів дослідження, чи, принаймні, системи діючих в інших науках, що однозначно спрямовані на дослідження конкретного та зрозумілого об'єкта. Але, як відомо, більшість суспільних наук не має власного методу, а трактування їх об'єкта дослідження далеке від завершеності. Вони тією чи іншою мірою адаптують стосовно свого об'єкта загаль-нонаукові методи та методи інших дисциплін. А дефініювання методу є проблематичним.

Важливо також зауважити, що на етапі гетерогенізму теорії міжнародних відносин навряд чи варто очікувати від неї формування власних наукових методів. З цього, однак, не випливає, що теорія не має методології, адже цей процес полягає не стільки у створенні принципово нових методів дослідження, скільки в селекції та адаптації чинних.

Методологія науки будується на принципах, що випливають із первинних уявлень про об'єкт дослідження, нагромаджених попередньо. Проблемою сучасної теорії міжнародних відносин, що призвела до її методологічної недосконалості, є полемічність первинних принципів розуміння власного об'єкта дослідження, що випливають із різного — навіть діаметрально протилежного — трактування міжнародних відносин. Ідеться, передусім, про традиційну розбіжність між принципами суб'єктивізму та об'єктивізму, що загалом відображає фундаментальний дискурс у філософії та інших суспільних науках.

Суб'єктивізм — система поглядів, пов'язаних із трактуванням міжнародних відносин як суспільних стосунків, що позбавлені об'єктивної основи, випливають з людської натури, формують та спрямовують особистості. Цей принцип виражається у похідних від нього принципах, які мають характер постулату для окремих теорій і наукових шкіл — антропоморфізму та нормативізму.

Об'єктивізм полягає в тому, що міжнародні відносини мають реальний характер, а їхні рушійні сили та закономірності не залежні від волі та бажань людини. На основі цього підходу сформульовані похідні принципи структуралізму, раціоналізму та детермінізму.

Ще однією проблемою методології є полеміка щодо головних дійових осіб у міжнародному середовищі. її результатом стало висунення двох взаємозаперечних принципів — держа-воцентризму (етатизму) та транснаціоналізму.

Полемічність принципів розуміння об'єкта у теорії міжнародних відносин призводить до того, що її методологію не можна розглядати як систему підходів і методів дослідження, а радше як множину окремих методологій. їх можна звести до двох напрямів: традиціоналізму та емпіризму. Дискусія поміж їхніми прихильниками стосується того, які методи мають визначати дослідження у теорії міжнародних відносин: побудовані на загальній логіці чи точних фактах, суворо описаних за допомогою математичних методів1.

Методологія також ґрунтується на наукових підходах до вивчення міжнародної системи та конкретних методах, що з ними пов'язані.

Підхід розуміємо як вихідне твердження, що є загальнішим, ніж принцип, та стосується припущення про найважливіші риси об'єкта дослідження або про спосіб його пізнання. У методології дослідження міжнародних відносин застосовується, насамперед, системний підхід, що є усталеним напрямом методології наукового пізнання, який безпосередньо сприяє адекватній постановці проблем та логічно-послідовній стратегії їх розв'язання. Він полягає у цілісному сприйнятті міжнародних відносин та у розумінні взаємопов'язаності й взаємообумовленості його елементів. Він потрібний "...з огляду на взаємозалежності всіх суб'єктів міжнародних відносин та функціонування міжнародних систем"2.

Система розуміється не як спонтанна множина одиничних явищ, а як взаємопов-'язана сукупність суб'єктів міжнародних відносин, поєднаних причинно-наслідковими зв'язками. Методологічно цей підхід виявляється у трактуванні міжнародних

1 Докладніше про ці напрями та принципи йдеться у частині 2 цієї праці.

2 Kiikufka J. Teoria stosunkow miedzynarodowych. — Warszawa, 2000. -S. 154.

відносин як цілісного явища, де існують закономірні зв'язки між його елементами, чітка ієрархія та сталі взаємозалежності.

На ще один важливий аспект системного підходу вказує Е. Поз-няков, стверджуючи, що його потрібно розуміти, як "...розгляд об'єкта в єдності його... аналізу та синтезу"1. Тобто системний підхід виявляється в єдності процесу дослідження міжнародної системи, що дає змогу уникнути штучного, на наш погляд, протиставлення теорій, побудованих на індукції, з теоріями дедуктивними.

Діалектичний підхід полягає у сприйнятті міжнародних відносин як динамічної системи, що перебуває у стані руху та розвитку, зумовленому їхніми внутрішніми суперечностями, у постійній зміні форм і типів. Таке розуміння дає змогу підходити до вивчення із сучасних наукових позицій та уникнути метафізичного тлумачення одиничних і загальних явищ та процесів у міжнародному середовищі. Діалектичний підхід охоплює загальні особливості розвитку будь-яких явищ і дозволяє об'єктивно вивчати рушійні сили міжнародних процесів, з'ясовувати відмінності одиничних явищ.

М. Шепєлєв підкреслив, що "принципи загального зв'язку та розвитку як основні принципи діалектичного методу нерозривно пов'язані один з одним і діють в органічній єдності. Оскільки рух, розвиток предметів є вираженням їх загального зв'язку, то рух і розвиток є виявом єдності світу, чим зумовлена наявність загальних законів розвитку"2.

Ці підходи у сучасній науці найважливіші, оскільки перший призводить до вивчення елементарної структури явища та його взаємозв'язків, а другий — дає змогу розглядати його еволюцію. У теорії міжнародних відносин системний та діалектичний підходи ще не стали визначальними, позаяк системна теорія модернізму та неореалізм, що загалом на них ґрунтуються, надто далекі від вичерпності та досконалості.

Важливими також є дедуктивний та індуктивний підходи.

Дедуктивний підхід — це спосіб дослідження, що полягає у припущенні про характер конкретних елементів міжнарод-

1 Позняков 9. А. Внешнеполитическая деятельность и межгосударствен-ньіе отношєния. — М., 1986. — С. 6.

2 Шепєлєв М.А. Теорія міжнародних відносин. — К., 2004. — С. 36.

ної системи, відштовхуючись від знань про її загальні особливості. Тобто процес дослідження конкретизує загальні знання про міжнародні відносини.

Індуктивний підхід — це спосіб судження про загальні особливості явища, виходячи зі знання про його окремі елементи. Йдеться про узагальнення конкретних знань щодо первинних елементів міжнародної системи та зв'язків між ними.

Протиставлення двох останніх підходів, особливо у межах полеміки між традиціоналістами та емпіристами, є, на наш погляд, штучним і необґрунтованим, оскільки насправді вони доповнюють один одного.

Формування методики конкретного дослідження у сучасній теорії міжнародних відносин полягає в обранні дослідником тих чи інших принципів та підходів, що відповідають його уявленням про об'єкт дослідження. Залежно від визначеної методики, дослідник добирає також і конкретні методи.

П. Циганков визначає метод як "...суму прийомів, засобів і процедур дослідження наукою свого предмета, а також сукупність вже наявного знання"1.

Істотною особливістю теорії міжнародних відносин є розгляд не тільки тих методологічних питань, які потрібні для її розвитку, але й тих, що служать основою для конкретних досліджень на емпіричному рівні. На такій потребі наголошує Е. Аллард: "Якщо дослідник міжнародних відносин не має теорії або певної системи гіпотез, якими він керується, може виникнути ситуація, за якої насправді різні явища можуть бути ним сприйняті як однакові"2.

Проблеми розвитку методології в теорії міжнародних відносин пов'язані зі складністю наукової верифікації теоретичних концепцій, що висуваються вченими. На думку одного із провідних американських теоретиків 70-х років XX ст. А. Рапо-порта, вирішальною проблемою верифікації гіпотез, а, отже, і методологій, за допомогою яких вони були сформульовані, є відсутність тісного взаємозв'язку між наукою і сферою її прикладного застосування — зовнішньою політикою держави. Він

1 Цыганков П.А. Международные отношения. — М., 1998. — С. 74.

2 Allard Е. Implication of Within-Nations Variations and Inbalans for Cross-National Reserearch / Merrit L., Rokkan S. (red) Comparing Nations. The Use of Quantitative Data in Cross-National Research. — New Haven, 1969. — P. 348.

стверджує, що "наука може стати прикладною лише в процесі взаємодії теорії і практики. Якщо відсутні інститути, передбачені для вирішення практичних завдань, не може бути і такої взаємодії. Тоді теорії залишаться в інтелектуальній сфері, їх обговорюватимуть протягом певного часу, а потім забудуть, і на зміну їм прийдуть нові теорії, на які очікуватиме подібна доля"1.