Поняття та види джерел римського права
2. Звичай та звичаєве право
Закон
Преторське право
5. Юриспруденція і юристи
Постанови сенату
7. Імператорські конституції
8. Кодифікація Юстиніана
Рекомендована література:
1. Новицкий И.Б. Римское право. - М., 1998 – 245с.
2. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 272с.
3. Римське право (Інституції). – Х. Одіссей, 2000. – 288с.
4. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1997. – 336с.
5. Харитонов Є.О. Рецепція римського права. - Одеса: АТ "БАХВА",1996. -282 с.
6. Підопригора О., Харитонов Є. Римське право як підґрунтя юридичної освіти // Право України. - 2000. - № 1. - С. 117-120.
7. Ємельянова Л. Трансформація поглядів римських юристів //Підприємництво, господарство та право. - 2004. - № 6. - С. 25-27
8. Харитонов Е.О. Основьі римского частного права. - Ростов-на-Дону: Изд-во "Феникс", 1999. - 416 с.
9. Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. - М, 1997 (с изд. 1948 г.),- 584 с.
10. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. — К.: Юринком Інтер, 2000. — 272 с.
11. Римське право (Інституції). - X., 2000. — 288 с.
12. Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. - М., 2002.
13. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: Юнион, 1996. - 270 с.
14. Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. — М.:ИНФРА-М, 1999.-736 с.
15. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. -Москва: Юрист, 1996 - 342 с.
16. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. спец, вищих навч. закладів. - 3-тє вид., - К.: Ін Юре,2001.-440 с.
ІЗ.Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. - М.:Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 354 с.
14. Новицкий И.Б. Римское право. - 6-е изд. — М., 1996. - 245 с.
Допоміжна рекомендована література:
1. Юлий Павел. Пять книг сентенций к сьіну. Фрагмента Домиция Ульпиана / Пер. с латинского Е.М. Штаерман; Отв. ред. и составитель Л.Л. Кофанов. (Серия "Памятники римского права"). - М.: Зерцало, 1998.-287 с.
2. Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В 2 т. -М., 1985.-Т. І.-С. 210-247.
3. Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в общественном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. II. - С. 5-78.
4. Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. - К., 1976.
5. Скорина Л., Чуракова Л. Латинська мова для юристів. - К.: Атака,2000.
6. Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. - М., 1988.
7. Словарь античности. - М., 1989.
8. Бабичев Н.Т., Боровский ЯМ. Словарь латинских крьшатьіх слов.-М., 1988.
9. Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. - М., 1979.
ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ДЖЕРЕЛ ПРАВА
Поняття "джерело права" розуміється:
1. Як джерело змісту правових норм;
2. Як спосіб, форма утворення (виникнення) норм права;
3. Як джерело пізнання права.
1. Джерелом у розумінні змісту правових норм було рабовласницьке суспільство, яке саме в Древньому Римі досягло свого найбільшого розвитку.
2. У розумінні способу, форм утворення римського приватного права джерелами його становлення і розвитку протягом сотень років були:
а) звичаєве право;
б) закони - в епоху Республіки вони приймалися народними зборами (постанови народних зборів), за доби принципату стали сентатусконсульти (постанови сенату), а в період абсолютної монархії - імператорські конституції;
в) едикти магістратів, тобто вищих посадових осіб;
г) діяльність юристів.
3. Джерелами до пізнання римського права є конкретні юридичні пам'ятки (закони, кодифікації), праці юристів, а також істориків: ораторів, письменників і драматургів.
Періодизація джерел
Юристи зазвичай виділяють такі періоди розвитку джерел римського права:
• Архаїчне право (754-367 р. до н.е.) - епоха виникнення й розвитку римського права, його основного джерела - законів. Головне досягнення цього періоду - створення законів XII таблиць (451-450 р. до н.е.).
• Передкласичне право (367-27 р. до н.е.) - період виникнення й розвитку преторського права, заснованого на зборах едиктів судових магістратів - преторів.
• Класичне право (27 р. до н.е. - 1 третина III ст. н.е.) - період розквіту римської юриспруденції, найбільша кількість найвідоміших римських юристів працювала в цей період.
• Посткласичне право (середина III ст. н.е. - V ст. н.е.) - період різкого зниження активності римських юристів, появи численних компіляцій та збірників.
• Кодифікація Юстиніана (528-534 р.) - створення корпусу римського права - основи для подальшого розвитку всього європейського права.
2. Звичай та звичаєве право
Початковим джерелом права, початковою формою його утворення в Римі був звичай, тобто норми, правила поведінки, які склалися в самій повсякденній практиці.
Звичай - це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу.
Такі правила поведінки були в додержавному житті, але тоді вони, природно, ще не мали характеру правових. Якщо такі правила поведінки, які склалися в практиці, не набувають визнання і захисту від держави, то вони залишаються простими звичаями, якщо ж звичаї визнаються і захищаються державою як вигідні і необхідні їй, вони стають юридичними звичаями.
Отже, звичаєве право являє собою найстародавнішу форму утворення римського права.
Норми звичаєвого права позначалися в римському праві такими термінами:
mores majorum (звичай предків),
usus (звичаєва практика), до якої можна віднести commentarii pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців), commentarii magistratum (звичаї, які склалися в практиці магістратів),
в імператорський період з’явився термін - consuetude (звичай).
Закон
Закон (lex, leges) - це юридична норма, яка у відповідній формі видається компетентним органом державної влади і є загальнообов’язковою. Закони в буквальному розумінні цього слова в Римі приймалися народними зборами.
Види народних зборів
У період республіки існувало три види народних зборів.
1. Найстаріші народні збори - це куріатні коміції (коміціа в перекладі з лат. мови comitia – сходка) – замкнуті об’єднання патриціїв.
2. Центуріатні коміції - найголовніша форма народних зборів у період республіки були (збори по центуріях за реформою Сервія Тулія все населення за майновим цензом було поділене на центурії).
3. Трибутні комісії. (триби – територіальні округи в Римі) Третя форма народних зборів були збори по трибах, які в другій половині існування республіки починають відігравати важливу роль, рішення яких на початку ІІІ ст. до н.е. мали обов’язкову силу для всього римського народу.
Законопроекти
Щодо законопроектів, то їх вносили в ті чи інші народні збори залежно від того, хто саме їх вносив. Кожний магістрат вносив законопроекти в ті народні збори, які його обирали.
У своїй редакції законопроект, звичайно складався з трьох головних частин:
а) назви магістрата, який вносив проект і який давав тим самим назву самому закону;
б) текст закону;
в) санкції.
Спочатку голосування в народних зборах було усне і відкрите, але в другій половині республіки кількома законами встановлюється голосування закрите і письмове. Прийнятий народними зборами законопроект повертався в сенат, де після схвалення сенатом ставав законом. З цього випливає, що сенат не тільки керував, але й контролював діяльність народних зборів.
Преторське право
Починаючи з ІІІ ст. до н.е. економічне життя в Римі набуває значного розвитку, активізується зовнішня і внутрішня торгівля. Посада претора була встановлена в 368 або 366 році до н.е. Спочатку претор був один, але в 247 р. встановлено посаду другого претора спеціально для нагляду за перегрінами, які в той час надходили великими масами.
Перший претор називався міським – здійснює правосуддя в Римі.
Другий ( в 247 р. встановлено посаду другого претора )– перегрінським - вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або між перегрінами та римськими громадянами.
Поступово кількість преторів збільшується до восьми, а при Цезарі (нова ера) навіть до 16. На посаду претора міг претендувати римський громадянин, який досягнув 40-річного віку і працював на всіх посадах, які є нижчими за преторську. Обирався терміном на рік, обов’язки виконував безкоштовно.
За характером влади претор спочатку був молодшим консулом (або заступником консула). Йому в принципі були підвідомчі всі ті справи, що й консулу. Але особливе завдання преторської діяльності - здійснення правосуддя,забезпеченні внутрішнього громадянського миру і порядку.
Повноваження преторів:
1. Підвідомчі всі ті справи, що й консулу. Як консул, претор мав право скликати:
а) народні збори; б) засідання сенату, в)головувати в них.
2. Здійснення правосуддя, право проголошувати едикти по судових справах.
3. Забезпеченні внутрішнього громадянського миру і порядку.
Приступаючи до виконання своїх повноважень, претор оголошував едикт. Цей термін походить від лат. edictum - об’ява, оповіщення, dicо – говорити.
Едикт – первісно означав усне розпорядження магістрата.
Едикт – власна (передвиборна) програма претора, в якій він викладав правила судочинства, обов’язкові для всього населення і самого претора протягом року та роз'яснював, які конкретно правила і норми будуть покладені в основу майбутньої посадової діяльності. За висловом Цицерона, едикт був законом на рік. Після закінчення повноважень претора правила втрачали свою силу.
Ні претор, ні інші магістрати, які видавали едикти, не мали компетенції відміняти чи змінювати закони (praetor ius facere non potest - претор творити право не може). Але в якості організатора і керівника судового процесу претор міг надати свою практичну підтримку тій чи іншій нормі цивільного права, або проігнорувати її і позбавити тим самим своєї підтримки.
Приписи преторського едикту, створені претором для своєї діяльності, формально для нього самого не були обов’язкові - він міг і не дотримуватися їх. Отже, едикт стоїть не “над претором” як закон, а “під претором” - як його власна програма. Проте, звичайно, для збереження твердого правопорядку необхідно було, щоб претор додержувався своїх едиктальних обіцянок. З огляду на це закон Корнелія (Сулли) 67 року зобов’язував преторів не відхилятися від своїх едиктів. Це зміцнило юридичне значення едикту і Ціцерон називає його вже “законом на рік”.
У ІІ ст. н.е. (близько 125-128 рр.) за дорученням імператора Адріана відомий юрист Сальвій Юліан переглянув весь преторський едикт, систематизувавши всі ті приписи, що мали значення для того часу. Він розробив остаточну редакцію “Вічного едикту” (Постійного едикту), яка була схвалена імператором і постановою сенату оголошена незмінною. Однак імператор залишив за собою право робити доповнення до едикту.
Jus praetorium – преторське право ще називали правом магістратським.
5. Юриспруденція і юристи
Діяльність римських юристів, за Ціцероном (І ст. до н.е.), виявлялася у трьох формах:
1. respondere - консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;
2. cavere - вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам під час укладення договорів. Юрист часто сам писав формуляр договору, тому цей вид діяльності називається ще scribere (лат. scribe - писець);
3. agere - поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне представництво в Римі не допускалося.
В 426 р. був прийнятий закон «Про цитування юристів», у відповідності з яким в основу судових рішень дозволялося брати лише твори Папиніана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна та посилання на конкретні витримки з творів тих авторів, на яких вони посилалтся.
Постанови сенату
Система державного управління, встановлена Октавіаном і закріплена його наступниками, одержала назву принципату. У період приципату вища державна влада формально належала сенату. Щоб набути сили закону, воля принцепса (Октавіана Августа, а потім й ін. правителів) у вигляді проекту вносилася на розгляд у сенат, де й діставала формальне затвердження. Починаючи з І і до кінця ІІІ ст. н.е., сенатус-консульти стають основною формою законодавства.
Характерно, що сам сенат не володів законодавчою ініціативою і своїми постановами фактично тільки оформляв пропозиції принцепсів. Постанови сенату - сенатус-консульти були основною формою законодавства до кінця ІІІ ст. н.е. З того часу сенат втрачає своє значення, а разом з тим і свою законодавчу компетенцію. Основним джерелом права поступово стає одноособове розпорядження імператора.
7. Імператорські конституції
У період домінату законодавча влада імператора розглядається вже як один із проявів божої влади самого імператора. Розпорядження імператорів мають загальну назву “конституцій”. Їх було чотири види:
1) Edicta (едикти) - загальні розпорядження, які були обов’язковими як для службових осіб, так і для населення;
2) Decreta (декрети) - імператорські рішення в судових справах;
3) Mandata (мандати) - інструкції чиновникам і правителям провінцій;
4) Rescripta (рескрипти) - відповіді імператора на запитання службових і приватних осіб.
Однак ініціативу кодифікації уряд не взяв на себе, спочатку вона була проведена приватними особами. Так в кінці ІІІ ст. (295 р.) був виданий перший приватний Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача. Кодекс мав значне поширення і вміщував імператорські конституції від 196 до 295 року.
Між 314 і 324 рр. невідомим Гермогеном було складено доповнення до Кодексу Грегоріана, яке містило більш пізні імператорські конституції. Це доповнення дістало назву Кодекс Гермогена. І лише в 428 р. імператор Феодосій для складання кодексу призначив комісію з дев’яти осіб. Кодекс був виданий у 438 р. і мав назву Теодозіанський. До нього увійшли імператорські конституції, які вийшли після приватних кодифікацій. Кодекс складався з 16 книг, поділених за предметними титулами.
8. Кодифікація Юстиніана
Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін.
Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.
Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга 1 містить конституції, які торкаються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. У середині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.
Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константинополя, Беріте та інших міст. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.
Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівництвом Трибоніану професорами Теофілом і Доротеєм був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоновані і вступили в дію.
Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми процесу.
Кодифікація Юстініана в XІІ ст. дістала назву Зводу цивільного права (Сorpus juris civilis).
