Сутність стратегічного аналізу та підходи до розуміння середовища організації

Сьогодні не існує єдиного підходу щодо трактування сутності

стратегічного аналізу, його завдань, об’єктів та етапів, також

однозначно не визначено його предмет та інструментарій. Перші праці, в

яких згадується стратегічний аналіз, трактують його суть в широкому

аспекті. Зокрема, І.Х. Ансофф поняття стратегічного аналізу та процес

формування стратегії підприємства розглядає як єдине ціле. А.А. Томпсон

і А.Дж. Стрікленд вважають, що стратегічний аналіз є основою здійснення

правильного стратегічного вибору, на основі обґрунтованих альтернатив та

критеріїв вибору. В більш пізніх працях стратегічний аналіз найчастіше

розглядають як:

- спосіб перетворення інформації, отриманої у результаті аналізу

середовища, на стратегію (стратегічний план) підприємства;

- виконання функції управління, яка спрямована на перспективу;

- аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища з метою визначення

напряму розвитку;

- метод, що забезпечує процес стратегічного планування та контролінгу

інформаційно-аналітичними даними.

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ СЕРЕДОВИЩА ОРГАНІЗАЦІЇ

Кожний підхід до стратегічного управління, що використовується у світовій практиці, має особливості у змісті та структурі окремих етапів і підсистем, у переліку та послідовності дій у процесі аналізу, але базується на двох основних посиланнях — аналізі ситуації в зовнішньому і внутрішньому середовищі підприємства.

Стратегічне управління базується на вивченні відносин, які можна охарактеризувати за допомогою системи «середовище — підприємство». Більшість серед існуючих сьогодні концепцій управління поділяє підхід до підприємства як до відкритої системи, що постійно взаємодіє з окремими елементами зовнішнього середовища: іншими підприємствами, банками, організаціями, що належать до соціально-політичних та економічних інституцій держави, місцевих органів і т.п., і дає змогу йому підтримувати більш-менш стійке становище, виживати в умовах, що постійно змінюються.

Концепції існування та розвитку підприємств у зовнішньому середовищі використовують різні підходи та моделі, сформовані на базі різних теорій управління.

Метою стратегічного аналізу є змістовний і більш-менш формальний опис об’єкта дослідження, виявлення особливостей, тенденцій, можливих і неможливих напрямків його розвитку. Отримані дані про об’єкт управління є базою для визначення загальної концепції та способів управління ним.

Стратегічний аналіз (при правильному його застосуванні) виконує такі функції: описову, роз’яснювальну та прогнозну.

Результатом стратегічного аналізу стає системна модель об’єкта (під-приємства) та його оточення.

Аналіз середовища — це незвична для вітчизняних підприємств та органі-зацій діяльність, якою процвітаючі організації України почали займатись не-давно. Однак опанування прийомами та методами аналізу — одне з найваж-ливіших завдань, що стоїть перед керівниками, оскільки параметри середовища — це унікальна комбінація факторів, що перебувають у постій-ному русі. Крім того, сучасний етап — це етап переходу до ринку та зміни параметрів економіки України.

Варто відокремити підходи до опису структури зовнішнього середовища організації. Тут треба виділити дві основні концепції: неієрархічну та ієрар-хічну моделі.

Неієрархічна модель містить декілька певних пов’язаних між собою і не-підпорядкованих один одному елементів, які розташовані поза підприємст-вом (організацією). Головне тут — твердження про наявність елементів, які так чи інакше впливають на визначення цілей, розподіл ресурсів і формуван-ня місця підприємства (його іміджу) на ринку. Акцентується увага на сфор-мованій під впливом зовнішніх елементів структурі цілей, розподілі владних повноважень і налагодженні ефективної взаємодії між компонентами зовні-шнього середовища. Наявність такої моделі зумовлена ще й тим, що, як стве-рджує Дж. Гелбрейт, межі зовнішнього та внутрішнього середовищ де-що розмиті внаслідок взаємопроникнення елементів організації та середовища (наприклад, власна система розподілу продуктів або наявність дочірних підприємств). Ієрархічна концепція отримала розвиток у багатьох працях і сучасних спеціалістів із стратегічного управління. Найвідомішою є модель ієрархічної структури середовища, запропонована У. Діллом та розвинена A. Томпсоном.

Автори доводять, що існують три рівні середовища: внутрішнє, що пере-буває під впливом і контролем підприємства, «середовище завдань», до якого входять організації, що безпосередньо пов’язані із визначенням і втіленням цілей підприємства; загальне середовище, де формуються загальноекономіч-ні умови, тенденції, соціальні та політичні норми і т.ін. Межі між «середо-вищем завдань» і загальним середовищем досить розмиті. Ця модель дає змогу пояснити тенденції розширення «сфери впливу» та «меж контролю» за середовищем. А.Томпсон зазначав, що кожне підприємство як матеріальна система націлене на встановлення рівноваги, стабільності, тобто постійно балансує між відкритістю та закритістю.

Найсуттєвіше на стан справ на будь-якому підприємстві впливає «середо-вище завдань», яке ще в різних джерелах має назву «безпосереднє оточення», «проміжне середовище» тощо. Перелік елементів цього середовища досить рі-зноманітний, однак є загальні принципи, які дають змогу виокремити цей еле-мент оточення в особливу підсистему. До них можна віднести: по-перше, без-посередній зв’язок з підприємством, яке є об’єктом аналізу, у вигляді довгострокових договорів, комунікаційних зв’язків різного типу тощо; по-друге, можливість впливу (в певних межах) на елементи цього оточення з боку підприємства. Найбільш розгорненою є характеристика взаємного впливу еле-ментів проміжного (чи безпосереднього) середовища та підприємства, яку на-ведено в галузевій моделі М. Портера.

На ієрархічному підході до побудови моделі зовнішнього середовища на-полягав і Л. Буржуа. Він поширив цей підхід і всередину підприємства (відокремив «верхній» і «низовий» рівні у внутрішньому середовищі) і довів необхідність існування і цілеспрямованої побудови так званої «ієрархії кор-поративних стратегій», які здійснюють зв’язок окремих груп усередині підприємства з відповідними елементами зо-внішнього середовища.

Ієрархічність середовища закладено і в підході, розглянутому у підручни-ку «Основи менеджменту», де автори у схематичній формі викладають своє сприйняття середовища, в якому функціонує підприємство чи організа-ція. У самій постановці питання вже відчувається класифікація факторів за ступенем їхнього впливу на діяльність підприємства: автори розрізняють се-редовище прямого, непрямого впливу та внутрішнє.

Це свідчить про домінування ієрархічного напрямку в побудовах моделей середовища в менеджменті. Більшість об’єктів, зазначених у різних моделях, і перелік факторів повторюються з меншою чи більшою деталізацією.

Ідеї ієрархічності середовища своєрідно використовуються і в «екологічній моделі середовища» Г.Олдріча. Згідно з уявленнями Г.Олдріча, головне, що стримує розвиток підприємств — це обмеженість ресурсів, за які і відбува-ється головна конкурентна боротьба між організаціями, що належать до однієї галузі. Він уводить поняття «організаційна популяція», тобто сукупність під-приємств, які мають близькі цілі: гнучкість виробництва, стабільність існуван-ня, універсальність діяльності. Кожна з цих цілей потребує для свого забезпе-чення ресурси: гнучкість можлива за наявності ліквідних ресурсів, стабільність з’являється разом з ресурсами різних типів, що повільно знецінюються, універ-сальність базується на ресурсах, що широко використовуються. Комбінація не-обхідних ресурсів залежить від особливостей галузі і дає змогу в разі виконан-ня зазначених вимог створити життєздатну організацію (підприємство). Кожне підприємство використовує свою «нішу», яка визначається кількома показни-ками: обсягом середовища, його стабільністю/нестабільністю, ступенем кон-центрації виробництва та конкуренцією.

На відміну від «екологічної моделі», що базується на дослідженнях ресур-сної сторони діяльності підприємства, існує дуже «потужний» напрямок у дослідженнях проблематики «організації — середовище», де розглядаються взаємозв’язки та взаємний вплив середовища і організаційної структури.

Багато дослідників вважають, що треба встановити взаємозв’язки з пев-ними елементами середовища через створення спеціальних, автономних під-розділів в організації, що на різних підприємствах дістали назву «центри прибутку», «центри інвестицій», «стратегічні господарські центри». Наявність таких організаційних одиниць потребує пере-будови всієї традиційної організаційної структури, зміни змісту роботи окремих керівників.

Розглянуті моделі зовнішнього середовища не вичерпують усієї різноманіт-ності існуючих підходів, однак показують найзначніші напрямки у цій галузі. Практична цінність цих моделей — різна для різноманітних галузей народного го-сподарства та підприємств. Сьогодні не існує єдиного, інтегрованого підходу до побудови загальної концепції зовнішнього середовища, яка б усебічно поєднува-ла економічні, технологічні, соціальні та політичні впливи на організацію, особ-ливості взаємодії підприємства з його партнерами, конкурентами, споживачами та ін. Однак загальна тенденція у стратегічному аналізі вже вимальовується.

Усі сучасні автори розрізняють:

зовнішнє середовище (або середовище непрямого впливу);

проміжне середовище (або «середовище завдань»);

внутрішнє середовище організації.

Зовнішнє середовище — це сукупність факторів, які формують довгострокову прибутковість організації і на які організація не може впливати взагалі або має незначний вплив.

Проміжне середовище — це сукупність факторів, які формують довгострокову прибутковість організації і на які вона може впливати через вста-новлення ефективних комунікацій.

Внутрішнє середовище організації — це сукупність факторів, які фор-мують її довгострокову прибутковість і перебувають під безпосереднім ко-нтролем керівників та персоналу організації.