Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму (1930-1956 рр.)

Тема 7. Українська культура і духовне життя на початку XX ст.

План

1. Розвиток культури українського народу в добу національно-визвольних змагань (1917-1920 рр.).

2. «Розстріляне Відродження» 20-30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.

3. Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму (1930-1956 рр.).

4. Феномен дисидентів-шістдесятників як спроба відновлення української самобутності (1956-1987рр.).

5. Творчість діячів української культури в еміграції.

1. Розвиток культури українського народу в добу національно-визвольних змагань.

ХХ ст. як новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

- етап відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але її поступ відбувався в період гострого соціально-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;

- радянський етап (1921-1991), який включає в себе: добу злету 20-х рр. покоління «розстріляного відродження»; добу соцреалізму; добу «відлиги» з рухом «шестидесятників»; добу подальшої русифікації та утисків української культури;

- етап розбудови незалежної України та відродження національної культури.

Рік 1917-й, з лютневими і жовтневими подіями в Росії, з утворенням Центральної ради та в листопаді – УНР в Києві, проголошенням України Республікою Рад – у грудні в Харкові, став в історії розвитку української культури роком наочного вияву її внутрішньої неоднорідності та строкатості у різних культурних ланках і осередках.

Найважливішими подіями стало проголошення ІV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918р. повної самостійності УНР, а 1 листопада 1918 р. – ЗУНР, злука яких відбулася 22 січня 1919 р. Це дало потужний поштовх національно-культурному відродженню України у першій третині XX ст.

Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності відбувалися в царині освіти і науки, видавничій справі, літературі, театрі, образотворчому мистецтві.

Освіта і наука. Навернення народу до української мови і писемності проводилося передусім працею членів товариства "Просвіта", що масово поширювалися в Україні від 1917 р. В умовах соціальних потрясінь "Просвіти", які діяли у великих містах, містечках і селах, брались за відбудову шкіл, хат-читалень, на свої кошти наймали вчителів, допомагали стипендіями бідним учням влаштовували лекції та вистави. Перші українські школи відкривалися виключно за громадські кошти.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських вчительських з’їздів, які відбулися в квітні і серпні 1917 р. Предмети українознавства – українська література, мова, історія та географія мали бути обов’язковими в усіх середніх школах. Уже в 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі, Український народний університет у Києві (де діяли 3 факультети – історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та підготовчі курси), а в Житомирі — Український учительський інститут. На осінь 1917 р. було відкрито ще 53 українські гімназії, сотні початкових шкіл. Тоді ж відкрилася Науково-педагогічна академія, Академія мистецтв (перша вища художня школа) в Києві.

За часів ЗУНР, у Законі про основи шкільництва, публічні школи оголошувались державними, в яких українська мова стала основною. Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії і учительські жіночі семінарії. Реорганізовувалась і розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови.

21 квітня 1918 р. був створений другий Український народний університет в Полтаві, 6 жовтня – Державний український університет, а 22 жовтня, за активної участі видатного вченого і діяча культури І.Огієнка, – Кам'янецький університет.

Протягом 1917-1918 рр. було засновано Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи з історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, в якій до кінця 1918 р. було вже понад 1 млн. книг.

24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, в якій почали роботу три відділи – історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д.Багалій, П.Тутковський, Є.Тимченко, М.Петров, М.Туган-Барановський, С.Єфремов, Ст.Смаль-Стоцький, М.Сумцов, М.Біляшевський, М.Холодний. У складі УАН у різні періоди працювали Д.Граве, М.Крилов, К.Воблий, М.Птуха, Г.Пфейффер, М.Кащенко, Д.Заболоцький, В.Липський, О.Корчак-Чепурківський, П.Перетц.

А також за доби гетьманства були засновані Український театр драми та опери, Українська Державна капела, Державний симфонічний оркестр.

Активізувалася видавнича справа. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими користувалися в школах ще і через 10 років. Засновано кілька великих видавництв. Зокрема, за десять пореволюційних років українських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, зокрема, у 1921 р. — 121 часопис, 60 газет.

Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918-1921 рр. виникла велика кількість літературних об'єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи — «Книгар» (1917-1920), «Літературно-науковий вістник» (1917-1919), «Шлях» (1917-1918), " Мистецтво " (1019-1920), " Літературно-критичний альманах " (до 1918), " Музагет " (1919).

Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки Василя Чумака ("Заспів "-1920), В.Сосюри (" Поезії " - 1921), Павла Тичини " Сонячні кларнети "(1919), «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921), Максима Рильського («Під осінніми зорями» - 1918).

На творчості українських літераторів 1917—1921 рр. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача Миколи Вороного (1871-1938 рр.). Творчість М.Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією, який одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, протиставляючи поетичну одухотвореність і буденність. Як поет М.Вороний утверджував прагнення до краси, осягання космосу (" З-над хмар і долин ", " В сяйві мрій " тощо).

Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах як символізм і футуризм, помітні у творчості поетів Я.Савченка, О.Слісаренка, М.Терещенка, В.Кобилянського, М.Михайличенка.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривецьким, Державний Народний театр П.Саксаганського і " Молодий театр ", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив Театр ім. І.Франка. В основі театральної естетики "Молодого театру" містилися західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Перший сезон театр відкрив постановкою п'єс "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г.Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі "Гайдамаки" Т.Шевченка та "Цар Едіп" Софокла.

У галузі образотворчого мистецтва також відбувався новаторський пошук. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Георгій Нарбут (1886—1920 рр.), який залишив помітний слід в історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А.Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г.Нарбута визначало національне спрямування. Він створив 15 композицій до " Української абетки " (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо.

2. «Розстріляне Відродження» 20-30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.

Російська революційна соціал-демократія впродовж 1917-1920 рр., здійснюючи власні суспільно-політичні перетворення, виявила себе спадкоємницею імперського мислення, внаслідок чого Україна розглядалась у статусі культурної автономії Російської Федерації.

Діяльність "Просвіт" після громадянської війни набирала нових обертів, що засвідчують такі факти. Наприклад, товариство "Просвіта" с. Харківці, що на Полтавщині, лише 1920-1921 рр. відкрило курси лікнепу для дорослих, курси українознавства, організувало в селі хор і оркестр народних інструментів, Шевченкові роковини, влаштувало народні гуляння на Різдво, поставило у селі 15 вистав і концертів. На Чернігівщині після громадянської війни "Просвіт" — 326, ними відкрито: народних будинків – 10, народних сільськогосподарських університетів — 5, бібліотек-читалень — 253, шкіл і курсів для дорослих — 186. Так було в усій Україні.

Проте більшовицька влада розглядала діяльність "Просвіти", як і всі культурні явища, крізь призму «совєтизації». Вимагалася перереєстрація статутів з вимогою організувати роботу не на національному, а на класовому підході. Там, де зміни не проводилися, товариств не реєстрували. Запроваджувалася цензура. Навіть святкування Шевченкових роковин з 1921 р. дозволялося лише за затвердженим "згори" сценарієм. Вилучалися книги М.Грушевського, М.Драгоманова, Г.Хоткевича та ін.

У Харкові — тоді столиці України лютого 1922 р. ЦК КП(б) України провів Всеукраїнську нараду, де, зокрема, піддавалися нищівній критиці такі "Просвіти", які, на думку комуністів, "є вогнищами "національної культури", бойовими організаціями войовничого націоналізму". У 1922 р. з "Просвітами" в Радянській Україні було майже покінчено.

З 1923 р., коли більшовики підпорядкували мережу "Просвіти" до своїх політичних намірів, запровадилося поняття комуністичної коренізації. В Україні воно інтерпретувалося як політика українізації, в яку щиро повірили деякі українські комуністи і чимало культурно-активних осіб. До них, зокрема, належали О.Шумський, М.Скрипник, Г.Гринько, М.Хвильовий, а також В.Винниченко і навіть М.Грушевський.

Більшовицька влада, що діяла методами терору, для свого поширення намагалася привернути симпатії народу через підтримку процесів національного культурного відродження. Водночас хвиля національного пробудження, викликана демократичними ініціативами українських політиків у 1917 — 1920 рр., набула величезної сили і відразу протистояти їй було б неможливо. Організацію масової українізації розглядали як потребу " дерусифікації пролетаріату ". Українізація також тлумачилася як створення необхідних умов для всебічного культурного розвитку національних меншин. У 1924-1925 рр. було встановлено 13 національних районів, у тому числі єврейські, польські, болгарські та німецькі.

Водночас із відродженням української культури підтримувалися умови для розвитку культур національних меншин в Україні. З цією метою були створені окремі адміністративні райони з провадженням справ мовами відповідних меншин. На 1 січня 1927 р. в Україні було запроваджено діловодство з відповідною мовою у 306 російських сільрадах, 228 німецьких, 137 польських, 117 єврейських, 52 молдавських, 47 болгарських, 30 грецьких, 13 чеських, двох білоруських і одній шведській.

Ще в 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. булостворено товариство «Геть неписьменність!». Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Було створено близько 30 тис. пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 млн. осіб. У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження 4-річного обов’язкового навчання дітей. Проте на 1927 р. поза школою залишалося ще 35% дітей шкільного віку. На 1925 р. працювало близько 18 тис. початкових і семирічних шкіл, де навчалося 1,5 млн. учнів, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків.

Ліквідація неписьменності належить до здобутків радянської влади, отриманих на хвилі національно-духовного відродження. Однак не можна не зауважити, що навчання письменності більшовики розглядали передусім як потужний засіб комуністичної антинаціональної пропаганди і розпалювання класової ворожнечі в українському суспільстві. Через освіту запроваджувалися нові для українського народу слова і значення, що мали на меті утвердити так званий комуністичний світогляд з такими його поняттями, як, скажімо, "буржуй", "куркуль", "контрреволюціонер", "ворог народу", "капіталістичний посіпака" та ін. Це була освіта, що надто дорого обійшлася для національних культур у сенсі руйнації традиційних життєствердних вартостей, пропонуючи, наприклад, образ Павлика Морозова, який зрадив батька на догоду комуністичній ідеї.

Літературний процес цього періоду і надалі характеризувався розмаїттям літературних напрямків та ідеологічною боротьбою між ними. У 20-х рр. виходили такі літературні журнали як " Червоний вінок " (1919) " Шляхи мистецтва " (1921-1923), " Гроно " (1920), " Жовтень " (1921), " Вир революції " (1921).

Варто зазначити, що радянська панівна ідеологія активно підтримувала літературно-художню та просвітницьку організацію «Пролеткульт», для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою «чисто пролетарську» літературу. Письменники і поети розподілялися за тематикою та і основною спрямованістю своїх творів. У 1922р. «селянські» письменники згуртувалися у спілку «Плуг», ініціатором створення і головою якої був Сергій Пилипенко. Його активні члени — Андрій Головко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Григорій Епік, Іван Кириленко, Олександр Копиленко, Докія Гуменна, Петро Панч, Володимир Гжицький, Павло Усенко, Антін Шабленко та інші. Плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що завдання «Плугу» — «…боротьба із власницькою міщанською ідеологією серед селянства й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчості в цьому напрямку».

У свою чергу, «Пролетарські» письменники об’єдналися у спілку «Гарт» (1923-1925) на чолі з Василем Елланом-Блакитним, до якого увійшли відомі на той час письменники Іван Кулик, Володимир Сосюра, Валер’ян Поліщук, Михайло Йогансен, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Хвильовий та інші. Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі " неокласиків ". Їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму і поверховості понад усе цінили в літературі професіоналізм, намагалися використовувати у мистецькій практиці кращі зразки європейської класики. У своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи "Пролеткульту", профанації літератури, що відбивалася у закликах до масовості, пролетаризації, заперечення класичної культурної спадщини.

Ідейним натхненником групи "неокласиків" був Микола Зеров (1890— 1937 рр.) — видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Він володів п'ятнадцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стилістом, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог тогочасної європейської естетики. На радикальне питання М.Хвильового "Камо грядеши?" М.Зеров відповів однозначно " Аd fontes " (" До джерел "). М.Зеров акцентував на відмінності російського й українського духовного процесу.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, Максим Рильський (1895-1964 рр.). У збірках 20-х років " Синя далечінь "(1922), «Крізь бурю і сніг " (1925), «Поеми» (1925), " Тринадцята весна " (1926), «Де сходяться дороги» (1929) посилилася класична чіткість. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, а й перекладами із західноєвропейської літератури. У 1932 р. після гострої критики за "втечу від життя", "ідеалізм" і "книжність" М.Рильський змушений був "перебудуватися" став офіційним радянським поетом, автором " Пісні про Сталіна " поезій " Літо ", «Україна».

До групи неокласиків належали також Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович (1891-1937 рр.), Освальд Бургардт (псевдонім — Юрій Клен, 1891-1947 рр.). Доля їх склалася трагічно, талант кожного був обірваний.

Ще однією гілкою були неосимволісти (Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський та ін.). На відміну від інших національних типів символізму, зокрема російського, український символізм, попри програмний песимізм і містику, переборював відчуття безнадії та відчаю. Це творчість Дмитра Загули (1890-1938 рр.), зокрема його збірка " На грані " (1919 р.), де поет звертався до мотивів революційного героїзму й оптимізму. ( У лютому 1933 р. його заарештували органи ҐПУ).

Є.Плужник (1898-1936 рр.) – збірки «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927). Поезії Плужника притаманний глибокий ліризм, драматизм почуттів, майстерна поетична мова. (У грудні 1934 р. заарештований НКВС).

Ще одна течія – панфутуристи (Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан («Сурма юрм» 1923), Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Микола Ірчан та ін.). Зокрема, Михаль Семенко видав 30 книгвіршів. У свою чергу, Юрій Яновський спочатку також писав поезію – збірка «Прекрасна Ут», (1927), а далі перейшов на прозу. Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927).

Конструктивісти: Валеріан Поліщук (поезії належало оспівувати модерну цивілізацію і світ технічної революції). У 1925 року він заснував у Харкові модерністську групу "Авангард", що обстоювала програму конструктивного динамізму: твори " Розкол Європи " (1925), " Пульс епохи " (1927), " Григорій Сковорода " (1929) та інші. Проте Поліщук долав межі суто авангардистських постанов. І тому в його творчому доробку знаходимо поетичні пейзажі у збірці "Радіо в житах". (У листопаді 1934 року заарештований органами ДПУ).

Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий необароковий стиль. Найвидатнішою постаттю необарокової поезії вважають молодого Павла Тичину (1891-1967 рр.). У 1923р. Тичина створює поему " Прометей ", де вперше у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Фактично, вміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства. Його перу також належать збірка «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка.

Поезії Миколи Бажана 20-х рр. характерна узагальненість філософського значення. Зрілість таланту поета засвідчує збірка " Будівлі " (1929 р.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур.

У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об'єднання — «Аспис» (1923-1924 рр.), «Ланка» (1924-1926), «Марс» (1926), до складу яких входили талановиті літератори Борис Антоненко-Давидович, Михайло Івченко, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Валеріан Підмогильний, Євген Плужник,. Вони зробили значний внесок у розвиток українського культурного процесу, проте їх імена тривалий час були викреслені з народної пам'яті.

У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла так звана «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ). До неї ввійшли: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. Ідейним лідером був Микола Хвильовий (1893-1933 рр.)

Микола Хвильовий поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології спрямованій на формування "пролетарської культури" та "класових цінностей". М.Хвильовий ототожнював ідеї "Пролеткульту" з хуторянством, критикував політику "масовізму" в культурі. Він особливо наголошував на тому, що лише професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський і світовий рівень. Відомими є його збірки «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924).

Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю національного відродження, М.Хвильовий характеризував його як " романтику вітаїзму ", для котрої, зокрема, притаманні цінності "фаустівської етики" — самовдосконалення та самодисципліна. Ідеї М.Хвильового поділяли чимало діячів культури України, у тому числі В.Еллан-Блакитний, О.Влизько, М.Йогансен, а також деякою мірою М.Бажан, Ю.Яновський, О.Довженко та ін.

Офіційна критика, ототожнюючи реалізм з матеріалізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М.Хвильовий опублікував низку художньо-публіцистичних творів. Широкого розголосу набула стаття " Камо грядеши ", де письменник висловився за необхідність національно-культурного відродження й орієнтацію на західноєвропейське мистецтво, а не на російську літературу. В статті " Україна чи Малоросія? " (уперше опублікована 1990 р.) Хвильовий висунув питання, яке стає знову найголовнішим уже в новітню сучасну пору національно-державного відродження: "Маємо чітко відповісти собі і всім, — писав Хвильовий, — яку Україну будуємо: українську чи російську?". Неприховані політичні акценти містить роман М.Хвильового " Вальдшнепи ". Безперечно, це один із кращих творів тогочасної української літератури, на жаль, його останні частини втрачені за невияснених обставин. Велику художню цінність, новели " Сині етюди " започаткували нову українську прозу, а твори " Санаторійна зона ", " Я (Романтика) ", " Редактор Карк " належать до кращих зразків світової літератури.

Одним із найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра. Його поезія виразно національна за своїм характером. він оспівав Слобожанщину з усіма особливостями її історії, етнографії і фольклору. Сосюра звертається і до історичних тем: роман у віршах «Тарас Трясило», поеми «Мазепа», «Махно» та ін. Багато віршів присвячено Україні – «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» та ін. Але найсильніше талант Сосюри проявився в інтимній ліриці: «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія», «Люблю».

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-х роках у драматургії і театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії стало піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що відповідала б професійному рівневі міркувань про проблеми тогочасної людини та європейської культури.

Театр. Лесь Курбас (1887—1937 рр.) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, вів прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. В естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

В 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання — театр "Березіль". Театральна практика "Березілю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів Амвросія Бучми, Василя Василька, Йосипа Гірняка, Олімпії Добровольської, Мар’яна Крушельницького, Надії Титаренко, Наталії Ужвій, Валентини Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника Володимира Винниченка (1880-1951 рр.), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував на еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою в західній Європі. У Берліні 1921 р. була екранізована його п'єса " Чорна пантера і Білий ведмідь ", де йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В.Винниченка вперше було виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. У п'єсі " Між двох сил " (1918 р.) зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особи у критичних (межових) обставинах. За типом художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в українському відродженні.

Популярною стала творчість драматурга і театрознавця Якова Мамонтова. П'єси " Дівчина з арфою " (1918 р.), " Дієз Іра " (1922 р.), " Коли народ визволяється " (1923 р.), " Республіка на колесах " (1927 р.), " Княжна Вікторія " (1928 р.), " Своя людина " (1936 р.) та інші були широко відомі в тогочасній Україні. У 1940 р. Мамонтов був репресований.

Драматургія Миколи Куліша (1892-1937 рр.) відображала палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю. Для героїв його п'єс характерна колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як настійне прагнення до свободи. Спектаклі за його п'єсами у 30-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми " 97 " та " Зона ", комедія " Мина Мазайло ", лірична драма " Патетична соната ". У постановці Л.Курбаса п'єси М.Куліша " Народний Малахій " (1928 р.), "Мина Мазайло" (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

Образотворче мистецтво. Художники Олександр Богомазов (1880-1930 рр.), Олександра Екстер (1882-1949 рр.), Василь Єрмилов (1894-1967 рр.) та ін. стояли біля витоків українського авангарду. Зокрема, Олександр Богомазов пройшов у своїй творчості декілька творчих періодов, найвідоміші — кубофутуризм (1913—1917) та спектралізм (1920—1930). Одна з найвідоміших картин Олександри Екстер — «Фундуклеївська вулиця» (нині Богдана Хмельницького). Будівлі на цій картині мчать униз до Хрещатика, як діти на санчатах.

Тенденції модернізму відбилися у творчості Петра Холодного (1876 — 1930 рр.). Він працював у стилі імпресіонізму, картини: «Дівчина і пава» (1915), «Івасик і відьма», «Вітер», «Катерина», «Похмурий день» та ін. У 1920 року, виїхавши з урядом УНР, Холодний опинився в польському таборі інтернованих у Тарнові, звідки 1921 року переїхав до Львова; там став співтворцем Гуртка діячів Українського мистецтва й учасником його виставок. Львівський період був найбагатший у творчості Холодного. Тут він почав малювати ікони, виконував розписи стін і проектував вітражі (наприклад, в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч Іван Труш (1869-1941 рр.). Йому належить ініціатива створення у Львові " Товариства для розвою руської штуки " (1898 р.), " Товариства прихильників української літератури, науки і штуки " (1905 р.), першого у Львові українського мистецького журналу " Артистичний вісник " (1905 р.). Іван Труш – це один з визначніших українських мистців- імпресіоністів, вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. В численній мистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919), «В обіймах снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Мазок картин Труша соковитий, кольорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки», «Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції.

Для творчості художника Олекси Новаківського (1872-1935 рр.) характерні мотиви експресіонізму (картини " Молох війни ", 1919 р.; " Революціонерка ", 1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С.Гебус-Баранецька, Г.Смольський, О.Плешкан.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису мала творчість художника М.Бойчука (1882-1937 рр.). Він обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. На чолі М.Бойчуком виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935 рр.). Він виховав плеяду послідовників (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, О.Мизін, О.Павленко, В.Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М.Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття "школа Бойчука", послідовниками якої є В. Седлер, І. Падалка, М. Юнак, О. Павленко, які відносяться до напряму авангардного монументального конструктивізму.

Зокрема, всесвітньо відомий український живописець Казимир Малевич (нар. 1878 р. поблизу Києва) став одним з основоположників супрематизму – мистецького напряму в авангардизмі. Супрематизм зводився до комбінування зафарбованих геометричних фігур або різних об’ємних форм. Картина К.Малевича «Чорний квадрат» (1913 або 1915р.), створена в манері супрематизму принесла йому всесвітнє визнання. Доповненням є «Чорний круг
» (1923) і «Чорний хрест» (1923). А також відомими є «Спортсмени» (1931), «Жінка з граблями» (1930-1931), «Дівчина з гребенем у волоссі» (1932-33) та ін.
Відомі новаторськими пошуками художники Микола Бурачек (імпресіонізм), Михайло Жук, Василь і Федір Кричевські, Олександр Мурашко, Кирияк Костанді, Олексій Шовкуненко, Осип Курилас та ін.

Стосовно української скульптури зазначимо, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана монументальна пропаганда, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури виявилася найвідчутніше. Пам'ятники Т.Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М.Манізер (1891-1966 рр.). Доречно згадати, що київський і канівський "Шевченки" творилися за участю відомого тепер Лео Моля (Леоніда Молодожанина) — помічника М.Манізера.

В архітектурі періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". В цьому напрямі працював архітектор Дмитро Дяченко (1887 — 1942 рр.), один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914—1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925—1927 рр.) та ін. Талановитий митець був репресований.

Принципи народної архітектури використовував В.Троценко (1888-1978 рр.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920—1930 рр.), Червонозаводського театру в Харкові (1931-1938 рр.) тощо.

Музична культура. У галузі музичного мистецтва розвивались такі жанри як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали Григорій Верьовка, Пилип Козицький, Лев Ревуцький. Одним з кращих хорових колективів країни стала капела «Думка», створена у 1920 р. на західній Україні одним із найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів музичного мистецтва був Микола Колесса.

Професійна музика 20-х рр. позначена інтенсивними новаторськими пошуками. В музичній культурі України першої третини ХХ ст. авангардні течії розвивав композитор Микола Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), Протягом 1923-1928 рр. діяло республіканське товариство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Приступили до творчої праці представники молодого покоління – Лев Ревуцький, Борис Лятошинський (“батько українського музичного модернізму”), створив оперу «Золотий обруч» (1930), Михайло Вериківський (автор першого українського балету «Пан Каньовський»), Борис Яновський.

Якщо впродовж минулого періоду найбільше число творів було написане у жанрах хорової та вокальної музики, то від середини 1920-х років виникають нові жанри симфонії (Ревуцький, Лятошинський, Косенко), опери, кантати (Кирило Стеценко, Станіслав Людкевич, Ревуцький), камерно-інструментальні та фортепіанні твори. Таким чином у композиторській творчості були засвоєні нові жанри, які осмислювалися в контексті загальноєвропейських і національних стильових традицій.

У Галичині новітні напрями культивували неоромантики Володимир Барвінський, Денис Січинський, Борис Кудрик, імпресіоніст Роман Сімович.

Поряд зі збагаченням жанрів збагачувався музично-творчий процес як ціле. Відбувся процес становлення модерного музикознавства як складової музичної культури у працях М. Грінченка, П. Козицького, С. Людкевича, Ф. Колесси.

У 1920-1930 рр. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивався жанр оперного мистецтва, діяли оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набула виконавська майстерність І. Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, З.Гайдай, О.Петрусенко та ін.

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям громадянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був " Тарас Трясило " режисера П.Чардиніна (1927). Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов'язаний з творчістю Олександра Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми " Звенигора ", " Арсенал ", " Земля ". В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм "Земля" включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка ''Симфонія Донбасу " Дениса Вертова (1930), а серед художніх - " Фронт" Олександра Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор Іван Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х рр.

Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже 1926 р. Сталін і його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався політичним переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих інтелектуальних сил і національної інтелігенції.

Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба " розстріляного відродження ", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 рр.

Важливу роль у сенсі комуністичного нищення традиційної української культури почали відігравати перетворювані й закладені більшовиками сільські та міські клуби, керівники яких завжди призначалися партійною владою, що нав'язувала репертуар пісень і музики зазвичай не місцевого походження. Знищені були церковні хори, як і самі церкви.

Сільські іконописці, котрі часто малювали не лише "образи", а й сюжети з української історії опинилися також поза "законом" комуністів. За кілька десятиліть під невсипущим оком "інтернаціоналізаторів" зникли іконописці, місцеві скрипалі, лірники-старці, бандуристи-кобзарі, зникли так само і традиційні для селянської культури інструменти — скрипка, кобза, бандура, флейта; забулися відповідні тексти — християнські псалми, думи, балади, історико-місцеві імпровізації. Все це не могло не позначитися на природному побутуванні української мови, на її лексиці, фонетичних особливостях, милозвучності, природності. Українській культурі був завданий удар, який вона відчуває донині. Окремим його наслідком стала та мова, якою нині спілкується багато селян і яка називається "суржик".

Фатальну роль у культурному процесі виконав лист Сталіна 26 квітня 1926 р., адресований Л.Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У. Різкій критиці піддані О.Шумський і М.Хвильовий, ідеї котрих фальшувалися. Компартійні функціонери на Хвильового градом сипали звинувачення в націоналізмі. До них долучився і М.Скрипник. Особливо нещадно таврувався Хвильовий за його гасло "Геть від Москви!"

Що стосується української церкви. У середині 20-х років УАПЦ налічувала близько 3 тис. парафій з 6 млн. прихожан, 10657 священиками і 34 єпископами (1927 р.). Цікаво, що КП(б)У тоді мала 122 тис. членів. Репресії проти УАПЦ розпочалися фактично з 1920 р., коли органи ВЧК заарештували активіста полтавської "Просвіти" І.Ліщину-Мартиненка, в якого був вилучений статут "Українського церковного братства". Трагічного удару УАПЦ зазнала 1927 р., коли митрополита Василя Липківського було усунуто, а пізніше заслано у Сибір. Події з нищенням культури та інтелігенції набувають послідовного характеру. В січні 1930 р. ГПУ організовує так званий надзвичайний церковний Собор, який нав'язує рішення про "самоліквідацію" УАПЦ. Через п'ять років розгрому церкви на волі зосталося шестеро єпископів і близько 200 священиків — тих, хто виявив лояльність.

У м. Харкові в квітні 1930 р. інспіровано судилище над "Спілкою визволення України". На лаві підсудних за сфабрикованими комуністами звинуваченнями опинилося 45 видатних діячів науки і культури. Знищуються суто українські проекти розвитку мови і культури. Настав період масового терору проти української культури. З цинічною відвертістю про її майбутнє висловився чекіст — слідчий у справі СВУ Брук: "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконано; кого не поставимо — перестріляємо".

У 1938 р., коли репресії і голодомор призвели народ до стану політичної і культурної непритомності, ЦК КПРС видав постанову "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках".

Відтак напрошується висновок про те, що колективізація як проект змінити українське суспільство відповідно до форми, народженою комуністичною уявою більшовиків, та її головний засіб — голодомор, у сукупності з продуманими репресіями проти суті української культури мають підстави кваліфікуватися як явище геноциду щодо українського народу.

Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму (1930-1956 рр.).

Отже, культурне піднесення в Радянській Україні припинилося у 1932-1933 рр., і відоме як період "розстріляного відродження", коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме тоді розпочалося тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х роках, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.

Прикладом може бути поезія Андрія Малишка (1912-1970 рр.), драматургія Олександра Корнійчука (1905-1972 рр.). Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, романтично піднесена, музикальна. Його вірші, покладені на музику Платоном Майбородою (" Київський вальс ", " Пісня про рушник ", " Стежина "), Олександром Білашем (" Цвітуть осінні тихі небеса "), отримали народне визнання. Проте в А.Малишка є чимало кон'юнктурних творів. Упродовж 1935-1940 pp. він видав збірки: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940).

У 30-х роках розпочався злет кар'єри драматурга, кінорежисера, партійного діяча Олександра Корнійчука. На Всесоюзному конкурсі у Москві 1933 р. його п'єса " Загибель ескадри " була відзначена премією. Успішно йшли в театрах спектаклі за його п'єсами " Платон Кречет " (1934, друга редакція 1963 р.), " Правда " (1937 р.), " Богдан Хмельницький " (1939 р.), " Фронт " (1942 р.). " В степах України " (1941, друга редакція 1963 р.), " Макар Діброва " (1948 р.), " Сторінка щоденника " (1964 р.), " Пам'ять серця " (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів О.Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Значення творчості О.Корнійчука в тогочасному культурному житті засвідчує те, що виконанням ролей у його п'єсах прославили себе актори А.Бучма, Ю.Шумський, Д.Мілютенко, Н.Ужвій, В.Добровольський, О.Ватула, М.Яковенко, О.Кусенко та ін.

Водночас драматургії О.Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне проведення "лінії партії", вірність принципам соціалістичного реалізму — все це сприяло не лише мистецькій, а й політичній кар'єрі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946—1953 рр.), Головою Верховної Ради УРСР (1959—1972 рр.), лауреатом державних премій. Визнання О.Корнійчука комуністичними вождями не зробило його творчість правдивою, але надало саме його естетично-міфотворчим образам величезного впливу на повоєнну генерацію в Україні. У його творчості була закладена "естетична" основа "денаціоналізації" українського мистецтва та "класової" ворожості до мистецтва Західної Європи загалом.

Трагічно склалася доля О.Довженка (1894-1956 рр.) – одного з провідних діячів національного і світового кіномистецтва. О.Довженко змушений був багато в чому обмежити творчий пошук, коли після фільму "Земля" його розпочала переслідувати офіційна критика. До значних здобутків митця належать також фільми " Іван " (1932 р.), " Аероград " (1935 р.), " Щорс " (1939 р.). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті " Зачарована Десна " (1957 р.), кіноповісті " Повість полум'яних літ " (1944 — 1945 рр., екранізована в 1961 р. Ю.Солнцевою) тощо. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М.Гоголя "Тарас Бульба", сценарій до якої був написаний 1940 р.