Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму (1930-1956 рр.)

ХХ ст. як новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

- етап відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але її поступ відбувався в період гострого соціально-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;

- радянський етап (1921-1991), який включає в себе: добу злету 20-х рр. покоління «розстріляного відродження»; добу соцреалізму; добу «відлиги» з рухом «шестидесятників»; добу подальшої русифікації та утисків української культури;

- етап розбудови незалежної України та відродження національної культури.

Рік 1917-й, з лютневими і жовтневими подіями в Росії, з утворенням Центральної ради та в листопаді – УНР в Києві, проголошенням України Республікою Рад – у грудні в Харкові, став в історії розвитку української культури роком наочного вияву її внутрішньої неоднорідності та строкатості у різних культурних ланках і осередках.

Найважливішими подіями стало проголошення ІV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918р. повної самостійності УНР, а 1 листопада 1918 р. – ЗУНР, злука яких відбулася 22 січня 1919 р. Це дало потужний поштовх національно-культурному відродженню України у першій третині XX ст.

Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності відбувалися в царині освіти і науки, видавничій справі, літературі, театрі, образотворчому мистецтві.

Освіта і наука. Навернення народу до української мови і писемності проводилося передусім працею членів товариства "Про­світа", що масово поширювалися в Україні від 1917 р. В умовах соціальних потрясінь "Просвіти", які діяли у великих містах, містечках і селах, брались за відбудову шкіл, хат-читалень, на свої кошти наймали вчителів, допомагали стипендіями бідним учням влаштовували лекції та вистави. Перші українські школи відкривалися виключно за громадські кошти.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських вчительських з’їздів, які відбулися в квітні і серпні 1917 р. Предмети українознавства – українська література, мова, історія та географія мали бути обов’язковими в усіх середніх школах. Уже в 1917 р. була відкрита українська гімна­зія в Києві, університет у Катеринославі, консерва­торія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі, Український народний університет у Києві (де діяли 3 факультети – історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та підготовчі курси), а в Житомирі — Український учительський інститут. На осінь 1917 р. було відкрито ще 53 українські гімназії, сотні початкових шкіл. Тоді ж відкрилася Науково-педагогічна академія, Академія мистецтв (перша вища художня школа) в Києві.

За часів ЗУНР, у Законі про основи шкільництва, публічні школи оголошувались державними, в яких українська мова стала основною. Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії і учительські жіночі семінарії. Реорганізовувалась і розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови.

21 квітня 1918 р. був створений другий Український народний університет в Полтаві, 6 жовтня – Державний український університет, а 22 жовтня, за активної участі видатного вченого і діяча культури І.Огієнка, – Кам'янецький університет.

Протягом 1917-1918 рр. було засновано Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи з історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, в якій до кінця 1918 р. було вже понад 1 млн. книг.

24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, в якій почали роботу три відділи – історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д.Багалій, П.Тутковський, Є.Тимченко, М.Петров, М.Туган-Барановський, С.Єфремов, Ст.Смаль-Стоцький, М.Сумцов, М.Біляшевський, М.Холодний. У складі УАН у різні періоди пра­цювали Д.Граве, М.Крилов, К.Воблий, М.Птуха, Г.Пфейффер, М.Кащенко, Д.Заболоцький, В.Липський, О.Корчак-Чепурківський, П.Перетц.

А також за доби гетьманства були засновані Український театр драми та опери, Українська Державна капела, Державний симфонічний оркестр.

Активізу­валася видавнича справа. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими користувалися в школах ще і через 10 років. Засновано кілька великих видавництв. Зокрема, за десять пореволюційних років україн­ських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попе­редніх років, зокрема, у 1921 р. — 121 часопис, 60 газет.

Загальне піднесення національної культури було тісно пов'я­зане з розвитком літературного процесу. У 1918-1921 рр. вини­кла велика кількість літературних об'єднань, друкувалися різно­манітні художні збірки й альманахи — «Книгар» (1917-1920), «Літературно-науковий вістник» (1917-1919), «Шлях» (1917-1918), " Мистецтво " (1019-1920), " Літератур­но-критичний альманах " (до 1918), " Музагет " (1919).

Новій українській поезії того часу були притаманні романти­чні настрої. Виходили поетичні збірки Василя Чумака ("Заспів "-1920), В.Сосюри (" Поезії " - 1921), Павла Тичини " Сонячні кларнети "(1919), «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921), Максима Рильського («Під осінніми зорями» - 1918).

На творчості українських літераторів 1917—1921 рр. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було ха­рактерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача Миколи Вороного (1871-1938 рр.). Твор­чість М.Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією, який одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, протиставляючи поетичну одухотвореність і буденність. Як поет М.Вороний утверджував прагнення до краси, осяган­ня космосу (" З-над хмар і долин ", " В сяйві мрій " тощо).

Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах як символізм і футуризм, помітні у творчості поетів Я.Савченка, О.Слісаренка, М.Терещенка, В.Кобилянського, М.Михайличенка.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривецьким, Державний Народний театр П.Саксаганського і " Молодий театр ", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив Театр ім. І.Франка. В основі театральної естетики "Молодого театру" містилися західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецт­ва. Перший сезон театр відкрив постановкою п'єс "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г.Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі "Гайдамаки" Т.Шевченка та "Цар Едіп" Софокла.

У галузі образотворчого мистецтва також відбувався новаторський пошук. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утво­рена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Георгій Нарбут (1886—1920 рр.), який залишив помітний слід в історії української культу­ри. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А.Дюрера, традицій неокласицизму та модер­нізму. Творчі пошуки Г.Нарбута визначало національне спрямуван­ня. Він створив 15 композицій до " Української абетки " (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республі­ки, державної символіки, гербів тощо.

2. «Розстріляне Відродження» 20-30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.

Конструктивісти: Валеріан Поліщук (поезії належало оспівувати модерну цивілізацію і світ технічної революції). У 1925 року він заснував у Харкові модерністську групу "Авангард", що обстоювала програму конструктивного динамізму: твори " Розкол Європи " (1925), " Пульс епохи " (1927), " Григорій Сковорода " (1929) та інші. Проте Поліщук долав межі суто авангардистських постанов. І тому в його творчому доробку знаходимо поетичні пейзажі у збірці "Радіо в житах". (У листопаді 1934 року заарештований органами ДПУ).

Продовжуючи прита­манну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий необароковий стиль. Найвидатнішою постаттю необарокової поезії вважають молодого Павла Тичину (1891-1967 рр.). У 1923р. Тичина створює поему " Прометей ", де вперше у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Фактично, вміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства. Його перу також належать збірка «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка.

Поезії Миколи Бажана 20-х рр. характерна узагальненість філософського значення. Зрілість таланту поета засвідчує збірка " Будівлі " (1929 р.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторсь­кою, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур.

У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об'єднання — «Аспис» (1923-1924 рр.), «Ланка» (1924-1926), «Марс» (1926), до складу яких входили талановиті літератори Борис Антоненко-Давидович, Михайло Івченко, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Валеріан Підмогильний, Євген Плужник,. Вони зро­били значний внесок у розвиток українського культурного про­цесу, проте їх імена тривалий час були викреслені з народної пам'яті.

У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла так звана «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ). До неї ввійшли: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. Ідейним лідером був Микола Хвильовий (1893-1933 рр.)

Микола Хвильовий поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології спрямованій на формування "пролетарської культури" та "класо­вих цінностей". М.Хвильовий ототожнював ідеї "Пролеткульту" з хуторянством, критикував політику "масовізму" в культурі. Він особливо наголошував на тому, що лише професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський і світо­вий рівень. Відомими є його збірки «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924).

Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю національного відродження, М.Хвильовий характеризував його як " романтику вітаїзму ", для котрої, зокрема, притаманні цінності "фаустівської етики" — самовдосконалення та самодисципліна. Ідеї М.Хвильового поділяли чимало діячів культури України, у тому числі В.Еллан-Блакитний, О.Влизько, М.Йогансен, а також деякою мірою М.Ба­жан, Ю.Яновський, О.Довженко та ін.

Офіційна критика, ототожнюючи реалізм з матеріалізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М.Хвильовий опублікував низку художньо-публіцистичних творів. Широкого розголосу набула стаття " Камо грядеши ", де письменник висловився за необхід­ність національно-культурного відродження й орієнтацію на західноєвропейське мистецтво, а не на російську літературу. В статті " Україна чи Малоросія? " (уперше опублікована 1990 р.) Хвильо­вий висунув питання, яке стає знову найголовнішим уже в но­вітню сучасну пору національно-державного відродження: "Ма­ємо чітко відповісти собі і всім, — писав Хвильовий, — яку Україну будуємо: українську чи російську?". Неприховані полі­тичні акценти містить роман М.Хвильового " Вальдшнепи ". Без­перечно, це один із кращих творів тогочасної української літе­ратури, на жаль, його останні частини втрачені за невияснених обставин. Велику художню цінність, новели " Сині етю­ди " започаткували нову українську прозу, а твори " Санаторійна зона ", " Я (Романтика) ", " Редактор Карк " належать до кращих зразків світової літератури.

Одним із найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра. Його поезія виразно національна за своїм характером. він оспівав Слобожанщину з усіма особливостями її історії, етнографії і фольклору. Сосюра звертається і до історичних тем: роман у віршах «Тарас Трясило», поеми «Мазепа», «Махно» та ін. Багато віршів присвячено Україні – «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» та ін. Але найсильніше талант Сосюри проявився в інтимній ліриці: «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія», «Люблю».

Подібні процеси національно-культурного відродження відбу­валися в 20-х роках у драматургії і театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії стало піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національ­ної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естети­ка, що відповідала б професійному рівневі міркувань про пробле­ми тогочасної людини та європейської культури.

Театр. Лесь Курбас (1887—1937 рр.) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, вів прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національ­ний стиль. В естетичних пошуках режисер наближався до програ­ми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

В 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання — театр "Березіль". Театральна практика "Березілю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів Амвросія Бучми, Василя Василька, Йосипа Гірняка, Олімпії Добровольської, Мар’яна Крушельницького, Надії Титаренко, Наталії Ужвій, Валентини Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали під­валини новаторської театральної школи в Україні.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника Володимира Винниченка (1880-1951 рр.), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував на еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою в західній Європі. У Берліні 1921 р. була екранізована його п'єса " Чорна пантера і Білий ведмідь ", де йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В.Винниченка вперше було виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. У п'єсі " Між двох сил " (1918 р.) зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особи у критичних (межових) обставинах. За типом художнього втілення образів українського революційного проце­су письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духов­ної ситуації в українському відродженні.

Популярною стала творчість драматурга і театрознавця Якова Мамонтова. П'єси " Дівчина з арфою " (1918 р.), " Дієз Іра " (1922 р.), " Коли народ визволяється " (1923 р.), " Республіка на колесах " (1927 р.), " Княжна Вікторія " (1928 р.), " Своя людина " (1936 р.) та інші були широко відомі в тогочасній Україні. У 1940 р. Мамонтов був репресований.

Драматургія Миколи Куліша (1892-1937 рр.) відображала палітру взаємозв'язків між людиною і новою історич­ною дійсністю. Для героїв його п'єс характерна колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як настійне прагнення до свободи. Спектаклі за його п'єсами у 30-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психоло­гічні драми " 97 " та " Зона ", комедія " Мина Мазайло ", лірична драма " Патетична соната ". У постановці Л.Курбаса п'єси М.Куліша " На­родний Малахій " (1928 р.), "Мина Мазайло" (1929 р.) набули кла­сичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

Образотворче мистецтво. Художники Олександр Богомазов (1880-1930 рр.), Олександра Екстер (1882-1949 рр.), Василь Єрмилов (1894-1967 рр.) та ін. стояли біля витоків українського авангарду. Зокрема, Олександр Богомазов пройшов у своїй творчості декілька творчих періодов, найвідоміші — кубофутуризм (1913—1917) та спектралізм (1920—1930). Одна з найвідоміших картин Олександри Екстер — «Фундуклеївська вулиця» (нині Богдана Хмельницького). Будівлі на цій картині мчать униз до Хрещатика, як діти на санчатах.

Тенденції модернізму відбилися у творчості Петра Холодного (1876 — 1930 рр.). Він працював у стилі імпресіонізму, картини: «Дівчина і пава» (1915), «Івасик і відьма», «Вітер», «Катерина», «Похмурий день» та ін. У 1920 року, виїхавши з урядом УНР, Холодний опинився в польському таборі інтернованих у Тарнові, звідки 1921 року переїхав до Львова; там став співтворцем Гуртка діячів Українського мистецтва й учасником його виставок. Львівський період був найбагатший у творчості Холодного. Тут він почав малювати ікони, виконував розписи стін і проектував вітражі (наприклад, в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч Іван Труш (1869-1941 рр.). Йому належить ініціатива створення у Львові " Товариства для розвою руської штуки " (1898 р.), " Товариства прихильників україн­ської літератури, науки і штуки " (1905 р.), першого у Львові укра­їнського мистецького журналу " Артистичний вісник " (1905 р.). Іван Труш – це один з визначніших українських мистців- імпресіоністів, вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. В численній мистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919), «В обіймах снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Мазок картин Труша соковитий, кольорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки», «Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції.

Для творчості художника Олекси Новаківського (1872-1935 рр.) характерні мотиви експресіонізму (картини " Молох війни ", 1919 р.; " Революціонерка ", 1924 р.). Він заснував у Львові художню шко­лу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С.Гебус-Баранецька, Г.Смольський, О.Плешкан.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису мала творчість художника М.Бойчука (1882-1937 рр.). Він обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових тра­дицій малярства. На чолі М.Бойчуком виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935 рр.). Він вихо­вав плеяду послідовників (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, О.Мизін, О.Павленко, В.Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М.Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття "школа Бойчука", послідовниками якої є В. Седлер, І. Падалка, М. Юнак, О. Павленко, які відносяться до напряму авангардного монументального конструктивізму.

Зокрема, всесвітньо відомий український живописець Казимир Малевич (нар. 1878 р. поблизу Києва) став одним з основоположників супрематизму – мистецького напряму в авангардизмі. Супрематизм зводився до комбінування зафарбованих геометричних фігур або різних об’ємних форм. Картина К.Малевича «Чорний квадрат» (1913 або 1915р.), створена в манері супрематизму принесла йому всесвітнє визнання. Доповненням є «Чорний круг