Творчість діячів української культури в еміграції

Невід'ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897-1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати Української державності. Поразку УНР він сприйняв як "національну трагедію". У вірші " Доба " (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не лише досягти, а й зберегти свободу.

Певний час Є.Маланюк перебував під впливом ідеології Д.Донцова стосовно виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І.Франка та М.Хвильового. Окреме місце в поезії Є.Маланюка належить оригінальній концепції " Україна-Скитія, степова Гелада ". Є.Маланюк — автор оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости Святослав Гординський (1906-1993 рр.). З 1944 р. — за кордоном. Поет, перекладач, художник, мистецтвознавець, людина енциклопедичних знань. Великий знавець української поетики і мови, він написав низку поетичних збірок, прикметних класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім". С.Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В.Гюго, Ш.Бодлера, Г.Апполінера, Е.Верхарна, Дж.Байрона, Е.По, Й.В.Гете, Ф.Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки " Франсуа Війон. Життя і твори " (1971 р.), статті про Т.Шевченка як художника, про український іконопис тощо. С.Гординський відомий і як талановитий живописець графік, (був учнем С.Новаківського), організатор мистецького життя і мистецьких виставок.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особи, привертає увагу творчість Івана Багряного (1907-1963 рр.). Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання "Марс". Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи " Звіролови " (1944 р.; перевиданий 1947 р. під назвою "Тигролови") і " Сад Гетсиманський " (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі й особистих переживаннях автора, для них характерний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Світового визнання набула творчість скульптора Олександра Архипенка (1887 — 1964 рр.), який 1908 р. емігрував до Франції, а з 1923 р. жив за кордоном (у США), завоювавши всесвітнє визнання. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. (" Ступаюча жінка ", 1912 р.; " Постать ", 1920 р.). Працював в стилі кубізму (“ П’єро-карусель ”) та експресіонізму (“ Дитина ”, “ Негритянка ”, “ Сусанна ”). Велику роль надавав символу, асоціації, відносності, уникав конкретності та етнографізму. У його скульптурі присутні мотиви мозаїк Київської Русі (“Рожевий торс на мозаїчному тлі”), барокові мотиви. У США він створив понад 750 композицій, багато з яких експонувалися в найбільших музеях світу. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка, Івана Франка (Були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді) і ще одну скульптурну постать Кобзаря, що прикрашає місто Керхенсон (штат Нью-Джерсі). Серед робіт Архипенка також брозові плити-барельєфи Богдана Хмельницького і Михайла Грушевського.

З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати Михайла Черешньовського (нар. 1913 р.), котрий створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канаді); Лео Моля (Л.Молодожанина, нар. 1915 р.), автора пам'ятників Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.).

Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Якова Гніздовського (1915—1985 рр.), який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори " Соняшник " (1962 р.), портрет М.Скрипника (1971 р.), живописні – " Пшеничний лан " (1960 р.), " Селянський хліб " (1981 р.) та ін. Виставка його творів 1990 р. експонувалася у Києві.

В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975 рр.). В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. В його творчій спадщині — опери " Довбуш " (1938 р.), " Анна Ярославна " (1967 р.), " Княгиня Ольга " (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці " Українська музика " (1963 р.), " Про музику і музик " (1960 р.). Його син Роман (нар. 1942 р.), відомий піаніст та педагог, лауреат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі мав гастролі в Україні; в його репертуарі — твори Л.Ревуцького, Б.Лятошинського, А.Рудницького, В.Косенка, В.Барвінського, Я.Степового та ін.

Заслуговує на увагу філософська думка, створена в еміграції. Відомі праці в царині історії української філософії створив Д.Чижевський. Оригінальні праці в сфері антропології та філософії історії залишили І.Мірчук, О.Кульчицький, М.Шлемкевич, В.Олексюк.

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найуспішніше і творчо виявила себе українська вища школа. В умовах денаціоналізації на батьківщині вона виконувала велике і важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію, продовжити розбудову української культури.

Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921 р. Український вільний університет. Його засновником став Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками — М.Грушевський та видатний учений-юрист С.Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений до Праги, де проіснував до 1939 р., а після Другої світової війни відновив діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури Олександр Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті отримали 109 осіб.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подебрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був Іван Шовгенів. Професорсько-викладацький персонал налічував 90 осіб, а кількість студентів досягала 600. У 1932 р. на цій основі було створено Український технічно-господарський інститут позаочного навчання. Його ректором став Борис Іваницький, а пізніше — відомий економіст Борис Мартос.

У 20 —30-х роках у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл і позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літератури Леонід Білецький. Крім того, викладав історію української літератури та історію українського права в Українському Вільному університеті у Празі та Українській господарчій академії в Подебрадах. У 1938 р. отримав титул доктора філософії у Карловому університеті в Празі.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм. Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, Вадим Щербаківський заснували Українське історико-філологічне товариство. У 1938 р. воно налічувало 53 члени, які досліджували історію України, історіографію, воєнну історію, історію освіти, право, етнографію, економіку, археологію, класичну філологію.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні,заснований 1926 р. Першим ректором інституту став відомий український історик Д.Дорошенко, а з 1932 р. і до Другої світової війни — філософ та історик культури І.Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ Д.Чижевський та ін.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки — Канади та СІІІА. Завдяки активній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.

За умов зросійщення і денаціоналізації еміграційна українська культура першої половини XX ст. виявила естетичну своєрідність і стала незамінним компонентом художнього та наукового осмислення стану української людини у світовому контексті.

Впродовж століть український етнос розвивався у несприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, а культура, створена в еміграції, стала підтвердженням життєдайності творчого генія народу.