Боротьба проти націоналізму і за інтернаціональне вихован­ня молоді стала головним двигуном культурного процесу «соцреалізму»

З 1 січня 1938 р. в кожному обласному місті України, поруч з газетою українською мовою, стала виходити така сама газета російською. У червні 1938 р. на з'їзді КП(б)У М.Хрущов заявив, що всупереч "українським буржуазним націоналістам" у всіх школах "тепер усі будуть вивчати російську мову!". Фактично, директивами згори, репресіями і карою смерті запроваджувалася в Україні відома політика "двомовності". Під виглядом боротьби з націоналізмом на з'їзді письменників України в 1946 р. О.Корнійчук у доповіді говорив про нові вияви "буржуазного націоналізму" у творах П.Тичини і М.Рильського.

3 березня 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У знову став Лазар Каганович, і в Україні розпочалися нові повоєнні репресії діячів культури. Тепер вони доповнювалися ще й "боротьбою з космополітичними елементами". Нищівній критиці були піддані знову твори А.Малишка, Ю.Яновського, Т.Масенка, Леоніда Смілянського, О.Довженка. Повсюдно в культурних явищах дошуку­валися "виявів націоналізму", які ідентифікувалися з усім, що мало в собі складові органічної української природи.

Переслідування ініціювалися в таких документах ЦК КП(б)У, як " Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы ", " Про журнали "Вітчизна" і "Перець ". У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України нищівній критиці піддані романи Юрія Яновського " Жива вода " та Івана Сенченка " Його поколін­ня ", повість Петра Панча " Блакитні ешелони ". Дещо пізніше Саву Голованівського звинуватили в "безрідному буржуазному космополітизмі". Розпочалися утиски проти єврей­ської національної культури і культур інших меншин в Україні.

В червні 1951 р. у Москві відбулася Друга декада українсь­кої літератури і мистецтва. Саме тут була різко розкритикова­на поезія В.Сосюри "Любіть Україну" й опера Б.Данькевича "Богдан Хмельницький ", хоча її лібрето писали "сам" О.Корній­чук і В.Василевська. Критика визначила основний недолік опе­ри в тому, що режисером (М.Стефанович) недостатньо перекон­ливо було показано "возз'єднання українського народу з вели­ким російським народом". Партитуру повернули Данькевичу з тим, щоб він доробив фінал опери апофеозом "Переяславської Ради". Так повторилася історія, коли в 1897 р. М.Старицький подав до цензурного комітету драму "Богдан Хмельницький", то отримав припис дописати фінальну сцену Переяславської Ради.

Інтернаціональні принципи царизму і комуністів у 1951 р. виявилися незмінними й однаково обґрунтованими. Логічно продовжені ці принципи у "Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією", опублікованих наприкінці 1953 р. Вперше було замінено узвичаєний раніше термін "приєднання" на новий "во­зз'єднання". Як зазначав видатний історик Михайло Брайчевський, "у зв'язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть українсь­кий народ боровся головним чином... проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, що кликали його на боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами україн­ського народу".

Монопольний диктат соціалістичної бюрократії призвів до приниження і, врешті-решт, морального занепаду духовної куль­тури в її різних формах: від літератури до образотворчого мис­тецтва, і від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалі­стичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єди­ної національної культури на культуру "соціалістичну, народну", з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакцій­ну" — з іншого.

Насильно привнесені ідеологічні постулати есте­тики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку укра­їнської національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь дена­ціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок доби — фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції, насильна зміна генотипу народної культури, що має кваліфікуватися як геноцид українського народу.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу продовжилась і логічно завершилась у масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за антинаціональ­ною спрямованістю поєднувалась з ідеологією доби соціалістич­ного реалізму. Роз'єднати ці два явища важко. Вони співіснували тривалий час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідо­мості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70 —80-х роках ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здав позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виник на хвилі бездум­ного запобігання перед чужинською модою. Пошук власних на­ціональних творчих резервів відійшов на другий план, поступився місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямова­ності.