Для оцінки діяльності парламенту велике значення мають характеристики, віднесені до парламентської процедури. Г.Роберт визначав парламентську процедуру як сукупність правил і звичаїв, на підставі яких чиняться справи в англійському парламенті. Парламент здійснює свою діяльність у різних формах: на роздільних і спільних засіданнях палат, шляхом організації роботи постійних комітетів (комісій), діяльності депутатів у виборчих округах, через органи, що існують при парламенті тощо.
Історично так склалось, що у світі діють два різновиди порядку роботи парламенту. Перший – сесійний – виник ще за часів установлення конституційних монархій. Виконавча влада, яка очолювалась монархами, намагалась обмежити час роботи парламентів, щоб хоч на певний період позбавитись від парламентського контролю, а також набути можливості законодавствування без парламенту. Тоді й було встановлено, що парламент працює в сесійному порядку. Під терміном сесія найчастіше розуміється період року, протягом якого парламент має право проводити засідання. Протягом року може скликатися більше однієї сесії. Початок і закінчення засідань, за загальним правилом, установлені за принципом осінь - весна. Такий – сесійний – порядок існує в Австрії, Великобританії, Італії, Франції, Японії та деяких інших країнах.
Другий тип порядку діяльності парламенту – постійний. Його називають системою “постійно діючих зборів”, оскільки з’являється можливість засідати протягом необмеженого періоду часу. В такому разі не існує юридичного поняття сесії, а використовується тільки термін легіслатура, тобто строк (термін), на який обирається даний парламент. Така система організації парламенту характерна для Македонії, Словаччини, ФРН.
В окремих державах система постійно діючого зібрання поєднується з практикою проведення річних сесій (Португалія, Фінляндія).
Конституції, конституційні акти і регламенти палат регулюють організацію сесій, порядок проведення засідань, голосування і прийняття рішень, порядок підтримання порядку під час засідань, процедури здійснення окремих парламентських функцій і повноважень.
Пріоритетне значення при цьому надається регулюванню порядку скликання сесій (їх початку, закінчення і тривалості), а також розпуску парламенту.
Розрізняються чергові і надзвичайні сесії. Скликання чергових сесій парламентів має три основних форми. Перша: для їх скликання не потрібен окремий акт глави держави чи уряду і парламент може засідати у будь-який час (ФРН, Італія та ін.). Друга форма скликання сесій полягає в тому, що для цього необхідний акт глави держави (Австрія, Великобританія, Індія, Японія). Набуває поширення й така форма скликання сесій, як нормативно-правова: початок і закінчення сесій визначається конституцією (Бразилія та ін.). Кількість парламентських сесій протягом року в різних країнах різна: один раз (США, Японія); два рази (Іспанія, Франція) і навіть три або чотири рази (Індія). Але сесії не можуть тривати протягом усього року. Вони перериваються на парламентські канікули (літні) й офіційні свята.
Позачергові (надзвичайні) сесії можуть скликатися у разі необхідності главою держави на вимогу частини депутатів (в одних країнах – 1/3, в інших – 2/3, а в окремих – 2/3). На позачерговій сесії можуть обговорюватися тільки ті питання, для яких вони скликані.
Конституціями і регламентами багатьох держав передбачається процедура розпуску парламентів і палат. Цей інститут існує в більшості монархічних і республіканських держав, за винятком президентських. Прерогатива розпуску палат (парламенту) належить главі держави, який здійснює цей акт після консультацій з прем’єр-міністром і головою палати. Основними правовими підставами для розпуску парламентів є: 1) неможливість сформування уряду; 2) повторне, або багаторазове висловлювання вотуму недовіри урядові протягом певного періоду часу (Росія, Угорщина); 3) несхвалення програми уряду (Литва); 4) неприйняття у встановлений термін запропонованого урядом бюджету (Естонія, Польща) та ін. В Австрії існує інститут не тільки розпуску парламенту, але і його саморозпуску.
Законодавство зарубіжних країн чи не найбільшу увагу приділяє питанням, пов’язаним із процедурою пленарних засідань палат. У літературі пленарні засідання визначають як збори членів палат, скликані і проведені в установленому порядку, що дозволяє їм прийняти ухвали. Засідання парламентів, як правило, відкриті і широко висвітлюються пресою, радіо, телебаченням. У кожному парламенті відведені спеціальні місця для публіки – гостеві балкони і ложі, куди може прийти будь-який громадянин за перепусткою. Для проведення закритих засідань необхідно прийняти особливу ухвалу палати, а в деяких державах – спікера палати.
Важливе значення при проведенні пленарних засідань надається питанню про присутність депутатів – питанню кворуму. Кворумом зветься та кількість членів зібрання, яка робить його повноважним вести справи і приймати рішення. Апріорі вважається, що якщо ніяких спеціальних постанов не прийнято з цього приводу, то кворумом будь-якого зібрання є проста більшість усіх його членів (50 % плюс один депутат). Таке застереження робиться навіть на конституційному рівні в США, Іспанії, Італії. Але іноді кворум для засідань встановлюється значно менший: в Індії – 1/10 частина Народної палати; в Японії – 1/3, у Великобританії – 40 членів Палати громад (зі 651). Для прийняття найбільш важливих ухвал (конституційних, органічних і фінансових законів, ратифікації міждержавних договорів, при позбавленні депутатських мандатів тощо) вимагається застосування принципу кваліфікованої більшості.
Наступний етап – визначення порядку денного, покликаного розв’язати одну з основних проблем у роботі палат (парламенту) – нестачі часу. Сучасній конституційно-правовій практиці відомі декілька способів установлення порядку денного: а) урядом (Гвінея, Єгипет, Камерун, Франція); б) керівництвом парламенту за погодженням із лідерами партійних фракцій (Скандинавські країни); в) органом палати (парламенту). Такий спосіб характерний для більшості держав світу.
З-поміж комплексу питань організації діяльності палат (парламентів) суттєве значення мають ті, що пов’язані з парламентськими дебатами. Труднощі в їх вирішенні пояснюються тим, що дебати привертають до себе найбільшу увагу публіки, тому вимагають від керівництва палат (парламенту) подвоєння зусиль щодо недопущення інцидентів і порушень встановленого регламенту. Водночас дебати служать важливим засобом формування змісту парламентського акту, який являє собою компромісне рішення, що примирює різні точки зору. В силу цього розв’язання проблеми правильної організації дебатів безпосередньо впливає на ефективність роботи парламенту, в цілому – на його імідж.
У залежності від форм регламентації дебатів парламенти можна поділити на дві категорії. До першої відносяться ті, де тривалість виступів депутатів не обмежується (Фінляндії, Швеції, Сенат США). Другу групуПерший – це обмеження кількості і тривалості виступів кожного члена парламенту. Другий – факультативний – встановлення регламенту обговорення окремих питань або контроль за ходом дебатів. утворюють ті парламенти, де дебати обмежуються у “розумних межах”. Звичайно, це більшість парламентів світу. Оскільки найсуттєвішою проблемою є проблема економії часу, то в парламентській практиці зарубіжжя вдаються до двох основних методів.
У нижній палаті парламенту Австрії – Національній Раді, наприклад, час виступів ораторів обмежується, але не менш, ніж 20 хвилинами. Час для внесення поправок і заперечень проти них не повинен перевищувати 5 хвилин. Депутати, члени федерального уряду, а також голова і віце-голова Лічильної палати можуть двічі виступати з питання, що обговорюється. Доповідачі мають право на прикінцеве слово.
Другий метод економії часу, пов’язаний зі зменшенням тривалості дебатів шляхом застосування спрощеної або скороченої процедури. Так, у Франції при організації дебатів на пленарних засіданнях палат суворо дотримуються неписаного правила “трьох третин”: одна третина часу у виступах призначена для уряду, друга – для урядової більшості, і остання - для опозиції. Виступи у дебатах обмежуються часом, який надається не окремому депутату, а його групі (якщо виступає лідер партії – на парламентському жаргоні його називають “тенором” – то група віддає йому весь свій час). Для забезпечення оперативного вирішення питань у Палаті громад Великобританії використовується певний набір процесуальних засобів: “закриття дебатів”, “кенгуру”, “гільйотина”. Закриття дебатів полягає в тому, що на будь-якій стадії обговорення депутат може внести пропозицію про припинення дебатів. Вона ставиться на голосування і вважається прийнятою, якщо її підтримують не менше 100 депутатів. Кенгуру зводиться до того, що спікер на стадії доповіді законопроекту визначає, які поправки з числа запропонованих до білля необхідно винести на обговорення, а які – ні. Гільйотина ж згортає дебати як за часом, так і за змістом білля (на це відводиться не більше трьох годин). Іноді усі ці засоби можуть комбінуватися. Спочатку вноситься пропозиція про гільйотину, а після - про кенгуру і закриття дебатів.
У конституційному праві зарубіжних країн важливе місце посідає інститут голосування. Саме шляхом голосування виявляється думка більшості з обговорюваного питання, а відповідно до демократичних принципів думка більшості має переважаюче значення перед думкою меншості і стає обов’язковою для всіх. У конституціях і регламентах палат парламентів деяких держав (наприклад, ФРН) ця більшість визначається від кількості обраних членів палати; в інших (Росія) – від конституційного складу; в Естонії, Македонії, Словенії – від кількості присутніх на засіданні; а в Ірландії – кваліфікована більшість. З юридичної точки зору ці вимоги не мають під собою ніякого теоретичного обгрунтування, адже сила дії закону не залежить від того, небагато чи ж більше членів зібрання брали участь у його прийнятті. Скоріше це має політичний підтекст. Установлення таких “жорстких” умов для прийняття ухвал з певних питань треба розглядати як своєрідні “конституційні пастки”. Звернемо увагу і на те, що в конституціях, а здебільшого в законодавстві, так чи інакше наголос робиться на особистій та обов’язковій участі депутатів у голосуванні (ст. 79 іспанської, ст. 27 французької конституцій).
