Ринковий механізм регулювання економіки: сутність, переваги та недоліки

Загальне і специфічне. Загалом розвиток демократії можливий лише за достатньо високого рівня життя населення країни. В Україні перші економічні та політичні реформи з «побудовою» ідеології демократичного суспільства призвели до формування так званої економічної та політичної анархії.

Антиподом демократизації суспільства є його бюрократизація. Бюрократія є невід’ємним елементом ієрархічних систем будь-якого рівня; це є система управління і регулювання, що базується на розмежуванні владних повноважень з метою формування єдиного управлінського центру для координації усіх елементів та взаємозв’язків у системі суспільних відносин.Бюрократизм: -надмірне зловживання владними повноваженнями, концентрація їх в окремих руках та привласнення так званого адміністративного ресурсу, ренто орієнтованість державних чиновників; -орієнтація нижчих ланок апаратного управління і влади на бездіяльність, «формальне» виконання наказів або імітацію їх виконання у разі виникнення ризику відповідальності.

Бюрократизація виникає як реакція на:

-відсутність реальної демократії в суспільстві;

-надмірну централізацію існуючої системи державної влади;

-егоїзм корпоративних інтересів чиновників;

-домінування адміністративних методів управління;

-низький рівень культури, моралі;

-поглиблення кризових явищ в суспільстві тощо.

З поняттям демократії тісно пов’язане поняття свобода. Економічна свобода - це свобода економічних суб'єктів привласнювати різні об'єкти власності, вибирати сфери при­кладання своїх знань, здібностей у межах різних типів влас­ності та організаційно-правових форм господарювання, а та­кож способів придбання ресурсів, розподілу доходів, спожи­вання благ.

Складовими економічної свободи є: економічна самостійність; економічна відповідальність; економічна рівноправність.

Економічна свобода і свобода економічного вибору не означають економічної анархії та авантюризму. Вони обмежені формальними та неформальними інститутами (нормами чинного законодавства, етики, моралі тощо).

Показник, який оцінює рівень економічної свободи в країні - індекс економічної свободи (ІЕС). Вимірюється у відсотках у діапазоні від 0 до 100, де мінімальному значенню відповідає найнижчий ступінь економічної свободи. У 2010 р. Україна посіла 162 місце з 179 досліджуваних країн (43 місце з 43 країн Європейського регіону) з показником 46,4 і була віднесена до репресивних країн.

5.Економічна система: сутність, класифікація та природа формування:

Економічна система - це особливим чином упорядкована, скоординована система зв’язку елементів економіки, що утворюють економічну структуру суспільства.

Основними елементами економічної с-ми є:

1. механізм узгодження діяльності суб’єктів господарського життя. Розрізняють три основні начала організації господарського життя: ринковий механізм; об’єднання ділових одиниць та власників різних ресурсів і продуктів: трудові спілки, об’єднання промисловців тощо; держава.

2. механізм розподілу і перерозподілу створеного національного продукту.

3. механізм реалізації власності на виробничі ресурси та виготовлені життєві блага. Держава створює правову базу, визначає права власності та способи їх захисту.

4. грошовий механізм

5. соціальний механізм (механізм найму та звільнення працівників, допомоги по безробіттю, соціального захисту і соціального страхування) тощо.

Економічні системи суспільства мають кілька класифікацій:

1. За типом власності на засоби виробництва (формаційний підхід):

• Первіснообщинний лад - економічна система первісної общини базувалась на спільній власності.

• Рабовласницький лад - рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі.

• Феодалізм - розвинув приватну власність в абсолютній формі і в той же час послабив її абсолютний характер.

• Капіталізм - за капіталістичного господарювання, щоб організу­вати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва пови­нен купити робочу силу (фізичні і розумові здібності особи), а не людину.

• Соціалізм - концепція ідеального суспільства: безкласове суспіль­ство, усуспільнена власність на засоби виробництва та результати праці, рівний розподіл національного багатства, відмова від послуг вартості, всебічний розвиток продуктивних сил суспільства.

2. За структурно-управлінським аспектом розвитку економіки: ринко­ва та неринкова економіка (найбільш розповсюджена класифікація).

3. За ступенем індустріально-економічного розвитку розрізняють: доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільство (інфор­маційне, знаннєве) - технократичні кон­цепції розвитку суспільства.

4. Інституціональний напрям розглядає розвиток економічних сис­тем та окремих типів національних економік як комплекс економічних відносин між господарськими одиницями та економічними агентами, що розвиваються під впливом економічних, політичних, соціальних, еколо­гічних, культурних, географічних та інших інституціональних і природ­но-соціальних чинників.

5. Залежно від розвитку людської цивілізації (цивілізаційний під­хід) розрізняють такі стадії розвитку економічних систем:

• 1 група - доіндустріальна, індустріальну та постіндустріальна цивілізація;

• 2 група – традиційну, лі­беральна та демократична цивілізації;

• 3 група - постійний пошук шляхів формування єдиної світової цивілі­зації.,

Природа та механізм формування економічної системи

У вітчизняній економічній науці існують два діаметрально протилежних підходи щодо визначення природи економічної системи та механізму її формування.

1. економічна система є похідною від цінностей суспільства та типу політичного правління.

2. цінності і політичне правління як елементи надбудови є похідними від економічної системи.

Прихильники першого підходу вважають, що існують кілька прототипів цінностей, форм політичного правління та економічних систем, кожен з яких має свої переваги та недоліки.

Цінності як система переконань відображають національну ментальність. За критерієм значущості розрізняють:

- індивідуалістсько-конкурентні – кожна особистість розглядається як унікум, яка шукає шляхи до самовираження та самореалізації;

- групово-кооперативні – особа розглядається як частина Всесвіту й частинка суспільного ладу.

- егалітарно-колективістські – людина розглядається як частина колективної сутності (Платон, Томас Мор, Томазо Кампанела, Карл Маркс).

Політичне правління – певна система політичних інституцій та процедур. Форма політичного правління відбиває те, хто насправді ухвалює рішення і керує суспільством:

- противага (боротьба за владу) – представницький уряд з однією партією при владі та з однією або кількома в опозиції (США, Канада, деякі англомовні країни);

- колегіальність (співпраця при владі) – рішення ухвалюють представники в уряді від різних груп виборців. Така влада є демократичнішою за владу типу противаги;

- унітарна влада – абсолютизм, автократія, деспотія, диктатура. Причини концентрації влади різноманітні, але наслідок однаковий – насильницьке усунення своїх політичних опонентів.

Цінності та форми політичного правління визначають основні способи організації економіки (таблиця) За цим підходом, економічний механізм є наслідком розвитку соціокультурних та політичних реалій і процесів.

Цінності		Форми політ правління		Екон с-ма
індивідуалістсько-конкурентні	+	Противага (боротьба за владу)	=	Капіталізм (вільне підприємництво)
групово-кооперативні	+	колегіальність (співпраця при владі)	=	С-ма узгодженого вільного під-ва
егалітарно-колективістські	+	унітарна влада	=	Адмін-команд ек-ка

 

Прихильники другого підходу пояснюють характер економічної системи на підставі взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, серед яких визначальними є відносини власності на засоби виробництва. Найбільш розповсюдженою є класифікація економічних систем за структурою господарського механізму:

-адміністративно-командна з відповідним планово-державний механізмом регулювання;

-ринкова з відповідним ринковим механізмом регулювання.

Адміністративно-командна економічна система ґрунтується на системі централізованого директивного планування, яка є антиподом економічної свободи. Економічні системи командного типу існували переважно в країнах, де при владі були ортодоксально ліві політичні сили. Планово-державний механізм - це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану.

Ринковий механізм - форма організації суспільного виробництва, яка базується на принципах вільного ціноутворення, конкуренції, вільного і стихійного переливу капіталу між галузями, вільної взаємодії між попитом і пропозицією.

6. Планово-директивний та ринковий механізми регулювання економіки: сутність, переваги та недоліки:

Планово-директивний механізм регулювання економіки: сутність, переваги та недоліки

Планово-державний механізм - це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану.

Переваги механізму:

· концентрує ресурси, зусилля і можливості для швидкого вирішення певної проблеми;

· забезпечує швидкі структурні зрушення, здатний успішно виконувати прості завдання;

· надає можливість передбачити й усунути негативні екстерналії;

· надає можливість підтримувати й розвивати некомерційний сектор (соціальну інфраструктуру);

· гарантує певний соціальний захист населення (зайнятість, освіту, визначений мінімальний рівень доходів тощо).

Недоліки механізму:

· пригнічує економічну свободу, виключає приватну ініціативу, конкуренцію;

· обумовлює монополізм держави, диктат виробника, який веде до затратності економіки, породжує хронічний дефіцит товарів тощо;

· не стимулює НТП та інновації в економіці;

· породжує бюрократизм, волюнтаризм, філософію утриманства, корупцію, паразитизм, тіньову економіку;

· забезпечує неефективне та нераціональне використання ресурсів та ресурсомістке виробництво;

· забезпечує низький життєвий рівень населення.

Найуспішнішими для планово-державного механізму в СРСР були 50-ті роки, однак благотворний ефект повернення до елементарних принципів ціноутворення і матеріального стимулювання був нетривким і до початку 60-х років фактично знівельований. У 60-х роках утвердилися екстенсивні тенденції у розвитку економіки, які призвели до формування «економіки дефіциту». Були спроби проведення реформ, однак вони мали «косметичний характер». 70-ті роки ХХ ст. отримали назву «застійних» за те, що темпи економічного зростання не відповідали наявному виробничому потенціалу. Країна не нарощувала, а знижувала темпи руху вперед, економіка вступила у період стагнації.

Ринковий механізм регулювання економіки: сутність, переваги та недоліки

Ринковий механізм - форма організації суспільного виробництва, яка базується на принципах вільного ціноутворення, конкуренції, вільного і стихійного переливу капіталу між галузями, вільної взаємодії між попитом і пропозицією.

Це найоптимальніший спосіб регулювання економічних відноси між людьми, оскільки вони виступають у цих відносинах рівноправними, вільними від будь-якого тиску, вони не здатні впливати на об'єктивні закономірності розвитку ринку (принципи економічної свободи і демократії).

Мета ринкового регулювання - це забезпечення максимального взаємоузгодження інтересів усіх агентів ринкових відносин у певній економічній системі суспільства та прагнення утримувати рівновагу.

Переваги механізму:

· автоматичний регулятор економіки;

· забезпечує збалансованість попиту і пропозиції;

· оперативно реагує на зміну потреб (кон’юнктуру) і сприяє їх задоволенню;

· стимулює підприємницьку активність, постійний пошук;

· сприяє ефективному розподілу ресурсів у галузях і сферах економіки;

· сприяє підвищенню ефективності господарювання.

Вади механізму:

· ринок не може попередити монопольні тенденції в економіці та швидко реагувати на їх зміни;

· ринок повільно реагує на потребу в докорінній структурній перебудові економіки, яка вимагає великих витрат і не дає швидких результатів;

· циклічні коливання за умов дії лише ринкового механізму носять довготривалий характер і економіка важко піддається вирівнюванню, що спричиняє такі явища як безробіття та інфляція;

· ринок досить часто призводить до нерівномірного розподілу доходів (крива Лоренця) та жорсткої стратифікації суспільства (індекс Джині);

· виявляє руйнівну дію на навколишнє середовище (негативні екстерналії);

· не забезпечує задоволення соціально-економічних потреб суспільства (наукових освітніх, культурних тощо).

Ці проблеми закладені в самій природі ринкового механізму, що діє в умовах відособлених між собою товаровиробників і споживачів. До того ж, їх плани досить часто не співпадають зі стратегією загальнонаціонального соціально-економічного розвитку.

7. Змішана економічна система: сутність, види, моделі:

Національна економіка є комплексним феноменом, який поєднує вза­ємопов’язані загальні риси, притаманні всім економічним системам, особ­ливі ознаки, характерні для економік певної групи країн, та унікальні риси, властиві виключно цій економіці.

Саме наявність вад ринкового саморегулювання обумовило посилення ролі держави в економіці, яка доповнює ринок, але не заміняє його. Це призвело до утворення змішаної економіки, яка функціонує на основі поєднання наступних механізмів:

-ринковий механізм;

-важелі державного регулювання економіки;

-корпоративне управління;

-інститут соціального партнерства (трипатризм).

Серед розвинутих країн за моделлю координації господарських процесів виділяються ті, що використовують ліберально-капіталістичну модель (США, Великобританія), та ті, що спираються на державно-корпоративну модель (Німеччина, Японія, Південна Корея).

Американська (англо-американська) модель – модель керованого вільного підприємництва. Географія моделі: США, Канада, Велика Британія, Ірландія, Австралії та Нової Зеландії. Основними рисами цієї моделі є:індивідуалізм (впевненість у собі, прагматичність тощо);обов’язок непорушності контрактного права;наполеглива праця;підприємництво;прагнення до наживи;свобода;представницька демократія.

Панівні традиції в країнах континентальної Європи:етатизм;колективізм;корпоративізм.

Етатизм - напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку.

Індивідуалізм робить мешканців незалежними, матеріалістами (крайня форма прояву – анархізм). Колективізм же навпаки, робить їх залежними, вони прагнуть мати впевненість у завтрашньому дні, а тому готові підкорятися владній групі, до якої належать.

Корпоративізм – набір інститутів, які дозволяють громадянам мати в приватній власності засоби виробництва, прагнути корисності та прибутку на ринках за умови підкорення контролю з боку колективу та виконання свої обов’язків перед ними.

Механізми регулювання економічної системи країн континентальної Європи:

-конкурентна ринкова основа, яка базується на приватній власності;

-державне регулювання - здійснюється соціал-демократичними методами, без централізованого планування;

-корпоративістські обов’язки.

Німецька модель (неоліберальна ) отримала назву “соціальне ринкове господарство”. У ній переважають ринкові інструменти регулювання, створена досить потужна система соціального захисту населення.

Шведська модель (скандинавські країни, окремі елементи її використовують в Іспанії, Португалії, Греції) характеризується соціальною спрямованістю державної політики, яка переслідує скорочення майнової нерівності.

Скандинавська модель, яку називають «економікою узгоджень», має особливі риси. Концепція „економіки узгоджень" розроблялась для країн Скандинавії на базі спеці­альних економічних досліджень з урахуванням національної специфіки цих країн та тенденцій розвитку. Ця концепція виходить з факту появи синергічного ефекту від раціонального поєднан­ня ринкового саморегулювання, державного втручання та корпоративної координації сучасної економіки («раціональна змішаність»), що проявля­ється у появі механізмів переговорного характеру узгодження. Вони, на думку західних вчених, зможуть вирішити проблему стабільності еконо­мічних систем на макрорівні та макрорівні.

Японська модель. Ринкова система Японії більшою мірою, ніж в інших країнах, ґрунтується на національних традиціях. Тільки завдяки особливим національним рисам японців, вплив на які справив синтоїзм, відбувався прискорений розвиток Японії.

Економічна система нових індустріальних країн у 50-60-х роках ХХ ст. характеризувалась значною роллю державних інституцій та державного сектору. У багатьох країнах була реалізована концепція етатизму (масштабне втручання держави в економіку) в поєднанні з політикою сучасного меркантилізму.

Китайська модель. Китай у даному аспекті є державою, що формально базуючись на принципах комунізму і соціалізму будує реальну соціалістично-ринкову еконо­міку.

В економічній політиці Китаю принципи планомірності і жорсткого державного контролю за економічною діяльністю органічно поєднують­ся з принципами вільного ринку. Для Китаю як і інших азійських країн (колишні командні та традиційні економіки) проблеми економічного розвитку при формуванні сучасних змішаних систем полягають у вирішенні наступних проблем:

-подолання екстенсивного характеру економічного зростання;

-пошук швидких шля­хів вирівнювання економічних диспропорцій, що пов'язані з низьким стартовим рівнем розвитку;

-визнання активізації розвитку освіти і науки рушієм сталого економічного зростання нації;

-подолання ідеології закри­тої економіки і перехід до відкритої системи господарювання.

Отже, моделі національних економік формуються з урахуванням сві­тових надбань практики господарювання і враховують власні особливості розвитку: історичні, політичні, демографічні, екологічні, природні, соціально-культурні, психологічні тощо. Їхня структура є відображенням діа­лектичної взаємодії загального (моделі економічних систем) та специфічного (їх прояви в окремих країнах) економічного розвитку суспільства.

8. Перехідна економіка: сутність, ознаки та завдання:

Перехідна економіка – особливий проміжний тип економічної системи, у якій старі методи управління вже не діють, а нові важелі ще належно не працюють.

Історично виділяють такі перехідні періоди:

1)від аграрного до індустріального суспільства;

2)від індустріального до постіндустріального суспільства;

3)від феодалізму до капіталізму;

4)від капіталізму до адміністративно-командної системи;

5)від адміністративно-командної системи до ринкової економіки.

Розрізняють 2 моделі перехідного періоду:

1) традиційна перехідна економіка (перехід від натурального господарства до ринкової економіки);

2) перехідна економіка нового типу (трансформація адміністративно-командної системи у ринкову): країни соціалістичного табору.

Перехідну економіку в пострадянських країнах характеризує:

1)глобальність змін (механізми регулювання, форми власності, мотивації, пріоритети…);

2)нестійкість перехідної економіки – постійний пошук шляхів економічного розвитку;

3)оригінальність, специфічність, історичність перехідної економіки;

4)трансформаційні негативні шоки;

5)виключення повернення до старої системи;

6)складність аналізу процесів перетворення.

В трансформаційному періоді перед країною постають наступні завдання:

1)боротьба з високою інфляцією;

2)лібералізація економіки (зміна ролі держави);

3)боротьба з міжнародною конкуренцією та внутрішньою монополізацією;

4)боротьба з всезростаючим тіньовим сектором;

5)приватизація державного майна;

6)зміна правової системи з метою захисту прав приватної власності.

9. Охарактеризуйте відмінності радикального та еволюційного шляхів трансформації економіки:

Виділяють 2 шляхи переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки:

1) радикальний (“шокова терапія”). Центральна та Східна Європа.

2) еволюційний (градуалістичний).

Модель “шокової терапії”. Базується на ліберально-монетаристській концепції. Відповідно до цієї концепції пріоритетним є дія ринкового механізму. Роль держави полягає у:

1) формуванні та підтримці “рамкових” умов дії ринкового механізму;

2) антимонопольній корекції та підтримці конкурентного середовища;

3) забезпечення охорони довкілля.

Позитивний досвід реформування на основі ліберально-монетаристської концепції був на початку 80-х років 20 ст. в США (“рейганоміка”), Великобританії (“тетчеризм”), Франції, Італії…

Застосування ліберально-монетаристської концепції в економічних перетвореннях країн Східної та Центральної Європи мало значну специфіку.

Програма заходів “шокової терапії”:

1)фінансова стабілізація та стимулювання інфляції вважалося необхідними та достатніми передумовами для економічного зростання;

2)лібералізація економіки в усіх сферах;

3)приватизація, корпоратизація;

4)зміна економічної ролі держави шляхом переорієнтації останньої на непрямі методи регулювання;

5)реформування системи соціального забезпечення.

Критика “шокової терапії”:

1)акцентування на процесах лібералізації фінансових аспектів економічного життя;

2)реальний сектор та його фінансування розглядається як похідний результат фінансової стабілізації та застосування монетаристських засобів;

3)мінімізується відповідальність держави за соціальні наслідки заходів лібералізації…

Найкращий результат від “шокової терапії” був лише у Польщі (“План Бальцеровича”).

Ліберально-монетаристська модель склала основу положень “Вашингтонського консенсису” - універсальна пропозиція МВФ для країн, що трансформуються.

Концептуальні настанови “Вашингтонського консенсису” сприймалися занадто абсолютно в Україні: проведення [тотальної] приватизації; [повне] делегування економіки, в т. ч.:а)[нестримна] лібералізація цін валютного курсу та зовнішньої торгівлі;б) скорочення бюджетного дефіциту та [абсолютна] відмова від його монетарного фінансування.

Некоректна економічна стратегія дала такі негативні явища в Україні:

1)прогресивне падіння реального ВВП;

2)гіперінфляція;

3)масове безробіття;

4)тотальне банкрутство;

5)зростання тіньової економіки.

Причини невдалих реформ:

1)відсутність теоретичного осмислення шляхів переходу;

2)відсутність практичного досвіду здійснення таких реформ (“кадровий голод”);

3) відсутність належного механізму взаємодії між гілками влади;

4)відсутність підтримки перетворень широкими верствами населення.

Основний недолік: “повне апріорне відкидання, а не переосмислення ролі держави в регулювання економічними процесами”.

Градуалістський шлях реформування економіки. Класичним прикладом застосування еволюційних реформ у економіці є реформи у Китаї.

Специфічними особливостями градуалістського шляху реформування економіки є започаткування ринку в інституціоналістських рамках планово-централізованої системи,як правило, не в ключових сферах господарської діяльності.

Складові елементи лібералізації:

1) зняття контролю за цінами;

2) мінімізація тарифних і нетарифних бар’єрів в сферах зовнішньоекономічної діяльності;

3) надання підприємствам економічної свободи.

Політика “модернізації” у Китаї здійснювалася у 1978 році:

1)реформування власності у малому бізнесі, торгівлі у аграрному секторі;

2)акціонування великих промислових об’єктів, які перебували в державній власності;

3)організація вільних економічних зон задля здійснення політики відкритості економіки.

Особливості китайської економічної політики:

1)послідовність;

2)рішучість;

3)спрямованість на зовнішньоекономічну експансію.

10. Модель «державно-корпоративного капіталізму». Корпоративний механізм регулювання економіки:

ДКК – найвищий ступінь розвитку капіталістичн способу в-ва, на якому головн суб’єктами власності є держава і корпорації, а їх поєднання формує с-му екон відносин, що є якісно новою формою розвитку продуктивних сил.

Осн форми ДКК:

1)державна власність на засоби в-ва та на відповідну частку нац. доходу.

2)перерозподіл значної частини нац. доходу через держ бюджет

3)нац. планування, регулюв та прогнозув ек-ки.

ДКК для пост соціальних країн форм спец модель ринкової ек-ки, що супроводж зниж життєвого рівня нас-ня.

До позитивних аспектів слід віднести досить швидке формув інститут стр-ри ек-ки в сфері великого бізнесу.

Корпоративний лобізм (КЛ) – це форма взаємодії влади та крупного бізнесу, що проявл як прагнення останнього реаліз власні інтереси поза ринковими способами.

Форми прояву КЛ:

1) просув власних лобістичних інтересів органи влади шляхом:

- аргументування невідкладного та актуального проведення певних заходів

- надання консультац послуг органам влади

- техн. допомога в зборі та обробці інф-ції, участь у написанні нормат документів та моніторинг викон даних актів.

2) просув «вигідних» кандидатур в органи влади

3) участь у викон держ програм, упр-ня держ власністю на договірних умовах.

Причини неефективного корпоративного механізму в Україні:

1) стратегія фірми досить часто не відпов заг стратегії розвитку НЕ

2) викривлена мотиваційна поведінка вітчизн топ-менеджерів корпорацій

3) неефективне формув інститутів в сфері регулюв господ-ких зв’язків

4) конфлікт інтересів між акціонерами

5) корпорат лобізм набуває форми «зрощення політ та екон влади»

6) приватиз та корпоратиз відбув з поруш чинного законодавства

7) відсутнє ефективне упр-ня власними корпорант правами держави

8) зв’язки корпорацій з науково-дослідними та ін. некомерційними за своєю суттю установками є нестійкими та безсистемними.

11. Державне управління: сутність, основні теоретичні засади, цілі та функції:

Екон історія неодноразово спростувала факт прямої залежності ефект нац.-екон розвитку від мінімізації держ регулювання.

Логічна схема державного упр-ня. Підвалинами держ упр-ня є соц. стр-ра залежно від якої форм політ сили, які впливають на здійсн держ упр-ня.

Завдання держ упр-ня визначається специфікою політ с-ми НЕ та рівнем її розвитку: соц. стр-ра формує політ сили, які впливають на здійсн держ упр-ня.

Свою д-сть держава здійсн через владні повноважння, першоджерелом яких є народ (Ст 5 КУ).

Держава являє собою механізм упр-ня, апарат орг.-ції із засобами примусу, контролю і насильства.

Державне упр-ня (ДУ) – це засіб спрямовуючого впливу упр-ня ді-сті на процеси функціонув та розвитку держави.

Об’єктом ДУ є соц. орг.-ція сус-ва з притаманними їй соц. стр-рою та соц. процесами. Також об’єктами виступають: екон підсистеми, соц.-екон процеси, відносини, ринки.

Суб’єкти ДУ:

- органи викон влади (уряд, міністерства, агенції та ін..)

- посадові особи

- службовці, що наділені державно-владними повноваженнями.

Предмет ДУ. Розрізн два підходи до визнач сутності предмета ДУ: американський та європейський підходи.

Американський: ґрунтується на переважанні методів господ-го упр-ня, де основою ухвалення управл рішень є раціон та екон доцільність.

До сер 20 ст політика і упр-ня були розмежовані (концепція Вудро Вільсона).

У 1955 р Леонед Вайт спростував це розмежування, зображаючи галузь ДУ як суміш бізнесу, п-ки та ек-ки.

В америк підході ДУ це:

1) спільні зусилля групи людей в контексті держави

2) охоплює всі три гілки влади: виконавчу, законодавчу і судову, а також їх взаємозв’язок

3) викон важливу роль у формув держ п-ки, а отже є частиною політ процесу

4) істотно відрізн від приватного упр-ня

5) тісно пов’язане з численними приватними групами й окремими індивідами в забезпеч громадських послуг.

Європейський підхід: ДУ розгляд як підгалузь права.

ДУ – громадська служба зі здійсн законів та з браком впливу на політ процеси.

Жорстокіше розмежовування п-ки й управлінської д-сті.

Умови підвищ ефективності ДУ в трансформаційних екон с-мах:

- формув чіткої стратегії націон соц.-екон розвитку

- досягнення політ згоди учасників

- узгодж механізмів реаліз політ рішень.

Цілі та функції державного управління

Сутність державного управління економіки потребує налагодженого механізму побудови ієрархії цілей.

Оцінка важливості та ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів.

Визначення пріоритетних напрямів здійснюється за експертними методами на підставі певних критеріїв. Основними критеріями є:

· соціально-економічна ефективність;

· швидкість одержання позитивних результатів;

· мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.

Центральною, визначальною є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства. Стратегічна мета – сталий розвиток економіки.

Стратегічні ці­лі розгортаються в тактичні, які найбільш відпо­відають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей.

До тактичних цілей державного управління економіки можна віднести:

§ забезпечення стабільного розвитку виробництва високими темпами,

§ зменшення рівня вимушеного безробіття,

§ сповільнення темпів інфляції,

§ досягнення рівноваги експорту та імпорту,

§ підтримка стабільного курсу валюти.

Оперативні цілі пов’язані з необхідністю запобі­гання загрозі виникнення негативних явищ та подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, техногенних катастроф, соц заворушень та ін.).

Стратегічна мета України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, полягає в побудові соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційно. «Дерево» стратегічних цілей в епоху реформування «буйно поростає» гілками забезпечувальних (тактичних) цілей. Це:

- цілі розвитку економічних відносин — становлення багатоукладної економіки; становлення ринкового господарства і системи державного регулювання економіки; перехід до нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб населення;

- цілі політики у сфері виробництва — формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури економіки, створення сприятливого економічного середовища;

- цілі соціальної політики — формування громадянського суспільства; досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення; формування середнього класу; формування механізмів розв’язання соціальних суперечностей і т. д.;

-цілі формування системи демократії

-цілі щодо розвитку міжнародних економічних, політичних, культурних, гуманітарних зв’язків та ін.

ФУНКЦІЇ. Економічна функція є найважливішою, економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства.

Держава як суб’єкт макроекономічного регулювання виконує функції за наступними напрямами.

Емісійна функція.

2. Інституційна функція - створення і закріплення формальних і неформальних інститутів. Компоненти інституційної функції держави:

а) нормотворча функція - створення, легітимізація і практична реалізація законодавчих та інших нормативних актів, які регулюють життя країни.

б) еталонотворча функція - створення норм не тільки як регламентів, але й як взірців, еталонів, прикладів до наслідування.

в) модераційна функція -запобігання впливу одних агентів на шкоду іншим. Сюди також можна віднести проведення антимонопольної політики, підтримання умов рівноправної конкуренції, боротьбу з усіма видами правової дискримінації.

3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Проте в економіці виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального за Парето використання ресурсів. Неспроможність ринку забезпечити ефективний за Парето розподіл ресурсів компенсується державним «втручанням» в економіку. З цією метою держава здійснює:

- захист конкуренції та обмеження монополістичних тенденцій здійснюється через антимонопольну політику;

- забезпечує людей суспільними благами Ці блага мають дві властивості:

Несуперництво у споживанні - можливість отримати суспільне благо безкоштовно, якщо суб’єкт не здатний за нього платити.

Загальнодоступність означає, що виробник не має реального вибору, кому надавати це благо: тільки тим, хто за нього платить, чи всім бажаючим.

Ті товари, що мають ці властивості в більшій мірі, називаються чистими суспільними товарами.

Ті, що в них хоча б одна з властивостей виражена помірно, називаються змішаними суспільними товарами.

Товари, що не мають цих властивостей, називаються приватними товарами;

- реагує на можливість виникнення екстерналій;

- здійснює перерозподіл доходів.

- бере участь у розв’язанні проблем неповноти ринків.

- формує інформаційну інфраструктуру ринку.

- здійснює стабілізаційну політику, яка може мати стимулюючий або стримуючий характер.

Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетної, фіскальної, грошово-кредитної, структурної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших напрямів соціально-економічної політики.

12. Методи та засоби державного управління економіки:

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційні сектори економіки задля створення умов для їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики. Методи державного регулювання економіки класифікуються за двома ознаками: за формами та засобами впливу.

За формами впливу вони поділяються на:

прямі - не зв’язані зі створенням додаткового матеріального стимулу і базуються на силі державної влади. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру. До основних методів прямого державного впливу належать:

-визначення стратегічних цілей розвитку економіки;

-державні замовлення і контракти на поставки визначених видів продукції, виконання робіт, здійснення послуг;

-нормативні вимоги до якості і сертифікації технології та продукції;

-правові й адміністративні обмеження і заборони на випуск визначених видів продукції тощо, ліцензування окремих видів діяльності.

- непрямі, або опосередковані - це методи опосередкованого впливу через створення певного економічного середовища, яке змушує господарських суб’єктів діяти у потрібному для держави напрямі. Вони спираються в основному на товарно-грошові важелі, визначають «правила гри» у ринковому господарстві і впливають на економічні інтереси суб’єктів господарської діяльності. До основних методів непрямого регулювання належать економічні та пропагандистські методи.

За засобами впливу розрізняють правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.

Правові методи. Правове регулювання - це діяльність держави щодо встановлення формальних інститутів. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази та розпорядження Президента України; постанови ВРУ, постанови КМУ, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Адміністративні методи. Адміністративні методи ДРЕ - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку.

Їхні ознаки:

· прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень);

· безальтернативний вибір способів розв’язування завдань, варіанта поведінки;

· обов’язковість виконання наказів, розпоряджень;

· відповідальність суб’єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.

Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, ціни тощо.

Економічні методи ДРЕ. Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб’єктів ринку діяти у необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної політики держави, інших напрямів державної економічної політики.

Пропагандистські методи. Пропагандистські (морально-етичні) методи - це звернення держави до гідності, честі й совісті людини. Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати та підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави. Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації пропагандистських акцій та ступеня довіри людей до держави.

13. Прогнозування: сутність, етапи здійснення, методи та роль для національної економіки:

Прогноз - це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану.

Процедура прогнозування здійснюється в три етапи: ретро­спекція, діагноз, проспекція.

Ретроспекція - дослідження історії розвитку об'єкта прогнозуван­ня для забезпечення його систематизованого опису.

Діагноз - визначення нинішнього стану об'єкта прогнозування.

Проспекція являє собою етап прогнозування, на якому за да­ними діагнозу розробляються прогнози об'єкта прогнозування, здійснюється верифікація прогнозу, тобто оцінка його адеква­тності і точності.

Об'єктами макроекономічного прогнозування є національна економіка певної країни, окремі галузі економіки, адміністратив­но-територіальні одиниці, сукупність економічних суб'єктів.

Серед методів прогнозування виділяють:

• експертний - шляхом опитування спеціалістів стосовно об'єкта про­гнозування. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки. До складу індивідуальних експертних оцінок входять: анкетний, ін­терв'ю, аналітичний метод, метод написання сценарію, метод прогнозу­вання цілі розвитку об'єкта «дерева цілей». Колективні експертні оцінки включають у себе такі методи: метод «комісій», колективної генерації ідей «мозкової атаки», «Дельфі», ма­тричний.

• екстраполяції- збирання інформації про розвиток об'єкта у минуло­му і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;

• моделювання - дослідження, що базуються на побудові моделей від­повідно до очікуваних змін у його стані.

Роль прогнозування національної економіки проявляється через його функції:

· Науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій національної економіки - передбачає з'ясування вихідного рівня і найсуттєвіших проблем та факторів торів, виявлення тенденцій і закономірностей, що визначатимуть подальший її розви­ток.

· Оцінка об'єкта прогнозування на основі обраних альтернатив - розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями.

· Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управ­лінських рішень - формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору і харак­теру конкретних заходів державного впливу.

· Оцінка можливих наслідків прийнятих рішень - запропоно­вані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання (невтручання) в економічне життя суспільства.

Прогнозування має за мету вирішення трьох взаємопов'язаних завдань:

Ø визначення майбутніх станів об'єкта, що досліджується, на основі вивчення тенденцій та закономірностей його ро­звитку в минулому та теперішньому і умовне їх перене­сення на майбутнє (цільовий прогноз);

Ø визначення альтернативних шляхів і строків досягнення бажаних станів об'єкта прогнозування, які беруться за ме­ту, з урахуванням наявних ресурсів (програмний прогноз);

Ø оцінка прийнятих рішень (програм та планів економічного і соціального розвитку країни) з позицій їх наслідків у прогнозованому періоді (оціночний прогноз).

14. Макроекономічне планування: сутність, види, характерні риси та методи здійснення:

На основі науково обґрунтованих прогнозів здійснюється планування та програмування соціально-економічних процесів.

План - це належним чином оформлене і затверджене управ­лінське рішення, в якому відображено завдання (система за­вдань) і конкретизована послідовність його виконання з визна­ченням необхідних ресурсів, обсягів фінансування, термінів реа­лізації окремих заходів та виконавців.

В залежності від ступеня конкретності і форми вияву плану­вання може бути директивним, індикативним, стратегічним, по­точним.

Директивне планування передбачає розроблення планів, які мають силу закону і є обов'язковими для виконання. Директивне планування набуло розвитку в бувшому СРСР і застосовувалося як безальтернативна форма на рівні підприємства та економіки в цілому. Елементи директивного планування вико­ристовувалися європейськими країнами в післявоєнний період для відбудови національних економік.

В сучасному господарському житті директивне планування застосовується на рівні підприємства і полягає у формуванні обов'язкових для виконання планів щодо обсягів та структури виробництва, термінів виконання, кошторису витрат, конкретних виконавців.

Індикативне планування має рекомендаційний характер, є орієнтиром щодо основних цілей і напрямів розвитку економі­ки. Процес індикативного планування передбачає формування системи контрольних цифр (індикаторів), досягнення яких є ба­жаним і відповідає державній соціально-економічній політиці.

Серед індикаторів соціально-економічного розвитку макроекономічні показники, що характеризують кількісні і якісні параме­три розвитку економічної системи.

Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних: індикативний план є комплексом рекомендацій; рекомендації не мають обов’язкового характеру; показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави; мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів.

Принципи макроекономічного планування:

Принцип цілісності забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий періоди.

Сутність принципу об’єктивності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних з офіційних видань Національного банку.

Принцип науковості забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку.

Сутність принципу гласності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи є доступними для громадськості. Інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб’єктів економічної діяльності необхідними орієнтирами для планування власної діяльності.

Сутністю принципу самостійності є те, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Принцип рівності полягає у дотриманні прав і врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності.

Сутністю принципу дотримання загальнодержавних інтересів є те, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.

До основних методів планування відносяться:

Ø балансовий метод, суть якого полягає в забезпеченні про­порційності між потребами і ресурсами за допомогою сис­теми балансів. В загальній системі балансів розрізняють матеріальні, трудові і фінансові баланси; однопродуктові, зведені і міжгалузеві баланси; натуральні, цінові і натура­льно-цінові баланси;

Ø нормативний метод, заснований на визначенні системи матеріальних, трудових і фінансових норм і нормативів, порядку і методів їх використання для розробки та обґрун­тування планових рішень;

Ø економіко-математичний метод, суть якого полягає у побудові математичної моделі економічного об'єкта. Це дозволяє виділити і формально описати причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів і визначити па­раметри залежності змінних;

Ø програмно - цільовий метод. Саме наявність вад ринкового саморегулювання і вад державного втручання в економіку породжує складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов’язане з використанням програмно-цільового методу планування. - це спосіб формування сис­теми планових рішень на основі виокремлення пріоритетів економічного, соціального і науково-технічного розвитку і розробки взаємопов'язаних макроекономічних, галузевих і регіональних програм.

15. Макроекономічне програмування: сутність, види та класифікація програм:

Програмування - встано­влення послідовності конкретних заходів для реалізації планів.

Слід розрізняти державні макроекономічні програми (ДМП) розвитку національної економіки загалом як системи і державні цільові комплексні програми (ДЦКП). Різниця між ними полягає у наступному:

По-перше, цільова програма орієнтована на розв’язання однієї чи кількох соціально-економічних проблем, тоді як макроекономічна програма спрямована вирішувати комплекс завдань економічного та соціального розвитку країни.

По-друге, існують розбіжності у формі, за якими розроблені ці програми. ДМП в основному відображає кінцевий результат діяльності, а ДЦКП – крім того, ще й детальне бачення способів і процедур самої діяльності, вона потребує більш деталізованої розробки. В даному аспекті цільова програма схожа на технічні, інвестиційні, інноваційні проекти.

По-третє, макроекономічні програми мають чіткий, заздалегідь визначений плановий період, який залежить лише від виду програми (середньострокова, щорічна, квартальна). На відміну від цього, тривалість програми, терміни її початку і закінчення не задані жорстко, а встановлюються замовниками — органами, які їх затверджують.

По-четверте, цільові програми відрізняються від макроекономічних способом організації їх розробки і реалізації. Якщо ДМП розробляються і контролюються постійними державними органами (Міністерство економічного розвитку та торгівлі України), то для розробки ДЦКП і управління їх реалізацією характерне створення спеціальних структур.

Слід зазначити, що в багатьох країнах світу державні макроекономічні програми розробляються на довго-, середньо- та короткострокову перспективу.

Програми на довгострокову перспективу охоплюють період до 10-ти років з коригуванням і продовженням планового горизонту через 4-5 років. У таких програмах визначаються цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їх досягнення і реалізації. Програмування на довгострокову перспективу називають стратегічним плануванням.

Програми на середньостроковий період (4-5 років) щороку коригуються і містять обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні.

Макроекономічні програми на короткостроковий період (1 рік) розробляються щорічно, як правило, паралельно з проектом державного бюджету.

Аналіз існуючих в Україні ЦКП свідчить про те, що під час розробки багатьох із них було допущено серйозні прорахунки на стадіях формулювання проблем, цілей, побудови цілереалізуючої системи, контролю. Значні недоліки мали місце і в процесі забез­печення програмних заходів наявними ресурсами.

Для фінансування загальнодержавних про­грам в бюджеті на наступний період закладаються ресурси, які акумулюються в спеціально сформованих фондах цільового при­значення. Державні цільові фонди — це відокремлені фінансові ресурси держави, які забезпечують виконання намічених держа­вою пріоритетних сфер економічного та соціального розвитку. Програми чи окремі заходи програм можуть фінансуватися за рахунок місцевих бюджетів і позабюджетних джерел.

Залежно від стратегічної мети комплексні програми поділяють на:

Ø соціально-економічні (спрямовані на розв'язання проблем підвищення матеріального і культурного рівня життя на­роду);

Ø науково-технічні (передбачають розв'язання наукових і технічних проблем, впровадження досягнень науки і техніки у виробництво, формування нового технологічного укладу);

Ø виробничо-економічні (спрямовані на підвищення ефективності виробництва, розвиток нових виробництв);

Ø територіальні (спрямовані на розвиток регіонів країни, і забезпечення їх цілісності, освоєння нових територій);

Ø екологічні (передбачають проведення комплексу заходів природоохоронного характеру);

Ø організаційно-господарські (спрямовані на вдосконалення організації управління господарськими системами).

В залежності від масштабів виокремлюють наступні типи цільових комплексних програм: міжнародні; народногосподарські; міжгалузеві; галузеві; регіональні.

16. Економічний розвиток та економічне зростання як категорії національної економіки:

Розвиток – необоротна, спрямована, якісна закономірна зміна об’єктів будь-якої природи.

За х-ром та швидкістю змін розрізн:

- еволюцію (поступові зміни)

- революцію (стрімкий вид розвитку).

За направленістю:

- прогрес (рух по висхідній)

- регрес (рух по нисхідній, деградація об’єкта).

ЕР – це перехід від одного стану ек-ки до ін., який х-ся розширенням в-ва нових товарів і послуг з використанням нових технологій.

С-ма показників, які х-ють розвиток:

1) темпи приросту ВВП на 1 особу

2) динаміка похідних показників ВВП на 1 особу

3) в-во осн видів продукції на 1 особу

4) рівень та якість життя нас-ня (індекс людського розвитку).

Однією з форм розвитку є ЕЗ з позитивною динамікою.

ЕР та ЕЗ співвідносяться як загальне та часткове.

ЕЗ може відбуватися і без ЕР, але ЕР не можливий без ЕЗ.

17. Типи, способи та фактори економічного зростання:

За ознакою х-ру зростання виділяють такі типи зростання:

1) екстенсивний – розшир в-ва на осн кількісного збільшення його факторів при незмінних їх якісних параметрах

- виключно екстенсивним є ЕЗ, коли обсяг в-ва збільшується пропорційно збільшенню факторів в-ва

2) інтенсивний – розшир в-ва на осн якісн вдосконалення його факторів та організ-екон відносин

- виключно інтенсивне ЕЗ відбув якщо воно х-ся випередж зростанням результатів порівняно з факторами в-ва.

Основою інтенсивного зростання є НТП.

3) змішане – поєдн в собі ознаки двох попередніх.

Залежно від того, який спосіб переважає говорять про переважно екстенсивний або переважно інтенсивний тип.

Способи ЕЗ:

1) наближу сукупного попиту до сукупн потенціалу пропозиції

2) збільш потенційної пропозиції – відбув за рахунок виробн. потенціалу, розширення масштабів економіки, а відтак і потенційний ВВП.

Фактори ЕЗ.

Розрізняють: фактори, які сприяють ЕЗ, які протидіють ЕЗ, які негативно впливають на ЕЗ.

Фактори, які сприяють ЕЗ:

1. Внутрішні:

а) базисні фактори:

- кількість та якість природних ресурсів;

- кількість та якість трудових ресурсів;

- обсяг капіталу;

- технології, інновації, менеджмент;

б) фактори попиту – його вплив проявляється в певному рівні та напрямку сукупних видатків споживачів;

в) фактори розподілу – проявляються у проведенні державою структурної політики;

г) нематеріальні фактори- інституціональні, соціальні, культурні тощо.

2. Зовнішні: - існуючий міжнародний поділ праці;- розвиток ТНК; - глобалізація; - політика; -відкритості економіки.

Фактори, які протидіють процесу ЕЗ:

- низький рівень доходів населення;

- низька норма нагромадження п-ств;

- нестабільна соц. – економ. атмосфера;

- вичерпування природних ресурсів;

- підвищення рівня екологічних стандартів;

- необґрунтоване держ. втручання у ринкові відносини;

- високі податкові та процентні ставки тощо.

Фактори, які негативно впливають на ЕЗ:

- корупція та криміналізація економіки;

- порушення трудової дисципліни та недобросовісне ставлення до праці та навчання;

- втрати роб. часу під час страйків і труд. конфліктів;

- техногенні та природні катаклізми, несприятливі природні умови.

18. Основні теорії економічного зростання:

19. Теорії економічного розвитку країн, що розвиваються:

20. Концепція сталого розвитку:

Сталий розвиток як світове явище проявився в 90-х роках XX століття.

Під сталим розвитком розуміють модель бажаного розвитку суспільства, що ба­зується на оптимізації всіх видів діяльності людства та умов природного середовища. Сталий розвиток має три виміри - економічне зростання, соціальний прогрес та охорону навколишнього середовища.

Економічний вимір сталого розвитку передбачає:

· по-перше, зрос­тання добробуту членів суспільства

· по-друге, ліквідацію біднос­ті шляхом ефективного використання ресурсів

· по-третє, збалансоване зростання країн з різними рівнями розвитку.

Соціальний вимір передбачає забезпечення в кожній країні:

· людських прав та свобод;

· плюралізму, демократії, побудови громадянського сус­пільства;

· створення можливостей та доступу до основних освітніх, ме­дичних, культурних послуг тощо.

Екологічний вимір передбачає:

· захист навколишнього природного се­редовища, екосистеми;

· збереження флори та фауни;

· раціональне викорис­тання всіх мінеральних, біологічних, екологічних та інших видів ресур­сів.

Філософія сталого розвитку полягає в поступовому нарощуванні на­ціональних потенціалів країн світу для підвищення якості життя у всіх сферах життєдіяльності населення без нанесення шкоди природі і прийдешнім поколінням.

Концепція сталого розвитку:

· характеризується комплексністю та інтегрованістю основних елементів - економіки, суспільства і природи

· базується на правах людини та народів щодо отримання рівності прав на розвиток. Ця ідея була підтримана Генераль­ною Асамблеєю ООН в 1979 році.

· передбачає задоволення поточних потреб нинішнього поко­ління без посягань на потреби та можливості майбутніх поколінь.

21. Охарактеризуйте економічний потенціал України: сутність, складові, проблеми та шляхи вирішення проблем:

22. Роль держави у покращенні суспільного добробуту шляхом мінімізації соціальної нерівності у суспільстві:

23. Фінансова система України. Об’єкти та суб’єкти регулювання. Податкова політика України:

24. Бюджетна політика України. Боргова політика України:

25. Грошово-кредитна політика України:

26. Інфраструктура національного ринку як важлива складова інфраструктури національної економіки:

27. Структурна політика: сутність, види, інструменти:

28. Базова теорія економічної політики. Правила економічної політики:

29. Світове господарство: структура, показники відкритості економіки. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство. Інтеграційні процеси України:

30. Сутність економічної безпеки національної економіки. Методологічні аспекти визначення рівня економічної безпеки. Механізм забезпечення економічної безпеки:

 

 

1. Національна економіка: етимологія поняття. Об’єкти та суб’єкти національної економіки

2. Інститути та інституційне середовище.

3. Процес формування базисних інститутів в трансформаційному періоді. Проблеми та наслідки трансплантації нових інститутів.

4. Вплив базисних інститутів економічної та політичної сфери на розвиток національної економіки

5. Економічна система: сутність, класифікація та природа формування

6. Планово-директивний та ринковий механізми регулювання економіки: сутність, переваги та недоліки

7. Змішана економічна система: сутність, види, моделі.

8. Перехідна економіка: сутність, ознаки та завдання

9. Охарактеризуйте відмінності радикального та еволюційного шляхів трансформації економіки

10. Модель «державно-корпоративного капіталізму». Корпоративний механізм регулювання економіки.

11. Державне управління: сутність, основні теоретичні засади, цілі та функції

12. Методи та засоби державного управління економіки

13. Прогнозування: сутність, етапи здійснення, методи та роль для національної економіки

14. Макроекономічне планування: сутність, види, характерні риси та методи здійснення

15. Макроекономічне програмування: сутність, види та класифікація програм

16. Економічний розвиток та економічне зростання як категорії національної економіки

17. Типи, способи та фактори економічного зростання

18. Основні теорії економічного зростання

19. Теорії економічного розвитку країн, що розвиваються

20. Концепція сталого розвитку

21. Охарактеризуйте економічний потенціал України: сутність, складові, проблеми та шляхи вирішення проблем.

22. Роль держави у покращенні суспільного добробуту шляхом мінімізації соціальної нерівності у суспільстві

23. Фінансова система України. Об’єкти та суб’єкти регулювання. Податкова політика України.

24. Бюджетна політика України. Боргова політика України

25. Грошово-кредитна політика України.

26. Інфраструктура національного ринку як важлива складова інфраструктури національної економіки

27. Структурна політика: сутність, види, інструменти.

28. Базова теорія економічної політики. Правила економічної політики

29. Світове господарство: структура, показники відкритості економіки. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство. Інтеграційні процеси України

30. Сутність економічної безпеки національної економіки. Методологічні аспекти визначення рівня економічної безпеки. Механізм забезпечення економічної безпеки.