Розділ 2. Передумови та причини війн

2.1. Відносини давньогрецьких полісів та Перської імперії перед війнами

Протягом Темних віків велика кількість людей з давньогрецьких племен іонійців, еолійців і дорійців переселилися на узбережжі Малої Азії. Іонійці оселилися на узбережжі Карії і Лідії, а також островах Самос і Хіос, де заснували 12 міст. Мілет, Міунт, Прієна, Ефес, Колофон, Лебед, Теос, Клазомени, Фокея, Еріфри, Самос і Хіос, усвідомлюючи свою етнічну близькість, спорудили загальне святилище Паніоній. Таким чином, вони заснували культурний союз, домовившись не допускати в нього інші міста, в тому числі населені іонянами. Як зазначає Геродот, союз був досить слабкий, і ніхто, крім Смірни, туди не прагнув. Під час правління царя Креза Іонія була завойована і увійшла до складу Лідії. Крез надав грекам управління внутрішніми справами і вимагав лише визнання своєї верховної влади і помірної данини. Іонійці придбали ряд вигод, в зв'язку з чим легко змирилися з втратою своєї незалежності [8, с. 125-130].

Правління Креза завершилося повним завоюванням його царства Киром II Великим, засновником імперії Ахеменідів. Під час війни з Крезом перси відправили іонійцям пропозицію відійти від Лідії. Воно було відкинуто усіма містами, за винятком Мілета. Після взяття столиці Сарди і полону Креза до Кіра було відправлено посольство від еллінів, які проживали на узбережжі Малої Азії. Іонійці погоджувалися підкоритися новому володареві на тих же умовах, що і попереднього. Пропозиція була відкинута: Кир відповів послам притчею про рибака, який спочатку безуспішно намагався грою на флейті заманити рибу на сушу, а потім, піймавши її неводом, наказав рибі, яка б’ється на землі припинити свій танець, так як вона раніше не захотіла танцювати під флейту. Згідно Діодора, Кир через свого полководця Гарпага зажадав повного підпорядкування Персії. Іонійці не могли прийняти умов персів і почали готуватися до війни. Договір Мілета і Персії, мабуть, повинен був надати мілетянам автономію в складі Перської держави, але після воцаріння Дарія I “”особливий статус” Мілета був скасований.

Спарта, що стала на той час одним з наймогутніших полісів Греції, підтримувала тісні відносини з лідійських царством, своєрідним підсумком чого став лідійських-спартанський союзний договір, укладений близько 550 року до н. е. Ця подія відбулася ще до початку війни лідійців з Персією, і з точки зору спартанців, договір не був спрямований проти будь-якого конкретного ворога. Після початку війни і битви при Птерії Крез звернувся до спартанців з проханням про військову допомогу. Спартанці вирішили надати допомогу лідійцям, але не встигли: під час приготувань прийшла звістка про те, що Сарди було захоплено, а Крез узятий в полон [8, с 131-134].

У 545 р. до н.е. на зборах іонійськіх греків в Паніонії було вирішено звернутися до Спарти з проханням про військову допомогу. Іонійскому посольству було відмовлено в допомозі. Ймовірно, спартанці побоювалися виступати проти досі незнайомого противника, який переміг могутнє, як здавалося, царство Креза. Але вони, бажаючи зберегти свою репутацію, вирішили діяти дипломатичними способами. Спартанський посол заявив від імені спартанських влади, що перси не повинні починати військові дії проти полісів Іонії і Еоліда, але Кир відкинув це попередження. Після нетривалого опору все міста еллінів на західному узбережжі потрапили в повне підпорядкування до персів.

Під час царювання Камбіза персам підкорилися грецькі міста Кіпру, а також Кірена. У перші роки правління Дарія перси захопили Самос.

У 513 р. до н.е. з Азії в Європу переправилася велика перська армія, очолювана царем Дарієм I. Рухаючись проти скіфів, перси підкорювали грецькі міста у Фракії. Більшість правителів цих міст, розуміючи неможливість опору, добровільно визнавали залежність від персів і приєднувалися до походу проти скіфів. Залишений в Європі з військом Мегабаз змушував підкорюватис міста, які відмовилися підкоритися персам, діючи в районі Геллеспонту і Пропонтіди і по всьому північному узбережжі Егейського моря, аж до Фессалії. Отан, який став наступником Мегабаза на посаді сатрапа Даскілія, продовжив підпорядковувати грецькі міста на азіатському і європейському берегах Геллеспонту і Пропонтіди.

Відносини Афін і Персії ускладнювалися наступною обставиною: перси взяли вигнаного афінського тирана Гіппія. Афінський лідер Клісфен, побоюючись нападу спартанців, відправив в 508-507 р. до н.е. посольство в Сарди до перського сатрапа і брата царя Артаферна. Метою посланників було забезпечення оборонного союзу проти спартанців. Перси зажадали від афінян “землі і води”. Посли погодилися. Цей символічний акт означав формальне визнання свого підпорядкування. Хоча після повернення додому посли піддалися “суворому осуду”, перси стали вважати афінян своїми підданими, подібно до іонійських греків. Близько 500 року до н. е. афіняни відправили нове посольство до Артаферна. Предметом обговорення було перебування в таборі персів Гіппія, який, згідно з Геродотом, робив антіафінську пропаганду і прагнув підпорядкувати місто собі і Дарію. Артаферн зажадав повернути колишнього тирана на батьківщину. Цю умову афіняни не могли прийняти, а вимога повернути Гіппія сприяло зростанню антиперсидських настроїв в Афінах [8, с 134-136].

 

 

2.2. Іонійське повстання

Іонійське повстання (499-493 рр. до н. е.) - Повстання грецьких міст в Іонії проти Перської імперії, що стало початком греко-персидських воєн. Повстання було викликано невдоволенням жителів східного узбережжя Егейського моря і Кіпру владою персів. Ініціаторами повстання стали тирани Мілета Гістіай і Арістагор [14].

Через 40 років після підпорядкування персам в 513 р. до н.е. Мілетському тирану Гістіаю вдалося надати важливу послугу Дарію під час його невдалого походу в Скіфію. За це він отримав у володіння багаті землі у Фракії. Мілетський тиран розгорнув масштабне будівництво на подарованій йому землі, чим стурбував перського воєначальника Мегабаза. Як тільки той прибув до Дарія, то згідно з Геродотом сказав: “Цар! Що це ти зробив, дозволивши цього дійшло і хитрому еллінові побудувати місто у Фракії? Там величезні корабельні ліси і багато [сосни] для весел, а також срібні рудники. В околицях мешкає багато еллінів і варварів, які, знайшовши в ньому свого вождя, будуть день і ніч виконувати його накази. Не дозволяй йому цього робити, інакше тобі загрожує війна в твоєму власному царстві.”

Мегабаз вдалося переконати Дарія. Після цього він викликав Гістіая до себе. Після прибуття Мілетського тирана цар заборонив йому залишати своє оточення, наділивши Гістіея почесним титулом “царського співтрапезника і радника”:

“Гістіай! Послав я за тобою ось чому. Як тільки я повернувся з Скіфії і ти пропав з очей моїх, я незабаром відчув, що найбільше шкодую про твоє відсутності і про те, що не можу розмовляти з тобою. Я переконаний, що вище благо на землі - це мудрий і вірний друг. Те й інше я знайшов в тобі, і моя доля підтверджує це іди зі мною в Суси і там розділяй зі мною як мій співтрапезник і радник, все, що у мене є” [4].

Тираном Мілета був призначений Арістагор - зять і двоюрідний брат Гістіея.

Під час правління Арістагора на прилеглому грецькому острові Наксос відбулося повстання. Демос вигнав ряд багатих громадян, які вирушили в Мілет з проханням про допомогу. Вони пообіцяли взяти на себе витрати на ведення війни. Арістагор переслідував особисті цілі і припускав, що, повернувши вигнанців на батьківщину, він зможе стати владикою багатого і вигідно розташованого острова. Хитрий грек відправився в Сарди до перського сатрапа і брата Дарія Артаферна і переконав його надати військо. Перси спорядили 200 військових кораблів. Перським воєначальником був поставлений Мегабат. Підготовка до військової експедиції на Наксос проводилася таємно. Офіційно було оголошено, що флот збирається плисти в протилежному Наксос напрямку до Геллеспонту. Однак між двома воєначальниками - Мегабатом і Арістагором - трапилася сварка. Арістагор вказав, що номінально він керує походом і перси повинні йому беззаперечно підкорятися. За Геродотом, розлючений Мегабат відправив на Наксос гінця з попередженням про загрозу острову нападі. Остров'яни встигли приготуватися до облоги. В результаті, витративши великі кошти, після 4-місячної облоги перси були змушені повернутися додому.

Арістагор опинився в скрутному становищі. По-перше, він не виконав обіцянки брата царя Артаферна, по-друге, йому слід було виплатити великі суми на утримання армії, а по-третє, сварка з родичем царя Мегабата могла коштувати йому влади над Милетом і життя. Всі ці побоювання вселяли в Арістагора думку підняти повстання проти персів. До відкритих дій його підштовхнув лист знаходився при дворі царя Гістіая. Колишній тиран Мілета нудився в своєму почесному ув'язненні. У разі повстання він сподівався, що його відпустять.

На військовій раді прихильників Арістагора було прийнято рішення розпочати повстання. Єдиним, хто виступив проти, був Гекатей. У своїй промові він вказав на міць імперії Ахеменідів, її невичерпні ресурси, відсутність союзників. Після того, як було прийнято рішення про початок війни, Гекатей заявив про необхідність взяти скарби храму Аполлона Бранхідского. Його пропозиція була знову відхилена.

Події швидко слідували одна за одною. На флот, який ще не встиг розосередитися після невдалої експедиції на Наксос, був направлений Іартрагор. Довіреній особі Арістагора вдалося підбити матросів на заколот і захопити тиранів інших іонійських міст. Одночасно Арістагор відмовився від звання тирана і встановив в Милеті демократію. Повстання швидко поширилося не тільки на міста Іонії, але і на Еолію, Карію, Лікію і навіть Кіпр.

Хоча в античних джерелах повстання представляється як афера Гістіея і Арістагора, воно було викликане невдоволенням греків існували становищем. Будучи ставлениками перського царя, тирани мали абсолютну владу в містах і не мали потреби в підтримці власного народу. Про невдоволення їх правлінням свідчить швидке поширення повстання в усіх прибережних містах Малої Азії, населених греками. Скрізь тиранія була повалена, і встановлена ​​демократична форма правління [4].

Повстання почалося восени. В античності війни практично не велися взимку. Використовуючи цей термін, Арістагор відправився в європейську частину Еллади для залучення союзників. Першим пунктом зупинки посольства була Спарта, де Арістагор вів переговори з царем Клеоменом. У своїй промові він вказував не стільки на звільнення побратимів-еллінів від перського панування, скільки на легкість можливої ​​перемоги над імперією Ахеменідів і на перспективу величезного збагачення в разі її завоювання. Його слова не справили на спартанця враження, і він відповів відмовою. Бачачи неуспіх своєї місії, лідер повстання вирушив до царського дому і почав пропонувати йому все більше і більше грошей, поки не пообіцяв 50 талантів. Що знаходилася поряд малолітня дочка Горго вигукнула: “Батько! Чужинець підкупить тебе, якщо ти не підеш!” Зраділий радою, Клеомен пішов, а посольству ионийців довелося покинути Спарту.

З Спарти Арістагор відправився в Афіни. Тут його місія була більш вдалою. Афіняни були вороже налаштовані до персів. Брат Дарія і сатрап Лідії Артаферн прихистив поваленого афінського тирана Гіппія. Більш того, він звелів передати послам, які просили його видачі, вимогу прийняти Гіппія назад. В результаті афіняни вислухали лідера іонійського повстання і відправили на допомогу повстанцям 20 кораблів. Геродот писав: “Арістагор з'явився в народні збори і повторив те ж саме, що він вже сказав в Спарті. Він говорив про багатства Азії і про перську військову тактику, про те, що в бою вони не застосовують ні щита, ні списів і тому їх легко здолати. Арістагор давав всілякі обіцянки і просив так наполегливо, поки не переконав афінян” [4].

Також місія Арістагора виявилася успішною в Еритреї. Торгівля цього прибережного міста постраждала внаслідок перських завоювань. Еритрейців з Мілетом пов'язували давні дружні стосунки. Зокрема, мілетяне допомогли їм під час лелантської війни. Жителі міста спорядили 5 кораблів для допомоги повстанцям.

Навесні 498 р. до н.е. афіняни і еретрейці прибули до повстанців. Вони з'єдналися з їх основними силами біля міста Ефеса. Арістагор відмовився від командування військами, передавши управління своєму братові Харопіну і якомусь Гермофанту. У цей час перські війська йшли до Мілету, щоб знищити саме вогнище повстання. Інсургенти замість того, щоб йти на допомогу до Мілету, попрямували до столиці сатрапії Лідії і одному з найважливіших міст імперії Сардам. Намісник і брат царя Артаферн був приголомшений, опинившись в незахищеному місті. Перський гарнізон відступив до укріплень. Хтось із грецьких воїнів підпалив один з будинків. Незабаром вогонь охопив все місто. Разом з житловими будівлями згорів і храм місцевої богині Кібели. Місцевим жителям не сподобався такий хід розвитку подій, і вони взялися за зброю. Греки були змушені відступити до узбережжя.

Дізнавшись про те, що сталося, перські сатрапи з довколишніх територій направили свої війська в Сарди. У напівзруйнованому місті повстанців уже не було. Слідуючи за ними, армія царя наздогнала відступаючих близько Ефеса. У наступній битві греки зазнали поразки і були змушені відступити. Афіняни, незважаючи на вмовляння Арістагора, вирушили додому.

Взяття і спалення Сард мали серйозні наслідки. Почувши про блискучому на вигляд успіху повстання, багато міст в Малій Азії і на Кіпрі примкнули до нього. Лідійці сприйняли спалення храму Кібели як наругу святині. У столиці імперії Сузах розорення Сард справило сильне враження. Перси стали діяти швидше і енергійніше, тим часом як без цієї події вважали б повстання більш нікчемним. Дізнавшись про те, що сталося, Дарій, згідно з Геродотом, перейнявся метою помститися афінянам [14].

На Кіпрі повстали всі міста, крім Амафунту. Лідером кіпріотів став брат царя Саламина-на-Кіпрі Горга Онесіл. Він скинув свого брата, який вважав за краще залишатися під пануванням персів. Після цього він на чолі війська обложив лояльний Дарію Амафунт. На Кіпр була послана армія на чолі з Артібіем. Дізнавшись про наближення ворожого флоту, Онесім послав в Іонію послів з проханням про допомогу.

Іоняни не відмовили і відправили на допомогу кіпріотам свій флот. Між сухопутними військами і морським флотом відбулася битва. На море перемогли греки, в той час як на суші перси. Після загибелі Онесіма на поле бою все міста на Кіпрі знову опинилися під владою персів. Довше за всіх чинили опір Соли.

Під енергійним керівництвом Артаферна Сарди стали центром військових приготувань. Так як існувала небезпека з'єднання скіфів з повсталими ионийцями, на північний захід Малої Азії в район Пропонтіди (Мармурового моря) була спрямована армія на чолі з зятем Дарія Даврісом. Дії Давріса були успішними. Йому досить швидко (за Геродотом, на завоювання кожного з міст він витрачав один день) вдалося захопити Дарданію, Абидос, Перкоту, Лампсак і Пес. Завоювавши область Геллеспонта, Давріс відправився підкорювати повсталу Карію.

У Карії персам вдалося здобути дві перемоги - поблизу від місця, де річка Марсій вливається в Меандр, і близько святилища Лабранда. Однак перси не змогли скористатися своїми успіхами. Дізнавшись про їх пересування, карійці зуміли влаштувати пастку на шляху до міста Педас, в якій було знищено все військо ворога, включаючи головнокомандувача Давріса. Загибель цілої армії змусила персів зупинити наступ. Наступні два роки (496 і 495 рр. до н. е.) Пройшли відносно мирно. Жодна зі сторін не проводила активних наступальних дій [14].

Під час наступу Давріса в області Геллеспонта і Карії в 497 р. до н.е., армія Артаферна і Отана атакувала Іонію і сусідню з нею Еоліду. Персам вдалося захопити два міста - Клазомени і Кіму. Однак після поразки Давріса наступальні операції припинилися. Під час наступу персів Арістагор втік з Мілета в колонію свого тестя Гістіея, яку тому подарував Дарій. Незабаром він загинув при облозі якогось фракійського міста.

В 494 р. до н.е. перси приготувалися до широкомасштабного наступу. Їх метою стало підкорення центру повстання Мілета. Вони зібрали велику за античними мірками армію і флот. В їх війська увійшли жителі ряду підкорених народів, зокрема, фінікійці, кіпріоти, кілікійці і єгиптяни. Загальне командування було покладено на Датіса.

Повстанці, бачачи підготовку персів, зібралися на раду в Паніоній. Було вирішено не виставляти загального сухопутного війська проти персів, поклавши захист Мілета на самих мілетян. У той же час грецькі міста погодилися спорядити союзний флот для захисту міста з моря. Після прибуття до Милету перські воєначальники вирішили, що в першу чергу їм необхідно розбити флот, так як в противному випадку облога міста буде неефективною. Їм вдалося внести розбрат між греками. У морській битві при Ладі, внаслідок зради, елліни були розбиті. Ця поразка визначило подальшу долю Мілета.

Після облоги місто було взято штурмом, чоловіків перебили, а жінок і дітей взяли в рабство. Сучасні археологічні розкопки підтверджують відомості Геродота. Після руйнування місто вже не змогло повернути своєї колишньої величі.

Коли в Іонії почалося повстання, Гістіай зумів переконати Дарія відпустити його до повстанців, щоб відновити владу персів. Коли він прибув в Сарди, намісник царя Артаферн розгадав його плани і звинуватив у зраді. Гістіай зумів втекти зі столиці сатрапії на прибережний острів Хіос. Там його спочатку заарештували, але потім відпустили. Використовуючи свої зв'язки, він намагався підняти повстання перської знаті проти Артаферна. Однак його спроба закінчилася невдало. З Хіосу він відправився в Мілет. Жителі міста не бажали повернення колишнього тирана і закрили перед ним ворота. Після цього він зумів набрати собі військовий загін з жителів Лесбосу і захопити стратегічно важливий Візантій [14].

Після взяття Мілету, коли поразка повстання стало очевидною, Гістіай став займатися морським розбоєм, захопивши Хіос і осадивши Фасос. Під час одного з набігів в 493 р. до н.е. був схоплений персами. За наказом Артаферна колишнього радника і співтрапезника царя розіп'яли, а голову відправили Дарію.

Після падіння Мілета повстання було придушено. Після зимівлі перси послідовно захопили всі міста, що вийшли з-під їх контролю. За Геродотом, з повстанцями вони зверталися вкрай жорстоко, влаштовуючи облави на людей, перетворюючи молодих хлопчиків на євнухів для гаремів, а гарненьких дівчат відправляли в рабство. Жителі деяких міст залишили свої будинки. Серед тих, хто втекли від гніву персів був і Мільтіад, який зумів через кілька років здобути блискучу перемогу при Марафоні.

Сучасні історики визнають можливість такого жорстокого поводження персів з підкореними повстанцями, проте відзначають, що дані Геродота можуть бути перебільшені. Слід також враховувати, що під час походу Ксеркса жителі цих міст змогли виставити достатньо велику армію [14].

РОЗДІЛ 3. ХІД ВІЙНИ

3.1. Похід Мардонія (492 р. до н.е.) та Датіса (490 р. до н.е.). Битва при Марафоні

Невдача малоазійського повстання, викликана відсутністю солідарності між грецькими містами, сильно обнадіювала Дарія. У 492 до н. е. зять Дарія Мардоній рушив з величезним військом і сильним флотом на Грецію через Фракію і Македонію. Завоювавши острів Тасос, його флот поплив уздовж берега на захід, але був розбитий жахливою бурею біля мису Афона: близько 300 кораблів і 20 000 чоловік загинуло. Сухопутне військо Мардонія піддалося нападу фракійського племені Бриг і понесло величезні втрати. Мардоній задовольнився підкоренням Македонії; напад на Елладу було відкладено, але Дарій готувався до нового походу. У 491 до н. е. в Елладу були відправлені посли перського царя з вимогою води і землі в знак покори [4]. Ці символи підпорядкування дали не тільки більша частина островів, в тому числі Егіна, але і багато міст, наприклад Фіви. В Афінах і Спарті посли були вбиті. Поступливість островів і багатьох громад материка пояснюється не тільки могутністю Персії, але і боротьбою між аристократами і демократами: тирани і аристократи готові були підкоритися персам, аби тільки не дати переваги демократичної партії. Національної незалежності греків загрожувала велика небезпека, яка могла бути усунута лише створенням великого союзу. У греків прокинулося свідомість національної єдності. Афіняни звернулися до Спарти з вимогою покарати зрадницькі міста, визнаючи тим самим її верховенство над Грецією.

Дарій відсторонив Мардонія від командування і призначив на його місце свого племінника Артаферна, надавши йому досвідченого полководця мідійця Датіса. Основними цілями військової експедиції були завоювання або підпорядкування Афін і Еретрії на острові Евбея, яка також надавала допомогу повстанцям, а також Кікладських островів і острову Наксос. За Геродотом, Дарій наказав Датісу і Артаферну “звернути в рабство жителів Афін і Еретрії і привести перед його царські очі”. При експедиції перебував і колишній тиран Афін Гіппій [17].

Під час експедиції перське військо завоювало Наксос і в середині літа 490 р. до н.е. висадилося на острові Евбея. Коли це сталося, жителі Еритреї прийняли рішення не залишати місто і постаратися витримати облогу. Військо персів не обмежилася облогою, а намагалося взяти місто штурмом. Геродот писав про те, що боротьба була запеклою, і обидві сторони зазнали важких втрат. Проте після шести днів боїв два знатних еретрійця, Евфорб і Філагрій, відкрили ворота ворогові. Перси увійшли в місто, розграбували його, спалили храми і святилища в помсту за спалення Сард. Захоплені в полон громадяни були звернені в рабство. З Евбеї перси через вузьку протоку Евріпіла переправилися в Аттику і встали табором у Марафоні. Марафонська рівнина була зручна для дій сильної перської кінноти [11, с 313-314].

Близька небезпека викликала в Афінах замішання. Серед афінян були і прихильники опору, і його противники. Мільтіад зумів організувати мобілізацію всіх сил для збройного опору, провівши через народні збори псефісму. Псефісма Мільтіада передбачала призов до лав полісного ополчення всіх боєздатних громадян-чоловіків, а також звільнення певної кількості рабів для поповнення війська. Незважаючи на всі зусилля, вдалося зібрати близько 9 тисяч гоплітів. Був посланий гонець в Спарту з проханням про допомогу, але спартанці забарилися, посилаючись на релігійні приписи. Жителі беотійського міста Платеї відправили на допомогу афінянам все свое ополчення чисельністю в одну тисячу чоловік.

Афінсько-платейське військо виступило до Марафону. Чекати в місті перські війська було невигідно: стіни були не надто укріпленими, і в самому місті могли знайтися зрадники. Афіняни встали табором у Марафоні недалеко від персів. Номінальним командувачем був архонт-полемарх Каллімах, а в підпорядкуванні у нього було десять стратегів, які по черзі командували військом, в тому числі Мільтіад. З них він був найталановитішим, найдосвідченішим і найенергійнішим. Серед стратегів йшли суперечки про подальші дії проти персів. Мільтіад закликав негайно дати генеральний бій. Інші висловилися за вичікувальну тактику, побоюючись переваги перських сил. Думки стратегів розділилися: п'ятеро виступали за бій, в тому числі Мильтиад і Арістід, п'ятеро - проти. Мільтіад переконав Каллімаха в необхідності негайного бою. Потім все стратеги слідом за Аристидом поступилися свої дні командування Мільтіаду. Мільтіад розробив план битви і втілив його в життя [5].

Афінське військо зайняло позицію на хребті Пентелікон, важкодоступному для нападу, і таким чином перекрила дорогу від Марафону до Афін. Перси, що мали чисельну перевагу, не стали ні нападати на греків, ні намагатися їх обійти. Датіс вирішив посадити воїнів назад на кораблі і висадити армію в фалери, поруч з Афінами. Після того, як більша частина перської кінноти і частина перської піхоти були посаджені на кораблі, Мільтіад вирішив атакувати персів. З огляду на дворазову перевагу сил персів, Мильтиад щоб уникнути оточення сильно розтягнув афінську фалангу по фронту, зміцнивши фланги за рахунок центру і сконцентрувавши на них основні сили, а потім за допомогою раптової стрімкої атаки використовував перевагу зімкнутого ладу грецьких гоплітів над розсипних строєм легкоозброєних персів, підтримуваних кіннотою і лучниками.

12 вересня 490 року до н. е. афіняни і платейці несподівано для персів атакували їх. Зімкнутий стрій грецьких гоплітів мав перевагу над розсипним строєм легкоозброєних персів, підтримуваних кіннотою і лучниками, тому греки спочатку тіснили персів. Перські вершники, приголомшені натиском греків, так і не змогли прийняти істотної участі в битві. Центр грецького війська трохи відступив під тиском переважаючих перських сил, але це було передбачено Мільтіадом. Він віддав наказ флангам розвернутися і нанести удар в тил прорвавшимся в центрі персам. Це призвело до оточення і винищення значної частини сил противника. Що залишилися в живих перси відступили до кораблям і негайно вийшли в море [11, с. 317].

Відчаливши від Марафону, перські суду рушили в обхід Аттики, щоб спробувати захопити Афіни: адже місто залишався беззахисним, поки все полісне ополчення перебувало на поле бою, в 42 кілометрах від нього. Однак Мільтіад тут же, без перепочинку після битви, скоїв з усім військом (залишивши на місці лише невеликий загін на чолі з Аристидом для охорони полонених і видобутку) форсований марш в повному озброєнні до Афін і виявився в них раніше, ніж перський флот. Побачивши, що місто добре охороняється, деморалізовані перси, так нічого і не добившись, вирушили назад. Каральна експедиція персів закінчилася провалом.

Афіняни і платейці під командуванням Мільтіада здобули блискучу перемогу. В бою загинуло 192 грека і 6400 персів. Перемога підняла бойовий дух афінян і згодом залишилася в їхній пам'яті як символ величі Афін.

Після смерті Мільтіада Фемістокл, використовуючи свій вплив на бідні верстви населення, став одним з найвпливовіших політиків в Афінах. Проміжок між марафонської битвою і вторгненням Ксеркса антикознавець Суріков називає “добою Фемистокла”. У той час як перси збирали армію для завоювання Еллади, афінський політик сприяв створенню потужного флоту. У афінян був звичай ділити між собою доходи від срібних копалень в Лавріоні. Власником цих копалень була держава. Після падіння тиранів державне майно стало вважатися власністю всіх громадян. Якщо після покриття всіх державних потреб у касах залишалися значні суми, то цей надлишок ділився між афінянами. Фемістокл запропонував направити отримані кошти на будівництво кораблів. Пропозиція була сприйнята дуже неоднозначно. Беручи його, кожен афінянин позбавлявся хоч і невеликої, але вірної грошової допомоги, що надається державою. Готуючи кораблі для війни з персами, Фемістокл розумів, що афіняни не погодяться з ним, тому що не вважають розбитих під Марафоном варварів серйозною загрозою. Тому він переконав співгромадян, що нові кораблі і потужний флот необхідні для війни з Егіною - островом, який вів безперервну війну з Афінами.

Цим планам протистояла аристократія на чолі з Аристидом. Впровадження в життя планів Фемістокла по створенню 200 кораблів призвело до збільшення денної плати, а також подорожчання життя. Розбіжності між двома партіями - аристократичної і народної - загострилися настільки, що було прийнято рішення провести процедуру остракізму, щоб відновити спокій в місті. Арістід був вигнаний, і Фемістокл міг проводити свою політику, не побоюючись його протидії [11, с. 318].

Після цієї невдалої експедиції Дарій став збирати велике військо для підкорення всієї Греції. Його планам перешкодило повстання в Єгипті в 486 році до н. е., а незабаром Дарій помер. Трон зайняв його син Ксеркс. Подолавши єгипетське повстання, Ксеркс продовжив підготовку до походу на Грецію. Військо було зібрано з багатьох народів величезної імперії. За Геродотом, воно включало персів, мідян, гіркан, ассірійців, бактрійців, саків, індійців, аріїв, парфян, хорасміїв, согдійців, гандаріїв, дадіков, каспіїв, сарангіїв, пактіїв, утіїв, міков, паріканіїв, арабів, ефіопів, лівійців, пафлагонців, лігіев, матіенів, маріандінов, сирійців, фрігійців, лідійців, фракійців, пісідійців, кабалієв, миліїв, мосхів, тібаренів, макронів, марів, колхів і моссініків. Крім сухопутного війська у Ксеркса був потужний флот, споряджений прибережними і острівними народами, що входили в його державу [4].

У 481 р. до н.е. відбвся конгрес 30 давньогрецьких держав, на якому було прийнято рішення спільно відображати майбутнє вторгнення персів. В даному союзі найбільшою військовою потужністю володіли Афіни і Спарта. При цьому спартанці мали сильне сухопутне військо, а афіняни морський флот, створений внаслідок проведених раніше Фемістоклом реформ і нововведень. Коринф і Егіна, інші грецькі держави з сильним флотом, відмовилися передавати його під командування афінян. Як компроміс командування над морськими силами було покладено на Спарту і її воєначальника Еврібіада.

3.2. Війна з Ксерксом

Отримавши звістку про підготовку Ксеркса, греки скликали (481 до н. е.) на Коринфському перешийку конгрес, на якому брали участь представники Пелопоннеського союзу, Афін, Платей, Феспії, Кеоса. Був проголошений загальний мир, чим завершилася боротьба між Афінами і Егіною. Союзна рада відправила у всі вільні грецькі міста послів, запрошуючи всіх до участі у війні і волаючи до її національного характеру. Посольство, однак, не мало успіху. Ахайя, Аргос, Фіви, Крит, Керкіра, тирани Сіракуз і Акраганта ухилилися від участі в майбутній війні. Дельфійський оракул давав безрадісні відповіді, висловлюючись проти походу.

Для переправлення величезного війська цар наказав спорудити понтонний міст між Європою і Азією через Геллеспонт. У Ксеркса також були і інші амбітні плани (зокрема, зробити півострів Афон островом). Про ексцентричність Ксеркса також свідчить його реакція на те, що під час бурі був знищений недавно побудований міст через протоку. Він наказав катам сікти море, примовляючи: “О ти, гірка волога Геллеспонта! Так тебе карає наш владика за образу, яку ти завдала йому, хоча він тебе нічим не ображав”. Разом з тим Ксеркс не втратив почуття реального і після закінчення екзекуції зауважив: “Як шкода, що стихії підвладні не царям, але тільки богам”. Однак наступна переправа перських військ пройшла успішно.

Конгрес грецьких полісів зібрався знову навесні 480 року до н. е. Представники з Фессалії запропонували грекам зробити спробу зупинити військо Ксеркса у вузькій ущелині Темпе. на кордоні Фессалії і Македонії. В Фессалію морем було направлено 10 тисяч гоплітів для захисту ущелини. Олександр, цар Македонії, який до цього визнав верховну владу перського царя, попередив військо греків про наявність обхідного шляху. Через кілька днів греки відплили назад. Незабаром після цього Ксеркс зі своєю армією переправився через Геллеспонт.

Після цього афінським стратегом Фемістоклом був запропонований інший план дій. Шлях в Середню Грецію проходив через вузький Фермопільський прохід. У ньому грецьке військо могло утримувати більші за чисельністю сили противника. Для запобігання обходу ущелини з моря афінським і союзним кораблям слід було контролювати вузьку протоку між островом Евбея і материковою Грецією (згодом, практично одночасно з Битва при Фермопілах, там відбулася морська битва при Артемісії). Дана стратегія була схвалена загальногрецьким конгресом, хоча представники деяких Пелопоннеських міст були не згодні з таким рішенням. Вони вважали, що найкращим буде все сили направити на захист коринфського перешийка, що з'єднує Пелопоннеський півострів з материком. Жінок і дітей із залишених Афін вони пропонували евакуювати в інші міста.

Пропозиція захищати тільки Коринфський перешийок було неприйнятно для греків з полісів поза Пелопоннесу. Оборона Коринфського перешийка означала здачу Афін у владу Ксеркса. Афіняни, на що вказував Фемістокл, в такому випадку відпливли б з усім своїм флотом в Італію шукати нове місце для поселення. У разі виходу з війни афінян греки втратили б більшу частини своїх морських сил. При такому розвитку подій перси могли безпечно переправити морським шляхом свої сили на півострів і атакувати грецькі війська на перешийку з тилу. Схожі з Фемістоклом думку висловлювала цариця Артемісія, яка радила Ксерксу рушити з військами на Пелопоннеc [5].

Для греків основним завданням було затримати просування перської армії на територію Еллади. При обороні вузького Фермопільського проходу греки могли вирішити це стратегічне завдання. Розташувавши свої сили в самих вузьких місцях на шляху морської і сухопутної армій Ксеркса (Фермопіли і протоку біля мису Артеміс), греки нівелювали чисельну перевагу противника. На відміну від греків перси не могли стояти на місці, так як для постачання їх армії потрібно було багато їжі, яка добувалася на зайнятих територіях. Тому персам для успіху кампанії було необхідно прорватися через Фермопільську ущелину.

Перській армії, чисельність якої сучасні історики оцінюють в 200-250 тисяч чоловік, протистояло, за різними даними від 5200 до 7700 греків. У перші 2 дні битви греки успішно відбивали атаки персів у вузькій ущелині, але до останнього, 3-го дня битви більшість захисників пішло, побоюючись оточення. На місці залишилися лише загони спартанців, феспійців і фіванців, загальною кількістю близько 500 воїнів. Через зраду місцевого жителя перси зайшли до грекам в тил і знищили їх.

За Геродотом, в протоці між островом Евбея і материком, біля мису Артеміс, зібрався 271 грецький корабель. Під час цієї битви погодні умови для греків виявилися вкрай сприятливими. По дорозі до Артемісію перський флот потрапив в сильний шторм, під час якого розбилося багато кораблів. Коли елліни побачили величезний флот противника, то вони злякались і вирішили втекти. Фемістокл виступив різко проти цієї пропозиції. Він зумів переконати інших еллінів [4].

Бачачи перед собою невеликий грецький флот, перси вважали свою перемогу незаперечною. Для того, щоб не допустити втечі греків, вони вирішили відправити 200 кораблів в обхід Евбеї. Плани персів стали відомі грекам від перебіжчика. Не чекаючи оточення, союзний флот еллінів несподівано для персів напав на їх основні сили і завдав їм істотної шкоди. З настанням темряви почався шторм, в результаті якого знаходилися у відкритому морі 200 перських кораблів, що пливли для оточення греків, і вони розбилися об прибережні скелі.

Греки продовжували 2 дня успішно атакувати перський флот, поки не отримали повідомлення про загибель царя Леоніда і 300 спартанців в Фермопільскій битві. Після цих сумних для еллінів новин вони стали відступати.

Після поразки греків під Фермопілами шлях на Афіни і Пелопоннес для персів було відкрито. Воїни з Пелопоннесских міст стали спішно збиратися на перешийку і зміцнювати його. Від Артемісію союзні кораблі відпливли до острову Саламін. У Фемистокла виник план дій, який в кінцевому підсумку забезпечив перемогу греків над персами. Щоб втілити його в життя, йому довелося проявити всю свою хитрість і ораторський дар.

Незадовго до вступу персів на територію Аттики афіняни відправили послів в Дельфи, щоб запитати у оракула про подальші події. Пророцтво виявилося самим похмурим і віщувало неминучу загибель. Така відповідь оракула глибоко засмутив послів. Вони вирішили повернутися до оракула в якості благаючих в бога захисту. Наступне пророцтво піфії виявилося не набагато краще. Однак оракул містив фрази, які потім успішно використовував Фемістокл для того, щоб переконати афінян переселитися на розташований поруч з Афінами острів Саламін:

“ Лише дерев'яні стіни дає Зевес

Незламно стояти під порятунок тобі і нащадкам

Острів божественний, о Саламін, синів своїх дружин ти загубиш ”

Фемістокл зумів на народних зборах переконати афінян, що «дерев'яні стіни» - афінські кораблі, а “загибель синіd” відноситься до персів, так як в іншому випадку оракул сказав би “нещасний Саламін”, а не “божественний” [12, с. 167-168]. У 1960 році була знайдена і опублікована табличка з декретами Фемістокла. Її зміст багато в чому збігається з записами античних класиків. У ній йдеться про мобілізацію всього чоловічого населення, про евакуацію жінок, старих і дітей на острів Саламін і в Трезен, про повернення вигнаних з Афін громадян для спільної боротьби.

Під час загальної плутанини з храму зникла як священна змія, так і дорогоцінна Егіда Афіни. Фемістокл і ці події зумів використати для втілення своїх планів. Він пояснив пропажу змії тим, що богиня покинула місто і вказує афінянам шлях до моря. Для пошуку коштовності Фемістокл наказав обшукувати поклажу громадян і вилучати надмірну кількість грошей, які тікаючі з міста жителі вивозили з собою. Ці кошти переходили в громадське користування, і ними виплачувалася платня екіпажам кораблів [8, с. 287].

Плутарх досить докладно описує коливання греків за кілька днів до битви. Головним начальником флоту був спартанець Еврібіад. Він хотів знятися з якоря і плисти до Корінфського перешийку, на якому знаходилося сухопутне військо пелопоннесців. Фемістокл розумів, що вузькі протоки нівелюють чисельну перевагу флоту Ксеркса. Відповідно він заперечував Еврібіаду.

Своїми доводами Фемістокл зміг на кілька днів відстрочити відплиття союзного флоту. Однак, коли ворожий флот підійшов до Фалерської гавані, а на березі з'явилося величезне перське військо, греки вирішили бігти. Фемістокл, незадоволений тим, що елліни упустять можливість скористатися вигодами місцеположення і вузьких проток, зважився на безпрецедентну для світової історії хитрість. Він відправив одного зі своїх довірених рабів, Сікіна, перса за національністю, до Ксеркса з повідомленням:

“Афінський воєначальник Фемістокл переходить на сторону царя, перший сповіщає його про те, що елліни хочуть бігти, і радить не дати їм втекти, а напасти на них, поки вони знаходяться в тривозі з нагоди відсутності сухопутного війська, і знищити їх морські сили.” [5].

Ксеркс повелів скликати військову раду і обговорити плани подальшого завоювання Греції. Більшість воєначальників радило дати грекам бій у вузьких протоках близько Саламіна. Лише цариця Артемісія радила відмовитися від бою. За Геродотом, наведені нею доводи були досить схожими зі словами Фемістокла. Вона просила передати Ксерксу, що, згідно з її думки, грецький флот довго чинити опір не зможе і елліни незабаром розбіжаться по своїм містам. Просування в бік Пелопоннесу і Коринфского перешийка принесе армії персів беззастережну перемогу. Ксеркс вирішив втілити думку більшості воєначальників і нав'язати еллінам бій.

Поки воєначальники еллінів продовжували запеклу суперечку, перси почали їх оточувати. Під час цих суперечок з Егіни прибув Арістід, насилу уникнувши переслідування перських сторожових кораблів. Коли греки зрозуміли, що їх оточили, то їм вже нічого не залишалося, крім як готуватися до бою.

В результаті битви при Саламіні греки, використовуючи вузькість проток, змогли розбити переважаючі сили персів. Битва при Саламіні стала поворотною подією в греко-персидських війнах. Багато істориків називають битву при Саламіні однією з найважливіших битв історії. Греки, раніше поступалися персам як в сухопутних, так і морських силах, а тепер отримали перевагу на море. За Геродотом, Ксеркс злякався, що грецькі кораблі попливуть до Геллеспонту і перекриють йому шлях назад. Згідно Плутарху, після битви між грецькими воєначальниками відбулася рада. Фемістокл запропонував зруйнувати мости в Геллеспонт, щоб ”захопити Азію в Європі”. Арістід опонував йому, сказавши, що, замкнені на Балканському півострові, перси битимуться більш запекло. Фемістокл погодився з Аристидом і для того, щоб скоріше вигнати Ксеркса з Греції, зробив чергову хитрість. Він відправив до царя лазутчика з повідомленням про те, що греки хочуть зруйнувати мости. Переляканий Ксеркс став поспішно відступати [5].

Через рік в 479 р. до н.е. сталася битва при Платеях. Дізнавшись про виступ основного війська еллінів через укріплений Коринфський перешийок, Мардоній спалив Афіни і відправився зі своєю армією в Беотію. Його вибір, згідно з Геродотом, був пов'язаний з тим, що ландшафт Аттики, в якій знаходилися Афіни, був незручний для дій перської кінноти. У Беотії ж його воїни знаходилися на землі союзників і в місці, зручному для застосування кінних загонів. По дорозі персами була спустошена область Мегар. Розташувавшись на північному березі річки Асоп в Беотії, вони почали облаштовувати укріплений табір.

До загальногрецького війська приєдналися афіняни і платейці. Армія пройшла через ущелини гори Киферон і розташувалася навпроти позицій персів. Павсаній розмістив еллінів на гірських височинах. Незважаючи на безпосередню загрозу для всієї Греції, серед еллінів не було повної єдності. Плутарх наводить відомості як про розкриту змову серед збіднілих внаслідок війни аристократів, так і про внутрішні розбіжності між представниками різних полісів.

Кіннота Мардонія влаштовувала напади окремими загонами на еллінів, які завдавали їм важкою шкоди. Під час однієї з вилазок був убитий воєначальник персів Масіста. Загибель самого шановного в війську, після царя і Мардонія, людини значно знизила його бойовий дух. Греки ж, підбадьорені цією маленькою перемогою, просунулися до табору персів. Спартанці і тегейці зайняли правий фланг, афіняни - лівий.

Кожна зі сторін утримувалася від атаки. Геродот пов'язує це з отриманими під час жертвоприношень ознаками. Як перси, так і елліни отримали сприятливі ознаки в разі оборони і несприятливі при настанні. Це протистояння, коли жодна зі сторін не починала настання, пов'язане з тим, що персам було складно штурмувати укріплення греків, а греки, перебуваючи на своїй землі, продовжували отримувати підкріплення. Павсаній також не хотів втрачати вигідних позицій на гірських схилах. На восьмий день перської кінноті вдалося захопити прямувавший з Пелопоннесу обоз з продовольством з 500 возів [19].

Перси засипали джерело Гаргафію, з якого черпали воду елліни. Інше можливе джерело води, річка Асоп, була недоступна через обстріли лучниками. Таким чином, ціла армія залишилася без води і продовольства, після чого Павсаній прийняв рішення почати відступ.

Відступ було організовано вкрай погано. Греки переплутали напрям відходу і відійшли до Платей. Афіняни, спартанці і тегейци, на яких було покладено завдання прикривати основні сили, до ранку навіть не почали відступу. Один із спартанських воєначальників Амомфарет відмовився залишати табір. В результаті сили греків стали являти собою не армію, а сукупність розрізнених загонів.

Коли перси виявили відхилення греків, Мардоний прийняв рішення почати переслідування. Військо перейшло річку Асоп і послідувало за спартанцями і тегейцямі. Першим був атакований загін Амомфарета. Дізнавшись про початок наступу ворога, Павсаній відправив гінця до афінян з проханням про допомогу. Загін під командуванням Арістіда повернув назад, проте був атакований союзними персам фиванцями. У зв'язку з відсутністю допомоги спартанці опинилися в досить скрутному становищі, намагаючись протистояти основним силам армії Мардонія.

Незважаючи на чисельну перевагу, перси поступалися спартанцям. Під час битви спартанцю Арімнесту вдалося вбити воєначальника ворожої армії Мардонія. Після загибелі командира перси почали відступати. Лише елітний загін ”Безсмертних” продовжував опір і був повністю знищений. Перси в паніці бігли в свій укріплений табір. Боєздатність зберіг лише загін воєначальника Артабаза, який, передбачаючи результат бою зі спартанцями, не допустив свій 40-тисячний загін до битви (слід врахувати, що всі сучасні історики вважають оцінку чисельності перського війська Геродотом завищеною). Дізнавшись про поразку основних сил, він почав відступ до Геллеспонту. [19]

У той час як спаратанці взяли гору над персами, афінян вдалося зломити запеклий опір фиванців. Як тільки звістка про перемогу Павсанія і переломі в битві досягла відступаючі загони еллінів, вони розвернулися і почали переслідування переможеного ворога. Спільними зусиллями було взято укріплений табір персів. Серед його захисників, обмежених у вузькому просторі, почалася паніка, і вони були практично повністю перебиті. Так, з початкового числа в 300 тисяч чоловік уціліли лише загін Артабаза, який було утримано воєначальником від участі в битві, і близько 3 тисяч воїнів, які брали безпосередню участь у битві. Наведені “батьком історії” дані хоч і викликають сумніви щодо чисельності персів, але свідчать про нищівну поразку персів і їх союзників.

Втрати греків, згідно з Геродотом, були мінімальні і становили лише 159 осіб - 91 спартанець, 16 тегейців і 52 афінянин. Саме представники цих грецьких полісів брали участь на перших етапах бою. З наведеними цифрами не погоджувалися навіть античні історики [4]. Плутарх пише про 1360 загиблих в бою греків, відзначаючи, що загиблі були не тільки серед трьох полісів [5]. Ефор і Діодор Сицилійський говорять про більш ніж 10 тисячах загиблих еллінів.

Перемога еллінів була безперечною, армія ворога повністю знищена. Безпосередньо після битви греки стали вибирати найбільш воїна, який найбільше відзначився. За Геродотом, найбільшу доблесть проявив спартанець Аристодем, якому за рік до битви дали презирливе прізвисько “боягуз”. Справа в тому, що він залишився єдиним, хто вижив з 300 спартанців, які перебували з царем Леонідом в Фермопільскій ущелині. Після повернення в Спарту Арістодема очікували безчестя і ганьба. Під час битви при Платеях він став самим доблесним з усіх воїнів. Однак нагороди він не отримав, так як було висловлено припущення про те, що Аристодем зробив великі подвиги лише тому, що явно шукав смерті через свою вину. Посмертні почесті за найбільшу доблесть під час битви отримав Посидоній [19].

Геродот також призводить епізод, який характеризує зніженість персів. Серед трофеїв грекам дістався намет Мардония з великою кількістю золотого і срібного посуду. Павсаній наказав полоненим приготувати такий же обід, який вони готували своєму колишньому воєначальнику. Видовище розкішно приготованого обіду і пишноти шатра викликало здивування у спартанця. Жартома він наказав своїм слугам приготувати лаконский обід, після чого запросив інших воєначальників еллінів. Коли ті зібралися, він зі сміхом сказав:

“Елліни! Я зібрав вас, щоб показати нерозсудливість цього ватажка мідян, який живе в такій розкоші і все-таки прийшов до нас, щоб забрати наші жалюгідні крихти” [4].

Павсаній мав всі підстави глузувати з дурістю персів, які, маючи можливість насолоджуватися такими благами, пускалися в дорогу, щоб завоювати бідно живучих в своїх гірських оселях еллінів.

Плутарх розповідає про ситуацію, що сталася безпосередньо після битви, яка ледь не стала причиною міжусобного військового конфлікту між спартанцями і афінянами. Кожна зі сторін вважала себе гідною головної нагороди за хоробрість. За пропозицією корінфянина Клеокріта було прийнято компромісне рішення передати нагороду Платеям [5].

Елліни захопили багату здобич. Десята її частина була присвячена богам, зокрема, в святилище Аполлона в Дельфах була відправлена ​​бронзова колона, створена зі зброї загиблих під час битви персів. Створення колони було ознаменовано скандалом. Воєначальник еллінів біля Платей Павсаній велів помістити на тринозі напис:

“Еллінів вождь і начальник Павсаній в честь Феба владики

Пам'ятник цей спорудив, полчища мидян зламавши” [6].

Греки були ображені такою поведінкою Павсанія, який привласнив собі всю славу перемоги, яка по праву належала їм усім. Спартанці зіскоблили первісну напис і замінили її на перерахування всіх міст, війська яких брали участь в битві. Діодор Сицилійський писав, що на тринозі замість первісної написи помістили двовірш знаменитого грецького поета Симонида:

«Це подарунок рятівників великої Еллади, споруджений тут,

Убезпечили її держави від ланцюгів ганебного рабства»

Після перемоги над основними силами противника об'єднане військо греків обложило союзний персам місто Фіви. Фіванці були змушені видати ватажків проперсідской партії, яких відвезли в Корінф і стратили.

3.3. Подальший хід війни

За переказами, в той же день, в день битви при Платеях, флот союзників переміг деморалізовані залишки персидського флоту в битві при Мікалі. Це ознаменувало собою кінець персидського вторгнення і початок наступного етапу греко-персидських воєн, грецького контрнаступу. Після Мікалі грецькі міста Малої Азії знову повстали, і перси не змогли повернути їх до складу своєї держави. Флот союзників потім відплив в Херсонес, зайнятий персами, осадив і захопив місто Сест. У наступному році, 478 р. до н.е., союзники відправили сили для захоплення міста Візантія (сучасний Стамбул). Облога закінчилася успішно, але груба по відношенню до союзників поведінка спартанського полководця Павсанія призвела до невдоволення багатьох союзників і стало причиною відкликання Павсанія [4].

Після облоги Візантії Спарта стала прагнути до виходу з війни. Спартанці вважали, що після звільнення материкової Греції і грецьких міст Малої Азії мета війни була досягнута. Існувало також думка, що неможливо забезпечити незалежність азіатських греків. В еллінському союзі грецьких міст-держав, який боровся проти сил Ксеркса, домінували Спарта і Пелопоннеській союз. Після виходу Спарти з війни керівництво грецькими силами перейшло до афінян. З'їзд зібрався на священному острові Делос, щоб створити новий союз для продовження боротьби з персами. Цей союз, в який входили багато з островів Егейського моря, офіційно називався “Першим афінським союзом”, більш відомий в історіографії як Делоський союз. Згідно Фукидиду, офіційною метою союзу було “помститися Варвару за завдані їм лиха спустошенням перської землі”. Сили Делосского союзу в наступному десятилітті виганяли перські гарнізони з Фракії, а також розширювали території, контрольовані Делоським союзом.

Після поразки перських сил в Європі афіняни стали розширювати союз в Малій Азії. Острова Самос, Хіос і Лесбос, ймовірно, стали членами Еллінського союзу після битви Мікалі і, імовірно, були одними з перших членів Делоського союзу [5]. Тим не менш, не ясно, коли саме інші міста Іонії або інші грецьких міста Малої Азії приєдналися до союзу. Фукідід свідчить про присутність іонійців в Візантії в 478 р. до н.е., так що цілком можливо, що деякі з іонійськіх міст приєдналися до союзу на початку 478 р. до н.е. Афінський політик Арістід, за однією з версій, помер в Понте (бл. 468 до н. е.), куди відплив через суспільні справи. Так як Арістід був відповідальним за те, щоб кожен член спілки платив внесок, ця поїздка може бути пов'язана з розширенням союзу в Малій Азії.

У 477 р. до н.е. Кімон проводить свою першу успішну військову операцію. Облога міста Ейон в гирлі річки Стримона закінчилася тим, що обложені перси підпалили місто і загинули у вогні. Взяття міста дозволило грекам почати колонізацію привабливого стрімонского регіону [5].

У 476 р. до н.е. Кімон провів ще одну вдалу військову кампанію. Захопивши Скірос, острів в північно-західній частині Егейського моря, він вигнав влаштувавшихся там піратів, які перешкоджали нормальному розвитку морської торгівлі. За легендами на острові був убитий міфологічний герой і колишній цар Афін Тесей. Після старанних пошуків Кімон заявив про те, що їм знайдені останки Тесея. Незалежно від того, чи належали доставлені до Афін кістки самому Тесеєві, чи ні, цей епізод додав Кимону популярності в народі [12, с. 217].

У 471 р. до н.е. вигнав з Візантія спартанського регента Павсанія. Колишній переможець битви при Платеях вийшов з-під контролю. Він самовільно захопив дане стратегічно важливе місто і керував ним як тиран. Таке положення нікого не влаштовувало, в тому числі і спартанців. Захоплене місто увійшло до складу Делоського союзу, ще більш посиливши афінську могутність. З взяттям Візантія пов'язана легенда, згідно з якою Кімон під час розподілу видобутку наказав з одного боку поставити полонених персів, а з іншого покласти їх золоті прикраси. Після цього він запропонував союзникам вибрати будь-яку з частин, з тим щоб інша дісталася афінянам. Всі вважали тоді, що цим поділом Кімон виставив себе на посміховисько. Союзники несли коштовності, а афінянам дісталися голі тіла мало звичних до фізичної праці людей. Незабаром друзі і родичі полонених стали викуповувати їх. Це дозволило Кімону зібрати досить великі кошти. [5]

Незабаром після вигнання Фемістокла Кімон здобув одну з найгучніших перемог греко-персидських воєн в битві при Еврімедонті. Йому вдалося за один день здобути потрійну перемогу в двох морських і одному сухопутному боях над переважаючими силами противника.

Афинянам стало відомо, що в гирлі річки Еврімедонт (на південному заході Малої Азії) збираються великі морські і сухопутні сили персів, призначені для вторгнення в Елладу. На чолі флоту з 200 кораблів Кімон прибув до місця дислокації персів і застав їх зненацька. Більшість персів знаходилося на березі. У зв'язку з цим грекам вдалося розгромити ворожий флот і взяти в полон 200 трієр. Перси в ситуації, що склалася зволікали, так як очікували поповнення 80 кораблями фінікійців, які були на підході до місця бою. Греки, висадившись на берег, нав'язали бій ворогові і розбили сухопутне військо. На цьому битва не закінчилася. За наказом головнокомандувача греки знову сіли на кораблі і розбили прибувший до Еврімедонту фінікійський флот.

Нищівна поразка при Еврімедонті змусило перського царя піти на переговори. В Сузи вирушило посольство афінян, яким керував зять Кімона, Каллій. Деталі укладеного мирного договору (де-факто перемир'я, яке має назву кімонов мир) невідомі, але його умови явно були вигідні для афінян.

Проміжок часу між битвою при Еврімедонті (469 або 466 рік до н. е.) і єгипетської експедицією афінян (459-454 до н. е.), Що становить не менше 10 років, характеризувався відсутністю військових дій між персами і греками. Якраз в цей час між спартанцями і афінянами (колишніми союзниками по антиперсидскій коаліції) розгорівся військовий конфлікт - мала Пелопонеська війна [12, с. 221-222].

Мала (Перша) Пелопоннеської війна - війна 460-445 рр. до н. е. між Спартою, лідером Пелопоннеського союзу, і її союзниками, і Афінами, лідером Афінського морського союзу, і їх союзниками.

Війна була серію локальних сутичок. Завершив її Тридцятирічний мир, підписаний в 445 р. до н.е.

У 477 році до н. е. з утворенням Афінського морського союзу Спарта остаточно поступилася гегемонію на морі Афінам [19].

У 465 році до н. е. після сильного землетрусу в Спарті повстали ілоти. Повстання охопило значну територію, а ілоти навіть зважилися почати похід на саму Спарту. Переконавшись в тому, що не зможуть придушити повстання своїми силами, спартанці звернулися до своїх союзників, в тому числі до Афін. Афінський контингент прибув з великим запізненням, і спартанці, вже локалізована повстання, запідозрили афінян в співчутті до повсталих і відіслали їх назад. Афіняни, ображені такою відповіддю спартанців, різко змінили вектор зовнішньої політики, уклавши союз з Фессалією і з традиційно ворожим Спарті Аргосом. Афіни також домоглися виходу з Пелопоннесского союзу і приєднання до Афінського морського союзу Мегар, чим перегородили Спарті і Корінф шлях в Середню Грецію. Незабаром після цього афінський флот розбив об'єднаний флот егінян і пелопоннессцев і осадив Егіну. У той же час афіняни закінчили будівництво Довгих стін. Тепер вони, маючи в своєму розпорядженні потужний флот і неприступний на ті часи укріплений район в Аттиці, могли відповісти на будь-який виклик.

У 457 р. до н.е. спартанці разом з союзниками переправилися в Середню Грецію. Разом з військами фіванців вони створили безпосередню загрозу Аттиці. Афіняни з союзниками були змушені виступити їм назустріч. У впертій битві при Танагрі афіняни зазнали поразки, в якому важливу роль зіграло зрада фессалійської кінноти. Проте афіняни відступили в повному порядку, а спартанці були занадто знекровлені, щоб зважитися на вторгнення в Аттику. Спартанці повернулися додому через область Мегар, афінські гарнізони не наважилися перепинити їм шлях і перешкодити розорення оливкових гаїв.

Афіняни зуміли досить швидко відновитися. Вони вторглися в Беотию, і в битві при Енофітах, рівно через два місяці після поразки при Танагрі, наголову розбили беотийців. Вся Беотія, Фокіда і Озольска Локрида були змушені підкоритися Афінам. У тому ж році впала Егіна, кинута пелопоннесцямі на напризволяще.

Навесні 456 р. до н.е. афіняни під командуванням Толміда зробили морський похід навколо Пелопоннесу. Афіняни розорили спартанський острів Кіфера, верфі в Гітіі, вийшли в Іонічне море, де до Афінського морського союзу приєднали острова Закінф і Кефалленію. Крім того, афіняни висадилися близько Сікіона, де в сухопутної битві перемогли його жителів [19].

Невдачею закінчився похід у Фессалію, де афіняни хотіли відновити владу фессалійського правителя Ореста. Блоковані фессалійською кіннотою і нездатні боротися з нею, афінські піхотинці були змушені безславно повернутися додому.

Однак афіняни показали, що аж ніяк не зломлені поразкою. Перікл почав похід на Пелопоннес: він переміг жителів Сікіона в сухопутному битві, на кораблях переправився в Акарнанію, де деякий час безуспішно облягав Еніади, і знову повернувся в Афіни.

У 449 р. до н.е. Афіни і їх союзники підписали з Персією Каллієв мир, який завершив Греко-персидські війни. В цей же час спалахнула Друга Священна війна (449-447 рр. до н. е.), Викликана тим, що союзні Афінам фокідяни захопили Дельфи. Дельфийська олігархія звернулася до спартанців, які видворили фокідян з Дельф. Афінські війська, керовані самим Періклом, увійшли в Дельфи і знову віддали їх в руки фокідян [12, с. 256].

У 447 р. до н.е. почалося повстання беотійських міст проти панування Афін. За підтримки всього населення демократичний уряд Беотии було повалено, а афінські війська, відправлені на придушення повстання, після початкових успіхів були знищені у короні.

Відразу після катастрофи під Коронео спалахнуло повстання на Евбеї. Від Афін відпала Мегара, що вступила в змову з Коринфом і Сікіоном, а афінські гарнізони були всюди знищені. Врятувалися лише деякі афіняни, які втекли з Мегари в мегарский порт Нісею. Тоді ж в Аттику вторглася спартанська армія під командуванням царя Плістоанакта.

Перікл зробив найрішучіші заходи для ліквідації серйозної загрози, що нависла над Афінами. Спартанці, що спустошили деякі райони Аттики і дійшли до Елевсіна, несподівано повернули назад, причому сучасники вважали, що Плістоанакта отримав від Перикла великий хабар в 10 талантів, хоча спартанці просто не наважилися штурмувати афінські стіни. Спартанці ще перебували в Аттиці, коли Перікл з 50-ю кораблями і сильним військом в 5 тис. Гоплітів висадився на Евбеї і почав заново підпорядковувати одне місто за іншим, яким не стали допомагати ні беотійці, пов'язані мирним договором, ні спартанці, які не мають свого флоту. Один з Евбейських міст - Гестея - був в покарання очищений від жителів і заселений афінськими колоністами, інші - втратили частину території. Всі жителі Евбеї були змушені принести присягу Афінам під загрозою позбавлення цивільних прав і конфіскації майна.

В кінці 446 р. до н.е. в Спарту вирушило офіційне афінське посольство. Віхід Афін з Беотії показав, що Афіни відмовилися від гегемонії на материку, а ненадання Спартою допомоги Евбеї продемонструвало їх відмову від втручання в справи Афінського морського союзу. Афіни і Спарта уклали мирний договір на 30 років на основі розділу сфер впливу [19].

У мирному договорі йшлося, що афіняни відмовляються від усіх земель і міст, захоплених ними на Пелопоннесі. Обидві сторони зобов'язалися не брати в свої союзи міста-перебіжчики. Міста, які не перебувають у складі спілок, могли вступити в них на свій розсуд. Егіна отримувала певну автономію, а Аргос, який не бере участі в цьому договорі, міг укласти з Афінами окремий договір. Всі суперечки між Афінами і Спартою повинні були вирішуватися шляхом переговорів або через третейський суд.

Мирний договір діяв до 431 р. до н.е., коли почалася Пелопоннеська війна.

Єгипетська експедиція (459-454 до н. е.) - Військова експедиція афінян і їх союзників проти Персії під час Греко-персидських воєн. Почалася під приводом допомоги повсталим єгиптянам. Афіняни мали на меті відторгнути Єгипет від Персії, що завдало би сильний удар Перській державі і віддало б все східне Середземномор'я в сферу впливу афінян.

У 461 до н. е. Кімон потрапив в немилість афінського народу і процедурою остракізму був вигнаний з Афін на 10 років. У його відсутність афіняни перейшли до вкрай необдуману зовнішній політиці: почали агресивні дії відразу на декількох напрямках. У 460 до н. е. почалася уповільнена війна зі Спартою (Мала Пелопоннесская війна); вона йшла з перемінним успіхом і постійно відволікала чималу кількість афінських збройних сил. У цих умовах було вирішено відновити наступ ще й на перською фронті. Спочатку афіняни планували послати свій флот на Кіпр, але в цей час в підвладному Персії Єгипті почалося повстання. Його підняв цар лівійців, які жили поруч з Єгиптом, Інар, син Псамметиха. Повстання охопило більшу частину країни. Інар звернувся за допомогою до афінян, ті погодилися і їх флот з Кіпру попрямував до Єгипту.

Єгипетська експедиція спочатку була успішна для Делосского союзу на чолі з Афінами. Фукідід так описує початок походу:

“Піднявшись потім вгору по Нілу, вони [афіняни] оволоділи рікою і двома третинами Мемфіса, а потім напали на останню третину (так звану Білу стіну), де знайшли притулок перси і мідяни і вірні царю єгиптяни” [4].

Афинянам вдалося опанувати всім Єгиптом. У битві при Папремісі Інар розгромив перські війська на чолі з Ахеменом, сином Дарія I. Перси тоді спробували підкупити спартанців, щоб ті вторглися в Аттику і змусили афінян, які воювали в Єгипті, покинути Єгипет. Але посольство спіткала невдача: спартанці відмовилися нападати на Аттику.

Тоді Артаксеркс I послав до Єгипту велику армію на чолі з Мегабізом, сином Зопіра. У битві при Мемфісі (456 до н. е.) армія Мегабіза розгромила єгиптян і їх союзників - лівійців і греків. Потім він вигнав афінян з Мемфіса і замкнули їх на острові Просопітід. Півтора року облоги не дали результату, так як у Мегабіза не було флоту. Тоді він осушив канал, що з'єднує два рукави Нілу, відвівши воду в інше місце. Грецькі трієри опинилися на мілині. Після цього перські війська увійшли на колишній острів і захопили його [19].

“Тим часом п'ятдесят трієр, які були надіслані на зміну в Єгипет з Афін і з інших областей союзу, увійшли в Мендесійскій рукав Нілу, нічого не підозрюючи про події, що відбулися. Тут афіняни зазнали одночасно нападу перської піхоти з суші і фінікійської ескадри з моря”.

Розгром був повний. Велика частина флоту з екіпажами була знищена. Загинуло до 35 тис. Афінян і їх союзників. Тим, хто вижив 6 тис. греків Мегабіз милостиво дозволив евакуюватися на 40 кораблях, які в них залишилися в Грецію. Ще одна невелика група греків бігла на батьківщину через Лівію. Лідер повстання, Інар, був розп'ятий персами на хресті. Практично весь Єгипет знову став перським. Частина повсталих єгиптян під керівництвом Аміртея продовжила опір в важкопрохідних болотах дельти Нілу.

Після поразки в Єгипті і втрати значної частини флоту під приводом зростання загрози Персії афіняни перенесли казну Афінського морського союзу з Делоса в Афіни. Фактично, це означало перетворення Делосского союзу в Афінську архе.

Незважаючи на велику поразку, афіняни незабаром змінили ситуацію в свою сторону і завдали персам ряд поразок.

Найцікавіше в “Повстання Інара” те, що власне етнічні єгиптяни брали в ньому мінімальну участь. По суті це було протистояння залишків скинутої персами лівійської династії фараонів за підтримки загонів лівійських кочівників і греків-союзників проти власне Ахеменідської держави; мабуть простому населенню Єгипту участь у повстанні було мало цікаво, так як для них це уявлялося бійкою між їх чужоземними правителями за право управління, а також слід сказати, що стародавні єгиптяни в ту епоху вже остаточно втратили войовничий дух.

У 450 до н. е. - 449 до н. е. рр. Кімон знову виступив проти персів, але в тому ж році він помер, залишивши про себе пам'ять останнього великого вождя в греко-персидських війнах. Незважаючи на подвійну славну перемогу греків при Саламіні, Афіни повинні були відмовитися від наступальних дій проти Персії, так як їм варто було вирішувати важкі завдання всередині держави і вже почалася фатальна для Афін ворожнеча зі Спартою. У 449 до н. е. був укладений Каллієв мир, який закінчив греко-персидські війни [5].