Тема 17. З історії вивчення мовленнєвої діяльності

Питання до теми:

1. Витоки теорії мовленнєвої діяльності. Античні й середньовічні підходи до мовленнєвої діяльності.

2. ХІХ століття у вивченні мовленнєвої діяльності.

3. Вивчення мовленнєвої діяльності у ХХ столітті.

Основна література:

1. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.

2. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997.

3. Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990.

4. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.

5. Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. – Минск, 1996.

6. Язык-система. Язык-текст. Язык-способность. – М., 1990.

Додаткова література:

1. Новое в зарубежной лингвистике. Теория речевых актов. – М.,1986.

2. Основы теории речевой деятельности. – М., 1971.

3. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.

Витоки теорії мовленнєвої діяльності. Античні й середньовічні підходи до мовленнєвої діяльності. Арістотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй “Риториці” встановив три основні елементи спілкування: мовець, слухач і саме мовлення. Детально розглядаються в “Риториці” засоби організації мовлення (тропи). Діонісій Галікарнаський (І ст. до н.е.) звернув увагу на естетичні якості текстів, що забезпечують їх дієвість.

У трактаті індійського теоретика граматики Бхартріахарі (V-VI стст. н.е.) “Вак'япадія” розвивається думка “Рігведи” про три “приховані” кроки Мовлення і висувається ідея про три стадії розвитку Слова до його реалізації: “провидницьку” – часову, “проміжну” (що відбувається у свідомості і не сприймається іншими) і “виставлену” – яка артикулюється і граматикалізується.

Християнські філософи і теологи раннього Середньовіччя залишили цікаві роздуми із загальних проблем мовленнєвої діяльності та мови. Блаженний Августин Аврелій (354 - 430рр.) звернув увагу на знакову природу мови, визначив асиметрію плану змісту і плану вираження, вказуючи на членованість плану вираження, неспіввідносну з членованістю плану змісту. Немесій Ефеський (V-VIстст.), співвідносячи мову з творчою діяльністю, вказав на те, що мовлення є виразником розумових рухів. Виникають також уявлення про внутрішнє мовлення; Іоан Дамаскін (біля 675-до 735рр.) писав: “Внутрішнє слово є рух душі, що відбувається при повному розуму -- без всякого зовнішнього вираження. Звідси ми часто й мовчки ведемо самі з собою бесіду, а також розмовляємо уві сні”.

До XVII ст. європейська філософія і філософська думка вже підходили до ідеї про синтез і про творення текстів.

ХІХ століття у вивченні мовленнєвої діяльності. Вільгельм фон Гумбольдт (німецький вчений – 1767-1835рр.) підкреслював діяльнісний, а не предметний аспект мови, а також її творчу природу, що пояснювало мінливість мови.

“Мова, - вважав Гумбольдт, - це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини”. Вчений розумів, що “мова відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності”, у її основі лежить “мовна здатність”, особливо, коли це стосується оволодіння мовою дитиною. Ідея розгортання мовленнєвої здатності пояснює і можливості двомовності, і можливості удосконалення мовної системи у свідомості її носія. Для Гумбольдта було дуже важливим вирішення питання про індивідуальне й соціальне в мовленнєвій діяльності, бо він вважав, що “мовленнєва діяльність навіть у найпростіших своїх виявах є поєднання індивідуального сприйняття із загальною природою людини”. Для теорії мовленнєвої діяльності важливим є також розуміння Гумбольдтом знакової і відображувальної природи мови.

Олександр Опанасович Потебня (1835-1891рр.) неодноразово відзначав образний характер змісту слова і вважав, що слово є засобом розвитку думки й зміни образу в поняття. Найбільш змістовним є вчення О.О.Потебні про внутрішню форму слова, яка репрезентує “центр образу”.

Можна згадати також і Гейманна Штейнталя (1823-1899рр.) і його книгу “Граматика, логіка і психологія” (1857), у якій автор намагався розмежувати логіку і граматику.

Вивчення мовленнєвої діяльності в ХХ ст. Проблеми психічної, як і соціальної, природи мови хвилювали і вчених, яких прийнято вважати основоположниками сучасного мовознавства. Ян Ігнаци Нецислав (Іван Олександрович) Бодуен де Куртене (1845-1929рр.) підкреслював психічність і соціальність людського мовлення, співвідносячи ці риси з індивідуальним і соціальним у мові.

Фердинанд де Соссюр (1857-1913рр.) відзначав індивідуальний і соціальний боки мовленнєвої діяльності, вказував, що в кожний конкретний момент мовленнєва діяльність є одночасно і сьогодення, і продукт минулого. Соссюр вважав, що мова служить для реалізації функціонування здатності до мовленнєвої діяльності, яка існує у кожного мовця. Мовознавець намагався з'ясувати психологічні механізми мовленнєвої діяльності. Разом з тим він характеризує мову як думку, що організована у матерію, яка звучить.

Певний внесок зробив і психолог Жан Піаже (1896-1980рр.), який багато займався проблематикою мовлення дитини, а також становленням і розвитком інтелекту.

Важливе місце у створенні передумов для становлення сучасної психолінгвістики має наукова творчість Льва Семеновича Виготського (1896-1934 рр.) – ("Мышление и речь"). Вчений зокрема зазначав, що смисловий бік мовлення формується у мовця від змісту до вираження, а сприймається слухачем – від вираження до змісту.

 

СТАТТІ ДЛЯ КОНСПЕКТУВАННЯ:

1. Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. -1995.- No7-8.

2. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. – Ч.1. – Харків, 1958. –С.212-228:

а) Словоповтор як стилістичний прийом; б) Вживання тавтологічних зворотів як стилістичний прийом.

3. Виноградов В.В. Русская речь, ее изучение и вопросы речевой культуры // Вопросы языкозн. -1961. - No4.

4. Гальперин И.Р. О понятии "текст" // Вопросы языкозн. - 1974. - No6.

5. До питання про стан мовленнєвої культури в Україні // Відродження. - 1993. - No10.

6. Дорошенко С.І. Граматична стилістика української мови. – К.,1985. – С.111-125.

7. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К., 1987. – С.102-119.

8. Львов М.Р. Речь учащихся средней школы // Русский язык в школе. -1981. - No 6; 1982 - No 1, No 6.

9. Мыгрин В.Я. Текст, подтекст и контекст. – Вопросы языкозн. - 1976. - No2.

10. Николаева Т.М. Письменная речь и ее изучение // Вопросы языкозн. – 1961. - No3.

11. Окара Андрій. Полтавський суржик і духовне плебейство // Урок українською. – 2001. – No 5.

12. Півторак Григорій. Походження українського народу та української мови // Урок української. – 2001. - No1.

13. Плющ Надія. Мова – солов'їна. То чому ж цвірінькаємо? (Про вимовні норми в умовах українсько-російської двомовності) // Урок української. – 2001. - No 4

14. Погрібний Анатолій. Рідна мова – то мова народу чи конче мамина? // Урок української. - 2001. - No9.

15. Харчук Борис. Слово і народ // Урок української. – 2001. - No 4.